МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО З ПИТАНЬ

ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ

ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА

КАФЕДРА СУСПІЛЬНИХ І ПОЛІТИЧНИХ ДИСЦИПЛІН

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

щодо самостійного вивчення теми ”Українські землі у ХІV – ХVІІІ ст.”

з дисципліни “Історія України”

Для студентів усіх спеціальностей

денної і заочної форм навчання

Київ - 2008

УДК

ББК

У – 50

Історія України. Методичні рекомендації щодо самостійного вивчення теми ”Українські землі у ХІV – ХVІІІ ст.” – К.: ДАЖКГ, 2008. – 61 с.

Укладач Т.Д.Антонюк кандидат історичних наук, доцент

Методичні рекомендації містять необхідний матеріал з теми “Українські землі у ХІV – ХVІІІ ст.” з дисципліни “Історія України”. Дана тема охоплює два періоди вітчизняної історії: Литовсько-польську добу та Національну революцію і Гетьманщину. Методичні рекомендації націлюють студентів-першокурсників на свідоме засвоєння найскладніших періодів вітчизняної історії, висвітлюють проблемні питання цих періодів, передбачають основні терміни і поняття, персоналії, хронологію, питання для самостійної роботи, тести для самоконтролю знань та список літератури з теми вивчення. Рекомендації підготовлені відповідно до кредитно-модульної системи навчання. Видання розраховане на студентів, викладачів суспільних дисциплін, усіх, хто цікавиться історією України.

Рецензенти: доктор історичних наук, професор В.М.Піскун

кандидат історичних наук, доцент О.О.Салата

Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри суспільних і політичних дисциплін 19 грудня 2008 року, протокол № 4

Рекомендовано до друку навчально-методичною радою Державної академії житлово-комунального господарства

Відповідальна за випуск завідувач кафедри, доцент Антонюк Т.Д.

©Антонюк Т.Д., 2008

©ДАЖКГ, 2008

ЗМІСТ

Методичні рекомендації до самостійного вивчення теми.....................4 Основні терміни і поняття...............................................................................20

Видатні діячі.....................................................................................................25

Найважливіші події..........................................................................................33

Запитання і завдання для самостійної роботи...............................................35

Тести для самоконтролю.................................................................................36

Література.........................................................................................................60

Методичні рекомендації до самостійного вивчення теми “українські землі в XIV – XVIII ст.”

При вивченні теми “Українські землі в XIV – XVIII ст.” студентам необхідно пам’ятати, що ця тема вміщує в собі два періоди вітчизняної історії: Литовсько-польську добу (1340 – 1648 рр.) і Національну революцію та Гетьманщину (1648 – кінець ХVІІІ ст.). Протягом другої половини ХІІІ ст. – першої третини ХІV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного та економічного розвитку, однак відносна слабкість централізації, припинення княжої династії, віроломна політика Орди – усе це спричинило до того, що князівство стало об’єктом агресії з боку сусідніх держав – Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в той час на сильні централізовані держави. З 40-х рр. ХІV ст. Польща почала завойовницькі походи і до 1349 р. завоювала всю Галичину.

Необхідно знати особливості польської експансії в Україні. Польська експансія в Україні розпочалася за правління Казимира ІІІ Великого (1333 - 1370). У цей час Польща захопила Галич, Перемишлянщину, західну частину Волині.

У ХІІІ ст. литовські племена ятвягів утворили свою державу і почали приєднувати до своєї держави спочатку білоруські, а пізніше і українські землі: Волинь, Берестейщину, Чернігівщину, Київщину та Переяславщину. З цього часу історія українських земель була тісно пов’язана з історією Великого Князівства Литовського. Таке стрімке зростання Литви за рахунок східнослов’янських племен здається парадоксальним і тому потребує пояснення.

Безумовно, успішному приєднанню руських земель до Литви сприяло ослаблення Золотої Орди внаслідок феодальних усобиць та її розкол на ворогуючі угруповання. Приєднання українських та білоруських земель перетворило Велике Князівство Литовське в одну з найбільших держав Європи. Необхідно звернути увагу на те, що саме Вітовт зумів перетворити Литовське князівство на велику централізовану державу. Проте реформи Вітовта привели до погіршення стосунків між українцями та литовцями, оскільки уряд Польщі, скориставшись із зовнішніх та внутрішніх проблем Литовського князівства, посилив вплив поляків в країні, сприяв насадженню католицизму.

Після смерті Вітовта могутня централізована держава відразу розпалася. Розпочалась довготривала громадянська війна, яка значно послабила Литву і Україну. До цього ж у війну активно втрутилась Польща. Польські магнати і шляхта добивалися включення (інкорпорації) Литовської держави до складу Польщі і захоплення українських земель, що входили до складу Литви. 1 липня 1569 року в Любліні сейм схвалив нову польсько-литовську унію, за якою Польща і Литва об’єднувалися в єдину державу – Річ Посполиту, на чолі якої стояв один державець, що мав титул короля польського та великого князя литовського.

Після Люблінської унії більшість українських земель опинилась у складі шляхетської Польщі. Якщо українська автономія у Великому Князівстві Литовському давала змогу зберегти значною мірою українські державні традиції, то Люблінська унія фактично з ними покінчила. Підписання унії стало поворотним моментом в історії українського народу. Вперше постало питання про існування українців як етносу. Якщо литовський уряд традиційно толерантно ставився до звичаїв українського народу, його віри, економічного та культурного життя, створюючи умови для його подальшого розвитку, то польська влада, магнати і шляхта проводили політику, спрямовану на знищення залишків спадщини Київської Русі, насильне покатоличення та закріпачення селян.

