Розділ 2
.docx
Розділ 2 Суд присяжних в Україні та світі
2.1) Історія виникнення сучасного суду присяжних
Історія сучасного суду присяжних почалася 28 червня 1996р., з прийняттям Конституції України, норми якої – ст. 124 й ст.127 – закріплюють таку безпосередню форму народовладдя, як можливість здійснення правосуддя судом присяжних. Проте, наразі, інститут присяжних засідателів в українському кримінальному судочинстві ще не введено. На наш погляд, передумовою введення суду присяжних в Україні має стати ретельний розгляд та історичний аналіз його сутності.Час створення суду присяжних не є точно визначеним. Існує версія про заснування суду присяжних засідателів у Франції, де є докази появи подібного органу в 829 р. нашої ери [2, с.12]. Згадку про суд, що складався з 12-ти присяжних ми зустрічаємо у „Вірменському судебнику" (1523 р.). Більшість із авторів вважають батьківщиною суду присяжних Англію періоду раннього середньовіччя, де у XVIII ст. він набрав своєї класичної форми, особливостями якої є: розподіл складу суду на 2 автономні колегії, наділені різною компетецією (1 професійний суддя, що вирішує правові питання і міру покарання і 12 присяжних засідателів, яким доручено розгляд питання факту - чи мала місце подія злочину і чи винен у цьому підозрюваний; наявність двох актів правосуддя: вердикту і рішення про покарання; складання списків випадкового відбору тощо [4, с. 128]. Система судів присяжних в Росії існувала з 1864 р. по 1917 р. Як вважає В. Тертишник, заснування суду присяжних в його класичному розумінні в період судової, реформи 1864 року, було найважливішим демократичним надбанням дореволюційної Росії, в правовому полі законодавства якої перебували Україна, Польща, Фінляндія [21, c. 16]. Як слушно зазначається в юридичній літературі, часів судової реформи 1864р., суд присяжних був засобом демократизації кримінального судочинства, що давало можливість відмови від інквізиційного процесу в Росії [18, с. 5]. У зв'язку з функціонуванням суду присяжних у Росії та Україні ще в XIX – на початку XX ст. можемо відзначити, що цей інститут не є цілком незнайомим нововведенням для нашої держави. Програму реформування судової системи в Росії запропонував у 1809 р. М. Сперанський. Своє подальше втілення вона знайшла у "Введении к Уложению государственных законов". В 1830-ті роки розробкою проектів законів про судоустрій займалося Міністерство юстиції та Другий Відділ імператорської канцелярії. У 1844 р. ще один проект підготував Д. Блудов [24, с. 1]. З приходом до влади Олександра II, судова реформа отримала свій розвиток. У жовтні 1861 р. була створена комісію, до складу якої входили С. Зарудний та багато інших визначних юристів тієї епохи. Результатом роботи комісії стали "Основні положення реформи судової частини в Росії". У даних положеннях вперше було зафіксовано такі нові інститути і принципи, як: відокремлення суду від адміністрації, виборний мировий суд, присяжні засідателі в окружному суді, запровадження адвокатури, принцип змагальності [24, с. 2] .Важлива роль у підготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарю департаменту законів Державної ради, українцеві С.Зарудному. Відомий юрист-публіцист Г. Джаншієв так оцінював його роль: "Його вплив і роль були виняткові і безприкладні. З першими підготовчими стадіями цієї справи Зарудний безвідлучно стояв при ній і дієво працював у всіх її подальших фазах..." [12, с. 1].На основі положень, підготовлених комісією, було створено Статут кримінального судочинства і Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, які затвердив імператор Олександр ІІ 20 листопада 1864 року. На території України реформування судової системи відбувалося за судовими Статутами 1864 р. Російської імперії. Суд присяжних, що ними передбачався, в Україні вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіально знаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України: у Київському, Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах [12, с. 2]. Даний суд формувався на взірець французького суду присяжних. "Головуюча верхівка" складалася із 3-х членів: судді та 2-х його замісників. Колегія присяжних складалася із 14-ти присяжних засідателів, два з яких були запасними.Присяжних засідателів для роботи в окружних судах обирали земські комісії із місцевих жителів, які мали повагу і довіру співвітчизників. Для вибору присяжних засідателів формувалися загальні (губернські) списки та "річні" списки, а також, списки запасних присяжних засідателів [24, с. 2].