§ 2. Адвокатура в Україні

у післяреволюційний період

(1917 — грудень 1992 pp.)

Становлення адвокатури в Україні (1917-1921 pp.)

Після перемоги Жовтневої револю­ції влада в Україні певний час зали­шалась у Центральної Ради, яка час­тково реформувала судову систему царської Росії. Але щодо організації та діяльності присяжних і приватних повірених не внесено будь-яких змін2. Коли Ук­раїну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдат­ських і селянських депутатів, Народний Секретаріат 4 січня 1918 р. прийняв постанову «Про введення народного суду»3, якою скасовувалися всі судові установи, що діяли доти, а також інститути присяжної та приватної адвокатури. У поста­нові передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути обвинувачами й захисниками в суді та на попере­дньому слідстві. Аналогічно вирішувалося питання про захист і в революційних трибуналах за Положенням, затвердженим 23 лютого 1918 р.4

14 лютого 1919 р. Рада Народних Комісарів України Декретом про суд вдруге ліквідувала відновлену Центральною Радою присяжну і приватну адвокатуру/(після окупації Украї­ни в лютому 1918 р. кайзеровською Німеччиною), і затвердила «Тимчасове положення про народні суди і революційні трибу­нали УСРР»5, яке передбачало також порядок організації захи-

1 Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. —СПб., 1893.

2 Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституції України. К., 1992. С. 63, 64.

3 Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень Уряду Української РСР (1917—1941 pp.). К., 1963. Т. 1.

4 Там же. С. 68—69. 5СУУССР. 1919. № 11. Ст. 141.

26

сту в народних судах і революційних трибуналах/ Так, для захисту були створені колегії правозаступників в народних судах та окремі — при революційних трибуналах. Члени пер­ших обирались з числа громадян, що відповідали вимогам, установленим для виборців1. У повітах члени колегії обирали­ся відповідними виконкомами, в містах — міськими Радами, при ревтрибуналах — губвиконкомами.

Тимчасове положення встановлювало обов'язкову участь захисника в усіх справах, підсудних революційним трибуна­лам. Але питання про його допуск у стадії попереднього слідства було віднесено на розгляд слідчого. Саме з цього часу починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, керівництво нею в різних формах цими структу­рами. Згідно з Тимчасовим положенням до сформування ко­легій правозаступників функції захисників у революційних трибуналах повинні були виконувати громадяни, призначені Народним комісаром юстиції та юридичними відділами губви-конкомів. У народних судах і радах народних суддів функції захисників і представників сторін у цивільних справах мали виконувати особи, призначені юридичними відділами міських Рад депутатів або повітових виконкомів на пропозицію суду2. Крім того, згідно з Декретом РНК УРСР від 16 квітня 1919 р. «Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині»3 на вимогу НКЮ, а також осіб і установ, ним уповноважених, як захисники могли бути примусово залучені особи з колишніх судових установ і присяжної адвокатури.

Про значне одержавлення адвокатури, обмеження профе­сійної свободи та незалежності адвокатів свідчить той факт, що всі правозаступники перебували на державній службі й одержували заробітну плату.

26 жовтня 1920 р. було прийняте Положення про народний суд УРСР4. Ним правозаступники обов'язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, що розгляда-

1 Конституція УСРР. X., 1920. Ст. 20.

Сборник декретов, положений, инструкций и циркуляров по НКЮ УССР. X. 1920. Вып.1.С. 24;

3 СУ УССР. 1919. № 36. Ст. 436.

4 СУ УССР. 1920. № 25. Ст. 536.

27

лися з участю шести народних засідателів. Крім членів колегії правозаступників захисниками й представниками сторін могли бути близькі родичі, працівники державних установ, члени гро­мадських організацій. Діяльність колегії правозаступників при ревтрибуналах регулювалася «Тимчасовим положенням про ре­волюційні трибунали УСРР» від 14 лютого 1919 р.

Існування окремих колегій, які обслуговували тільки три­бунали, на нашу думку, було порушенням права людини на захист, оскільки обмежувало вільний вибір адвоката. Такі колегії стали прообразом діючої до недавнього часу міжреспублікансь­кої колегії адвокатів для обслуговування військових трибуналів і спецсудів. У лютому 1919 р. в усіх містах України були створені юридичні консультації. Кількість їх у кожному місті визначали відповідні відділи місцевих Рад з наступним затвердженням виконкомом. 18 жовтня 1921 р. постановою РНК УРСР «Про встановлення зборів у доход республіки за НКЮ»! було запро­ваджено оплату за юридичну допомогу та участь правозаступни­ка в судовому процесі. Однак і в цьому правовому акті передба­чалося положення, що незаможні особи звільнялися від встано­вленої оплати за надання їм юридичної допомоги на підставі відповідних документів, виданих відділами соціального забезпе­чення, волосними комітетами, комітетами незаможних селян або профспілковими організаціями.

У 1920 р. в Україні налічувалося понад 160 юридичних консультацій, у яких працювало 365 правозаступників. У 1921 р. кількість правозаступників в Україні вже становила 557 чоловік. Тоді ж було організовано 192 бюро для надання безплатної юридичної допомоги2.

Слід зазначити, що організовані відповідно до Тимчасо­вого положення про народні суди та революційні трибунали Української республіки колегії правозаступників не зазнали змін аж до 1922 р. В історії адвокатури України це був період її становлення.

Одним із основних напрямів діяльності правозаступників України в ці роки вважався захист інтересів громадян у судах. На жаль, в цей період адвокатура політизувалася, що було

1 СУ УССР. 1921. № 1. Ст. 599.

2 Сборник НКЮ по статистическому отделу за 1921 год. Х., 1922. С. 16.

28

небезпечним явищем. Адже адвокати покликані керуватися лише інтересами їх підзахисних.

Ці перші деформації відіграли певну негативну роль, проклали місток до викривлення правового становища адво­катури, яке проявилося в недосконалості її організаційного устрою, а головне — призвели у багатьох випадках до правової незахищеності громадян, що далося взнаки, зокрема, у полі­тичних процесах в Україні, де захист перетворювався на фор­мальну процедуру1.

Правові основи оформлення інституту адвокатури України

Новий етап в історії адвокатури Ук­раїни пов'язаний з введенням у рес­публіці нової економічної політики, що зумовило необхідність судової реформи 1922 p., яка, в свою чергу, поставила на порядок денний і організаційне оформлення адвокатури. Працівники юстиції висловлювали різні думки з цього питання. Зокрема, пропонувалося створити приватну адвокатуру2. Проте здебіль­шого відстоювалася концепція, згідно з якою адвокатура по­винна була перебувати під постійною опікою, тобто позбавля­лася своєї самостійності й незалежності, наприклад, пропону­валося встановити нагляд прокурора за діяльністю адвокатури, не допускати до адвокатури колишніх присяжних повірених, затверджувати перший склад захисників губвиконкомом, забо­ронити сумісництво захисників3. А Нарком юстиції УРСР М.О.Скрипник на одній із нарад виступив проти надання адвокатурі автономії, за встановлення за нею судового нагля­ду. В січні 1922 р. в Харкові відбувся перший Всеукраїнський з'їзд працівників юстиції, в одній із резолюцій якого «Про адвокатуру»4 були сформульовані такі принципи створення адвокатури: організувати колегії правозаступників при губерн­ських відділах юстиції, оплату праці захисників визначати за таксою з конкретним визначенням випадків звільнення від оплати, при виборі захисника у кримінальних і представницт-

Історія адвокатури України / За ред. Т.В.Варфоломеєвої, О.Д.Святоцького. К.: Либідь, 1992. — С. 15.

Вестник советской юстиции. 1922. № 1. С. 7. 3Там же. 1922. № 5—7. С. 162. 4 Там же. № 2. С. 58—59.

29

г

ва у цивільних справах враховувати побажання особи, яка потребує юридичної допомоги, вважати недопустимим суміс­ництво членів колегії захисників із посадами в НКЮ, РНК, міліції, розшуку. З'їзд також доручив Наркоматові юстиції розробити відповідний законопроект реформи колегій право­заступників, який 2 жовтня 1922 р. й було прийнято після обговорення Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комі­тетом як Положення про адвокатуру Української РСР1. 14 листопада 1922 р. на його підставі НКЮ УРСР затвердив Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губрайнарсудах2.

За цими нормативними актами у республіці при губернсь­ких радах народних судів створювалися губернські колегії захи­сників у кримінальних і цивільних справах. Члени колегії пер­шого складу затверджувалися президією губвиконкому за подан­ням губернської ради народних судів. Надалі прийом у члени колегії здійснювався президією колегії. Членами колегії могли бути особи, які мали не менш як дворічний практичний стаж роботи в органах юстиції (прокурори, члени губсудів та військо­вих трибуналів, помічники прокурорів, слідчі, консультанти й інспектори) або відповідну теоретичну й практичну підготовку, ступінь і порядок якої визначався спеціальною інструкцією НКЮ. Дворічна робота на зазначених посадах звільняла цих осіб від іспитів при вступі до членів колегій захисників, але за умови, що з часу залишення ними роботи минуло не більше як шість місяців3. Не могли входити до колегії захисників особи, які не досягли повноліття, були позбавлені виборчих прав, перебували під слідством і судом або опікою, а також виключені раніше з колегії захисників. Члени колегії не мали права обіймати посади в державних установах і на підприємствах. Виняток становили особи, які перебували на виборних державних посадах або зай­малися науково-викладацькою діяльністю.

На членів колегії захисників покладалося ведення кримі­нальних і цивільних справ за призначенням, а також за угодою з особами й організаціями, котрі зверталися за їхнім сприян-

1 СУ УССР. 1922. № 43. Ст. 630.

2 Бюлетень НКЮ УРСР. 1922. № 15. 3Там же. 1924. № 45.

ням; ведення справ в адміністративних органах, наділених судовими правами; складання документів у судових та адміні­стративних справах; укладення угод і договорів, надання усних і письмових порад; участь у діяльності юридичних консульта­цій, а також у зборах захисників свого судового округу.

Для обговорення загальних питань своєї діяльності, об­рання президії й заслуховування її звіту, встановлення розміру відрахувань у фонд колегії та юридичної консультації президі­єю або на вимогу не менш п'ятої частини членів колегії скликалися загальні збори колегії захисників губернії. На них обирали зі свого середовища президію колегії (від трьох до семи осіб), на яку покладалося: розгляд заяв про вступ у члени колегії, нагляд і контроль за виконанням захисниками їхніх обов'язків та накладення дисциплінарних стягнень, призна­чення безплатного захисту й за таксою, організація юридичних консультацій тощо.

Положенням про адвокатуру було закріплено такий поря­док оплати праці захисників: а) підсудні в справах, в яких участь захисника була обов'язковою, а також особи, визнані спеціаль­ною постановою народного суду незаможними, звільнялися від плати; б) робітники державних і приватних підприємств, члени комнезамів, військовослужбовці, службовці державних установ і підприємств оплачували послуги захисників за таксою, встанов­леною НКЮ; в) в інших випадках винагорода захисників визна­чалася за погодженням із заінтересованою стороною.

Захисники з своєї винагороди вносили у фонд колегії певне процентне відрахування, що встановлювалося НКЮ. Так, згідно з правилами про регулювання діяльності колегій захисників, затвердженими НКЮ республіки 19 грудня 1922 р.1, цей внесок становив 3% з кожної штати, що надходила захис­никові за ведення цивільної або кримінальної справи.

Крім членів колегії захисників, до захисту допускалися близькі родичі обвинуваченого й потерпілого, уповноважені представники державних установ, підприємств, а також проф­спілкових і громадських організацій. Інші особи допускалися до захисту лише з особливого дозволу суду, в провадженні якого була дана справа.

1 Бюлетень НКЮ УРСР. 1922. № 19.

ЗО

31

1

Таким чином, першим Положенням про адвокатуру Української республіки замість колегій правозаступників бу­ли створені нові адвокатські органи, які відрізнялися шир­шими правами самоврядування. Так, якщо члени колегії правозаступників перебували на державній службі, то члени колегії захисників для обговорення загальних питань своєї діяльності могли вже скликати загальні збори, обирати свій керівний орган — президію, на яку покладалося вирішення значної частини питань діяльності колегії. Однак вже перше Положення про адвокатуру України наділило широкими правами Наркомат юстиції щодо контролю за діяльністю колегій захисників, тим самим обмеживши їхню самовряд­ність.

