3. Державний устрій

Основи державного ладу Спарти були, як вважають, закладені ре­формами Лікурга. Тоді ж, у VII ст. до н.е., при царях Полідорі та Феопомпі пройшли реформи державного устрою. Були розширені права ради старійшин, якій надано право анулювати рішення Народних зборів, створено новий орган державної влади — ефорат.

Отже, в конечному вигляді структура органів державної влади й управління Спарти виглядала так: два царі; рада старійшин — герусія; Народні збори — апелла; колегія ефорів.

Царська влада. Очолювали державу два царі, влада яких, поза вся­ким сумнівом, походила з влади племінних вождів гомерівської доби. Подвійна царська влада пояснюється об'єднанням, згідно з легенда­ми, у давнину двох дорійських племен, очолюваних двома відгалу­женнями знатного роду Гераклідів (потомків Геракла) — Агіадами (одне плем'я) і Еврофонтидами (інше плем'я). Царська влада була спадковою. Після смерті батька царем ставав його старший син. У випадку передчасної смерті сина спадкував трон його син. Якщо цар не мав синів, то трон переходив до його найближчого кровного ро­дича.

Владу здійснювали царі колегіально. Кожне їхнє рішення мало бути узгодженим. Це часто зумовлювало спори між ними, конфлікти, які паслаблювали царську владу, зміцнювали вплив інших органів, зокре­ма, ради старійшин і ефорів, які розглядали і вирішували ці спори. Існу­вала постійна ворожнеча і між двома царськими родами .

Посідаючи трон, царі перед ефорами і жерцями складали присягу, що будуть дотримуватись законів і звичаїв країни. Далі присягали ефори, що будуть шанувати владу царів, якщо останні дотримуватимуться присяги.

Спочатку царі мали дуже широкі повноваження: скликали Народні збори і раду старійшин, головували на їх засіданнях, оголошували війну й укладали мир, розглядали і вирішували будь-які спори і конфлікти громадян, здійснювали культові (жрецькі) функції, командували військом та ін. Згодом в їх компетенції залишились тільки військові, культові й деякі судові функції. Цареві у військовому поході належала вся повнота влади. Тільки він віддавав накази, йому доповідали про всі' військові і невійськові справи. Рішення, наказ царя були обов'язковими.

За непослух, недисциплінованість, боягузтво цар міг карати воїнів місці на свій розсуд — аж до смертної кари. Царі були зобов'язані очолювати військо у поході. Звільнялись вони від цього тільки у випадку фізичної неможливості йти в похід (наприклад, хвороба), а та­кож при досягненні 60-річного віку.

З V ст. до н.е. у поході (чи на війні) кожного царя супроводжували два ефори, які контролювали його дії, але вмішуватись у командуван­ня військом не мали права. Потім вони складали звіт про дії царя і мог­ли висувати питання про притягнення його до відповідальності. У та­кому випадку суд над обвинуваченим царем чинили ефори, герусія і другий цар. Найлегшою карою, яка могла спіткати винного, був штраф, найтяжчою — смертна кара. Могло бути ще позбавлення царського сану, вигнання, конфіскація майна.

Крім того, кожні дев'ять років ефори ворожили за зірками стосов­но діяльності царів. Якщо на небі появилась літаюча зірка (яка рухається по небосхилу), то це означало негативну оцінку царської діяльності бо­гами. Тоді здійснення влади царями призупинялося аж до отримання вияснення від так званого Дельфійського оракула або з Олімпії. Коли це вияснення було негативним для царів ( чи так його інтерпретували ефори), то царів судили і позбавляли влади.

Царі, як зазначалось, здійснювали культові функції. Вони вважа­лись представниками народу і держави перед богами, приносили бо­гам жертви, власкавлювали їх, просили допомоги й підтримки. Щодо судових функцій, то за царями збережено право розглядати й вирі­шувати справи про спадкування майна померлого батька його доч­ками і їх видання заміж, усиновлення й удочеріння, будівництво і стан доріг.

