11.2. Середньовічні католицькі збірники канонічного права

У середньовіччя основу кодифікації римсько-католицького церковного права становила праця болонського монаха Граціана, здійснена у середині XII століття, – “Concordantia discordantum сanonum” (Узгодження неузгоджених канонів). Ця праця згодом була названою “Декретом Граціана”.

Граціан зібрав Правила Апостолів, Вселенських і Помісних Соборів, Помісних Соборів Західної Церкви, справжні і підроблені папські декретали, уривки із творінь Отців Церкви, з пенітенціалів, витяги з “Корпуса” Юстиніана і з франкських капітулярів.

Сама назва праці Граціана свідчить про прагнення автора довести за допомогою схоластичних прийомів несуперечність суперечних, на перший погляд, правових норм, вміщених у різних джерелах. Граціан сам формулює ті чи інші церковно-правові норми, а канони, папські декретали та інші джерела залучає як аргументи для обгрунтування своїх формул – так званих dicta Gratiani (сказане Граціаном).

“Декрет” поділений на три частини: у першій говориться про джерела церковного права, потім про священні особи і посади; зміст другої частини складає вчення про церковний суд, про шлюб і про покаяння; у третій частині мова йде про церковні таїнства і про богослужіння.

Пізніші законодавчі акти – папські декретали (булли і бреве) та постанови Соборів, авторизовані папами, збиралися в так звані collectiones decretalium (збірники декреталів). Складалися вони під наглядом пап. У всіх цих збірниках матеріал розподілявся за однією схемою, у 5 розділах: Judex (суддя), Judicium (суд), Clerus (клір), Connubia (шлюб), Crimen (злочин). У першому розділі мова йшла про церковні посади, у другому – про суди, у третьому – про кліриків і монахів, у четвертому – про шлюб, у п'ятому – про церковні злочини і покарання.

Недолік збірників полягав, проте, у тому, що почасти дублювався матеріал, вміщений в інших збірниках, почасти вони містили суперечливі норми. Це ускладнювало користування ними. Тому в 1234 р. папа Григорій ІХ розпорядився зібрати всі папські декретали в єдиний звід, розподіливши матеріал за всіма тими ж п'ятьма розділами, і наказав користатися цим зводом у церковних установах, судах і школах. Збірник одержав назву “Decretalium Gregorii ІХ (noni)”, чи “Декрет Григорія IX”, склавши другу частину “Corpus juris canonici” (Корпусу канонічного права), у першу частину якого був включений “Декрет Граціана”.

У 1298 р. папа Боніфацій VIII розпорядився зібрати декретали пап, видані після Григорія ІХ, і включити їх у його “Декрет” як шосту книгу, незважаючи на те, що компіляція Боніфація сама, у свою чергу, розділена на 5 тематичних розділів – книг (libri).

У 1313 р. папа Климент V зібрав постанови Вьєнського Собору 1311 р. і свої власні декретали й обнародував їх під назвою “Сьома книга” (liber septimus). Але згодом цей збірник одержав назву “Constitutiones Clementinae (“Постанови Климента”, чи “Климентини”).

Збірник Боніфація і “Климентини” склали третю частину класичного римсько-католицького “Корпуса канонічного права”. Цей “Корпус” вивчали у всіх середньовічних європейських університетах, особливо грунтовно в Болоньї і Парижі. Викладання канонічного права полягало в читанні тексту, до якого професором робилися доповнення, так звані “paleae”, за іменем учня Граціана Палеа, який першим почав їх робити до “Декрету” свого вчителя. На текст давалися тлумачення – глоси. Глоси вносилися і в самі тексти, причому записувалися або на полях – glossae marginales, або між рядків – glossae interlineares.

Глоси попередників утримувалися новими глосаторами. Таким чином укладалися особливі книги, у яких містився коментар на текст, що безупинно розширюється, – apparatus (апарат). Після перегляду складався коментар, прийнятий школою, так звана “glossa ordinaria” (установлена глоса), на відміну від окремих тлумачень. Через масив глос, що постійно збільшується, і неможливість прочитати всі книги на заняттях у школі глосатори укладали короткі виклади глос – суми (summae).

Що ж стосується власне законодавчих актів, після офіційно виданих компіляцій Григорія IX, Боніфація VIII і Климента V, окремими каноністами в XIV столітті були укладені два нових збірники, які отримали назву “Екстраваганти” (Extravagantes). Хоча формально “Екстраваганти” не ввійшли в “Корпус канонічного права”, звичайно вони вміщувалися у збірниках слідом за “Корпусом”. Пізніші постанови пап і папських канцелярій збирали в так звані “булларії” і компіляції з іншими назвами.

Закони, що ввійшли у збірники Григорія IX, Боніфація VIII і Климента V, відносно один одного розглядаються як “leges priores” і “posteriores” (закони попередні і наступні). Що ж стосується актів, що ввійшли в один збірник, то, незалежно від хронології їхнього видання, вони розглядаються як одночасні, тобто пізніші акти не мають більшої сили, ніж попередні, якщо ті й інші стосуються тих самих юридичних казусів.