На розвиток Положення про адвокатуру НКЮ УРСР 27 грудня 1922 р. затвердив Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організовується колегіями захисників1. Усі члени колегії захисників водночас були й членами консультації. На чолі кожної консультації стояв завідуючий, обраний строком на шість місяців загальни­ми зборами членів даної консультації з наступним затверджен­ням президією колегії захисників. Чергування кожного захис­ника протягом певної кількості годин у консультації було обов'язковим. Юридична допомога надавалася у формі порад, підготовки паперів тощо.

Кошти консультацій складалися з сум, що надходили на їх утримання від президії колегії захисників, а також із прибу­тків самої консультації. З викладеного видно, що колегії захи­сників у ці роки вже мали жорстку структуру, суворе підпоря­дкування юридичних консультацій президії колегії, узаконю­валося її втручання в професійну діяльність адвокатів шляхом безпосереднього керівництва, постійних перевірок, контролю за їхньою роботою; процвітало адміністрування. Значним було й втручання з боку НКЮ. Це почало негативно позначатися на самостійності, принциповості адвокатів при виконанні ни­ми професійних повноважень2.

1 Бюлетень НКЮ УРСР. 1922. № 24.

2 Історія адвокатури України. С. 18—19.

Слід підкреслити, що Положення про адвокатуру вже в перші роки після прийняття зазнало деяких змін, зумовлених проведенням у республіці судової реформи. Так, 16 грудня 1922 р. ВУЦВК прийняв Положення про судоустрій Українсь­кої РСР1, яке запровадило єдину систему судових установ, що складалася з народних і губернських судів, Верховного Суду УРСР. Положення передбачало, що з метою забезпечення трудящим юридичної допомоги при вирішенні цивільних спо­рів та надання захисту в кримінальних справах при губернсь­ких судах (і під їхнім наглядом) діють колегії захисників. Тепер замість губернських рад народних судів нагляд за діяльністю колегій захисників покладався на губернські суди. Отже, адво­катура постійно перебувала під чиїмось наглядом і контролем, що заважало розвиткові демократичних засад.

29 жовтня 1924 р. постановою ЦВК CPGP були затвер­джені Основи судоустрою СРСР і союзних республік2, у ст. 17 яких зазначалося, що для надання юридичної допомоги населенню, в тому числі з метою виконання завдань судово­го захисту, засновуються колегії правозаступників (оборон­ців). Вони діють на підставі Положення про судоустрій, загальні принципи якого визначаються союзним законодав­ством.

У зв'язку зі скасуванням у червні 1925 р. ВУЦВК адміні­стративно-територіального поділу України на губернії й поді­лом її території на 41 округів3, були перебудовані й органи юстиції: замість губернських судів і колегій захисників, що перебували при них, були створені окружні суди, при яких діяли колегії захисників4. Нове Положення про судоустрій Української РСР від 23 жовтня 1925 р.5 підтвердило цей статус колегій захисників. Про організацію та діяльність колегій захисників у цьому Положенні мова не йшла.

Слід зазначити, що у вересні 1927 р. НКЮ був запровадже­ний при президії колегії захисників інститут стажистів і практи-

1 СУ УССР. 1922. № 54. Ст. 779.

2 33 СРСР. 1924. № 24. Ст. 203. 3ЗУ УРСР. 1925. № 29—30. Ст. 233.

4 Бюлетень НКЮ УРСР. 1925. № 34.

5 ЗУ УРСР. 1925. № 92—93. Ст. 522.

32

З 9-382

33

кантів1. Стажистами могли бути випускники юридичних факу­льтетів, а практикантами — особи, що мали дворічний трудовий стаж. Строк стажування й практики встановлювався не більше року. Він складався з трьох частин: а) робота в консультації; б) підготовка справ до виступу в суді; в) самі виступи. Після кожного етапу та закінчення стажування чи практики керівник стажиста (практиканта) обов'язково звітував про роботу остан­нього, заслуховувалася також доповідь самого стажиста. Якщо керівник, а потім президія позитивно характеризували стажиста (практиканта), то його зараховували до складу колегії без іспиту. Критично оцінюючи введений інститут стажистів і практикантів, необхідно наголосити на тому, що встановлені вимоги до стажи­стів і, особливо, до практикантів були досить заниженими. Це в кінцевому результаті негативно позначалося на професійному рівні адвокатів.

Колегії захисників уже в перші роки свого існування намагалися піднести престиж і авторитет своєї професії. Так, у 1926 р. Харківська губернська колегія захисників звернулася з пропозицією до РНК про те, щоб назву «колегія захисників» змінити на «адвокатура». На жаль, ця слушна пропозиція не знайшла підтримки, оскільки тоді над суспільною думкою тяжіло спотворене класовим мисленням уявлення про дорево­люційну та зарубіжну адвокатуру.

Цікавим є факт, що у 1923 р. Київська колегія захисників прийняла звернення до членів колегій, яке містило норми професійної етики2. Це була перша спроба привернути увагу до цього вкрай необхідного і досить важливого елемента адво­катської діяльності. Важливість цього звернення полягала ще й у тому, що в ті й наступні роки серед працівників юстиції панувала суперечлива думка відносно етики адвоката. Зокре­ма, вважалось, що «адвокатська етика — це загальна етика для радянського робітника, судді, прокурора. Вона нічим не по­винна від них відрізнятися»3. Повертаючись до окремих моме­нтів своєрідного «кодексу честі» адвоката, слід виділити те, що

Збірник чинних установ, інструкцій, обіжників НКЮ й Найвищого Суду УРСР. X., 1930. Ст. 40.

2 Вестник Советской юстиции. 1923. № 5. С. 139, 140.

3 Вісник Радянської юстиції. 1929. № 13(143). С. 386—387.

34

в ньому досить цікаво висловлена позиція щодо суду та його співробітників. У ньому, зокрема, зазначалося, що захисники повинні ввічливо й коректно ставитися до суду і всіх учасників процесу. Йшлося також й про норми щодо колегії, президії та своїх колег. Особливе значення надавалося взаєминам з клі­єнтами. Підкреслювалося, наприклад, що захиснику слід ви­користовувати всі передбачені законом засоби для відстоюван­ня інтересів клієнта, надання безкоштовної допомоги тощо.

У роки становлення адвокатури основними формами ді­яльності колегій захисників були: приватна практика й певна робота в юридичних консультаціях. Причому перша, як і раніше, переважала. Проте статистика свідчить, що в ці роки серед громадян республіки зростав авторитет юридичних кон­сультацій, де юридична допомога в основному надавалася безкоштовно. Так, у 1927 р. в Україні діяло 717 юридичних консультацій, у яких за період від 1 жовтня 1926 р. до 1 вересня 1927 р. було надано 78122 поради, з них 73,9% безп­латно. Через консультації захисники взяли участь у 17187 судових справах, з яких 89,5% — безплатно1.

Таким чином, уже в цей час готувався відповідний грунт для запровадження нової — колективної — форми організації праці захисників.

Підводячи підсумок характеристики першого Положення про адвокатуру України у післяжовтневий період, слід відзна­чити, що запроваджені ним нові адвокатські органи відрізня­лися широкими правами самоврядування. Однак уже перше Положення про адвокатуру Української республіки запровади­ло жорстку структуру в колегіях захисників, суворе підпоряд­кування юридичних консультацій президії колегії, наділило широкими правами НКЮ щодо контролю за діяльністю коле­гій захисників. Усе це негативно позначилося на самостійно­сті, незалежності адвокатів при виконанні ними професійних повноважень, обмежувало самоврядність колегій захисників.

історія адвокатури України. С. 21.

3*9-382

35

Перехід адвокатури Нові методи господарювання, що

України на колективні стали запроваджуватися в Україні у форми організації праці вказаний період, вимагали реоргані-(кінець 20-х — середина зувати й форми діяльності захисни-30-х років) ків. У зв'язку з цим серед практич-

них працівників юстиції розгорнула­ся дискусія щодо шляхів реорганізації колегій захисників, в результаті якої сформувалося п'ять точок зору. Першої дотри­мувалися ті, хто вважав, що економічні та політичні передумо­ви вимагають скасування існуючого інституту адвокатури й запровадження колегій правозаступників, які б утримувались виключно за рахунок держави. Представники другої точки зору виходили з тих же передумов, але наполягали, що момент для остаточного одержавлення адвокатури ще не настав, і тому колегії захисників мають бути реорганізовані в інститут держа­вної адвокатури зі скасуванням приватних кабінетів і запрова­дженням державних адвокатських контор на засадах госпроз­рахунку та самоокупності. Автори третьої точки зору вважали, що перетворення адвоката на державного чиновника супере­чить основній ідеї адвокатури, однак у зв'язку з необхідністю юридичного обслуговування державних і кооперативних уста­нов доцільно було б створити кооперативні артілі адвокатів із самостійними (артільними) адвокатськими конторами. При­хильники четвертої точки зору, виходячи з економічних пере­думов, пропонували реорганізувати існуючі юридичні консу­льтації в колективні кабінети захисту, які поступово витіснили б існуючу індивідуальну форму діяльності адвоката. Й, нареш­ті, п'ята точка зору грунтувалася на доцільності залишення існуючої форми організації колегій захисників, яка цілком себе виправдала1. Оптимальною для того часу була точка зору про перехід адвокатури республіки на колективні форми робо­ти, її дотримувалася більшість членів колегій захисників. Зок­рема, представник Харківської колегії Б.Т.Подольський зазна­чав, що єдиною формою юридичної допомоги, яка відповідає економіці та організації нашої надбудови, на його думку, може бути колективна форма роботи2. До речі, наприкінці 1927 р.

1 Вестник Советской юстиции. 1928. № 1(107). С. 10—13. 2Там же. 1938. № 1(107). С. 9.

36

групою захисників Харківської колегії був створений перший колективний кабінет із 10 чоловік.

Члени Одеської та Луганської колегій захисників пропо­нували в порядку досвіду розпочати створення колективів, а з часом прийти до єдиного колективу захисників і вбачали за необхідне ліквідувати практику1.

12 вересня 1928 р. колегія НКЮ УРСР прийняла поста­нову «Про реорганізацію колегій захисників»2, якою було ви­знано доцільним перехід на колективні форми організації праці захисників. Причому постановою наголошувалося на добровільному характері прикріплення захисників до консуль­тацій і ліквідації приватних кабінетів.

Крім того, вводився обов'язковий інститут практикантів. Було передбачено щорічне визначення контингенту членів окружної колегії захисників для кожного округу, який належа­ло встановлювати судом і затверджувати Наркомюстом. Після прикріплення до консультацій членам колегії захисників забо­ронялося займатися приватною практикою. Плата за послуги членів колегії захисників, згідно з постановою, мала вносити­ся до консультації й розподілятися між її членами в порядку, встановленому президією колегії. Суми оплати встановлюва­лися президією й затверджувалися пленумом окружного суду. За порушення такси передбачалася кримінальна відповідаль­ність. Слід наголосити на тому, що, враховуючи особливий порядок зарахування до консультацій членів колегій захисни­ків, які ліквідували свої приватні кабінети, колегія НКЮ 1 жовтня 1928 р. затвердила тимчасове, додаткове до діючого, Положення про юридичні консультації, до яких прикріплюва­лися такі члени колегії3.

Згідно з постановою 1929 р. в Україні відбувалася реорга­нізація форм роботи членів колегії захисників, перехід на колективні форми, скасування приватної адвокатської практи­ки.

Вестник Советской юстиции. 1938. № 1(107). С. 12. *Там же. № 20 (126). С. 609. Там же. 1928. № 21(127). С. 643.

37

У новому Положенні про судоустрій від 11 вересня 1929 p.1 було передбачено, що колегії захисників перебувають при окружних судах і діють на підставі як цього Положення, так і наказів та розпоряджень НКЮ УРСР.

Відповідно до цього 20 жовтня 1929 р. НКЮ УРСР затве­рдив Положення про колективні форми роботи колегій захис­ників2. В межах округу організовувався єдиний колектив захи­сників, куди входили всі члени колегії захисників даного округу. Юридична допомога надавалася тільки через консуль­тації. Кожний член колегії захисників повинен був брати участь у роботі консультації на підставі правил внутрішнього трудового розпорядку. Захист у суді член колегії захисників міг здійснювати лише за ордером юридичної консультації або президії колегії. Члени колегії мали право працювати за сумі­сництвом юрисконсультами. Кошти колегії складалися як з прибутків юридичної консультації, так і з інших надходжень. Члени колегії захисників одержували заробітну плату в поря­дку, встановленому загальними зборами і затвердженому ок­ружним судом.