Царям віддавали почесті, вони були оточені увагою й повагою, їм відводились спеціальні місця на зборах, іграх, видовищах, при їх появі усі вставали (крім ефорів). На користь царів встановлено з громадян різноманітні збори ( переважно натуральні), вони отримували значну частину військової здобичі. Царів пишно хоронили, в країні оголошу­валась десятиденна жалоба.

Герусія. Другим важливим органом державної влади у Спарті була Рада старійшин — герусія. Вона бере початки, очевидно, з колишньої родоплемінної організації — ради племінних старійшин. Проте з утво­ренням держави до її складу входили вже не просто люди досвідчені, заслужені, а представники знаті, верхівки суспільства. До складу герусі входило 30 осіб — два царі та 28 членів — геронтів. Обиралися геронти на Народних зборах, пожиттєво, з представників знатних родів, які досягли 60-річного віку, тобто не служили вже у війську. Вибори відбува­лись примітивно: голосом, криком (за кого кричали голосніше, той і обраний).

Це відкривало можливості до зловживань з боку тих, хто керував виборами. Геронти не несли жодної відповідальності за свою діяль­ність. Герусію скликали спочатку лише царі, бо у ранню епоху вона вважалась дорадчим органом при царях. Вони й головували на засі­даннях. Потім мали право скликати її й головувати на засіданнях та­кож ефори.

Компетенція герусії, спочатку невелика, з бігом часу зростала (в міру того, як звужувались повноваження царів). Уже з VI-V ст. до н.е. герусія стала, по суті, найважливішим органом влади й управління Спарти.

Отже, герусія розглядала й вирішувала усі важливі державні справи стосовно внутрішньої та зовнішньої політики, приймала чужоземні посольства і відправляла свої, попередньо обговорювала питання, які вважала за доцільне винести на обговорення Народних зборів, готува­ла проекти рішень зборів, які від імені герусії доповідав на зборах хтось з геронтів. На обговорення зборів герусія виносила й ті державні спра­ви, з яких серед її членів не було одноголосності, тобто панували роз­біжності. Герусія мала право (з VIII ст. до н.е.) накладати заборону, при­зупиняти будь-яке рішення Народних зборів. Для цього достатньо було геронтам і царям встати й піти зі зборів.

Герусія мала й судові функції. Вона розглядала кримінальні спра­ви, з яких обвинуваченому загрожувала смертна кара, вигнання або позбавлення честі. До таких злочинів належали передусім державна зрада, скоєння вбивства, зловживання владою, хабарництво й ін. Ге­русія розглядала й справи зі звинувачення царів.

З IV ст. до н.е., особливо під час Пелопонеської війни, значення ге­русії почало зменшуватися у зв'язку зі зростанням у державному житті ролі ефорів.

Народні збори — ареllа. У Спарті їх поза всяким сумнівом можна вважати чи не найхарактернішим пережитком первіснообщинного ладу. Однак на відміну від демократичних Афін тут вони не відіграва­ли домінуючої ролі, не мали такого ж великого, як у Афінах, значення. Участь у Народних зборах мали право приймати лише повноправні громадяни чоловічої статі, котрі досягли 20-річного віку, мали земельні наділи та тісно пов'язані з їх володінням політичні права. Отже, спар­танські жінки, молодь до 20 років, чужинці, періеки, ілоти в Народних зборах участі не брали.

Стосовно регулярності їх скликання, то одні дослідники вважають, що скликались Народні збори при потребі, інші — що регулярно, у певні строки, але не частіше одного разу на місяць. Заздалегідь вивішувався порядок денний. Скликали збори за розпорядженням царів, у пізніші часи — ефорів. Вони ж і головували на зборах — спочатку обидва царі, а приблизно з V ст. до н.е. — ефори.

Виступати на зборах мали право не всі, як у Афінах, а тільки царі, геронти, ефори, інші службові особи, чужоземні посли, іноді (з дозво­лу властей) деякі інші особи. Згодом цей порядок дещо демократизу­вався і виступати дістали змогу й рядові громадяни. При необхідності могли скликатись позачергові, надзвичайні збори, в яких брали участь наявні на даний момент у місті громадяни. Ці збори називали малими (mikra ареllа).

