Фройдизм

Згідно з Фройдом, початком та основою психічного життя людини є різноманітні біологічні механізми. Так, він вважав, що у кожній людині закладені потяги до інцесту, канібалізму та жага вбивства. Фройд наполягав на тому, що духовний онтогенез людини скорочено повторює хід розвитку людства в силу того, що у своїх психічних структурах кожна людина несе тягар переживань віддалених предків.

Вкрай важливу роль у формуванні людини відіграють два глобальних космічних інстинкти: Ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, самозбереження) і Танатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції). Людська життєдіяльність, за Фрейдом, - це боротьба цих двох вічних сил, і саме вони є двигунами прогресу.

Носієм статевого інстинкту є психічна енергія з сексуальним забарвленням (лібідо).

Несвідомі (в першу чергу, сексуальні) прагнення особистості складають її потенціал і основне джерело активності, дають мотивацію для дій. В силу неможливості задоволення інстинктивних потреб в їх природній формі через соціальні нормативні обмеження, людина шукає компроміс між глибинним потягом та суспільно прийнятною формою його реалізації.

Психоаналіз і неофрейдізм

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856--1939). Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик.

Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості, оскільки, аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. 3.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав 3.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей.

Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме -- це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме -- це зміст душевного життя, який уданий час не усвідомлюється, але легко може статі, усвідомленим (пам'ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу.

Екзистенціалізм про сенс життя людини. Змісту життя присвячено ряд філософських концепцій. Однією з найдавніших є концепція Еклезіаста. У ній підкреслюється нікчемність і суєтність людського життя. Життя людини, вважає Екклезіаст, це нісенітниця, безглуздість, нісенітниця, дурниця. Він вважає, що і складові життя - багатство, влада, любов, праця - так само безглузді, "як гонитва за вітром". Такий песимістичний висновок був зроблений Еклезіаста тому, що "один кінець чекає всіх". По суті Еклезіаст заперечував наявність у людини сенсу життя. У той же час у нього є цікаві практичні настанови для людей: раз небуття людини неминуче, то залишається як можна краще використовувати відпущений нам короткий термін життя. У цьому випадку, на його думку, знаходить позитивне значення і творчу працю, і любов, і багатство. Проблема сенсу життя найтіснішим чином пов'язана з проблемою сутності людини; вони багато в чому переплітаються і часто навіть збігаються. І та і інша мають справу з людиною - вищим феноменом матеріального світу. Проте до цих пір не знайдено єдиного чіткої відповіді на це глибоке питання. Кожна особистість, кожен індивід розглядає цю проблему в своєму ракурсі, отже і рішення він намагається знайти безпосередньо як можна більш сильно відповідне саме своїм моральним, засадам, принципам і взагалі світогляду. Екзистенціалізм про існування людини у світі. Для екзистенціаліста у людини немає визначення (сутності) до його існування - особистісного буття, спрямованого до ніщо (смерті) і усвідомлює, що переживає свою кінцівку. Це означає, що людина спочатку існує (з'являється і займає місце в неосмислений, грубо матеріальному світі), а тільки потім він визначається - входить в область справжніх сутностей і смислів. З точки зору екзистенціалістів, людина тому і не піддається науковому визначенню, що він спочатку нічого собою не представляє, він спочатку позбавлений будь-якої природи, що визначає його індивідуальне, особистісне буття. Людина стане людиною лише пізніше.

Сучасна феноменологія та герменевтика.