За першими підсумками ліквідації приватної адвокатської практики й переходу колегій захисників на колективні форми праці вважалося, що цей досвід певною мірою себе виправ­дав3. На сторінках юридичних видань того часу зазначалося, що колективні методи діяльності колегій дали можливість усунути з їхнього складу «чужі» елементи (було виключено 14% загальної кількості членів колегій4), розширити коло гро­мадян, яким надавалася юридична допомога, сконцентрувати в колективах усю роботу з правового обслуговування держав­них установ та організацій5. Кількість захисників скоротилася з 3197 чоловік у 1929 р. до 1884 у 1931 р.6 У чому ж причина? Мабуть, у переводі членів колегії захисників на колективні форми роботи, які певна частина працюючих не прийняла.

1 33 УРСР. 1929. № 26. Ст. 203.

2 Бюлетень НКЮ УРСР. 1929. № 10. Ст. 61.

3 Вісник радянської юстиції. 1929. № 22(152). С. 675—676. 4Там же. № 13(143). С. 386—387.

5Там же. 1930. № 4(158). С. 124—12. Революційне право. 1934. № 7. С. 41.

38

Деякої частини захисників позбулися під час проведення пе­ревірки наявного складу колегій тощо. Кількісний стан не вплинув на обсяг юридичної допомоги, адже збільшувалося навантаження, яке припадало на одного захисника в цей

період.

Окремо слід спинитися на питанні оплати праці захисни­ків після переходу на колективні форми роботи. Адже необхі­дно було знайти найдоцільніший варіант, який відповідав би й новим методам діяльності захисників й стимулював їхню працю. До цього часу практика оплати праці захисників у республіці знала різні форми. Так, однією з перших була преміально-марочна система, за якою захисникові виплачува­лася певна частина його заробітку, а решта, за винятком витрат на управлінський апарат, надходила до загального фо­нду, з якого кожному захисникові видавали певну суму зале­жно від кількості встановлених йому за кваліфікацією марок1. При цьому не враховувалася кількість і якість праці захисника. Тому з 17 травня 1931 р. наказом НКЮ міжрайонним колегіям захисників2 була запропонована розрядно-пайова форма. За­хисникові присвоювався розряд, залежно від якого оплачува­лася праця: 1-й розряд -- один пай; 2-й розряд - 1,5; 3-й розряд --2; 4-й -- 2,5; 5-й — 3 паю. При цьому мінімум і максимум заробітної плати для кожної колегії встановлював НКЮ. Проте й така система не містила достатніх стимулів для підвищення кваліфікації, якості роботи захисників. У зв'язку з цим у грудні 1931 р. була запропонована 7-розрядна сітка3, за якою співвідношення між нижчим й вищим розрядами встановлювалася в пропорції 1:3. Якщо затверджувалися нові оклади для захисників, то вони не мали бути нижчими від загального мінімуму зарплати. За певні показники роботи захисника встановлювалася додаткова зарплата. Та й ця форма оплати праці виявилася непридатною, оскільки поділ на роз­ряди не мав відповідних критеріїв та обгрунтування.

Купрішин В., Сусло Д. На сторожі прав трудящих та інтересів держави. К. 1973. (С. 53-54.

' Бюлетень НКЮ УРСР. 1931. № 15. Там же.

39

Намагаючись урахувати невдалий досвід уже випробува­них форм оплати праці захисників, усунути виявлені недоліки, що стали їх результатом, з 26 квітня 1932 р. НКЮ УРСР запровадив систему госпрозрахунку, за якою кожна юридична консультація колегії перетворювалася на госпрозрахункову бригаду1. В чому полягав зміст цієї системи? Юридичній кон­сультації давався певний оперативний план, який розроблявся на матеріалах її минулої роботи, роботи суду, з обліком усієї кон'юнктури району (кількості населення тощо). Він обов'яз­ково пов'язувався з планом роботи інших організацій юстиції району. На основі цього плану консультації давався фінансо­вий план, який передбачав контрольну цифру прибутків, тобто суму гонорарів за платну юридичну допомогу. А витратна частина йшла на утримання самої консультації, масову роботу. При перевиконанні оперативного плану юридична консульта­ція мала право на одержання приробітку. Для цього створюва­вся фонд із залишків надходжень понад контрольну цифру. Розмір відрахувань у цей фонд бригадного приробітку встано­влювався від ЗО до 50% — залежно від ступеня перевиконання оперативного плану. За наявності заощадження у розрахунко­вій частині, частина заощадженої суми • • від 40 до 60%, залежно від відсотка заощадження до загальної суми витрат -теж передавалася в преміальний фонд бригади. Він розподіля­вся між окремими членами бригади пропорційно їхній заробі­тній платі2.

Слід підкреслити, що ця система зустріла досить сильний опір колегій захисників, які справедливо вважали адвокатську діяльність такою специфічною галуззю, яку ніяк не можна планувати3. Між тим система планування поглинула всі сфери суспільства, у тому числі й адвокатуру. Ця порочна практика існувала аж до недавнього часу. Навіть на початку 90-х років робилися неодноразові спроби з боку державних органів вста­новлювати фінансові плани колегіям адвокатів, обкладати їх податками та зборами, помилково прирівнюючи роботу адво­катів до різних побутових послуг, що надаються населенню.

1 Революційне право. 1932. № 3—4, 13—14.

2 Там же. 1934. № 7. С. 39-ЧО.

3 Там же.

40

Певним логічним завершенням введеної системи госпро­зрахунку, зміцнення фінансової бази колегій захисників рес­публіки стало утворення в березні 1933 р. централізованого фонду коштів колегій та прийняття у зв'язку з цим постанови НКЮ «Про централізацію коштів колегії захисників»1. Це дало можливість поліпшити матеріально-побутові умови чле­нів колегій, їхнє пенсійне забезпечення, організувати безпере­бійну роботу з надання юридичної допомоги й виплати гаран­тованої плати. Централізація коштів також сприяла тому, що колегії захисників мали можливість маневрувати фінансовими резервами. Все це дало змогу забезпечити кожний район Ук­раїни юридичною консультацією. Однак кошти колегій захис­ників в основному були сконцентровані в НКЮ республіки, який не завжди справедливо та об'єктивно ним розпоряджав­ся2. У зв'язку з цим указаний фонд 10 травня 1934 р. був ліквідований3.

У вересні 1930 р., в республіці скасовувалися округи й запроваджувалася двоступенева система управління: центр -район4. Щоб пристосувати судові органи республіки до нової системи управління, 29 вересня цього ж року ВУЦВК і РНК УРСР затвердили постанову «Про реорганізацію місцевих ус­танов юстиції»5, НКЮ - - Інструкцію про порядок ліквідації окружних судів, прокуратур і президій колегій захисників6. За цими актами водночас із ліквідацією місцевих органів юстиції були ліквідовані й президії окружних колегій захисників, а замість них створені міжрайонні та їхні президії.

У зв'язку з цим НКЮ УРСР у травні 1931 р. був виданий наказ7, який передбачав завдання, організацію та структуру міжрайонної колегії захисників, функції її керівних органів, питання коштів і розподілу доходів, порядок прийому до колегії тощо. Цим наказом встановлювався порядок призна-

1 Бюлетень НКЮ УРСР. 1933. № 8—9. Совесткая юстиция. 1934. № 13. С. 23—24. Революційне право. 1934. № 7. С. 44.

4 33 УРСР. 1930. № 23. Ст. 225.

5 Там же. № 22. Ст. 223.

6 Бюлетень НКЮ УРСР. 1930. № 13—14.

7 Там же. 1931. № 15.

41

чення пенсій членам колегії, які досягли 60-річного віку. Пенсію можна було виплачувати виключно з коштів страхово­го фонду, а її розмір обчислювала президія з наступним затве­рдженням на загальних зборах. Визначалися функції й район­них уповноважених президії.

При президії міжрайонної колегії захисників створюва­лась іспитова комісія.

Нове Положення про судоустрій УРСР від 25 вересня 1931 р.1 фактично залишило без змін принципи організації колегій захисників, що існували раніше. Проте воно вперше закріпило права колегії захисників як юридичної особи. Оскі­льки двоступенева система управління в республіці була виз­нана неефективною, то на сесії ВУЦВК 9 лютого 1931 р. її територія була поділена на п'ять областей: Київську, Харків­ську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську2. Відповідно до цього постановою НКЮ від 11 лютого 1932 р. «Про структуру та функції обласних органів НКЮ»3 скасовувалися міжрайон­ні колегії захисників, а натомість утворювалися колегії при обласних судах, під їхнім керівництвом і наглядом. Було підт­верджено, що єдиною формою діяльності колегій захисників є колективна. При президії колегії для здійснення нею своїх завдань утворювалися сектори: кадрів, організаційно-інспек­торський, масової роботи, соціально-побутовий, господарська частина, бухгалтерія, які очолювалися членом президії.

З викладеного видно, що колегії адвокатів протягом бага­тьох років зазнавали різних перетворень, які дедалі більше під­порядковували адвокатуру державним органам, посилювали ад­міністрування, контроль з боку держави. Саме впровадження «колективізації» в адвокатуру створило найсприятливіші умови.

Враховуючи, що після прийняття Положення про колек­тивні форми роботи колегій захисників фактично не існувало правил накладення та оскарження заходів дисциплінарного впливу на членів колегії, в листопаді 1933 р. наказом наркома юстиції такий порядок був встановлений4. Зокрема, розгляд

1 33 УРСР. 1931. № 35. Ст. 281.

2 Там же. 1932. № 5. Ст. 28.

3 Бюлетень НКЮ УРСР. 1932. № 4-5.

4 Бюлетень НКЮ УРСР. 1933. № 31.

42

дисциплінарних справ на членів колегії покладався на прези­дію обласної колегії, а скарги на її постанови мали подаватися до президії обласного суду.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 26 червня 1934 р. «Про розширення прав Найвищого Суду»1 безпосере­днє керівництво колегіями захисників покладено на Найви­щий суд, який 4 липня 1934 р. затвердив нове Положення про форми роботи юридичних консультацій2. Захисникам гаранту­валося 2/3 визначеної і встановленої їм тарифної ставки. Приробіток не міг перевищувати основну ставку. Зберігалося положення, що кожна юридична консультація являє собою госпрозрахункову одиницю.

Підводячи підсумок даному періодові розвитку адвокату­ри України, слід підкреслити, що перехід колегій захисників республіки на нові, колективні форми діяльності був певним кроком, який мав вирішальне значення для її подальшої істо­рії. Колективні форми організації праці адвокатів, об'єднавши їх, водночас дали змогу посилити втручання в професійну діяльність адвокатів. Нестабільність законодавства, зокрема, стосовно адвокатури, не сприяла її зміцненню й подальшому поступові демократичних засад.

Організація адвокатури України за першим загальносоюзним Положенням про адво­катуру (1936—1941 pp.)

Подальший розвиток організаційних форм діяльності адвокатури України пов'язаний з прийняттям нових Ко­нституцій: 5 грудня 1936 р. Консти­туції (Основного Закону) СРСР, а ЗО січня 1937 р. — Конституції (Основ­ного Закону) Української РСР. Зокрема, такі норми Консти­туцій, як забезпечення обвинуваченому права на захист (від­повідно ст. 111 і 91), недоторканність особи (відповідно ст. 127 і 107) розширили діяльність адвокатури.

У січні 1937 р. в структурі Наркомату юстиції УРСР був створений відділ судового захисту й юридичної допомоги на­селенню, на який покладалося здійснення загального керівни­цтва і нагляду за діяльністю колегій захисників та організація

^33 УРСР. 1934. № 26. Ст. 223. Революційне право. 1934. № 12.

43

юридичної допомоги населенню1. Колегії захисників перейш­ли у відання НКЮ і стали йому підзвітні.

15 жовтня 1937 р. НКЮ УРСР затвердив наказ про колегії захисників2, за яким фактично зберігалися організаційні фор­ми роботи колегій захисників. Так, вказувалося, що судовий захист та юридичну допомогу громадянам, державним і грома­дським організаціям колегії захисників надають через юриди­чні консультації. Відносно оплати праці членів колегії захис­ників були передбачені нові форми. Зокрема, заробіток між членами юридичної консультації розподіляв завідуючий за кількістю й якістю виконаної захисником роботи. При цьому завідуючий консультацією мав враховувати складність справ, кваліфікацію кожного члена колегії та його навантаження. Кожному захиснику забезпечувалось одержання повного його заробітку за певною таксою, за винятком відрахувань на утри­мання президії і витрат на колективні потреби, які не могли перевищувати 30% заробітку кожного захисника. Ця система значно підвищила заробіток захисників.

16 серпня 1939 р. Рада Народних Комісарів СРСР затве­рдила Положення про адвокатуру СРСР3. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура та порядок прийому і виключення з колегії адвокатів, дисциплі­нарна відповідальність.