Народні збори обговорювали і приймали закони, розв'язували пи­тання війни чи миру, обирали геронтів, ефорів та інших службових осіб, командувачів військами, яких доводилось посилати на різні фрон­ти, вирішували, хто з царів здійснюватиме верховне командування. Вони виносили рішення у випадку виникнення спорів з приводу спад­кування престолу, укладення чи розірвання союзу з іншими держава­ми, вибирали послів. Тут обговорювались справи "Пелопонеського союзу", заслуховувались посланці його членів. Збори надавали або поз­бавляли громадянства.

Питання на засідання зборів і проекти рішень готували герусія та ефори. Народні збори могли їх прийняти або відхилити, але дискуту­вати з цього приводу, вносити поправки не могли. Голосування про­водилось криком (у зачиненому будиночку спеціальна комісія слухала і вирішувала: кричать голосніше "за" чи "проти"). Якщо були сумніви, то учасники зборів розходились у різні сторони: в одну — ті, хто "за", в іншу — хто "проти".

Народні збори іноді виступали в якості судового органу. Це було тоді, коли порушувалось питання про усунення з посади за скоєний злочин будь-кого із службових осіб. Обвинувачем тоді виступав хтось з герусії або ефорів, а Народні збори лише голосували — усува­ти або ні.

Ефори. Вони посідали у Спарті виняткове становище. Коли виник інститут ефорату — не встановлено. Не було єдиної думки з цього при­воду навіть у стародавніх істориків. Одні дослідники вважають, що ефорат виник ще до Лікурга, інші — що його створив Лікург, ще ін­ші — що цар Феопомп у 755-754 pp. до н.е., бо саме з цього часу збе­реглись листи й рішення ефорів та роки стали називати іменами ефорів — епонімів (тобто тих ефорів, які у даний рік очолювали колегію). Немає також єдиної думки стосовно компетенції ефорів у ті давні часи. Так чи інакше, при Лікургові вони вже існували. Та обставина, що у своїх реформах, рішеннях, законодавчих актах Лікург про них не зга­дує — засвідчує, ймовірніше, про те, що він не вважав за потрібне зміню­вати їх правове становище чи компетенцію.

Вважається, що спочатку компетенція ефорів була обмеженою: вони здійснювали нагляд за способом життя і поведінкою громадян, над належним вихованням молоді, над періеками та ілотами. Під час першої так званої Мессенської війни (середина VIII ст. до н.е.) царі Феопомп та Полідор, перебуваючи тривалий час у походах, доручили ефорам здійснювати судочинство. Так пише Плутарх.

Надалі влада ефорів почала все більше й більше зростати. Вони ніби­то виступали в якості представників й захисників інтересів народу, а насправді — знаті, яка побоювалась царів, не була певна в їх відданості знаті, оскільки влада царів була спадкова, отже, мало залежала від знаті. Власне тому вона зробила свою ставку на ефорів, обрання яких уза-лежнила від себе. З цією метою встановлено, що ефори призначати­муться не царем, а їх обиратимуть Народні збори (кандидатури про­понувала герусія, котра, як відомо, керувала тоді роботою Народних зборів). Час проведення цієї реформи невідомий.

Ефорів (п'ять осіб) обирали на рік. Вони створювали єдиний коле­гіальний орган — колегію ефорів, під головуванням ефора — епоніма, іменем якого називався рік. Рішення у колегії приймалися за більшістю голосів. Засідала колегія при потребі.

Отже, влада ефорів, як зазначалось, при підтримці знаті зростала і у другій половині V ст. до н.е. досягла свого апогею.

