22

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького

Кафедра теорії та історії педагогіки

Зраєва Дмитра Олександровича

Просвітницька і педагогічна діяльність М.П. Драгоманова

спеціальність 6.070101 – фізика

Реферат

студента 3 - Б курсу

фізичного факультету

денної форми навчання

науковий керівник -

старший викладач

Свиреденко О.О.

Черкаси – 2011

План

Біографічні відомості. 4

Навчання і педагогічна діяльність Драгоманова. 5

Кар’єра діяча. 8

Громадське життя Драгоманова. 9

Співпраця Драгоманова. 10

Український рух та Драгоманов. 11

Публіцистична та видавнича діяльність 14

Фольк­лористична діяльність Драгоманова. 16

Останній період життя. 17

Аналіз діяльності. 18

ВИСНОВКИ 21

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ 22

ВСТУП

Із прадавніх часів існує такий вислів — «сіль землі». Ним вшановують лише тих, хто став совістю нації, ким пишаються співвітчизники. Сіллю землі української з повним правом можна назвати й Михайла Петровича Драгоманова. Дослідники й досі сперечаються про роль цього діяча з на­ціональному відродженні, він, як і вищеназвані особи,— видатна постать у нашій історії, жива душа українського на­роду з його одвічним прагненням свободи й незалежності.

Михайло Драгоманов, людина різнобічних наукових зацікавлень і прямувань, широкого діапазону практичної дії. Студент-викладач недільної школи, доцент університету св. Володими­ра у Києві, видавець безцензурних українських видань у Женеві, про­фесор Вищої школи у Софії — між цими офіційними віхами біографії вченого місяці й роки напруженої праці над собою, заглиблення в історію власного народу і народів Європи, прагнення осмислити шля­хи людської цивілізації й на підставі цього намалювати ясну перспек­тиву творчого саморозвитку України.

Михайло Драгоманов з'явився на політичній сцені в складні часи. Національно-демократичні революції, що про­котилися по Європі, засвідчили зростання національної свідомості народів. Помалу по­чали з'являтися люди (і не останню роль у цьому відіграва­ла діяльність Кирило-Мефодіївського товариства), котрі мріяли вивести Україну на широкий шлях цивілізованого розвитку. Одним із тих, хто доклав до цього багато, сил, був М. Драгоманов.

Біографічні відомості.

Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в Гадячі, тому самому містечку на Полтавщині, де колись була прийня­та з ініціативи гетьмана І. Виговського Гадяцька угода, що давала ілюзії на відродження автономності України в межах оновленої спілки її з Річчю Посполитою. У родині Драгоманових пишалися своїм по­ходженням із козацької старшини, незалежністю і навіть вільно­думством: один із дядьків Михайла брав участь у декабристському повстанні. Батько ж закінчив привілейоване училище правознавства у Петербурзі, згодом з невідомих причин перебрався у заштатний Гадяч. Серед місцевих жителів була про нього тривка слава як про небагато­го, але совісного і справедливого чоловіка, здатного стати на прю з місцевими здирцями — таким його й вивів у своєму творі Панас Мир­ний. Життєві дороги Драгоманова і братів Рудченків згодом ще не раз перетнуться, і саме Михайло Петрович не лише підтримає напрям соціально-психологічної прози Панаса Мирного, а й видаватиме її у Женеві.

Контакти Драгоманових із їхнім далеким родичем поетом Амвросієм Метлинським і поетом Михайлом Макаровським живили сімейні зацікавлення українською старовиною, хоча у цій патріархальній родині було сильним тяжінням і до російської культури. І в майбутньо­му не лише син Михайло, а й донька Драгоманових Ольга (відома більше як Олена Пчілка, мати Лесі Українки) працюватимуть для української літератури.

Навчання і педагогічна діяльність Драгоманова.

Михайло Драгоманов спочатку навчався у нічим не примітному Гадяцькому повітовому училищі, а згодом у Полтавській гімназії (1853—1859) з її загалом рутинними порядками. Самостійність юнака, його внутрішня задерикуватість і несхильність до показної пошти­вості мало не обернулися виключенням зі школи. І якби не заступ­ництво учителя історії

О. І. Строніна перед попечителем Київського учбового округу Миколою Івановичем Пироговим, бути б Драгоманову із «вовчим квитком». Треба зазначити, що саме у Полтаві наприкінці 50-х років XIX століття вже поширювалися українофіль­ські тенденції.