Насамперед слід звернути увагу на відсутність у Поло­женні слова «захисник» та введення терміну «адвокатура», «адвокат». Повернення до вживання більш виправданих термі­нів було зустрінуто переважною більшістю працівників юсти­ції схвально4.

'Згідно з Положенням організація колегій адвокатів в Україні та загальне керівництво їх діяльністю здійснювалось НКЮ СРСР через НКЮ УРСР та управління НКЮ при обласних Радах депутатів трудящих.

1 Революційне право. 1937. № 6. С. 32.

2 Там же. № 22. С. 34—37.

3СП СССР. 1939. № 49. Ст. 394.

"Советская юстиция. 1937. № 14. С. 20; Социалистическая законность. 1937. № 1. С. 56—58.

44

У Положенні зазначалося, що колегії адвокатів надають юридичну допомогу у вигляді порад, довідок, роз'яснень то­що, складають заяви, скарги та інші документи на прохання громадян, установ, організацій і підприємств, беруть участь у судових процесах як захисники звинувачених, представники інтересів відповідачів та інших зацікавлених осіб.

Колегії адвокатів наділялись правами юридичних осіб. Тільки особи, що стали членами колегій адвокатів, могли займатися адвокатською діяльністю. Проте в окремих випад­ках та в порядку, визначеному інструкцією НКЮ СРСР1, з дозволу народного комісара юстиції республіки до занять ад­вокатською діяльністю допускались особи, що не були члена­ми колегій адвокатів. Така практика мала місце у віддалених місцевостях, де юридичні консультації не організовувалися з причин їх нерентабельності. У зв'язку з цим за рекомендація­ми місцевих керівних організацій дозволялося займатись адво­катською діяльністю вчителям, лікарям та іншим представни­кам інтелігенції2.

Положення визначило порядок прийому і виключення з членів колегій адвокатів. Необхідно зазначити, що підвищува­лися вимоги до осіб, які вступали до адвокатури. Так, у ст. 6 Положення вказувалося, що членами колегії адвокатів мажуть бути особи, які мають вищу юридичну освіту або закінчили юридичні школи - - за наявності стажу практичної роботи в судових, прокурорських та інших органах юстиції не менше одного року; які не мають юридичної освіти, але пропрацюва­ли не менше ніж три роки суддями, прокурорами, слідчими або юрисконсультами. Особи, що закінчили юридичні школи, але не мали стажу практичної роботи в судових, прокурорсь­ких та інших органах юстиції, могли бути прийняті в колегію адвокатів стажистами. Прийом у члени колегії здійснювався президією колегії адвокатів.

Положення встановлювало порядок виключення з членів колегії адвокатів. Підставами до цього могли бути: вчинення злочинів, вчинків, що ганьблять звання адвоката, порушення правил внутрішнього трудового розпорядку колегії адвокатів.

Советская юстиция. 1939. № 21—22. С. 68.

2

Семянников В.В., Сухарев И.Ю. Советская адвокатура. М., 1982. С. 8.

45

Рішення президії про виключення, а також про відмову у прийомі в члени колегії могли оскаржуватися народному ко­місару юстиції республіки, а його рішення — наркому юстиції СРСР, рішення якого було остаточним.

Члени колегії адвокатів не могли перебувати на службі в державних та громадських установах і підприємствах, за виня­тком осіб, які займали виборні посади у державних і громад­ських установах та організаціях, а також викладачів і наукових працівників.

Згідно з Положенням у всіх областях України утворюва­лися колегії адвокатів, що були добровільними об'єднаннями осіб, котрі займались адвокатською діяльністю. Всі питання, пов'язані з організацією та діяльністю колегії адвокатів, вирі­шувалися загальними зборами та президією колегії. На загаль­ні збори покладалися, зокрема, вибори президії та ревізійної комісії колегії адвокатів таємним голосуванням терміном на два роки; заслуховування звітів про діяльність президії і реві­зійної комісій; затвердження штатів та кошторису колегії, правил внутрішнього розпорядку. Порядок виборів голови президії колегії, його заступника, секретаря, голови та секре­таря ревізійної комісії встановлювався прийнятим 26 жовтня 1939 р. наказом НКЮ СРСР, у відповідності з яким останні обиралися на засіданнях цих органів відкритим голосуванням із числа обраних загальними зборами членів президії та реві­зійної комісії. На президію обласної колегії адвокатів покла­далися прийом у члени колегії та виключення з неї; організа­ція юридичних консультацій та керівництво їх діяльністю; розгляд справ про вчинення членами колегії проступків, пору­шень дисципліни та накладення на них дисциплінарних стяг­нень тощо.

Ревізійна комісія колегії адвокатів проводила системати­чні ревізії фінансово-господарської діяльності президії колегії та юридичних консультацій.

Положенням були скасовані колективи захисників, які діяли у межах колегій, та визначено, що вся практична діяль­ність здійснюється через юридичні консультації. Юридичною консультацією керував завідуючий, що призначався президією колегії адвокатів, і відповідав за всю роботу консультації. Він розподіляв справи між адвокатами, визначав розмір оплати за

46

юридичну допомогу згідно з таксою та здійснював контроль за якістю роботи адвокатів.

У Положенні були врегульовані і питання дисциплінарної відповідальності адвокатів. Встановлювався перелік дисциплі­нарних стягнень (зауваження, догана, сувора догана, відсторо­нення адвоката від роботи на строк до шести місяців, виклю­чення із складу колегії адвокатів). Накладення дисциплінарно­го стягнення можна було оскаржити народному комісару юстиції республіки.

Згідно з Положенням у структурі наркомата юстиції УРСР був створений відділ адвокатури. Для здійснення зага­льного керівництва колегіями адвокатів крім відділу адвокату­ри при НКЮ України при обласних Радах депутатів трудящих були створені управління НКЮ1.

Необхідно відмітити, що на протязі 1939-1940 pp. в Укра­їні відбулись істотні зміни адміністративно-територіального поділу, що стало результатом возз'єднання Західної України і Північної Буковини в єдиній Українській державі. Як відомо, ці території були насильно включені відповідно до складу Польщі за Ризьким мирним договором 1921 р. і Румунії за Сен-Жерменським (1919 р.) та Севрським (1920 р.) договора­ми. До 1944 р. ще залишалася на правах колонії Закарпатська Україна.

В зв'язку з цим є необхідність у більш докладнішій хара­ктеристиці особливостей організації адвокатури в західних областях України.

Перш за все слід наголосити на тому, що на Галичині всіх адвокатів і правників було об'єднано у Спілку українських адвокатів (СУА). Це об'єднання сталося у травні 1923 р. у Львові на установчих зборах2. Усіма, справами СУА керувало правління з 10 членів на чолі з президентом. В місцевостях окружних судів діяло 12 делегатур СУА. З 1927 р. Спілка українських адвокатів видавала свій часопис «Бюлетень СУА», а з 1928 р. органом СУА було «Життя і право»3.

ЗП УРСР. 1939. № 37. Ст. 178.

І

' Ганкевич Л. Союз українських адвокатів. — Львів. 1933. С. 12. Ганкевич Л. Вказ. праця. С. 28—29.

47

і

За даними СУА, в Галичині в 1926 р. працювало 230 українських адвокатів, із них 109 були членами Спілки. В 1933 р. їх уже налічувалося 371 (242 — члени СУА)1.

Структурно Спілка входила до складу львівської Палати адвокатів, де брала участь у різних комісіях та правлінні2.

СУА захищав у Палаті як інтереси адвокатів-українців, так і інтереси української адвокатури в Польщі.

Палати адвокатів (їх було у Польщі вісім) мали своє представництво у Верховній (головній) адвокатській раді у Варшаві. Важливе місце в ній належало представникові украї­нської адвокатури3.

Всі адвокати мали (й зобов'язані були мати) вищу юри­дичну освіту. Адвокати мали титул «доктор», який присвоюва­вся ще з часів панування Австрії після написання докторської праці. А за Польщі адвокатам, які закінчували університет, присвоювали титул «магістр». У судах адвокати виступали в чорних мантіях, що було символом вільної думки адвоката, його незалежності й служіння тільки законові4.

Прогресивні погляди українських адвокатів непокоїли по­льський уряд, тому він дедалі більше ускладнював вступ до адвокатури української молоді. Так, ще законом від 7 жовтня 1932 р. були значно обмежені права адвокатури. А відповідно до закону від 4 травня 1938 p., що мав назву «Права про устрій адвокатури», окружна адвокатська рада приймала до адвокатури осіб, котрі мусили відповідати таким вимогам: мати польське громадянство й користуватися всіма громадянськими та цивіль­ними правами; мати витриманий характер і своєю поведінкою гарантувати збереження честі адвокатського стану; належно во­лодіти польською мовою усно й письмово; мати університетську юридичну освіту й скласти належно іспит; відбути певну судову практику в загальних або військових судах і скласти іспит; пройти дворічний стаж адвокатської практики й скласти адвока­тський іспит. Крім цього, кожний новоприйнятий адвокат, пе­ред тим як розпочати свою професійну діяльність, повинен був

1 Ганкевич Л. Вказ. праця. С. 13—14.

2 Історія адвокатури України. С. 90.

3 Там же.

4 Там же. С. 91.

сплатити внесок і перед «деканом» дати присягу такого змісту: «Пам'ятаю про благо держави, а також честь стану адвокатсько­го, обіцяю урочисто, що обов'язки адвоката виконуватиму згідно з правом і справедливістю, віддаючись їм з усією совістю й старанністю, начальства буду слухатись, а в своїй поведінці буду керуватися принципами честі й чесності»1.

За згаданим нормативним актом без проходження стажу­вання до адвокатури приймалися: професори й доценти юри­дичних факультетів, судді Найвищого адміністративного три­буналу, судді при стажі три роки, провізори з таким же трудо­вим стажем, вищі службовці кодифікаційних комісій, Ради Міністрів, міністерства юстиції, сейму та сенату. За адвокату­рою встановлювався нагляд Міністерства юстиції Польщі2.

У 1939 р. в Галичині було 2713 адвокатів, із них 439 (або 16,2%) українців.

Після возз'єднання у 1939—1940 pp. Західної України і Північної Буковини в єдину Українську державу адвокатура в цих областях організовувалася з допомогою діючих колегій адвокатів України.

Повертаючись до загальної характеристики адвокатури республіки, слід відзначити, що в цей період НКЮ СРСР у розвиток Положення про адвокатуру видав ряд нормативних актів. Так, наказом від 11 вересня 1939 р. він зобов'язував президії колегій адвокатів реорганізувати існуючі колективи адвокатів в юридичні консультації, затвердити кількість, міс­цезнаходження і склад юридичних консультацій3. 2 жовтня 1939 р. НКЮ затвердив «Інструкцію про порядок оплати юридичної допомоги, що надається адвокатами населенню»4, а також видав роз'яснення до такси оплати праці адвокатів. З метою поліпшення юридичного обслуговування підприємств, установ і організацій НКЮ СРСР наказом від 24 січня 1941 р. дозволив персональне прикріплення адвокатів до них, затвер­див таксу оплати за надання юридичної допомоги юрконсуль-таціями колегій адвокатів підприємствам, установам і органі-

1 Революційне право. 1940. № 17—18. С. 20—22.

Історія адвокатури України. С. 92. 3 Сборник приказов и инструкций НКЮ СССР. М.,1940. Вып. 1. С. 147—148.

Советская адвокатура. М., 1944. С. 9.

48

4 9-382

49

заціям, а також 4 квітня 1941 р. Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для адвокатів.

Незважаючи на те, що реформування адвокатури у розг­лядуваний період мало як негативні, так і позитивні наслідки, її місце і роль була зведена нанівець з прийняттям деяких правових актів, які порушували законність і обмежували права громадян, що було результатом пануючого на цей час в країні культу особи Сталіна. Постановою Президії ЦВК від 1 грудня 1934 р. «Про порядок ведення справ по підготовці або вчинен­ню терористичних актів»1 усувалась участь захисника в суді. Аналогічний порядок вводився 14 вересня 1937 р. і в справах про шкідництво та диверсії2. Негативну роль зіграла також Особлива нарада, «трійки», «двійки», які розглядали справи без адвоката3.

Слід зазначити, що прийняте загальносоюзне Положення про адвокатуру певним чином підвело підсумок роботи по створенню адвокатури. Цілі і завдання адвокатури, принципи її формування і діяльності значною мірою зумовлювалися тими процесами, що відбувалися у суспільстві та пристосува­лися до пануючої тоталітарної системи.