У другій половині ХVІ – початку ХVІІ ст. сталися значні зрушення в соціально-економічних відносинах. У цей час інтенсивно зростало землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. Зміцнення і зростання великої феодальної власності на землю призводило до посилення кріпацтва. Основою феодального господарства ставали фільварки. Руйнування старовинного аграрного ладу розпочалося з виданням “Устави на волоки” 1557 р. За “Уставою на волоки” все господарство селянина підпорядковувалося інтересам фільварку. Становлення фільваркової системи супроводжувалося подальшим розвитком кріпацтва та оформленням кріпосного права (Литовський статут 1588 р.). Дайте характеристику розвитку в цей час міст, торгівлі, ремесел. Зверніть увагу на те, що в цей період з’являються мануфактури. З розвитком ремесел, промислів і торгівлі поглиблювалася соціальна диференціація міського населення.

Захоплюючи українські землі, польські магнати ставили за мету повністю підкорити собі український народ. До цього Річ Посполита вирішила змінити релігію українського люду. Була висунута ідея унії – об’єднання православної церкви з католицькою під зверхністю Римського Папи. Ідея унії знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхтичів, які намагалися зрівнятися у своєму політичному становищі з польськими феодалами. Згідно з рішенням Берестейської церковної унії (1596) уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, шляхта, яка прийняла унію, одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися в правах з католицьким міщанством. Уряд оголосив унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна церква стала, з точки зору польської влади, “незаконною”, почалися національно-релігійні переслідування. Православним українцям заборонялось займати вищі державні посади; у містах православні українці не допускалися до участі в органах самоуправління; українським ремісникам заборонялось об’єднуватись у цех і займатися певними ремеслами, у менш вигідних умовах опинились українські православні купці, вони змушені були платити більші податки тощо.

Аналізуючи соціально-економічні процеси і політичні умови другої половини ХVІ – початку ХVІІ ст., слід звернути увагу на те, що саме вони викликали великі зрушення в духовному житті України. Піднесення суспільно-політичного життя значно посилюється з появою братств – громадських православних організацій міського населення. Прогресивні сили, що гуртувалися навколо братств, рішуче вступали в боротьбу за розвиток рідної культури, вбачаючи в цьому запоруку визволення народу від соціального, національного та релігійного гноблення. Особливу роль у цьому процесі відіграли братські школи: Острозька та Києво-Могилянська колегії. Одним із напрямів діяльності братств були видавнича справа та книгодрукування, які сприяли поширенню в народі знань і прогресивних ідей, вони відкривали і на свої кошти утримували школи, лікарні. Окремі братства намагалися створити міське самоврядування, незалежне від влади Речі Посполитої, активно виступали проти заборони православним брати участь у діяльності магістратів.

Однією з центральних проблем доби феодалізму і теми вивчення є проблема козацтва. Студентам необхідно засвоїти основні економічні (колонізація вільних земель Придніпров’я і Дикого поля – степів за дніпровськими порогами), соціальні (оформлення кріпосної залежності селянства від феодалів, посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських і польських магнатів та шляхти), політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу по охороні південних кордонів від татарської небезпеки) та національно-релігійні (наступ католицької церкви на права православних, політика полонізації українського населення), стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства) причини виникнення та посилення козацтва, основні джерела його формування. Слід знати, що основна причина утворення козацтва корінилася в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині ХV – ХVІ ст. Польща і Литва дедалі обмежували самоврядування цих земель аж до повної ліквідації залишків їхньої автономії. Посилювалася експансія католицтва. Статут 1529 р. узагальнив попередні обмеження селянської волі та зробив селянство безправним. Козацтво виникло як форма протесту народу проти зростаючого соціального, релігійного та національного гноблення, посилення кріпацтва.

Найвидатнішим явищем в історії козацтва було утворення в середині ХVІ ст. Запорозької Січі. Видатну роль у згуртуванні запорозького козацтва у збройну силу, фактично автономну у ставленні до уряду Польсько-Литовської держави, відіграв князь Дмитро Вишневецький. Студентам необхідно знати життя та діяльність цього видатного політичного діяча. Згодом запорожці очолили рух свого народу за соціальне, релігійне та національне визволення. Січ стала зародком нової української козацько-старшинської державності.

На другу половину ХVІ ст. січовики створили значне військо зі стрункою організацією. Уже наприкінці ХVІ ст. Запорозька Січ починає відігравати помітну роль і в міжнародних справах. Врешті-решт, Запорозька Січ стає не лише основною силою в боротьбі проти турецько-татарської агресії, як того домагалася Польща, а й центром національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність. Козацтво протягом короткого часу перетворилось на нову українську національну еліту та тлі занепаду старої – шляхетської еліти, яка перейшла на бік поляків.

Уже до середини ХVІ ст. козацтво розділилося на багатих (старшину, дуків) та бідних (голоту), які часто змушені були працювати в господарствах заможних козаків. І все ж, не дивлячись на це, усі козаки вважались рівними за правами і обов’язками. Основними заняттями козаків були: військова служба, землеробство, скотарство, торгівля, ремесло.

Значна роль належить запорозьким козакам у боротьбі проти турецьких і татарських загарбників. Козацькі походи 1494, 1496 і 1498 років завдали перших поразок кримським татарам. Кримське ханство змушене було звести на Дніпрі та Перекопі фортеці, які мали захищати Крим від козаків. Запорозьке козацтво, зміцнюючись, ставало дедалі надійнішою перепоною нападам татар і турків, захищало українські землі від руйнувань.

З кожним роком у відповідь на набіги татар і турків козаки дедалі частіше відправлялися в походи на їхні володіння, громили ворожі сили і визволяли невільників. Завдяки активній наступальній тактиці козаки підривали могутність Кримського ханства, і Туреччина перетворилась на провідну силу в боротьбі проти східноєвропейських держав. Народні пісні й думи з великою любов’ю оспівують козацькі визвольні походи та героїзм їхніх учасників. Успіхи Запорозької Січі були помічені далеко за межами України. Уряди різних західноєвропейських країн запрошували українських козаків на військову службу, втягуючи таким чином Січ в орбіту європейської політики.

