Економіка

Італія — високорозвинена індустріально-аграрна країна, яка за обсягом промислового виробництва на межі ХХ-ХХІ ст. входить у число 10 найбільш розвинених країн світу. Основні галузі промисловості: машинобудівна, текстильна і швейна, залізо- і сталеливарна, хімічна, харчова, моторобудівна, туризм. Найважливіший сектор економіки Італії — обробна промисловість.

Населення

На території Італії проживають італійці, німці (в області Трентіно-Альто-Адідже мешкає німецька община), французи (в області Валле-д`Аоста), словенці (в області Фріулі-Венеція-Джулія).

В багатьох італійців не можна знайти спільних фізичних особливостей. Це можна пояснити великим впливом людей різних національностей в минулому. Етнічне змішування в Італії продовжується до цього часу. Після 1970 р. до Італії почала з'їжджатися велика кількість іммігрантів із країн, що розвиваються. Переважно жіноча міграція з Філіппін і інших азійських країн порівнюється з чоловічім припливом з північної Африки. Імміграція інших африканців та латиноамериканців також дуже значна, так само як і імміграція з деяких країн східної Європи. Взагалі, більше одного мільйона іноземців проживає на італійській території.

Мова

Офіційною мовою країни є італійська. Англійську і французьку розуміють майже скрізь у готелях, ресторанах, у туристичних бюро. Еміграція XIX—XX століть також зіграла вагому роль поширенню літературної мови: багато місцевих діалектів не мали письмової форми, забов'язуючи італійців вчити італійську мову, щоб мати можливість написати своїм родичам. Досить значні мовні меншини розмовляють фріуланською, ладинською, сардською та німецькою мовами. Крім того, є компактні осередки поширення таких мов, як франко-провансальська, грецька, албанська й каталанська.

Чисельність населення

1990 — 57657 тис.; 1998 — 57600 тис.; 2001 — 56590 тис.; 2009 — 60088 тис.

Незважаючи на різноманіття історичних доль населення складових частин Італії, воно етнічно однорідне. У прикордонних районах живуть невеликі групи сусідніх народів. Найбільша — австрійсько-німецька група (близько 300 тис. чоловік) у Південному Тіролі (область Трентіно-Альто-Адідже). Демографічні показники населення Італії зараз є однотипними з показниками інших індустріально розвинених країн. Але зближення їх відбулося недавно. Швидкий ріст населення, безземелля і безробіття наприкінці XIX ст. перетворили Італію на країну постійної еміграції. За 1860—1970 рр. за кордон перемістилося 9 млн чоловік, найбільше до США, Аргентини і Бразилії. Еміграція має місце і нині. Серед внутрішніх міграцій найбільшими є переміщення населення з аграрного Півдня до промислової Півночі і з сільської місцевості взагалі — в міста.

1. Історичний розвиток системи соціального захисту Італії

Останнім часом проблеми соціального захисту населення стали одними з найбільш обговорюваних у світі. На межі тисячоліть світова спільнота стикнулися із значними проблемами фінансування систем соціального захисту населення, що пов’язано як з погіршенням загальносвітової економічної ситуації, так і демографічними процесами, які супроводжуються збільшенням людей похилого віку та зменшенням кількості працездатного населення. В таких умовах протягом останнього десятиліття відбувається активне реформування усіх форм соціального захисту населення, яке направлене, насамперед, на зменшення частки державного фінансування на користь загальнообов’язкового державного та приватного соціального страхування [5, c. 213]. У зв’язку з цим, вважаємо за важливе розглянути історію розвитку соціального захисту Італії в тісному зв’язку з соціально-економічним та культурним середовищем.

Кожна європейська країна, маючи певні спільні ознаки в організації соціальної роботи з іншими країнами, характеризується і своїми особливостями в історії її становлення та технології здійснення. Це стосується й Італії, досвід якої в названому аспекті вимагає дослідження й висвітлення, оскільки він майже не представлений у наукових публікаціях.