Адвокатура в Україні в Велика Вітчизняна війна внесла сут-період окупації фашист- тєві корективи в характер діяльності ською Німеччиною адвокатів. Так, у зв'язку з прийнят-

(1941 — 1945 pp.) тям Президією Верховної Ради

СРСР 22 червня 1941 р. Указу «Про

військовий стан»4, в місцевостях, переведених на військовий стан, всі справи про злочини, що мали на меті порушити громадський порядок та державну безпеку, передавалися на розгляд військових трибуналів. У подальшому цей перелік був розширений. Військовим трибуналам надавалося право розг­лядати справи через 24 години з моменту вручення обвинува-

1 СЗ СССР. 1935. № 64. Ст. 459. 2СЗ СССР. 1937. № 61. Ст. 165.

3 Советское государство и право в период строительства социализма (1921— 1935 гг.). М., 1968, Кн. 2. С. 619.

4 Ведомости Верховного Совета СССР. 1941. № 29.

50

ченому обвинувального висновку. Вони розглядали справи у складі трьох постійних членів, їх вироки касаційному оскар­женню не підлягали і могли бути скасовані або змінені лише в порядку нагляду. Спеціальних адвокатських органів для за­хисту підсудних у Радянській Армії та Військово-Морському флоті не було створено. Військові трибунали розглядали біль­шість віднесених до їх провадження справ не тільки без участі адвокатів, а й прокурорів. Таке становище пояснювали важки­ми фронтовими умовами. Але це було суттєвим порушенням прав людини.

Розгляд справ у загальних судах на недовгий час був припинений у зв'язку з тим, що вже у кінці жовтня - - на початку листопада 1941 р. гітлерівці окупували майже всю Україну. 25 грудня 1941 р. союзний НКЮ у своєму листі «Про призначення захисту на вимогу судів»1 визначив порядок ви­ділення адвокатів для захисту обвинувачених у справах, що розглядалися військовими трибуналами і загальними судами. Так, президії колегій адвокатів повинні були направляти адво­катів для розгляду справ у військових трибуналах при умові отримання від останніх повідомлення напередодні слухання справи, по інших справах — не пізніше ніж за три дні до судового засідання.

В міру звільнення території України від ворога налагод­жувалася робота багатьох державних установ та організацій, відновлювалися і колегії адвокатів.

Як і раніше, кадрами адвокатури займалися державні органи2, про що свідчать інструкція НКЮ СРСР від 26 грудня 1944 р. «Про організацію контролю за якістю роботи адвока­тів»3, директивний лист від 21 квітня 1945 р. «Про контроль за якістю роботи адвокатів, що обслуговують установи, підприє­мства й організації»4.

Мала свої особливості організація роботи адвокатури на Закарпатті, яке за Сен-Жерменським (1919 р.) і Тріанонським

1 ЦГАОР СССР. Ф. 9492. Оп. 1. Д. 1005. Л. 83, 84.

Історія адвокатури України. С. 36-37.

Сборник приказов и инструкций Министерства юстиции СССР (1936—

1948 гг.). М., 1949. С. 395—396. ' 4 Там же. С. 413—414.

4*9-382

51

(1920 p.) договорами одержала Чехословаччина, а в 1938— 1944 pp. тут був встановлений режим угорських фашистів.

У листопаді 1944 р. Радянська Армія звільнила від окупа­нтів територію Закарпатської України. В містах і селах почали діяти органи народної влади — Народні комітети. Для встано­влення порядку, забезпечення охорони державного майна та прав громадян Народними комітетами були створені: народна міліція, органи внутрішніх справ і державної безпеки, народна дружина1.

26 листопада 1944 р. в Мукачеві відкрився І з'їзд Народ­них Комітетів Закарпатської України, котрий одноголосно прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною.

У зв'язку з появою на території Закарпатської України нової системи прокурорських і судових органів для обслугову­вання населення, надання юридичної допомоги тощо вийшов декрет від 12 січня 1945 р. «Про організацію роботи народної адвокатури»2. В розвиток його Уповноважений Народної Ради в справах юстиції розпорядженням від 20 лютого 1945 р. затвердив «Тимчасове положення про організацію та діяль­ність народної адвокатури», а 5 березня 1945 р. видав розпо­рядження «Про таксу адвокатів та їхніх заступників»3.

Відповідно до цього документа при відділі юстиції в Ужгороді було засновано організаційне бюро колегії адвокатів. Оргбюро здійснювало прийом нових членів до адвокатури з числа осіб, що мали юридичну освіту та дворічний стаж роботи в правових і державних установах. Положення допускало та­кож прийом осіб, які не мали юридичної освіти, але раніше працювали в судових і прокурорських органах чи перебували на адміністративних та інших державних посадах.

Колегія складалася з адвокатів і заступників (захисників). Причому адвокатами були як члени оргбюро, так і ті члени колегії, які склали адвокатський екзамен або мали закінчену

Кульчицький B.C., Настюк М.І., Ткач А.П. та ін. Возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною (соціально-політичні і правові основи). Львів, 1985. С. 117.

2 Вісник Народної Ради Закарпатської України (НРЗУ). 1945. № 1. С. 7. 3Там же. С. 47, 97.

52

I

юридичну освіту та дворічний стаж роботи в суді чи адвокату­рі Решта членів народної адвокатури були заступниками (за­хисниками). Приватна адвокатська практика заборонялася.

Робота народної адвокатури будувалася за принципом обов'язкового об'єднання адвокатів і заступників в юридичні консультації, утворені у кожному окружному центрі й у містах, де працювали народні суди.

29 червня 1945 р. у Москві був підписаний договір між СРСР і Чехословацькою Республікою, згідно з яким Закарпа­тська Україна увійшла до складу Української РСР. Цей договір був ратифікований 27 листопада 1945 р. Президією Верховної Ради СРСР, цим був завершений процес возз'єднання всіх українських земель у єдину Українську РСР.

22 січня 1946 р. на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР у складі УРСР була утворена Закарпатська область. 24 січня 1946 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР на тери­торії Закарпатської області було запроваджено законодавство України. Декрет і Тимчасове положення про організацію та діяльність народної адвокатури припинили свою дію.

Завершуючи аналіз періоду діяльності адвокатури Украї­ни в роки Великої Вітчизняної війни, можна зробити висно­вок, що її організація і діяльність, як і всієї держави, визнача­лася умовами військового часу.

Вітчизняна війна не скасувала існуючу систему колегій адвокатів, не внесла докорінних змін у правові основи їх організації і діяльності. Найбільш серйозні зміни, які внесла воєнна обстановка у діяльність адвокатури, полягала в розши­ренні сфери участі адвокатів в засіданнях військових трибуна­лів.

Організація та діяльність Після закінчення Великої Вітчизня-

ної війни форми організації адвока­тури України залишилися без істот­них змін.

З 1952 р. у колегіях адвокатів (президіях і юридичних консультаці­ях) України було запроваджено кодифікацію законодавства, в

53

адвокатури України в післявоєнний період (1945 — середина 70-х років)

зв'язку з чим Міністерство юстиції УРСР затвердило методи­чні вказівки щодо організації цієї роботи.

У червні 1952 р. Міністерством юстиції СРСР було затве­рджене Положення про юридичні консультації колегії адвока­тів, яке докладно регламентувало організацію і порядок робо­ти юридичних консультацій. Однак у квітні 1956 р. воно було скасовано у зв'язку з введенням нових Типових правил внут­рішнього трудового розпорядку для адвокатів, до яких були включені і відповідні норми Положення про юридичні консу­льтації (порядок прийому громадян у юрконсультаціях, обов'­язки адвокатів, їх робочий час, основні обов'язки завідуючих юрконсультаціями тощо).

Особлива увага в цей час була приділена питанню оплати праці адвокатів, яка існувала ще з 1939 р. і на цей час, безумовно, себе вичерпала.

Враховуючи це, Міністерством юстиції СРСР наприкінці 1955 р. прийнято нове Положення про порядок оплати праці адвокатів. За цим Положенням всім адвокатам встановлювався гарантований мінімум заробітної плати та доплата до неї зале­жно від їх навантаження.

В ці роки адвокати все наполегливіше стали порушувати питання про те, що союзне Положення про адвокатуру 1939 р. потребує змін, доповнень і уточнень. Особливої гостроти на­було питання участі адвоката в кримінальній справі, його процесуального становища як захисника.

В квітні 1956 р. Міністерство юстиції визнало за необхід­не переглянути чинне Положення про адвокатуру СРСР і як результат цього відділом адвокатури МЮ СРСР був розробле­ний новий проект Положення. Однак законодавець пішов шляхом децентралізації адвокатури.

В грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автоном­них республік1, Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік2, Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік3, а в грудні 1961 р. — Основи

1 Ведомости Верховного Совета СССР. 1959. № 1. Ст. 12.

2 Там же. Ст. 6.

'Там же. Ст. 15.

54

цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік1 й Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних респу­блік2.

Відповідно до Основ законодавства про судоустрій Союзу

РСР, союзних і автономних республік Верховна Рада УРСР ЗО червня 1960 р. прийняла Закон про судоустрій Української РСР3, а 28 грудня I960 р. затвердила нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси УРСР із введенням їх у дію з 1 квітня 1961 р.4 Згідно з Основами цивільного судочи­нства Союзу РСР і союзних республік Верховна Рада УРСР 18 липня 1963 p., затвердила нові Цивільний і Цивільний проце­суальний кодекси Української РСР5.

Ці нормативні акти стали правовою основою для ряду змін у правовому статусі адвокатури. Так, Основи законодав­ства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних респу­блік передбачили право союзних республік приймати законо­давчі акти про адвокатуру (ст. 13), а Закон про судоустрій УРСР визначав, що колегії адвокатів є добровільними об'єд­наннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю та діють на підставі Положення про адвокатуру, яке затверджує­ться Верховною Радою УРСР. Відповідно до норм криміналь­ного і цивільного судочинства адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної і цивільної справи. Він без будь-яких обмежень був наділений правом участі у розгляді справ як у загальних судах, так і у військових трибуналах. Адвокат брав участь не тільки в судовому розгляді, а й на попередньому слідстві. Кримінально-процесуальний кодекс значно розширив права захисника і підвищив його роль у кримінальному судочинстві. До цього часу участь в криміна­льній справі передбачалася лише зі стадії судового розгляду. Тепер же в ст. 44 КПК зазначалося, що захисник допускається до участі в справі з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред'явлення йому всіх

Ведомости Верховного Совета СССР. 1961. № 50. Ст. 525. Там же. Ст. 526.

З

Відомості Верховної Ради УРСР. 1960. № 23. Ст. 176. 4Там же. № 23. Ст. 14, 15. 5 Там же. 1963. № 25. Ст. 406.

55

матеріалів справи для ознайомлення. В справах про злочини неповнолітніх, а також осіб, які через свої фізичні або психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, захисник допускався з моменту пред'явлення обвинувачення. У справах, в яких попереднє слідство не проводилося, захисник міг здій­снювати захист тільки після віддання обвинуваченого до суду. В порівнянні з КПК 1927 р. діючий КПК (ст. 45) передбачив більше випадків обов'язкової участі захисника в розгляді справ у суді, а саме, коли підсудний неповнолітній; коли підсудний через свої фізичні або психічні вади не може сам здійснити свого права на захист; коли підсудний не володіє мовою, якою ведеться судочинство; за наявності суперечностей між інтере­сами підсудних, коли хоча б один з них має захисника; коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає смертну кару; коли в судовому розгляді справи бере участь прокурор, а також громадський обвинувач при відсутності громадського захисника; при розгляді в суді справи про засто­сування примусових заходів медичного характеру. При цьому зазначалося, що у випадках, коли підсудний є неповнолітнім або має фізичні чи психічні вади, участь захисника є обов'яз­ковою на попередньому слідстві з моменту пред'явлення об­винувачення, а у випадках, коли підсудний не володіє мовою, якою ведеться судочинство, — з моменту оголошення обвину­ваченому про закінчення попереднього слідства.

Кримінально-процесуальний кодекс визначив процесуа­льні права й обов'язки захисника як учасника кримінального процесу, конкретизував права захисника на попередньому слі­дстві, регламентував його участь у період судового розгляду і в стадії касаційного провадження.

Важливе положення встановлювала ст. 48 КПК, згідно з якою захисник зобов'язаний здійснювати захист лише зазна­ченими в законі засобами і способами.

Відповідно до Закону про судоустрій УРСР Міністерством юстиції республіки був розроблений проект Положення про адвокатуру, яке Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 р.1

Стаття 1 Положення підтверджувала, що колегії адвокатів є добровільними об'єднаннями осіб, які здійснюють захист на

1 Відомості Верховної Ради УРСР. 1962. № 39. Ст. 494.