Студентам потрібно звернути увагу на кінець ХVІ ст. Це був час загострення боротьби українського козацтва і селянства проти соціального та національного гніту. З’ясуйте передумови цієї боротьби. Схарактеризуйте козацько-селянські повстання 90-х років ХVІ ст. під проводом К. Косинського та С. Наливайка, причини, які привели до поразки (відсутність єдиного командування, стихійність, розрізненість, погане озброєння тощо). Повстання 1591 – 1596 років завдали відчутного удару шляхетській Речі Посполитій і підготували умови для подальшого розвитку народно-визвольного руху в Україні. Річ Посполита намагалася припинити зростання козацтва, в якому бачила загрозу для себе. Уже на початку ХVІ ст. польський уряд робить спробу використати січових козаків на державній службі. З цією метою створюється реєстрове козацьке військо, яке розмістилося на окремій території і мало власне самоврядування. Реєстрові козаки звільнялися від податків, одержували право власності на землю тощо, отримували платню за військову службу.

Проте сподівання уряду за допомогою реєстровців розколоти козацтво, взяти під контроль Січ не справдилися. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, проникав у різні верстви українського народу, у найрізноманітніші сфери життя і спонукав народ до боротьби проти іноземного гноблення, за свободу і державність.

Необхідно звернути особливу увагу на козацько-селянські повстання 1625 – 1638 років, з’ясувати їх причини розгортання і поразки. Також необхідно знати зміст Ординації війська Запорозького 1638 року, характеризувати період 1638 – 1648 років.

Тема вміщує надзвичайно актуальне питання – Національна революція. Вивчення цього питання доцільно розпочати з аналізу основних передумов Визвольної війни – Національної революції.

На кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. більша частина території України була під владою Польщі. У цей час відбувалося інтенсивне зростання магнатського, шляхетського та церковного землеволодіння, фільваркового господарства, подальше посилення феодально-кріпосницького і національного гноблення. Шляхетська Польща позбавила український народ елементарних громадсько-політичних прав, насаджувала католицтво, проводила політику насильницького ополячування українців. Посилення соціального і національного гноблення, якого зазнав український народ від польської шляхти, підносило його рішучість та готовність до боротьби за своє визволення. Після селянсько-козацьких повстань 1637 – 1638 років, коли закабалення українства стало вкрай нестерпним, вони почали готуватися до нових збройних виступів проти гнобителів. Очолити їх було готове козацтво, яке також терпіло всілякі утиски та поневіряння від Речі Посполитої.

Чому національно-визвольну боротьбу очолило саме козацтво, а не українська феодальна верхівка? Основними рушійними силами Визвольної війни – Національної революції стали народні маси – фактично всі верстви суспільства, а її провідною силою – козацтво. За характером ця боротьба була національною, народною, селянською, релігійною.

Перші битви, що стали початком Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі відбулися навесні 1648 року. Керівне ядро повстання згуртувалося навколо чигиринського сотника Богдана-Зиновія Хмельницького. Що змусило лояльного до влади сотника реєстрового козацтва Б. Хмельницького взятись до зброї і очолити повстання? Зважившись на такий рішучий крок, Хмельницький зумів залучити до підготовки повстання кращих представників козацької старшини, які охоче взялися за цю справу. Встановивши зв’язок із Запорожжям, Хмельницький почав підготовку повстання. Січ стала центром формування повстанських сил. Щоб забезпечити свій тил з півдня від вторгнення татар, Хмельницький уклав угоду з кримським ханом про спільну боротьбу з Польщею, проте цей союз виявився хитким із-за зрадливої позиції татар, які шукали лише свою власну користь від цих подій. Водночас із виступом повстанських загонів на дніпровському Низу, на Запорожжі, народні повстання спалахнули і на Подніпров’ї. Початковий період війни для Хмельницького був досить вдалим. Перемоги на Жовтих Водах, під Корсунем та битва під Пилявцями забезпечили розгром польського війська, що сприяло повстанському рухові в Україні. Уже влітку 1648 року антипольською боротьбою були охоплені майже всі українські землі Речі Посполитої. Успішний хід війни призвів до ліквідації на більшій частині території України влади польської адміністрації, з України втекли польські магнати і шляхта, католицьке духовенство. На звільнених від польської влади територіях почав формуватись козацький адміністративний устрій, утворювались нові адміністративні округи – полки на чолі з полковниками.

Влітку 1649 року шляхетське військо опинилося в безнадійному становищі. Але не зацікавлений у перемозі й посиленні України кримський хан Іслам-Гірей пішов на таємні переговори і уклав угоду з польським королем. Не маючи можливості одночасно воювати проти польсько-шляхетських військ і татар, Хмельницький змушений був почати переговори і укласти з польським королем договір, що дістав назву Зборівського. На цих переговорах козацька старшина домагалася підтвердження 18 вимог. Зборівський договір визначав межі козацької території, надавав деякі права й привілеї українцям. Але це порівняно з вимогами української старшини було недостатнім. На козацьких територіях (Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства) йшов процес формування української козацької державності. Головним чинником цього процесу було узаконення реєстру Війська Запорозького в зазначеній кількості (40 тисяч), яке поділялося на військово-територіальні адміністративні полкові одиниці. Зосередження в руках полковників військової, адміністративної, судової й фінансової влади поклало початок своєрідному устрою козацької держави. Національна революція спричинила формування елітного прошарку українського суспільства, концентрацію в його руках політичної та економічної влади.

Б. Хмельницький видав близько 20 універсалів старшинам на володіння старими або новими селами.

В умовах Визвольної війни українське козацтво виросло кількісно (за рахунок покозаченого селянства) і перетворилось на великий привілейований стан українського суспільства. Козаки становили близько половини дорослого населення України (в окремих випадках козаками вважало себе до 80 відсотків населення). Козаки брали активну участь в політичному житті, мали право володіти землею, звільнялись від оплати податків. Головним обов’язком козака була військова служба.