У гімназії Драгоманов почав серйозне знайомство з історичними працями М. Карамзіна, Д. Бантиша-Каменського, Ф. К. Шлоссера, В. Г, Прескотта, Т. Б. Маколея, Ф. П. Г. Гізо, зачитувався «Отечественными записками», «Современником», фундаментальне опанував іноземні мови, зокрема латинь. На схилі віку Драгоманов згадував, що його учитель Стронін «переносив учеників у саму суть життя й ін­тересів кожної епохи, і при тому, звісно, будив симпатію до передо­вого інтересу епохи, так що ученики переживали боротьбу за волю індивідуальної совісті в періоді Реформації, за просвіту в XVIII ст., за політичну волю, автономію нації і демократію з соціальною спра­вою з кінця XVIII ст.» (М. Драгоманов. «Два учителі. Спомини». Дру­кується в даному виданні). Це вміння показати своїм слухачам серце­вину історичного розвитку, відчути у минулому живий зв'язок із сучас­ною йому добою стало притаманним і самому Драгоманову-історику.

1859 р. допитливий юнак вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Вища школа, звідки вийшло чимало українських діячів, завжди була індикато­ром суспільних суперечностей, тож неважко уявити, які на­строї панували серед студентства напередодні й на початку суспільних реформ у Росії. Ще під час навчання М. Драго­манов ступив на освітянську ниву: викладає в недільній школі на Подолі, а після її закриття — в Тимчасовій педа­гогічній школі.

І згодом, випускник університету, він не пориває з педа­гогічною діяльністю — працює в 2-й Київській гімназії. Як­раз просвітництво приводить Драгоманова 1863 р. до Київської громади. Тут знайомиться він з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та іншими діячами. Свої творчі пошуки й практичну роботу спрямовує на зближення школи з життям, охоплення освітою широких мас, максимальне підвищення її ефективності.

За певної схоластичності викладання на історико-філологічному факультеті Драгоманов виніс звідти добрий смак до самостійної до­слідницької праці, і це не могло не впасти в око професору загальної історії В. Я. Шульгіну. Правда, його пропозиція щодо залишення М. Драгоманова на кафедрі до професорського звання була взята до уваги лише пізніше. А відразу по закінченні університету (навесні 1863 року) йому довелося піти вчителювати у 2-гу київську гімназію. Тоді ж була розпочата праця над підготовкою дисертації «Император Тиберий» на право читання лекцій, яка була захищена 1864 року й поклала початок його науковим спробам простежити логіку суспіль­ного процесу.

Незважаючи на указ міністра внутрішніх справ Валуєва, що обмежував вживання української мови, публікує в газеті «Санкт-Петербургские ведомости» низку статей: «Земство и местный елемент в народном образовании», «О педагогическом значений малорусского языка» та ін., де відкрито виступає проти політики ру­сифікації школи й обстоює навчання рідною, українською, мовою. Ця проблема стає особливо актуальною з появою в Україні земств, які відіграли значну роль у розвитку освіти.

Разом з тим, досліджуючи історію стародавнього світу, він простежує механізм функціонування суспільства та дер­жави й доходить висновку, що суспільство — цілісна систе­ма, розвиток якої тісно пов'язаний з економікою, соціальни­ми відносинами, політикою, духовною культурою. Це дає йому змогу закласти підвалини політичної доктрини: «Змен­шивши бодай трохи те, що сам народ називає своєю темря­вою, ми підкопаємо й ті основи, що на них тримається і здирство, яке заїдає народ».

Кар’єра діяча.

З 1864 р. він — приват-доцент, а з 1870-го — доцент Київського університету. З метою вдосконалення кваліфі­кації Драгоманов виїжджає на три роки за кордон. У вели­ких університетських центрах Гейдельберга, Берліна, Рима, Відня, Флоренції та ін. досліджує місцеві архіви, знайомить­ся з дійсністю європейських країн, передовою думкою і провідними політичними теоріями, зокрема П.-Ж. Прудона, що мали вплив на формування власної політичної концепції вченого, вивчає становище національних меншин, у тому числі й слов'янських народів, серед них галичан у складі Ав­стро-Угорщини й поляків у складі Німеччини.

1873 р. він повертається до Росії з уже сформованою політичною доктриною федеративного соціалізму. Майбутня держава уявлялася йому федерацією вільних громад, які б об’єднували людей на підставі спільних території та господарської діяльності й становили автономні національні одиниці. Для досягнення цієї мети він визначив три етапи: культурно-просвітницький, політичний (здобуття політичних сво­бод, запровадження конституції) та реформування соціаль­но-економічних відносин. Рішуче засуджуючи політичні авантюри й насильницькі революції, Драгоманов вважав, що будь-який політичний рух повинен характеризуватися участю в ньому всього народу, а також розділяв у своїй по­літичній доктрині часовою дистанцією культурно-просвітниць­кий, і політичний етапи творення держави, бо в суспільстві, не здатному керувати собою, самоуправлятися, зазначав він, не може бути й мови про радикальні зміни. «Доки не вироби­мо собі, лексикон а й граматики, не видамо пам'яток нашої мови з XI ст. до пісень, не напишемо історії свого народу... доти мусимо сидіти, посипавши голову попелом, у політику не лізти й прокламацій не писати». Тимто й приділяв Драго­манов таку велику увагу розвиткові української літератури, вітав «Граматику» П. Куліша, ретельно досліджував творчість Т. Шевченка.