56

попередньому слідстві І в суді, представництво в цивільних справах у суді і арбітражі, а також подають іншу юридичну допомогу громадянам, підприємствам, установам, організаці­ям та колгоспам.

Завдання адвокатури, організаційна побудова обласних колегій адвокатів і юридичних консультацій в цілому змін не зазнали. Але новим у республіканському Положенні порівня­но з союзним Положенням про адвокатуру 1939 р. було те, що значно посилювалася роль місцевих Рад депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Таким чином, не тільки Міністерство юстиції, а й Ради прагнули здійснювати органі­зацію, керівництво і контроль за діяльністю колегій адвокатів.

Положення передбачало, що членами колегій адвокатів могли бути громадяни СРСР, які мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю юриста не менше шести міся­ців. Як виняток, з дозволу виконкому обласної Ради депутатів трудящих у члени колегії могли прийматися особи, що не мали вищої юридичної освіти, але за наявності в них стажу роботи за спеціальністю юриста не менше п'яти років. Особи, які не мали стажу роботи за спеціальністю юриста, приймалися до колегії адвокатів лише після проходження стажування строком не менш шести місяців.

Про кожний факт прийому в члени колегії адвокатів президія колегії доводила до відома в семиденний строк вико­навчий комітет обласної Ради депутатів трудящих, яка корис­тувалася протягом місяця з дня повідомлення про прийом нового члена до колегії адвокатів правом відводу кандидатури прийнятого. Право виключення із колегії адвокатів надавалося президіям колегії, виконкомам обласних Рад депутатів трудя­щих і міністру юстиції України.

Постанову президії колегії адвокатів про відмову в при­йомі у члени колегії, як і про виключення із адвокатури, зацікавлена особа могла оскаржити до виконкому обласної Ради депутатів трудящих в місячний строк з дня її прийняття. Виконавчий комітет мав право відмінити постанову президії колегії адвокатів і прийняти рішення по суті.

Положення надавало право займатися адвокатською дія­льністю тільки членам колегії адвокатів. Таким чином, прива­тна адвокатська практика, що мала місце за Положенням про

57

адвокатуру СРСР 1939 р., не допускалась. Цей порядок, а також право, надане загальним зборам колегій щодо встанов­лення чисельності колегій обмежило до деякої міри можливо­сті багатьох кваліфікованих юристів стати адвокатом1.

Знову підтверджувалося положення про те, що колегії адвокатів користувалися правом юридичної особи.

Організаційна структура колегії адвокатів залишилася без змін. Органами колегії адвокатів були загальні збори членів колегії, президія і ревізійна комісія.

Вищим органом управління колегії адвокатів були загаль­ні збори членів колегії, права яких були значно розширені. До їх компетенції віднесилися також питання встановлення чисе­льності адвокатів колегії, прийняття рішень з питань роботи колегії та розгляд будь-яких інших питань, пов'язаних з діяль­ністю колегії адвокатів. Крім того, було закріплено право загальних зборів відміняти постанови президії колегії адвока­тів у разі їх невідповідності закону або Положенню про адво­катуру. Загальні збори тепер почали скликатися не рідше одного разу на рік.

У діяльності виконавчих органів колегії адвокатів — пре­зидії та ревізійної комісії — в основному змін не сталося. Зокрема, президія повинна була вивчати, узагальнювати та поширювати позитивний досвід роботи юридичних консульта­цій і адвокатів; вивчати та узагальнювати причини злочинних проявів й інших порушень законності і на основі цього вно­сити відповідні пропозиції у державні та громадські організа­ції.

Положення вперше регламентувало компетенцію голови президії колегії адвокатів.

Знову було закріплено положення про те, що вся різнобі­чна практична діяльність адвокатів здійснювалася через юри­дичні консультації на чолі із завідуючим.

Новим у Положенні про адвокатуру Української РСР було те, що вводився розділ про права та обов'язки адвокатів. Кожен адвокат мав право обирати та бути обраним до складу органів колегії адвокатів, брати участь в обговоренні питань, пов'язаних з діяльністю колегії, користуватися допомогою по

1 Історія адвокатури України. С. 41.

58

тимчасовій непрацездатності, а також мав право на пенсійне забезпечення на загальних засадах. Зберігалося правило, згід­но з яким члени колегії адвокатів не могли перебувати на службі в державних та громадських установах, організаціях і на підприємствах. Виняток становили адвокати, що займалися педагогічною чи науковою діяльністю.

На адвоката покладався обов'язок використання всіх вка­заних у законі засобів та способів захисту прав і законних інтересів громадян, підприємств, організацій, колгоспів, що зве­рнулися до нього за юридичною допомогою. Адвокат був зобо­в'язаний не розголошувати відомості, що були повідомлені йому довірителем у зв'язку із наданням юридичної допомоги в даній справі. Тому адвокат не міг бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'­язку захисника в даній справі. Йому заборонялося відмовлятися від прийнятого на себе захисту обвинуваченого.

Окремі розділи Положення про адвокатуру УРСР закрі­пили види заохочення і дисциплінарну відповідальність адво­катів.

Праця адвоката оплачувалася з коштів, що надходили до юридичної консультації від громадян, підприємств, організа­цій і колгоспів за подання їм юридичної допомоги.

У Положенні зазначалося, що кошти колегії адвокатів утворюються з сум, які відраховувалися юридичними консуль­таціями від сплат за подання юридичної допомоги та інших надходжень. Розмір відрахувань встановлювався загальними зборами членів колегії адвокатів, але не повинен був переви­щувати 30% суми гонорару, що надходив до юридичної консу­льтації.

Проте, нове Положення про адвокатуру вже незабаром зазнало значних змін. Так, 21 березня 1963 р. Міністерство юстиції республіки було ліквідовано1 і на його основі 23 березня 1963 р. створено Юридичну комісію при Раді Мініст­рів УРСР2, на яку покладалося методичне керівництво робо­тою обласних колегій адвокатів. За її поданням 15 червня 1965 Р. до Положення про адвокатуру УРСР були внесені зміни і

1 Відомості Верховної Ради УРСР. 1963. № 13. Ст. 242.

2 ЗП УРСР. 1963. № 4. Ст. 31.

59

доповнення1. Зміст їх зводився до того, що керівництво і контроль за діяльністю колегій адвокатів знову покладалися на Юридичну комісію2, яка затверджувала кількісний склад коле­гій адвокатів, організовувала та проводила вибори керівних органів колегії, затверджувала за погодженням з профспілко­вими органами правила внутрішнього трудового розпорядку колегій адвокатів, видавала інструкції та інші акти з питань діяльності адвокатури тощо. Для виконання цих функцій у складі Юридичної комісії було створено відділ адвокатури.

Зазнав змін і порядок виборів керівних органів обласних колегій адвокатів: президія і ревізійна комісія обиралися зага­льними зборами колегії шляхом відкритого голосування стро­ком на два роки. Дещо розширювалася компетенція президії колегії адвокатів.

8 грудня 1965 р. Радою Міністрів Української РСР було затверджено нову Інструкцію про порядок оплати юридичної допомоги, яка подавалася адвокатами громадянам, підприєм­ствам, установам, радгоспам, колгоспам та іншим організаці­ям республики3 та нове Положення про оплату праці адвокатів в Українській РСР4. Так, за Положенням гарантований міні­мум місячного заробітку адвоката становив 75 крб. Розміри оплати їх праці встановлювалися таким чином: у містах, від­несених до 1 групи — до 150 крб.; у містах, віднесених до II, III, IV груп і в районах — до 140 крб. Додаткове нарахування не могло перевищувати половини встановленого адвокату мі­сячного розміру оплати праці.

У 1970 р. було ліквідовано Юридичну комісію при Раді Міністрів УРСР і на її основі відновлено Міністерство юстиції республіки, на яке знову було покладено контроль за діяльні­стю колегій адвокатів.

Необхідно зазначити, що в серпні 1972 р. Указом Прези­дії Верховної Ради УРСР «Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу Української РСР» була

Відомості Верховної Ради УРСР. 1965. № 26. Ст. 248. 1 Положення про адвокатуру Української РСР. К., 1965. s ЗП УРСР. 1965. № 12. Ст. 153.

Там же.

60

розширена участь захисника на попередньому слідстві1. Захи­сник мав право брати участь у будь-якій справі з моменту пред'явлення обвинувачення, якщо прокурор про це винесе відповідну постанову. Перед цим адвокати допускалися до участі в справі тільки по конкретно обумовлених КПК катего­ріях справ. Проте вказаний вище порядок не дістав значного застосування.

25 квітня 1975 р. було прийняте нове Положення про оплату праці адвокатів2, яке в основному зберегло порядок оплати, встановлений Положенням 1965 р.

Таким чином, до середини 70-х років адвокатура Укра­їни пройшла певний шлях свого реформування та пошуків найефективніших форм і методів подання юридичної допо­моги громадянам і організаціям. Однак говорити про прес­тиж адвокатури та ефективність її діяльності у 70-ті роки не доводиться, оскільки знову дала взнаки недооцінка та при­ниження принципів демократії, порушення прав людини, декларативний характер основних законодавчих актів. Адво­катура все ще залишалася під пильним наглядом державних органів.

Конституційне оформ- Подальший розвиток законодавства лення правового статусу про адвокатуру в Україні був зумов-адвокатури України лений прийняттям 20 квітня 1978 р.

(1976—1985 pp.) Верховною Радою Конституції

УРСР, яка закріпила конституційні

основи діяльності адвокатури республіки. Зокрема, вона пере­дбачила положення, що для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів.

Конституційне оформлення статусу адвокатури зумовило необхідність вироблення нового законодавства про неї.

Нове Положення про адвокатуру УРСР3, затверджене Верховною Радою України 1 жовтня 1980 p., більш детально

1 Відомості Верховної Ради УРСР. 1972. № 36. Ст. 314.

Сборник приказов, постановлений коллегии, инструкции и указаний МЮ СССР. М., 1976. С. 30.

Друга сесія Верховної Ради Української РСР 10 скликання. К., 1981. С. 140— 142.

61

регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та ро­зширило види юридичної допомоги, що надається адвокатами громадянам.

Відповідно до конституційного положення про призначен­ня адвокатури в Положенні про адвокатуру УРСР перш за все визначалося її основне завдання — надання юридичної допомо­ги громадянам і організаціям. В ньому зазначалося, що адвока­тура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і органі­зацій, здійсненню правосуддя, додержанню і зміцненню закон­ності, вихованню громадян у дусі точного і неухильного виконання законів, бережного ставлення до народного добра, додержання дисципліни праці, цоваги до прав, честі й гідності інших осіб.

Положення про адвокатуру, визначаючи природу адвока­тури, підкреслює її особливий статус — добровільне об'єднан­ня осіб, які займаються адвокатською діяльністю. Положення також встановлювало порядок формування колегій адвокатів на території республіки: вони створювалися за заявою групи засновників -- громадян чи юридичних осіб. Документально оформлена пропозиція про утворення колегії надсилалася до Міністерства юстиції України, яке в разі згоди з нею переда­вало її до виконавчого комітету для затвердження і реєстрації.

Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіаль­ним принципом, який вже існував до цього. Створювалися обласні і Київська міська колегії адвокатів. Крім того, у зако­нодавстві передбачалася можливість створення колегій адво­катів не тільки за територіальним принципом. Так, за згодою Міністерства юстиції могли створюватися міжтериторіальні та інші колегії адвокатів (наприклад, Ін'юрколегія). Але ця норма мала декларативний характер.

Положення про адвокатуру УРСР залишило без змін структуру органів колегії адвокатів, встановивши, що вищим органом колегії є загальні збори членів колегії, її виконавчим органом — президія колегії, контрольно-ревізійним — ревізій­на комісія.

Обсяг повноважень загальних зборів визначався в ст. 6 Положення. Зокрема, загальні збори членів колегії адвокатів обирали президію і ревізійну комісію; заслуховували щороку і затверджували звіти про їх діяльність; встановлювали чисель-

62

ний склад, штати, кошторис і витрати колегії; затверджували за узгодженням з профспілковим органом правила внутріш­нього трудового розпорядку колегії; визначали порядок опла­ти праці адвокатів.

Президія керувала колегією адвокатів у період між зага­льними зборами. У Положенні було відновлено норму, згідно з якою обрання президії провадилося шляхом таємного голо­сування, що відповідає демократичним основам організації адвокатури і покликано забезпечити свободу волевиявлення адвокатів. У Положенні вказувалося, що президія має широкі повноваження, а її діяльність будується на основі колективно­сті керівництва, гласності, регулярної звітності перед членами колегії, широкого залучення адвокатів до роботи президії.