Нетривкість миру зі шляхетською Польщею змушувала українського гетьмана вдаватися до запобіжних заходів, щоб мати військову допомогу на випадок нового наступу поляків. Саме такими заходами Хмельницький вважав дипломатичні відносини. У 1650 – 1651 рр. організував переговори між Україною та Кримським ханством, Туреччиною, Польщею, Угорщиною, Москвою. Сталися також у цей період бої між селянсько-козацькими військами і об’єднаним польсько-литовським військом під Берестечком і Білою Церквою.

Умови Білоцерківського договору не задовольнили населення України. Водночас не хотіла миритися з втраченим і польська шляхта. У цей час і польський уряд, і Богдан Хмельницький збирали сили для нових битв. Перемога під Батогом підняла моральний дух українського війська, повернула йому втрачену під Берестечком упевненість у своїх силах. У 1652 – 1653 рр. відбувся Молдавський похід, бої під Жванцем. Б. Хмельницький розгорнув активну дипломатичну діяльність, прагнучи створити анти- польську коаліцію і спільними силами завдати поразки Речі Посполитій. Під час війни зароджуються українсько-російські зв’язки. Розпочинається листування Б. Хмельницького з урядом Росії, здійснюється обмін посольствами.

Б. Хмельницький розумів, що в складних умовах, у яких опинилася Україна в той час, неможливо досягти незалежності без зовнішньої допомоги. Б. Хмельницький іде на підписання Березневих статей, які передбачали: підтвердження прав і привілеїв війська Запорозького на маєтності; 60-тисячний козацький реєстр, збереження козацької державної адміністративної системи та адміністрації; збереження податкової та судової системи; право козацтва обирати гетьмана; право вільної дипломатії гетьмана (крім Туреччини та Польщі); збереження прав київського митрополита; військову підтримку Москвою української визвольної боротьби; оборону країни від татар. Під актом Переяславської Ради Хмельницький і козацька старшина розуміли насамперед рівноправний воєнний союз, тим більше що Україна на той час уже була визнана європейськими державами як суб’єкт міжнародних відносин.

Березневими статтями передбачався порядок правління в населених пунктах, витрачання коштів на утримання козацького війська, оплату старшині. Союз України з Москвою означав її цілковитий розрив з Польщею. Україна мала змогу йти до власної мети – створення української державності.

Слід пам’ятати, що справжнього (оригінального) тексту Березневих статей немає, а є лише неточні копії з оригіналу, який не зберігся.

Стосунки з Москвою після підписання Березневих статей розвивалися суперечливо. Росія продовжувала налагоджувати взаємини з Польщею, підписавши у 1656 р. Віленське перемир’я. Україна в цих умовах розпочала переговорний процес зі Швецією та Семигородом (Угорщина) щодо формування нової антипольської коаліції.

Тут слід розкрити історичну роль Б. Хмельницького, подати його історичний портрет (дати характеристику його політичної, дипломатичної, військової діяльності, схарактеризувати різноманітні наукові погляди на історичну роль, яку він відіграв в історії України). Слід пам’ятати, що серед істориків ніколи не було єдиної думки в оцінці діяльності особи

Б. Хмельницького.

Смерть гетьмана у 1657 р. підірвала підвалини Української державності.

Студентам необхідно звернути особливу увагу на той факт, що незадовго до смерті Б. Хмельницький зробив спробу перетворити гетьманство у спадкове правління, передавши булаву своєму синові Юрію. Реалізація задумів гетьмана фактично означала встановлення монархічної форми правління в Україні. Сам Б. Хмельницький в такий спосіб прагнув зміцнити внутрішнє становище держави, об’єднати навколо себе усі стани тогочасного суспільства, що вже тоді діяли розрізнено, ставлячи на перше місце власні корпоративні інтереси. Спробам Б. Хмельницького зміцнити гетьманську владу ще за життя гетьмана протидіяла група старшин на чолі з Іваном Виговським.

Таким чином, в Україні розпочалась боротьба за владу. У цю боротьбу втрутилися Польща, Туреччина та Московська держава. Усі вони переслідували корисливі цілі.

Після Б. Хмельницького генеральна старшина обрала гетьманом України І. Виговського – генерального писаря в уряді Б. Хмельницького. Своє рішення старшинська рада мотивувала молодістю Ю. Хмельницького. Згодом рішення про обрання І. Виговського гетьманом підтвердила козацька рада та визнав російський уряд. Одночасно Виговський уклав мир з Кримським ханством, продовжив переговори з Польщею та Швецією. Новий гетьман прагнув захистити самостійність України. Не розриваючи союзу з Москвою, він намагався будувати стосунки з московським урядом на рівноправних засадах.

Основною соціальною силою, на яку стала опиратися влада держави, були українська шляхта і заможне козацтво. Козацька старшина відмежувалася від решти козацтва в окрему соціальну групу, при підтримці гетьмана захоплювала великі ділянки земель. Із козацької старшини поступово формувалась нова українська знать, яка замінила витіснену в ході війни польську знать. Козацька старшина перетворювалась на нових українських феодалів, що обмежували свободу селян та простих козаків. Така політика не могла не спричинити соціального вибуху. Наприкінці 1657 року за підтримки московського царя проти І. Виговського спалахнуло повстання, в Україні почались жорстокі битви між прибічниками і противниками гетьмана. В міжусобній боротьбі недавні сподвижники Б. Хмельницького забули про Україну, розділилися на непримиримі ворогуючі табори і тим самим прирекли український народ на горе і страждання. Сама ж Україна опинилась на порозі громадянської війни. Виступаючи за незалежність Української держави, Виговський залишався прихильником дружніх стосунків з Польщею, на допомогу якої в боротьбі з російською експансією він розраховував. Не підтриманий народом, І. Виговський пішов на відкриту зраду і у вересні 1658 року уклав з Польщею Гадяцьку угоду. Це означало нехтування здобутками Визвольної війни і призвело Виговського до конфлікту не тільки з народними масами, але й зі старшиною, які вбачали в козаччині найвищі цінності. Не визнала Гадяцьку угоду і Московська держава, яка почала війну проти України. Незважаючи на те, що прибічники І. Виговського розбили московські війська під Конотопом (1659 р.), гетьман змушений був скласти булаву та емігрувати до Польщі. Основними причинами падіння І. Виговського були його орієнтація на Річ Посполиту та жорстокий терор проти опозиції в Україні. Антигетьманський рух очолили полковники І. Богун, П. Дорошенко, І. Іскра, кошовий отаман І. Сірко.

