Розділ 2. Інструменти грошово-кредитної політики в перехідній економіці

2.1. Характеристика прямих інструментів грошово- кредитної політики.

Механізм регулювання грошово-кредитного ринку включає методи й інструменти впливу на операції, що здійснюють кре­дитні інститути, конкретні форми контролю і управління дина­мікою грошової маси, процентних ставок, ліквідністю та креди­тоспроможністю банків на макро- і мікрорівнях. Основним об'­єктом механізму грошово-кредитного регулювання виступає сукупна грошова маса, що знаходиться в обігу, динаміка якої впливає на зміну різних компонентів сукупного попиту.

Для перехідної економіки характерне використання як прямих (адміністративних), гак і непрямих (економічних) інструментів управління грошовою масою.

Загальна суть адміністративних інструментів полягає у прямому обмеженні (лімітах) чи заборонах, що встановлю­ються центральним банком щодо кількісних і якісних параме­трів діяльності комерційних банків та фінансово-кредитних інститутів. Використання адміністративних інструментів ви­ражається через [13]:

• встановлення квот на окремі види пасивних і активних операцій;

• введення "стель" (або лімітів) на видачу різних катего­рій позик і на залучення кредитних ресурсів;

обмеження на відкриття філій і відділень фінансово - кредитних та банківських інститутів;

• лімітування розмірів комісійних винагород, тарифів за надання різних видів послуг, процентних ставок;

• визначення переліку операцій, видів забезпечення, а та­кож видача ліцензій на окремі види операцій.

Найбільш поширеними серед прямих інструментів управ­ління ірошовою масою є: цільове кредитування; адміністра­тивний контроль над рівнем процентних ставок; кредитні "стелі".

Суть політики цільового кредитування полягає у встано­вленні кількісних параметрів на кредити, які спрямовуються в пріоритетні галузі. Для цього створюються спеціальні фінансо­во-кредитні установи, які кредитують такі галузі за низькими процентними ставками. Досвід показав, що часто ці кредити спрямовувалися не в пріоритетні галузі, а на санацію нерента­бельних та збиткових підприємств. Практично ці підприємства отримували не кредити, а субсидії за рахунок бюджетних кош­тів або кредитів міжнародних організацій. Отже, ефективність цільових кредитів була від'ємною, а фінансові ризики - висо­кими. В результаті цільове кредитування не сприяло розвитку підприємств і суттєво послаблювало конкуренцію між банками.

Що стосується НБУ, то на перших етапах своєї діяльності (1992-1994 рр.) він регулював грошову масу в обігу за дуже спрощеною схемою шляхом укладання кредитних угод із на­данням кредитів комерційним банкам. В цей період НБУ на­давав емісійні кредити найбільшим комерційним банкам (Аг­ропромбанку, Укрсоцбанку), а також Міністерству фінансів України та проводив фінансування видатків бюджету, які не покриватися доходами. Приміром, тільки за 1992 рік НБУ здійснив кредитну емісію на 1 трлн крб., з яких було погаше­но лише 430 млрд крб. [ІЗ].

Також з 1992 року активно надаватися централізовані креди­ти під цільові виробничі програми. Національний банк створив Фонд довгострокового кредитування та з цих коштів натавав ко­мерційним банкам на договірних засадах кредити під цільові програми виробничого характеру. Комерційним банкам було зо­бов'язано спрямовувати ці кредити на будівництво, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння, а також на поточні заходи підприємств із подовженим циклом виробництва

Доцільність надання таких кредитів оцінювалась Кредитним комітетом НБУ за наданням Управління кредитного регулюван­ня. Строк кредитів звичайно становив 2-5 років. Плата визнача­лася у кожному випадку окремо. Комерційні банки могли нада­вати ці кошти у борг тільки на засадах, передбачених угодою з НБУ, при нецільовому використанні комерційними банками цих коштів, з них стягувалася пеня у розмірі 0,3% за кожний день не­цільового використання коштів.

Однак, як засвідчила практика, така форма кредитування була залишком адміністративно-розподільчої системи. Знач­ну кількість кредитів, які надавались з Фонду, так і не було повернуто.

Наступним методом грошово-кредитного регулювання, який застосовувався центральними банками країн з перехід­ною економікою на перших етанах ринкових перетворень, був адміністративний контроль над рівнем процентних ставок за кредитами та депозитами комерційних банків. Фо­рми цього контролю були різноманітними. Наприклад, вста­новлювалися мінімальні і максимальні процентні ставки по кредитах і депозитах, встановлювалися процентні ставки по депозитах Ощадного банку, процентні ставки по цільових кредитах. Цей метод використовувався досить широко, але практика показала його негативні наслідки: невисокі процен­тні ставки зменшували бажання власників вільних грошових ресурсів розміщувати їх на банківські депозити, що в резуль­таті не дозволяло використовувати ці кошти для фінансуван­ня виробничих інвестицій.

З метою стримання кредитної експансії, центральні банки використовували так звані кредитні "стелі". Цей метод перед­бачає обмеження обсягу кредитів, які надаються банківськими та фінансово-кредитними інститутами, та здійснення контролю за дотриманням встановлених нормативів. Як правило, кредитні "стелі" встановлюються персонально для кожного кредитного інституту та по кожному виду кредиту. В результаті відповідної політики комерційні банки змушені тримати певну частину де­позитів як непрацюючі резерви, що відповідно невигідно. Крім цього, додатковою вимогою кредитних "стель" є введення жор­стких обмежень на рух капіталів.

Хоча використання прямих інструментів призводить до нега­тивних наслідків, проте навіть промислово розвинені країни світу

зустріли суттєві перепони при переході до використання еконо­мічних інструментів грошово-кредитного регулювання. Гак, Франція і Велика Британія тишки на початку 80-х років лібералі­зували фінансові ринки, скасували контроль за рухом капіталів, усунули валютні обмеження та ввели повну конвертованісгь ва­люти. Проведені заходи валютної лібералізації стали передумо­вою переходу західних країн до використання непрямих інстру­ментів грошово-кредитної політики. Проте Банк Франції викори­стовував як інструмент грошово-кредитної політики кредитні "стелі" на протязі 20 років, до 1987 р. Також у 70-80-х роках Ванк Італії активно контролював кредитну сферу через встанов­лення кредитних "стель" [25, с. 84].