Повсякденне керівництво роботою президії здійснював її голова, якого вона обирала відкритим голосуванням і наділяла певними правами й обов'язками.

Ревізійна комісія перевіряла фінансово-господарську дія­льність президії колегії й юридичних консультацій, а також здійснювала контроль за порядком та строками вирішення пропозицій, заяв і скарг.

Ревізійна комісія не наділялася правами виконавчого ор­гану. Всі свої зауваження, пропозиції і висновки вона адресу­вала президії чи загальним зборам, які повинні вжити заходів щодо усунення виявлених недоліків. Ревізійна комісія була підзвітна вищому органу колегії і тільки йому подавала звіт про свою діяльність.

З метою зміцнення кадрів адвокатури і підвищення якості їх праці в Положенні передбачалися більш високі вимоги до осіб, які приймаються до колегії адвокатів. Так, відповідно до ст. 15 Положення в члени колегії приймалися громадяни, які мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю юриста не менше двох років.

Новим було також і правило, згідно з яким прийом у члени колегії адвокатів вказаних осіб міг бути зумовлений проходженням іспитового строку тривалістю до трьох місяців, І якщо результат випробування виявлявся незадовільним, то президія колегії виносила рішення про відрахування.

Випускники юридичних вузів, які не мали дворічного -тажу практичної роботи за спеціальністю юриста або при

63

недостатності такого стажу приймалися в колегію лише після успішного проходження стажування строком від шести міся­ців до одного року. Керівництво роботою стажистів і контроль за їх підготовкою до самостійної діяльності здійснювала пре­зидія колегії адвокатів.

Положення конкретизувало і розширило перелік прав і обов'язків адвокатів при наданні ними юридичної допомоги громадянам і організаціям. Права членів колегії адвокатів, які встановлювалися в ст. 18 Положення, можна поділити на дві групи. Одна група прав, яка випливала з членства в колегії, стосувалася адвокатів по відношенню до самої колегії, до її окремих ланок і органів. Зокрема адвокати мали право обира­ти і бути обраними в органи колегії. Вони мали право контро­лювати роботу виборних органів шляхом участі в їх засіданнях, ставити перед органами колегії питання, які стосуються її діяльності, вносити пропозиції щодо поліпшення її роботи, брати участь в засіданні органів колегії і на зборах в юридич­них консультаціях і вимагати відповіді по суті поставлених запитань. Будь-який адвокат, який присутній на засіданні органів колегії, був вправі ставити питання і висловлювати свою думку по суті справи, що розглядалася. Адвокати мали право брати особисту участь в усіх випадках обговорення їх поведінки на засіданнях органів колегії і на зборах в юридич­них консультаціях. Член колегії був вправі знати, що саме є предметом обговорення, і давати свої пояснення. Крім того, адвокат мав право за власним бажанням вийти зі складу членів колегії.

Іншу частину прав, що передбачалися ст. 18 Положення і яка випливала з членства в колегії, адвокат отримував, всту­паючи у взаємовідносини з державними і громадськими орга­нами, з громадянами та іншими суб'єктами. Так, він міг представляти осіб, що звернулися за юридичною допомогою, в усіх державних і громадських організаціях, до компетенції яких входило вирішення відповідних питань. Це право звіль­няло адвоката від необхідності виконувати свої професійні обов'язки лише в одній місцевості, а також давало змогу громадянам звертатися за юридичною допомогою до будь-якої консультації. Крім того, член колегії мав право запитувати через юридичну консультацію довідки, характеристики та інші

64

документи, необхідні у зв'язку з наданням юридичної допомо­ги. Цьому праву адвокатів відповідав обов'язок державних і громадських організацій видавати ці документи або їх копії у встановленому порядку. Необхідно відмітити, що до прийнят­тя чинного Закону про адвокатуру таким правом була наділена тільки юридична консультація.

Враховуючи особливості діяльності адвоката, Положення зберегло вже відоме правило про те, що «адвокат не може бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника або представника» (ст. 13). Тобто адвокат не міг бути допитаний як у випадку участі в справі як захисника, так і представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача. Допит виключа­вся не тільки в кримінальному судочинстві, айв інших провадженнях. Адвокат не міг бути допитаний й про ті обста­вини, які йому повідомив обвинувачений, так і про ті, про які адвокат довідався від родичів чи близьких обвинуваченого та інших осіб або з інших джерел у зв'язку із здійсненням про­фесійних функцій. Закріплена в Положенні, вказана норма є ефективною гарантією адвокатської діяльності.

Встановлюючи коло обов'язків членів колегії адвокатів, Положення про адвокатуру в УРСР підкреслювало, що адвокат зобов'язаний у своїй діяльності точно і неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбаче­ні законам засоби і способи захисту прав і законних інтересів громадян і організацій, які звернулися до нього за юридичною допомогою.

Положення закріплювало перелік випадків, коли адвокат не вправі приймати доручення по наданню юридичної допо­моги.

За наявності таких обставин адвокат повинен відмовитися від здійснення функцій захисника. З тих же підстав він усувався на попередньому слідстві постановою слідчого або прокурора, а в суді ухвалою суду. Рішення про усунення необхідно було мотивувати і забезпечити особі можливість отримати юридичну допомогу від іншого адвоката. Дана норма Положення поклика­на була забезпечити інтереси осіб, яким надається юридична допомога, і правосуддя від небажаного впливу.

5 9-382

65

Адвокат також не мав права розголошувати відомості, повідомлені йому довірителем в зв'язку з наданням юридичної допомоги. Збереження дорученої таємниці клієнта є професій­ний, моральний обов'язок адвоката. Необхідність цієї норми зумовлена зацікавленістю суспільства і держави у належному здійсненні юридичної допомоги, що неможливо без довіри до адвокатів з боку осіб, які звертаються до них за юридичною допомогою.

Положення про адвокатуру досить лаконічно встановлю­вало заходи дисциплінарного стягнення, порядок накладання, зняття і оскарження стягнень. Порушити справу про дисцип­лінарну відповідальність адвоката могли виший орган колегії, її президія, а також голова президії. Але застосувати дисцип­лінарне стягнення вправі була лише президія колегії.

Крім того, у Положенні передбачалося право службових осіб органів юстиції республіки запропонувати президії ко­легії або її голові порушити справу про дисциплінарну від­повідальність адвоката. Підставою для цього могло бути безпосереднє виявлення органами юстиції проступку, за який можна було накладати на винного дисциплінарне стя­гнення. Воно накладалося на адвоката не пізніше як через місяць з дня виявлення проступку і не пізніше шести місяців з дня його скоєння.

Постанова про накладення дисциплінарного стягнення оскаржувалася загальним зборам у місячний строк з дня вру­чення адвокату копії постанови президії. Якщо така постанова була винесена президією колегії з порушенням чинного зако­нодавства, то вона могла бути оскаржена і міністру юстиції республіки. Проте останній не вправі був змінювати чи відмі­няти постанову президії колегії. Він мав право лише припини­ти дію рішення і передати питання про дисциплінарну відпо­відальність органу колегії для нового обговорення.

Вся практична робота адвоката проходила, як і раніше, в юридичних консультаціях, які створювалися у містах та інших населенних пунктах. Місцезнаходження і кількість працюючих у юридичних консультаціях адвокатів визначалися президією колегії за погодженням з відділом юстиції. З ним також повин­но було узгоджуватися призначення завідуючого юридичною консультацією.

66

Серед передбачених у Положенні про адвокатуру видів юридичної допомоги важливе місце в діяльності адвоката від­водилося наданню громадянам консультацій і роз'яснень з юридичних питань, написанню заяв, скарг та інших докумен­тів правового характеру. Адвокати проводили значну роботу по складанню для громадян різних документів правового харак­теру. Активніше адвокати стали надавати правову допомогу в справах про адміністративні правопорушення. Вони допомага­ли у написанні скарг на дії органів чи службових осіб, що наклали адміністративне стягнення. Однією із важливих сфер адвокатської діяльно ті є здійснення представництва в суді в цивільних справах.

Особлива необхідність у юридичній допомозі виникає в обвинувачених, підсудних, потерпілих. Для виконання своїх професійних обов'язків адвокат був наділений певними права­ми на всіх стадіях кримінального процесу.

Республіканське Положення про адвокатуру не вичерпу­вало видів юридичної допомоги, вказуючи на те, що адвокати надають громадянам і організаціям також й іншу юридичну допомогу.

Згідно з ст. 24 Положення про адвокатуру робота адвока­тів оплачувалася із коштів, які надходили до юридичної кон­сультації від громадян і організацій за надану їм юридичну допомогу.

Певні зміни в оплаті праці адвокатів були внесені Поло­женням про оплату праці адвокатів від 25 квітня 1975 р.1 і відповідною Інструкцією про оплату юридичної допомоги, що надавалася адвокатами громадянам, підприємствам, установам і організаціям, від 4 серпня 1977 р.2

Деякі види юридичної допомоги надавалися адвокатами безкоштовно, випадки якої перелічувалися у Положенні про адвокатуру. Крім того, республіканське Положення надавало право завідуючому юридичною консультацією, президії коле­гії, а також органу попереднього слідства, прокурору і суду, в

Сборник приказов, постановлений коллегии, инструкций и указаний Министе­рства юстиции СССР. М., 1976. С. 491—493.

Бюллетень нормативних актов министерств и ведомств СССР. 1978. № 6. С. 16-22.

5*9-382

67

провадженні яких перебуває справа, звільняти громадян пов­ністю або частково від оплати юридичної допомоги, виходячи з їх майнового стану.

Положення про адвокатуру України встановлювало взає­мовідносини адвокатури з державними і громадськими органі­заціями. Згідно з ним керівництво колегіями адвокатів повин­ні були здійснювати Ради народних депутатів та їх виконавчі і розпорядчі органи відповідно до законодавства, яке визначало їх компетенцію, як безпосередньо, так і через республіканське Міністерство юстиції і відділи юстиції виконкомів обласних, Київської міської Ради народних депутатів.

Як і раніше, передбачалися досить широкі можливості керування діяльністю адвокатури. Так, відповідно до Поло­ження республіканське Міністерство юстиції і відділи юстиції обласних, Київської міської Рад народних депутатів у межах своєї компетенції: контролювало додержання колегіями адво­катів вимог законодавства, що регулює діяльність адвокатури; встановлювало порядок подання адвокатами юридичної допо­моги громадянам і організаціям; сприяло створенню умов для найповнішого використання адвокатами наданих їм законом прав і виконання покладених на них обов'язків; узагальнюва­ло практику роботи колегій адвокатів і здійснювало інші пов­новаження, пов'язані із загальним керівництвом адвокатурою республіки.

Міністерство юстиції України також отримувало від пре­зидій колегій повідомлення про діяльність колегій адвокатів, визначало порядок стажування в колегіях, розглядало скарги на постанови президії колегії, якщо вони суперечили чинному законодавству.

Міністерству юстиції УРСР було надане право зупиняти виконання рішення загальних зборів чи постанови президії колегії адвокатів у разі невідповідності їх чинному законодав­ству.

У червні 1981 р. Верховною Радою УРСР був прийнятий новий закон «Про судоустрій Української РСР»1, ст. 15 якого врахувала положення Конституції республіки про забезпечен­ня обвинуваченому права на захист, а ст. 16 вмістила норми

1 Відомості Верховної Ради УРСР. 1981. Додаток до № 24. Ст. 357.

68

щодо надання адвокатами юридичної допомоги громадянам І організаціям.

Підсумовуючи даний період у розвитку адвокатури Укра­їни, слід зазначити, що нове законодавство надало колегіям адвокатів вагомі повноваження у самоврядуванні, вирішенні своїх внутрішньорганізаційних питань, здійсненні керівництва і контролю за професійною адвокатською діяльністю. Водно­час у ці роки в нашому суспільстві ще нехтувалися демократи­чні інститути, фактично були відсутні критика й гласність. Конституції як союзна, так і України, незважаючи на закріп­лені в них прогресивні положення, не змогли забезпечити їх реалізацію, чому перешкоджали недооцінка і приниження ос­нов демократії і законності, занепад часів застою. Щодо адво­катури це виявилось у фактичному її одержавленні, про що свідчать перелічені вище повноваження органів державної влади та управління стосовно загального керівництва колегія­ми адвокатів1.

Формування правової У 1985 р. були зроблені перші кроки держави в Україні і до оновлення правової основи дер-

необхідність подальшого жавного та суспільного життя Укра-реформування їни. Виникла потреба в значному пі-

адвокатури двищенні ролі адвокатури.