Ефори скликали Народні збори та герусію і головували на їх засі­даннях, очолювали їх діяльність. Причому скликали ці органи неза­лежно від волі царів, а іноді і всупереч їхньому бажанню. Відали зовні­шніми зносинами — вели переговори з іноземними послами, висува­ли перед Народними зборами питання про війну чи мир з різними краї­нами. У випадку війни оголошували і керували мобілізацією війська, видавали наказ про виступ у похід. Двоє ефорів супроводжували кож­ного царя у поході та на війні, контролювали його дії, доповідаючи про все це усій колегії ефорів. Фактично у їхніх руках перебувало все » внутрішнє управління країною. Ефорам і далі належали функції нагля­ду за способом життя і поведінкою громадян, періеків та ілотів, а та­кож вихованням молоді. їм належали обширні поліцейські функції, зокрема, нагляд за дотриманням законів і звичаїв країни, збереженням правопорядку. Обіймаючи посаду, вони зверталися до всього населен­ня з вимогою голити вуса й шанувати закони, тобто неухильно підпорядковуватись суворій дисципліні військового табору, за якою жила уся Спарта. Хоча самі ефори не так неухильно її притримувались. Так, вони не вставали при появі царів, харчувались не на спільних трапезах, а ок­ремо.

Ефори контролювали всіх службових осіб, перевіряли їх звіти, у тому числі військових командирів, будь-яку службову особу за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків могли усунути з посади і відда­ти до суду: справу розглядала герусія або Народні збори. До відпові­дальності ефори могли притягнути й царів, котрих теж судила герусія чи Народні збори. Приватних осіб могли судити самі ефори, виносити й вирок — аж до смертної кари включно. Вони мали право видалити за межі держави (прогнати) й будь-якого чужоземця.

Ефорам належали судові функції зі цивільних справ громадян. У таких випадках вони розглядали справи одноосібно.

Після закінчення однорічного терміну урядування ефори звітувались про діяльність перед новообраною колегією ефорів. Остання могла при необхідності притягнути попередніх до відповідальності.

Судові органи. Окремих судових органів у Спарті, наскільки науці відомо, не існувало. Судовими повноваженнями були наділені царі, ефори, герусія і Народні збори. Царі розглядали дрібні кримінальні справи, справи про спадкування, видання заміж дочок-спадкоємиць, спори про стан і користування дорогами, справи воїнів під час військо­вих походів. Ефори розглядали кримінальні справи приватних осіб, у тому числі чужоземців, цивільні справи громадян, періеків і чужоземців. Герусія і Народні збори розглядали важливіші кримінальні справи, спра­ви про службові злочини і проступки службових осіб, у тому числі царів.

Збройні сили. Всі фізично здатні громадяни чоловічої статі у віці від 20 до 60 років були зобов'язані нести військову службу в якості важ-коозброєних воїнів (гоплітів). Це ж стосувалося і періеків. При необ­хідності в якості легкоозброєної піхоти залучали ілотів. Періеки, ілоти, частково спартанці служили й на флоті, який, однак, не був великим. Гопліти поділялися на 12 лохів — по 500 воїнів у кожному. Очолював лоху лохаг. Лохи (згодом мори)поділялися на дрібніші військові заго­ни — еномоти (по 40-50 осіб) на чолі з еномархами. Командував ар­мією (чи окремими арміями) цар, котрого визначили Народні збори чи герусія. Якщо одночасно з однією армією йшли обидва царі — то один визначався старшим, головнішим. Помічниками царів у війську були полемархи. Кількість спартанців — гоплітів у різні часи коливалась від 7 до 9 тис. У часи Пелопонеської війни їх було близько 6 тис. Тисячу воїнів — найбільш молодих і старих — виділяли для охорони міста і держави.

У складі війська була й кіннота — невеликий загін у 300 осіб, де служили найбагатші громадяни, що могли мати й утримувати коней. У І мирний час цей загін охороняв і супроводжував царів, забезпечував і безпеку держави.

У війську панувала залізна дисципліна, безумовне підпорядкуван­ня наказам командирів. Утеча з поля бою, боягузтво, невиручення то­вариша вважались негідними спартанця. За це воїна позбавляли гро­мадянства, земельного наділу, політичних прав, а іноді й карали смер­тю (залежно від тяжкості проступку). Хоробрість і стійкість воїнів у Спарті цінувались вище, ніж будь-які інші людські якості та цінності. Смерть на полі бою вважалась вартіснішою, ніж ганебне, непомітне життя.