Заслуговують увагу також гуманістичні світоглядно-методологічні висновки, здійснені у філософському напрямку, що відповідно до своєї основної ідеї, називається феноменологією (етимологічне значення - вчення про феномен, або те, що з'являється). У класичній філософії (прикладом може бути філософія Гегеля) феномен - це доступне чуттєвому пізнанню явище, а феноменологія, відповідно, є вченням про нього та вступом до логіки і метафізики. У сучасній посткласичній філософії феноменологія - це одна із течій, що має потужний методологічний вплив на всі сфери людської діяльності. Виникнення феноменології пов'язане з іменем німецького мислителя Е. Гуссерля. Її основою є розуміння феномену не як прояву певної сутності, а як такого явища, що є самодостатнім, само себе виявляє і безпосередньо дається свідомості. Остання має справу із феноменами, хоча в ній наявні і різні звички, стереотипи як форми присутності загального. Тому завдання дослідження полягає в очищенні сприйняття конкретного феномена від всього зайвого, побічного, що виникає у нашій свідомості. Таке очищення як звернення до унікальності предмета, як первинного джерела знання і розкриття його сенсу, відбувається через відкидання нашарувань слів, оцінок, бачень як засобів уніфікації. Важливим тут є заперечення ролі природничих наук, їх методології тоталізуючого (підпорядковуючого) узагальнення, домінування родової сутності над явищами та акцентування уваги на неповторності кожного природного і соціального явища, кожної події у житті людини тощо. Адекватне застосування феноменологія дістала у екзистенціалізмі, який розглядає її як основну методологію пояснення людського світу, оскільки кожна людина є неповторною (справжнім феноменом) і вимагає відповідного індивідуального розуміння та пошанування. Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Сучасна філософія, відображаючи складний, динамічний, суперечливий, але єдиний світ, підійшла до необхідності нового погляду на проблеми співвідношення загальнолюдського і національного, суспільного і індивідуального, загального і особливого у суспільному розвитку. З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням своїм сягає сивої давнини. Отже, герменевтикою називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання

Постмодернізм можна назвати символом сучасної епохи, способом мислення у філософії, стилем, напрямком у мистецтві. Рецепти постмодернізму перетворюють життя в нашарування рівнів буття, які є рефлекторними і прозорими.Постмодернізм - світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям - продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем - світоглядно-філософських, економічних, політичних.Як філософська категорія, термін "постмодернізм" отримав розповсюдження завдяки філософам філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж. - Ф. Ліотара "Стан Постмодерну" (1979).Філософи постмодернізму стверджують, що істина - це своєрідна фікція. Саме тому постмодерністи прагнуть зруйнувати бар'єри між реальністю і мистецтвом. Найбільших успіхів в цьому процесі досягло телебачення. Це особливо помітно в новинах, де справжні події методично перетворюються на телевізійні події дня. Нічого не має сенсу, поки не потрапить на телебачення. Подія ніколи не приверне широкої уваги, якщо не з'явиться на телеекрані. І, навпаки, якою банальною і тривіальною не була би певна подія, якщо про неї поінформує телебачення - це надасть їй неймовірного значення.

Особливості української філософії XIV–XVIII ст. Києво-Могилянська академія.

Другий період історії філософії в Україні охоплює XVI-XVIII стст. і зв’язаний з діяльністю братств, Острозького культурно-освітнього центру і Києво-Могилянської академії -період культури українського барокко, що зумовила виділення характерних рис філософії в Україні. У її центрі проблема: Людина-Всесвіт. Формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичного мислення. її вершина – філософія Григорія Сковороди.ИЛИ ВОТ ТАК НАПИШИ:Другий період історії філософії в Україні охоплює XVI-XVIII ст.ст. і зв'язаний з діяльністю братств, Острозького культурно-освітнього центру і Києво-Могилянської академії - період культури українського барокко, що зумовила виділення характерних рис філософії в Україні. У її центрі проблема: Людина-Всесвіт. Формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичного мислення. ЇЇ вершина - філософія Григорія Сковороди.