13 листопада 1989 р. Верховною Радою СРСР були прий­няті нові Основи законодавства Союзу РСР і союзних респу­блік про судоустрій2, відповідно до яких значно розширювала­ся сфера діяльності захисника в кримінальному процесі. Згід­но з ст. 14 Основ підозрюваному, обвинуваченому й підсудному гарантувалося право на захист, яке забезпечувало­ся шляхом участі захисника з моменту затримання, арешту чи пред'явлення обвинувачення. Як відомо, раніше захисник до­пускався до участі в справі лише з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства та пре­д'явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. Цоправда, за постановою прокурора захисник міг бути допу-

2 Історія адвокатури України. С. 51—52.

Відомості з'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. 1989. № 23. Ст. 441.

69

щений до участі в справі з моменту пред'явлення обвинува­чення (ст. 44 КПК УРСР). Але дана норма застосовувалася дуже рідко.

Обов'язкова участь захисника з моменту пред'явлення обвинувачення передбачалася лише у справах про злочини неповнолітніх та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади (німий, глухий, сліпий та ін.) не могли самі здійснювати своє право на захист (п. п. 1, 2 ст. 45 КПК УРСР).

Згідно з Основами законодавства про судоустрій були внесені зміни й доповнення до Основ кримінального судочи­нства Союзу РСР і союзних республік, які конкретизували участь захисника на попередньому слідстві та в суді. Зокрема, встановлювалося, що захисник допускається до участі в усіх справах з моменту пред'явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, яка підозрювалася в вчинення злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення — з моменту оголошен­ня їй протоколу затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але'не пізніше 24 годин з моменту затримання. Якщо в цей термін обраний підозрюваним або обвинуваченим захисник з'явитися не може, їм пропонувалося запросити іншого захисника або забезпечувався захисник че­рез юридичну консультацію.

Захисник став брати участь у дізнанні, попередньому слідстві й у судовому розгляді. Тепер не тільки у справах неповнолітніх та осіб, які через фізичні та психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, а й осіб, котрі не володіли мовою, якою ведеться судочинство, захисник обов'язково брав участь з моменту пред'явлення обвинувачен­ня або затримання особи, яка підозрювалася у вчиненні зло­чину або до якої було застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення.

Обов'язкова участь захисника в справах про злочини, за які могла бути призначена смертна кара, передбачалася з більш раннього моменту — з пред'явлення обвинувачення.

Встановлювалося, як і раніше, що захисниками могли бути не тільки адвокати, а й представники професійних спілок та інших громадських організацій, але тепер вони допускалися тільки у справах членів цих організацій. Захисниками могли

70

бути й інші особи, яким таке право надавалося законодавст­вом.

Згідно з діючим законодавством в Україні в цей час до участі в ролі захисників допускалися (ухвалою суду або поста­новою судді) близькі родичі, законні представники, а також інші особи.

В цей період поширилася практика допуску до участі в судовому розгляді членів правових кооперативів, які створю­валися повсюдно.

З 1991 р. відповідно до закону України «Про підприємни­цтво»1 допускається здійснення юридичної практики за ліцен­зією, яка видається Міністерством юстиції особам, котрі ма­ють юридичну освіту.

Важливим було положення, згідно з яким підозрюваний, обвинувачений, підсудний повинні забезпечуватись допомо­гою адвоката для здійснення захисту. В передбаченому зако­нодавством порядку вони могли бути звільнені цілком або частково від оплати юридичної допомоги за рахунок держави.

15 листопада 1991 р. Кабінет Міністрів України прийняв спеціальну постанову «Про порядок оплати праці адвокатів по наданню юридичної допомоги у кримінальних справах», а Міністерство юстиції України та Міністерство фінансів Укра­їни розробили Положення про порядок оплати праці адвокатів за надання юридичної допомоги громадянам у кримінальних справах, яке було затверджене 27 листопада 1993 р.

Значно було розширені права захисника, обов'язком яко­го було використовувати всі вказані в законі засоби та способи захисту з метою виявлення обставин, що виправдовують підо­зрюваного, обвинуваченого або підсудного, пом'якшують їх­ню відповідальність. Для цього з моменту допуску до участі в справі захисникові надаються конкретні права. Проте слід зауважити, що тепер встановлювалися й деякі обмеження, яких раніше не було. Наприклад, побачення з підозрюваним або обвинуваченим захисник мав тільки після першого допиту їх; перелічувалися документи, з якими захисник мав право ознайомлюватися з моменту допуску.

Відомості Верховної Ради Української РСР. 1991. № 14. Ст. 168.

71

У зв'язку з постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. «Про проголошення незалежності України» та прийняттям Акта проголошення незалежності України 12 ве­ресня 1991 p., Верховна Рада України прийняла постанову «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР»1, якою встановила, що до прийняття відповідних актів законодавства України на терито­рії республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, не врегульованих законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції України. Тобто до внесен­ня відповідних змін у Кримінально-процесуальний кодекс в Україні діють у вказаному порядку положення Основ криміна­льного судочинства щодо участі захисника.

Підвищення ролі адвокатури в суспільстві зумовило й зміни в питанні оплати праці адвокатів. Так, починаючи з 1988 р. новою Інструкцією про оплату юридичної допомоги2 була знята максимальна межа місячного заробітку адвоката. Підвищено розцінки за юридичні послуги адвокатів з усіх видів робіт. Уперше було передбачено положення, згідно з яким оплата праці адвокатів в окремих випадках могла вста­новлюватися не тільки за таксою, але й за погодженням. Ця система оплати праці адвокатів була гнучкішою, сприяла по­ліпшенню роботи адвокатів, підвищенню їхньої професійної відповідальності, зміцненню етичних принципів у стосунках адвоката з клієнтом. Однак, згодом стало очевидним, що вона не сприяла переходові адвокатури на ринкові відносини. У зв'язку з цим Правління Спілки адвокатів України увійшло з пропозицією про внесення змін у чинну Інструкцію. Врахову­ючи це, 10 квітня 1991 р. була затверджена нова Інструкція про оплату юридичної допомоги, яка надається адвокатами грома­дянам, підприємствам, установам, організаціям і кооперати­вам3. Інструкція закріпила основний принцип оплати юриди­чної допомоги - - погодження між адвокатом і особою, що звернулася по правову допомогу. За відсутності такого погод­ження оплата проводиться за мінімальними ставками, встано-

1 Відомості Верховної Ради України. 1991. № 46. Ст. 621.

2 Історія адвокатури України. С. 55. Там же.

72

вленими Інструкцією. Цей принцип оплати праці адвокатів цілком відповідав як потребам нових економічних відносин, так і інтересам адвокатів та їхніх клієнтів, був покликаний підвищити професіоналізм та ефективність адвокатської діяль­ності.

Здійснюючи важливу конституційну функцію захисту прав і законних інтересів громадян, надання їм необхідної юридичної допомоги, члени колегій адвокатів республіки ши­роко почали впроваджувати у свою діяльність нові види та форми. Так, правова допомога почала надаватися телефоном, за місцем роботи та проживання громадян, на консультацій­них пунктах, у місцях позбавлення волі. Стали укладатися договори на строкове обслуговування. Щоб запобігти втратам громадянами часу й сприяти поліпшенню діяльності судів, адвокати почали складати проекти судових позовних заяв, скарги у справах приватного обвинувачення, представляти інтереси громадян у різних органах та організаціях.

У зв'язку з переходом економіки республіки на ринкові відносини та введенням різноманітних форм власності зміню­ються й форми юридичної допомоги підприємствам, організа­ціям, об'єднанням та окремим особам. У цьому напрямі пра­ктикується складання адвокатами проектів статутів, положень, договорів тощо. Особлива увага почала приділятися наданню юридичної допомоги малим та спільним підприємствам як за договорами, так і за разовими дорученнями.

Особливо гостро в цей час постала проблема організацій­ного оформлення адвокатури, що, нарешті, вирішило б питан­ня її незалежності.

Враховуючи це, 20—22 вересня 1990 р. в м. Києві відбувся установчий з'їзд адвокатів республіки, на якому була утворена Спілка адвокатів України — незалежна, самоврядна організа­ція, метою якої відповідно до прийнятого з'їздом статуту було об'єднання зусиль адвокатів республіки в напрямі формування демократичної правової держави, підвищення рівня юридич­ної допомоги, що надається громадянам, установам, організа­ціям, у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві й державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвока­тської діяльності; досягнення адвокатурою повної самостійно-

73

сті та самоврядування; захист професійних прав і соціальних інтересів адвокатів, їхніх честі та гідності; поширення істори­чних традицій української адвокатури; розвиток і поглиблення міжнародних зв'язків адвокатів1.

Було обрано правління Спілки адвокатів України, до складу якого увійшли представники 22 колегій адвокатів. Пе­ршим президентом Спілки став член Київської міської колегії адвокатів В.В.Медведчук.

Делегати установчого з'їзду прийняли ряд звернень, в яких наголошувалося, що під час існування тоталітарної сис­теми, адвокатура Української РСР не завжди здійснювала специфічну функцію соціального контролю за застосуванням прав та свобод громадян, які порушувалися державою. Нині ж виникла реальна можливість для виконання завдань адвокату­ри, консолідації з прогресивними течіями та рухами усіх країн світу. Гуманність і благородність адвокатської професії зобо­в'язує всіх адвокатів зробити все можливе для пропаганди ідей миру, добра, довіри, співробітництва, взаємної поваги з тим, щоб законні права та інтереси громадян завжди були під надійним захистом Закону та держави2.

Для виконання цих завдань у 23 областях та м.Києві були створені відділення Спілки адвокатів України.

Зусилля правління Спілки адвокатів України спрямовані на вирішення різноманітних питань, які постають перед адво­катами. Це й організаційні проблеми, пов'язані з наданням юридичної допомоги населенню, сприяння підвищенню про­фесійної майстерності адвокатів, їх правовий та соціальний захист, законотворча робота.

Спілка допомагає професійному об'єднанню адвокатів різних регіонів, підвищенню ролі й .престижу адвокатури в суспільстві. Зростають міжнародні контакти Спілки, практи­куються стажування членів Спілки за кордоном, проводяться міжнародні конференції, семінари3.

Неодноразово Спілка зверталася до Верховної Ради Ук­раїни, уряду, міністерств і відомств з приводу різних питань,

11сторія адвокатури України. С. 58.

2 Історія адвокатури України. С. 59.

3 Закон і бізнес. 1992. № 27.

74

що поставали перед колегіями адвокатів, розв'язання проб­лем, пов'язаних з професійною діяльністю адвокатів, і допо­магала їх вирішенню1. Спілкою було створено фонд соціаль­ного захисту адвокатів (1992 p.). Розуміючи гостру потребу реформування адвокатури й необхідність прийняття республі­канського Закону про адвокатуру, члени правління Спілки адвокатів України в січні 1991 р. детально обговорили запро­поновану законопроектною комісією Спілки концепцію зако­ну про адвокатуру України та після тривалої дискусії затвер­дили його проект, який у порядку законодавчої ініціативи було подано до Верховної Ради України2.

На той час існувало кілька точок зору, підходів до проб­леми організації адвокатури України. Зокрема, Мінюст розро­бив проект закону про адвокатуру, в якому передбачалося подальше існування колегій адвокатів як єдиної форми адво­катських об'єднань.

В грудні 1991 р. була створена група з науковців, адвока­тів, працівників Мінюсту України для узгодження цих двох проектів.

19 грудня 1992 р. Верховною Радою України був прийня­тий Закон «Про адвокатуру»3.

Новий закон відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті відновити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

Історія адвокатури України. С. 62. "Там же. Відомості Верховної ради України. — 1993. — № 9. — Ст. 62.

75

Запитання для самоконтролю

1. Коли сформувалася професійна адвокатура в Україні?

2. Як була організована адвокатура в період гетьманщини?

3. Коли було запроваджено адвокатуру в Україні як самостій­ний правовий інститут?

4. Як було організовано адвокатуру в Галичині і на Буковині під час їх перебування в складі Австро-Угорської імперії?

5. Як було організовано захист і судове представництво в перші післяреволюційні роки?

6. Як було організована адвокатура України за Положенням про адвокатуру 1922 p.?

7. Коли було ліквідовано приватну адвокатську практику і здійснено перехід колегій захисників на колективні форми роботи?

8. Як було організовано адвокатуру України за Положенням про адвокатуру СРСР 1939 p.?

9. Які особливості організації адвокатури були в західних українських землях до їх возз'єднання з Українською РСР?

76

10. Як регулювалась діяльність адвокатури Положеннями про адвокатуру Української РСР 1962 і 1980 років?

11. Як регулювалось питання про порядок оплати праці адво­катів в різні періоди існування адвокатури в Україні?