Наступник І. Виговського, Юрій Хмельницький (1659 - 1663), пішов на поступки Москві. Переяславські угоди 1659 року значно обмежували автономію України. Безперечно, що Україні в той час необхідний був сильний політик, але козацька старшина вирішила обрати 18-річного Юрія Хмельницького, щоб мати більше влади в своїх руках.

Польські магнати і шляхтичі не хотіли примиритися з втратою України, і в 1660 році польсько-шляхетські війська починають наступ на Правобережну Україну. Почалася війна між Польщею і Московською державою за право володіти українськими землями. У ході воєнних дій російські війська потерпіли поразку під Чудновом, що змусило Ю. Хмельницького згодитись на приєднання України до Польщі. Він підписує Слободищенський трактат з поляками, який був погіршеним варіантом Гадяцької угоди. Український народ у черговий раз розділився на тих, хто підтримав молодого гетьмана, і тих, хто категорично не бажав повертатися під польське панування. Так, на Лівобережній Україні, що знаходилась під контролем російських військ, почалось повстання проти Ю. Хмельницького, у ході якого гетьманом Лівобережжя було обрано Якова Сомка. Спроби гетьмана повернути під свою владу Лівобережжя виявились невдалими. Нездатний керувати подіями, Юрій Хмельницький у січні 1663 року зрікся гетьманства. Гетьманом Правобережжя став Павло Тетеря (1663 - 1665), який захищав інтереси пропольської групи старшин, вірно служив шляхетській Польщі. Лівобережжя й Запорожжя не визнавали влади Тетері. Посилення тиску на Україну з боку Москви і Польщі поглибило розділ України на дві частини: Правобережжя (з пропольським гетьманом П. Тетерею) залишалося під владою Польщі та Лівобережжя (гетьман І. Брюховецький), що орієнтувалося на царський уряд. То був період глибокої кризи української державності, фактичної громадянської війни, або як її називали – Руїни.

У січні 1667 року Росія та Польща припинили воєнні дії та уклали Андрусівське перемир’я строком на 13,5 років. На переговори, де вирішувалась доля України, її представників не запросили. За умовами перемир’я Польща визнавала входження Лівобережної України до складу Московської держави. Правобережжя залишалося за Польщею. Слід підкреслити, що за Андрусівським перемир’ям Москва остаточно відмовлялась від свого зобов’язання захищати Україну від посягань Речі Посполитої.

Студентам необхідно звернути увагу на становище Правобережної України в цей час. Зверніть увагу на те, яким чином Річ Посполита прагнула відновити свою владу на цих землях. З метою повернути на Правобережжя козаків і селян Польща формально відновила на Правобережній Україні козацтво з традиційними для нього формами самоврядування. Слід звернути особливу увагу на прагнення П. Дорошенка об’єднати Україну. Він був найбільш послідовним речником ідеї соборності козацької України. Розірвавши відносини з Польщею після підписання Андрусівського перемир’я, П. Дорошенко зробив спробу заручитися підтримкою Османської імперії, прийнявши в 1669 році турецьку протекцію. У прагненні відновити територіальну єдність Гетьманщини Дорошенко зіткнувся зі своїм лівобережним конкурентом гетьманом Іваном Самойловичем, котрий намагався об’єднати козацькі землі під своєю владою, спираючись на допомогу Москви. Боротьба між ними тривала зі змінним успіхом: обрання на гетьманство “обох боків Дніпра” досяг спочатку Дорошенко (1668), а згодом і Самойлович (1674), однак жоден із них не міг на тривалий час закріпити свою владу над всією територією Гетьманщини.

Це протиборство збіглося в часі з черговим періодом османської експансії в Європі. Намагаючись утвердитися в її східній частині, Туреччина спочатку надала Дорошенкові збройну підтримку у війні проти Польщі. Після серії поразок коронного війська у Правобережній і Західній Україні, поляки 1672р. були змушені підписати невигідний для них Бучацький мир, за яким до Туреччини відходило Поділля. Спроба реваншу в наступній польсько-турецькій війні не тільки не принесла Речі Посполитій успіху, а й спричинилася до втрати частини Правобережжя, котре передавалося Дорошенку. Успіхи Туреччини та її українських союзників виявилися абсолютно приголомшливими для Європи, відкривши шлях для просування османської експансії на захід.

У жовтні 1676 року П. Дорошенко змушений був скласти гетьманську булаву. На думку деяких авторитетних українських істориків, саме падіння гетьмана П. Дорошенка означало закінчення Національно-визвольної війни – української національної революції, її поразку. На Правобережній Україні була ліквідована державність, і всі подальші спроби її відновити закінчувались невдачею. А єдиний український народ, в результаті громадянської війни і суперечки за панування на українських землях між Річчю Посполитою, Москвою, Османською імперією та Кримським ханством, був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

Прагнучи використати популярне серед українського населення ім’я Хмельницьких, Туреччина оголосила гетьманом Правобережної України Юрія Хмельницького. Але новий гетьман не виправдав надій турецьких загарбників, і вони його стратили в 1685 році.