Філософія української національної ідеї Романтична тенденція в українській філософії актуалізує проблеми «людина — нація», «нація — світ», започатковує філософію національної ідеї, яка охоплює всі форми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї «самості», належності до конкретної етнічної єдності. Наприкінці XIX — на початку XX ст. українська національна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувався в органічній єдності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитись. Об'єднана національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави. Серед такого складного світоглядно-політичного сплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставив, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов (1841—1895), Іван Франко (1856—1916), Михайло Грушевський (1866—1934). Михайло Драгоманов — складна й суперечлива постать в інтелектуальній історії українського народу. Для одних він — «ідеолог» вільної України, взірець досконалості, а для інших — ідеолог українського соціалізму, символ «духовної руїни». Світогляд його справді складний, не позбавлений еклектизму — суміші ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям. Основою його теоретично-аналітичних пошуків є ідея безупинного людського поступу, мета якого — досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму елементів примусу, усуненням авторитарних рис у суспільному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами та універсальних людських цінностей — над винятково національними потребами.

Філософія українських соціал-демократів другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Проте, родоначальником ідеології соціал-демократичного ґатунку на українському ґрунті по праву вважається М. Драгоманов. Саме він є автором першої програми української соціал-демократії, написаної ним у 1888 році. Погляди останнього формувались не лише під впливом ідеологів російського революційного руху – Чернишевського, Герцена, Михайловського, Лаврова, а й західноєвропейських – Прудона, Маркса, Енгельса, Лассаля. Визначальною була його філософсько-світоглядна позиція. "Ще в одній з молодечих праць ("Римская история й Тацит") Драгоманов заявив себе позитивістом, ставши на цей ґрунт в 60-х роках, ще коли позитивізм Конта і Д.С. Мілля ледве став відомий в наукових колах [31, 34]". Саме ідеї Конта, Спенсера, Мілля були найбільш співзвучними з пошуками М. Драгоманова.

Як відзначає Я. Довбищенко, "соціалістичним ідеалом Драгоманова був ідеал Прудона: федерація вільних спілок вільних людей. Ідеал, який повну волю людині і громаді клав в основу ідейної організації майбутнього суспільства. Отже, Драгоманов почасти був анархістом, але і з анархізмом взагалі, в його сучасному розумінні, теж не мав нічого спільного і до таких теоретиків і практиків анархізму, як Бакунін, Моска та Кропоткін ставився цілком негативно. Зовсім відкидав їхній аполітизм, їхню науку про державу та погляди на те, як дійти до здійснення соціалістичного ідеалу. Так само не любив і одхрещувався Драгоманов і од марксизму, котрий здавався йому занадто доктринерським ("німецька метафізика") [7, 35]".

Один із класиків сучасної західної соціології, що вважав себе учнем М. Драгоманова в національному питанні, М. Вебер зауважив, що вченому вдалося досить вдало поєднати у своїй соціально-політичній концепції ідеї соціального і національного визволення [16].

Якщо М. Драгоманов, продовжуючи традиції Кирило-Мефодіївського товариства, приніс в українську політичну думку теоретичне оформлення ідей про необхідність перенесення проблеми національного звільнення в площину соціально-політичну, то С. Подолинський, значною мірою, здійснив суттєвий вплив на весь український рух революційної молоді 70-80-х років XIX ст., поєднавши ідеї соціального визволення трудящих верств суспільства з державницькою ідеологією.

У 80-х рр. XIX століття виникають перші соціал-демократичні гуртки на заході України, що діють у структурах однієї з найстаріших у Європі Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, створеної ще в 1868 р. Так, під історичним рішенням Паризького конгресу про створення Соціалістичного Інтернаціоналу в 1889 році поруч з підписами А. Бебеля, В. Лібкнехта, Г. Плеханова стоїть і підпис делегата цієї партії, львівського друкаря І. Данилюка.

Під впливом М. Драгоманова 1890 р. І. Франко і М. Павлик створили партію, яка базувалася на соціал-демократичних засадах. Спочатку вона мала назву "Російсько-українська радикальна партія", але згодом за нею закріпилася інша – "Українська радикальна партія" (УРП). Серед її засновників були також Е. Левицький, В. Охримович, Т. Окуневський, О. Терлецький, Р. Яросевич та інші.