§2. Правонаступництво нових держав - колишніх союзних республік срср

В процесі розпаду Радянського Союзу всі колишні союзні республіки спочатку в односторонньому порядку заявили про готовність виконати всі зобов'язання, що випливають із міжнародних договорів і угод СРСР. Потім це зобов'язання було підтверджено в колективному порядку в Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав.

Варто врахувати, що в міжнародному співтоваристві в той період були поширені обґрунтовані побоювання щодо того, що розпад такої великої держави, як СРСР, яка крім всього володіє потужним військовим потенціалом, може привести до дестабілізації всіх міжнародних відносин. Під тиском дипломатичних кіл різних країн уряд нової Росії висунув політичну концепцію «продовжуваності» (континуїтету), відповідно до якої Російська Федерація є державою-продовжувачем СРСР і готова продовжувати в повному обсязі міжнародні права та зобов'язання Радянського Союзу. Юридичного розвитку ця концепція не знайшла.

Що стосується місця СРСР як постійного члена Ради Безпеки ООН, то в Рішенні Ради глав держав від 21 грудня 1991 р. записано: «Держави Співдружності підтримують Росію в тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включаючи постійне членство в Раді Безпеки, і інших міжнародних організаціях». Оскільки Білоруська РСР і Українська РСР були членами ООН поряд зі СРСР, то Білорусія, Україна й новий член ООН – Росія повинні були надати іншим державам Співдружності підтримку в вирішенні питань їхнього повноправного членства в ООН та інших міжнародних організаціях.

Рішенням Ради глав держав СНД від 20 березня 1992 р. всі держави-учасниці Співдружності визнані правонаступниками прав і зобов'язань колишнього Союзу РСР.

На практиці всі нові держави провели інвентаризацію міжнародних договорів СРСР, що стосуються їхніх територій. У деяких випадках така інвентаризація проводилася разом з іншими партнерами по договорах.

Міжнародне право пов'язує правонаступництво лише зі зміною території. Що ж стосується змін в організації і характері державної влади, то чітко визначено, що вони не впливають на обов'язкову силу договорів. Це значить, що ані зміни у формі правління (монархія – республіка), ні зміни у формі державного устрою (федерація – унітарна держава) не впливають на договори. Це ж стосується і неконституційної зміни урядів. В останньому випадку уряди самі зацікавлені в збереженні договірних відносин і звичайно роблять заяви про свій намір дотримувати раніше укладених договорів. Наприклад, після військового перевороту в Нігерії в 1984 р. глава нового уряду заявив, що будуть шануватися й дотримуватися договори колишніх урядів.

Здається, що оптимальне вирішення проблем, що виникають при соціальній революції, варто шукати на основі принципів вільної згоди, сумлінності й максимального збереження міжнародних зобов'язань.

 

§3. Правонаступництво відносно державної власності

Норми Віденської конвенції 1983 р. стосуються лише державної власності держави-попередниці. Режим правонаступництва не поширюється на майно фізичних і юридичних осіб. Під «державною власністю держави-попередниці» розуміється «майно, права й інтереси, які на момент правонаступництва держав належали відповідно до внутрішнього права держави-попередниці цій державі» (ст. 8). Конкретний склад об'єктів державної власності визначається внутрішнім правом. Найчастіше основний масив державної власності становить майно, що використовується в офіційних цілях, державні будинки, засоби зв'язку, музеї, військові бази і т.д.

Найбільш широким був обсяг державної власності в соціалістичних державах. До нього входили практично вся економіка, фінанси й т.д. Тому сфера правонаступництва дуже широка. В Декларації про суверенітет України 1990 р. було проголошено, що «весь економічний і науково-технічний потенціал, створений на території України, є власністю її народу». Тим самим були перекреслені закони СРСР про права власності. Існування загальносоюзної, спільної власності визнавалося власністю лише поза межами України. Білоруська РСР оголосила власністю народу землю, її надра, інші природні ресурси на території БРСР. У Декларації про державний суверенітет РРФСР говорилося про право народу на національне багатство Росії.

Найпростіше питання правонаступництва вирішуються при об'єднанні держав. Власність держав, що поєднуються, переходить до об'єднаної держави. Для більш складних випадків Віденська конвенція як основний засіб вирішення проблем правонаступництва визначає взаємну згоду й лише у випадку її відсутності пропонує свої правила.

При передачі частини території держави нерухома власність держави-попередниці, що є об'єктом правонаступництва, переходить до держави-спадкоємниці. Такої ж категорії рухоме майно держави-попередниці переходить до держави-спадкоємниці, якщо вона була пов'язана з діяльністю держави-попередниці відносно переданої території (ст. 14). До такої рухомого майна відноситься рухомий склад залізниць, літаки, автомобілі та інші транспортні засоби, пов'язані з переданою територією. До цієї ж категорії відноситься й відповідна зброя.

Такі ж правила застосовуються й в інших випадках: при відділенні частини території й утворенні на ній держави, а також при перерозподілі держави. Питання вирішуються шляхом спеціальних угод. Так, в 1993 р. між колишніми союзними республіками СРСР була укладена угода про поділ інвентарних парків вантажних вагонів і контейнерів колишнього МШС СРСР і про їхнє спільне використання.

У випадку поділу держави виникає питання про правонаступництво стосовно рухомого й нерухомого майна держави-попередниці за рубежем. Така власність переходить до держав-спадкоємниць «у справедливих частках» (ст. 18). Передбачається можливість справедливої компенсації.

Країнами СНД у березні 1992 р. була створена Комісія із правонаступництва відносно договорів, державних архівів, державної власності, боргів і активів колишнього СРСР. У липні 1992 р. був розроблений проект Угоди про розподіл всієї власності колишнього СРСР за рубежем, де для кожної з держав СНД була визначена частка у відсотках, відповідно до якої повинна була розподілятися згадана власність. Надалі з'ясувалося, що дійти згоди всіх країн СНД з цього питанню неможливо, і Комісія незабаром була ліквідована, а питання про правонаступництво відносно власності СРСР за рубежем залишилось невирішеним.

З метою правового забезпечення власності Росії за рубежем Указом Президента РФ від 8 лютого 1993 р. «Про державну власність колишнього Союзу РСР за рубежем» було визначено, що Росія як держава-продовжувач Союзу РСР приймає на себе всі права на нерухоме й рухоме майно колишнього СРСР, що перебуває за рубежем, а також виконання всіх зобов'язань, пов'язаних з використанням цього майна.

Реакція була негайною. МЗС України заявило, що будь-які односторонні рішення по визначенню свого статусу як продовжувача СРСР суперечать нормам міжнародного права й призводять до порушення прав інших держав-суб'єктів колишнього СРСР.

Все це свідчить, що найбільш вірний шлях – двосторонні угоди про правонаступництво, що дозволяють ураховувати специфіку кожного випадку. Їхнє значення не випадково підкреслюється Віденськими конвенціями про правонаступництво.