Росія і Туреччина у 1681 році уклали Бахчисарайський мирний договір. Студентам необхідно вивчити його умови.

Поступово на кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. Лівобережна Україна перетворюється на центр політичного й культурного життя України, оскільки після Андрусівського перемир’я тут ситуація поступово стабілізувалась і поступово завершилась Руїна. Ця частина українських земель (Гетьманщина) входила до складу Російської держави на правах автономії. Однак російський уряд намагався дедалі обмежити автономію Лівобережжя. Тут гетьманували Д. Многогрішний (1668 – 1672 ) та І. Самойлович (1672 - 1687).

Студенти мають усвідомити, що 60 – 70 роки ХVІІ ст. в історії України відомі як доба Руїни. Це роки боротьби за гетьманську булаву, період загострення соціальних конфліктів, руйнації та спустошення українських земель, посилення втручання в українські справи Росії, Польщі, Туреччини. Більшість завоювань Визвольної війни були остаточно втрачені.

Із часу встановлення над козацькою Україною зверхності Москви, остання прагнула ввести над нею пряме управління. Більшість козацьких гетьманів виступала за збереження того, що лишилося від прав, гарантованих Березневими статтями 1654 року. Вони сподівалися, що, виявляючи лояльність до Москви, переконають царів у своїй надійності й дістануть згоду на автономію. Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиною та Москвою настав за часів гетьманування Івана Мазепи (1687 - 1708).

Дії І. Мазепи в ході Північної війни (1700 - 1721) – це не зрада І. Мазепи і його прихильників, а лише одне з намагань українських керівників знайти покровителя для досягнення незалежності України. Студентам необхідно звернути увагу, що цей крок Мазепи одержав неоднозначну оцінку в історичній літературі, як в російській, так і в українській.

Союз І. Мазепи зі Швецією був підписаний відносно незначною частиною українського козацтва (15 тис. козацького війська, а за деякими даними – усього 5 тис. і 8 тис. запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком). Основна маса козаків, селяни, міщани, більшість духовенства не пішли за гетьманом І. Мазепою тому, що соціальна політика, яку він проводив в Україні, не відповідала інтересам народу. Мазепа робив ставку на козацьку старшину і шляхту, перетворюючи їх у міцний привілейований клас. І, звичайно, його політика, спрямована на посилення різних форм експлуатації селян, козаків та міщан, призводила до загострення соціальних суперечностей і не користувалась популярністю в населення України. До того ж для переважної більшості населення союз зі Швецією був несподіваним і зовсім незрозумілим. Він просто лякав. Офіційна влада і православна церква оголосили Мазепу зрадником України, його проклинали в церквах, а населення залякували репресіями проти прибічників гетьмана – “мазепинців”. Слово “мазепинець” стало синонімом слів “зрадник”, “сепаратист”.

Поразка війська Карла ХІІ (а з ним – і загонів І. Мазепи) у битві під Полтавою поклала край намаганням українців відокремитися від Росії та зберегти власну державність.

Петро І жорстоко покарав українців за “зраду” І. Мазепи. Першою жертвою царського гніву стала столиця Гетьманщини – місто Батурин. Саме місто та його мешканці (близько 6 тис. осіб) були знищені. Запорожці, яким вдалося врятуватися, втекли на землі, які тоді контролювались Туреччиною і там, під протекторатом султана, утворили нову Січ спочатку на р. Кам’янка (1709 - 1711), а потім в Олешках (1711 - 1733). У 1734 р. запорожці повернулися під протекторат Росії (остання була зацікавлена в підтримці козаків, бо готувалася до нової війни з Туреччиною) і заснували Нову Січ. Терор, розв’язаний Петром І в Україні, був спрямований насамперед на залякування населення. Усі маєтки “мазепинців” були конфісковані та передані московським генералам і тій частині старшини, яка не підтримала Мазепу і залишалась лояльною до царської влади. Сам І. Мазепа був підданий церковній анафемі (діяла понад 200 років – до 10 липня 1918 р.). Остаточне поглинення Гетьманщини зміцнілою Російською імперією було тільки питанням часу.

І. Мазепа і його загони (близько 500 козаків з Гетьманщини, чотири тисячі козаків-запорожців та 50 старшин) знайшли притулок у Молдавії, що належала Туреччині. Після смерті І. Мазепи його прихильники обрали гетьманом П. Орлика.

Слід звернути увагу при вивченні подальших подій, якими методами Петро І прибирав Україну до рук, щоб назавжди уникнути небезпеки її сепаратизму. Автономія України була різко обмежена. У 1708 – 1722 рр. діяла Малоросійська колегія, яка обмежила владу гетьмана і втручалася в усі справи Лівобережжя. Царський намісник призначався для нагляду за діями гетьмана. Посади полковників і сотників у козацькому війську посідають російські офіцери-дворяни. Гетьманська столиця переноситься до Глухова, ближче до російського кордону. У 1709 році за наказом Петра І російське військо зруйнувало Запорозьку Січ, яка підтримала І. Мазепу. Козаків, яких застали на Січі, повбивали. Протягом багатьох років діяв указ царя, за яким запорозьких козаків мали виловлювати і жорстоко карати.

Після смерті Петра І самодержавна влада в Росії значно ослабла, що сприяло посиленню сепаратистських тенденцій в Україні. У 1727 році новий імператор Петро ІІ (онук Петра І, син убитого в тюрмі царевича Олексія), який люто ненавидів свого діда, дозволив українцям обрати нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол (1728 – 1734). Одночасно було ліквідовано Малоросійську колегію. Справами Гетьманщини знову почала займатися Колегія закордонних справ. За Д. Апостола були розроблені “Решительные пункты ” (1728), які по суті стали своєрідною конституцією Гетьманщини, значно обмежили гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України.