Прототипом сучасної соціальної роботи Італії постає в епоху Середньовіччя діяльність церков, братств, релігійних орденів, які були єдиним джерелом допомоги нужденним того часу. Переважно при церквах, монастирях чи інших релігійних утвореннях діяли притулки-лікарні, які були єдиним місцем, куди могли звернутися бідні за допомогою. Працювали в них переважно черниці, і управління такими закладами теж здійснювала церква [7, с. 28].

Допомога нужденним у минулому Італії була в основному прерогативою церкви. Починаючи з ХІХ ст., держава починає робити перші кроки в організації соціальної роботи. Серед перших її законів – Закон № 753, виданий 3 серпня 1862 р. Згідно з цим законом контроль і управління за всіма існуючими структурами милосердя покладали на керівництво провінцій. У 1865 р. рядом законів уперше визначено деякі норми ведення діяльності «милосердя». Керівництво провінцій, наприклад, було зобов’язане організувати утримання психічно хворих, незаконнонароджених дітей, носіїв певної хвороби та інших категорій нужденних.

Важливим кроком у розвитку соціальної системи є заснування в 1920 р. в Мілані «Istituto Italiano di Assistenza Sociale» – Інституту підготовки для надання допомоги нужденним. Ця структура об’єднала медиків, психологів і соціальних працівників, які надавали знання, переважно спрямовані на роботу з робітниками фабрик [7, c. 30].

Модель соціального захисту в Італії, як і більшості західноєвропейських країн, починаючи з післявоєнних років, побудований на теорії «держави всезагального добробуту», в основі якої лежить концепція «природних прав людини». Згідно з цієї теорією розвиток соціальної системи передбачали в трьох напрямах:

1. Соціальна впевненість, яка включала допомогу тим категоріям людей, які належали до груп ризику суспільства (старість, бідність, фізична недієздатність), а також медичну допомогу, допомогу сім’ям і дітям.

2. Гарантія житла.

3. Гарантія рівних для всіх стартових можливостей, які в подальшому

дозволили б забезпечити гідний рівень життя [7, c. 31].

Постулати цієї теорії були спільними для більшості Європейських країн, але кожна з них розвивалася за своїм власним сценарієм і знаходила власні способи вирішення проблем. Так, в Італії в 1945 – 1947рр. діяла Комісія реформ з боротьби з бідністю, було засновано Міністерство післявоєнної допомоги. І хоча основним напрямком була ліквідація післявоєнної розрухи, соціальна система поступово розширювалась і вдосконалювалася. У 1946 р. заснована перша післявоєнна школа підготовки соціальних працівників, де навчалися лише жінки. У 1948 р. в Конституції Італії вперше вжито термін «assistenza sociale» [7, c. 32].

У наступні роки в Італії формують регіональні системи управління, розмежовують населення на категорії соціальної допомоги: наркозалежні, інваліди, важкі сім’ї тощо.

Історія пенсійного забезпечення Італії налічує майже два століття. Перші пенсійні фонди зародились у кредитно-банківській сфері. У 1779 р. банк «Монте дей Паскі ді Сієна» виплачував своїм службовцям пенсії по старості. Протягом XIX ст. всі банки, кредитні та ощадні каси утворили для своїх службовців спеціальні пенсійні фонди. Основи пенсійного забезпечення інших категорій трудящих були закладені наприкінці XIX ст. внаслідок створення у 1898 р. Національної каси пенсійного страхування на випадок інвалідності та по старості найманих працівників. Того ж року було прийнято Закон № 80 «Про страхування найманих працівників від нещасних випадків на виробництві». Спочатку всі види соціального страхування і членство в Національній касі були добровільними, a сама каса була незалежною від держави. Але згодом ця каса була перетворена в Національний інститут соціального страхування, який забезпечував обов'язкове державне соціальне страхування осіб найманої праці в Італії [7, c. 32].