Наступні правителі Росії продовжували політику Петра І щодо України. Від остаточної ліквідації Гетьманщини їх стримувала тільки можливість нової війни з Туреччиною.

За правління Кирила Розумовського Гетьманщина пережила “золоту осінь” своєї автономії. Молодому гетьману вдалося провести судову реформу, обмежити вплив царської адміністрації, взяти під свій контроль Київ та Запорозьку Січ і розпочати модернізацію козацького війська. З України були частково виведені царські війська, поновлено міське самоврядування, влада царських чиновників була скасована. Новий гетьман добився того, що Гетьманщину вивели з відомства Сенату і передали до Колегії закордонних справ. Гетьман Розумовський значно більше часу жив у російській столиці, ніж в Україні, де справами керувала гетьманська канцелярія на чолі з Г. Тепловим. Козацька старшина за підтримки гетьмана отримувала дворянські титули і великі земельні володіння. На вимогу козацької старшини К. Розумовський обмежив (1760 р.) право переходу селян від одного поміщика до іншого. Гетьман провів реформу освіти, яка передбачала обов’язкове навчання козацьких дітей. Завдяки своїй близькості до царського двору, К. Розумовський мав велику політичну вагу в усій Російській імперії. Спеціальним указом Єлизавети Петрівни його порівняли в правах з фельдмаршалами. Користуючись своїм становищем, він прагнув повернути козацькій старшині втрачені вольності, а владу гетьмана зробити спадковою і закріпити її за своєю родиною. Але, незважаючи на прихильність імператриці і намагання гетьмана провести докорінні зміни в державі, повернення до старого ладу все ж було неможливе. Існування Гетьманщини було несумісним із самодержавною владою російського царизму.

Після смерті Єлизавети Петрівни (1761 р.) становище України погіршилось. Нова імператриця – Катерина ІІ прагнула покінчити з “варварськими” порядками в Україні. Скориставшись поданою їй петицією Розумовського про спадкове гетьманство, вона, як палка послідовниця політики Петра І, відмовила гетьманові в його вимогах і 10 листопада 1764 року остаточно ліквідувала інститут гетьманщини в Україні. Була утворена Друга Малоросійська Колегія під проводом генерал-губернатора Петра Рум’янцева. Студентам слід проаналізувати царські реформи, які мали ліквідувати автономні права Слобідської України: реформа податкової системи; здійснення перепису майнового стану населення і перевірка стану земель України; підготовка нового законодавства; залучення до праці у Другій Малоросійській колегії, в інших органах державної влади талановитих представників українського народу; впровадження в Україні поштової служби; ліквідація українських козацьких полків; ліквідація сотенно-полкового устрою і впровадження загальноімперської адміністративної системи (1781 р.).

Із скасуванням Гетьманщини, її прав, вольностей, привілеїв (до речі, багато разів гарантованих царським урядом), полково-сотенного устрою Україна була перетворена на звичайну провінцію Російської імперії.

Наступним кроком Катерини ІІ була ліквідації Запорозької Січі влітку 1775 року. Студентам необхідно простежити долю запорізьких козаків після ліквідації Запорозької Січі. Зокрема, 5 тисяч козаків перейшли на турецьку територію та заснували на Дунаї Задунайську Січ. Більше половини козаків (бідних, голоти) незабаром були покріпачені згідно з указом Катерини ІІ 1783р.Частина козацької старшини отримала офіцерське звання. Частина козаків з дозволу російського уряду спочатку заселила територію між Бугом та Дністром, а згодом російський уряд перейменував їх в Чорноморське військо і переселив на Кубань (25 тис.).

Ліквідацією Запорозької Січі як останнього осередку української державності та реформами, спрямованими на остаточну ліквідацію форм і ознак автономії України, остання була повністю підпорядкована Росії. Українському народу через несприятливі політичні умови, через недостатню внутрішню консолідацію не вдалося зберегти свою державність. Але царський уряд не зміг знищити головного – традицій та ідей незалежної Української держави. Вони завжди відроджувались у літературі, мистецтві, народних приказках і піснях, різних формах суспільно-політичного руху.

Правобережна Україна в ХVІІІ ст. продовжувала перебувати в складі Речі Посполитої. Політика польського уряду в українських землях була шовіністичною і антинародною. Посилювалось соціально-політичне гноблення (на Правобережжі ще в кінці ХVІІ ст.. було остаточно ліквідовано автономію, скасовано гетьманство та козацький устрій), наступ на соціально-економічні права українського населення (збільшення днів панщини, жорстокі розправи та покарання), насильницьке ополячення українців, приниження української мови, звичаїв, культури. Уряд жорстоко переслідував українську православну церкву, насаджував католицтво і уніатство. Козаки оголошені поза законом, за винятком невеликої кількості козаків, які наймалися на службу до польських магнатів (надвірні козаки).

Результатом такої антиукраїнської політики стало посилення визвольної боротьби на Правобережній Україні. Гайдамацький рух, політична анархія, боротьба за владу між магнатськими угрупованнями значно ослабили Польщу, що спонукало Росію до відкритого втручання в польські справи. Не упустили своїх можливостей і уряди Австрії і Пруссії, які прагнули скористатися важким становищем Польщі та розчленити її. Приводом до втручання у внутрішні справи і поділу Польщі стало “дисидентське” питання, яке стосувалось прав та становища православного населення на сході та лютеранського – на півночі та північному заході Польщі. Під приводом захисту своїх одновірців у 1772 році Пруссія, Австрія і Росія підписали акт про поділ польських земель. Другий поділ стався у 1793 році, а третій – у 1795 році. Ці три поділи остаточно ліквідували польську державу, а українські землі ввійшли до складу Росії і Австрії. Студентам необхідно з’ясувати, як цими актами вирішувалася доля українських земель: І поділ (1772). Австрія захопила Галіцію. Пруссія приєднала узбережжя Балтійського моря. До Росії відійшла частина Білорусії. ІІ поділ (1793). Пруссія захопила центральні польські землі. Росія приєднала Правобережну Україну і частину білоруських земель. ІІІ поділ (1795). До Росії було приєднано Західну Волинь, Білорусію, Литву, частину Латвії. Австрія і Пруссія захопили інші території Речі Посполитої.

Студентам слід звернути увагу на такі події і факти: у 1775 році до складу Австрійської імперії була приєднана Буковина, яка перебувала до цього часу в складі Османської імперії. Під безпосереднім контролем Габсбургів перебувало і Угорське королівство разом з українським Закарпаттям. З 1867 року Австрійська імперія стала називатися Австро-Угорською.

Незважаючи на реакційний характер самого поділу Польщі, ліквідація кордонів між Правобережжям та Лівобережжям мала позитивне значення для подальшої долі українського народу, бо сприяла возз’єднанню етнічних територій України.

У другій половині ХVІІІ ст. Росії вдалося, використовуючи потенціал України, вийти до Чорного і Азовського морів та заселити Приазов’я і Північне Причорномор’я. Активна зовнішня політика російського самодержавства сприяла звільненню українських земель від загрози татарсько-турецької агресії, заселенню південних українських земель, об’єднанню Лівобережної та Правобережної України. Але з іншого боку, колоніальна політика царизму привела до ліквідації української державності і перетворила її на провінції чужих держав – Росії та Австро-Угорщини.

Узагальнюючи основний зміст теми, студентам необхідно пам’ятати головні висновки:

1. Перебування українських земель у складі Великого Князівства Литовського тривало декілька століть. Для першого етапу литовського проникнення на українські землі у ХІV ст. характерним є толерантне ставлення до місцевого населення і органічне сприймання завойовниками його традицій та досвіду. Після укладення Кревської унії (1385 р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономії. Після Люблінської унії (1569р.) і утворення Речі Посполитої вони стають складовою частиною Польщі, що призводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу. Панівні верстви цих держав повністю ліквідували залишки автономії української державності, але повної асиміляції українства здійснити не вдалося. За несприятливих умов литовсько-польського панування, відсутності власної держави українцям вдалось долучитися до передових гуманістичних європейських ідей, досягнень наукової думки, створити і розвинути власну систему освітніх закладів, друкарень, що стали носіями наукових знань і сприяли підвищенню освітнього рівня людей.

2. Суспільні процеси ХV – ХVІ ст. зумовили виникнення в соціальній структурі принципово нової верстви – козацтва, яка, поступово набираючи силу, згодом стала впливовим фактором суспільного життя і провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення України.

3. Розвиток соціально-економічних відносин феодально-кріпосницької системи, посилення соціального та національно-релігійного гноблення українства в складі Речі Посполитої викликали зростаючий опір українського населення. Разом з тим в усіх сферах суспільно-економічного життя формувались зародки нових, буржуазних відносин. Ситуацію соціального та ідеологічного розколу українського суспільства спричинила раптова хвиля “вестернізації”, пов’язана з переходом під безпосередню юрисдикцію Польської Корони, коли дві цивілізації, дві системи цінностей – католицька і православна – були поєднані в одному державному утворенні, що, безумовно, призводило до протистояння. Протягом другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст. ст. завершився в основному процес формування українського народу та визріли передумови Національно-визвольної війни – Національної революції, що розгорнулася в середині ХVІІ ст.

4. Народне повстання, що почалося в 1648 році, переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалась у національну революцію і призвела до докорінних (революційних) зрушень у житті суспільства в другій половині ХVІІ ст. і протягом 1648 – 1676 років мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. На основі цього сучасні українські дослідники для характеристики цих подій з найбільше вживаних термінів – “повстання”, “війна” і “революція” схиляються до останнього.

5. У результаті Української національної революції 1648 – 1676 років від польських завойовників було звільнено значну частину українських земель, на яких Богдан Хмельницький утворив Українську Козацьку державу. В основу державотворчого процесу було покладено модель військово-територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом у демократичній козацькій державі посилились тенденції до авторитаризму та переростання республіки в монархію.

6. Під час Руїни українському народу не вдалося утримати своєї незалежності. Відбувається руйнування молодої гетьманської держави. У 1676 році капітуляція гетьмана Петра Дорошенка і падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом української національної революції, що закінчилась поразкою.

7. Поразка Української національної революції обернулася для українського народу трагедією. У боротьбі за своє визволення народ зазнав величезних втрат від воєнних дій, голоду, епідемій – 70 % населення, а на Правобережжі – до 80 – 90 % жителів, вщент було розорене господарство краю, були зруйновані майже всі міста. Правобережжя надовго стало об’єктом територіальної експансії сусідніх держав – Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку ХVІІІ ст. контролю Польщі над цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху.

8. У той же час революція привела до створення національної держави, частина якої у формі автономії (Лівобережжя) існувала близько ста років у складі Росії. Вона сприяла розвитку національної свідомості українців і формуванню їх державної ідеї, що в наступних поколіннях відродилася боротьбою за визволення і незалежність.

9. Кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. в українській історії пройшли під знаком тотального наступу іноземних поневолювачів на українську державність та рішучої боротьби народу за відстоювання завоювань революції. Головний його здобуток – Гетьманщина – розвивалась у складі Росії. Царська Росія контролювала її зовнішню і військову політику, постійно втручалась у внутрішні справи, в той же час безпосереднє управління, ключові позиції в суді, фінансах, армії належали козацькій старшині.

10. Колоніальна політика царизму, його прагнення знищити українську державність привели у 80-ті роки ХVІІІ ст. до повної ліквідації Гетьманщини та самоврядування Слобожанщини і Запорожжя. Українські землі стали невід’ємною складовою частиною Російської імперії.