Загальний список публікувався в місцевих "Відомостях". Функцію захисника виконували присяжні повірені. В результаті судового слідства присяжні давали відповіді на питання: Чи мав місце злочин? Чи винний у ньому підсудний? Чи з умислом він діяв? Чи заслуговує підсудний на поблажливість? [21,с. 17]. Рішення виносилось у вигляді вердикту, тобто відповіді на питання винуватості підсудного. На основі вердикту присяжних коронний суд виносив вирок, який міг бути оскаржений лише у касаційному порядку [24, с. 1]. Історія суду присяжних в Україні, впровадженого на основі Статутів 1864 p., досліджена ще недостатньо. Особливо це стосується наукової думки про нього. Відсутність таких даних унеможливлює не лише з'ясування суспільно-правових процесів в Україні у період кінця XIX - початку XX ст., а й врахування їх у нинішній судовій практиці. Після введення суду присяжних у практику судочинства число противників останнього не зменшилося. Водночас у суспільстві зростала кількість його прихильників. Тодішня наукова дискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною, що зумовлювалося низкою проблем, що стосувалися діяльності даного інституту судочинства [12, c. 2]. Теорія суду присяжних, на той час фрагментарно була відображена у багатьох наукових та науково-публіцистичних працях. З-поміж них чільне місце належить тим, що були опубліковані в Україні. На їх підставі можна окреслити коло теоретичних проблем, щодо яких велися дискусії: доцільність інституту присяжних; умови діяльності; компетенція та права суду присяжних; порядок формування і склад суду; тощо. Доцільність суду присяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М.Чубинським, який з цього питання у 1897 р. розробив доповідь на засіданні Київського юридичного товариства [12, c. 3].Ще в 1895р. відомий юрист-критик Дейтріх вказав на головні недоліки суду присяжних в Росії: юридична „некомпетентність" та велика відмінність рішень одне від одного в аналогічних обставинах, залежність від мелодраматичних фактів (виступів сторін, місця розгляду справи тощо) [5, с.20].У своїй доповіді М.Чубинський стверджував, що для вирішення фактичних питань справи потрібно мати живу совість і глузд, а вдосконаленням системи формування суду присяжних можна усунути часткові його недоліки. Якщо розглядати умови дії суду присяжних, то ще у перші роки діяльності останнього в Україні, Л. Владимиров провів ґрунтовне дослідження функціонування суду присяжних у розвинутих країнах Заходу. На підставі дослідження автор вказує морально-правові умови, потрібні для суду присяжних: розвинуте почуття обов'язку та справедливості суспільства, а також, суд присяжних можливий лише у правовій державі, де закон визначає, що заборонено, і гарантує кожному свободу, поки той не порушить закон [12, c. 3]. Дискусія стосовно компетенції суду присяжних не припинялася впродовж усього періоду його діяльності. Першим важливим її моментом було те, що цей суд з самого початку існування не мав права розглядати справи про державні злочини. Пізніше, Законом 1878 р. у суду присяжних забрано справи щодо злочинів проти порядку управління, а в 1889 р. вилучено справи про службові злочини посадових осіб. Головними аргументами потреби вилучення статей з компетенції суду присяжних були: неспроможність присяжних зрозуміти складні злочини; часте винесення щодо окремих злочинів виправдальних вироків; необ'єктивність розгляду справ [21, c. 17]. Наукові дискусії щодо порядку формування та складу суду присяжних стосувалися наступних моментів: його якісного складу; участі адміністрації у процесі формування суду; відвід присяжних сторонами обвинувачення та захисту. У результаті цих дискусій Законом 1887 р. для присяжних засідателів підвищено ценз — володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано Cтатутами 60-х pp.[5, 171]. Таким чином, у результаті розгляду історичної літератури з науково-прикладних питань запровадження та функціонування суду присяжних, в Україні можемо відмітити, що історія суду присяжних в Україні досліджена недостатньо, а це унеможливлює повне оцінення його значення для розвитку суспільства на теренах України. Аналіз проблем доцільності створення та функціонування суду присяжних та аргументів щодо розв'язання їх відомими юристами свідчить про їх багатогранність і складність. Розглянуті аспекти наукових дискусій та розвитку суду присяжних в Україні переконують нас у наступному: цей суд неоднозначно сприймався різними верствами суспільства, що потрібно враховувати у нинішній практиці розвитку судочинства держави.
2.2) Суд присяжних як форма участі народу у здійсненні правосуддя
Проектом Кримінально-процесуального кодексу передбачений інститут присяжних засідателів. Зараз повним ходом йде робота над проектом Кримінально-процесуального кодексу України. Він може усунути чисельні суперечності і прогалини в національному законодавстві. Однією з новел в цьому кодексі стане глава, присвячена суду присяжних. Думки юристів розійшлися: одні вважають, що інститут присяжних засідателів сприятиме об’єктивності кримінального процесу, інші, погоджуючись з цим, відзначають, що громадяни України до нього не готові — ані матеріально, ані психологічно.
Саме слово “присяжні ” говорить про те, що ці люди дають присягу з приводу того, що виноситимуть вердикт (колективне рішення щодо того, винний чи не винний у скоєному злочині обвинувачений) об’єктивно і справедливо. Це накладає відповідальність на присяжних у кожному судовому процесі (передусім перед їх власною совістю) судити відповідно до закону. В нашій судовій системі суддя один раз на життя дає обіцянку дотримуватись закону при винесенні рішення чи ухвали. А в усьому іншому існують статті в процесуальному кодексі, за якими суддя має судити чесно й об’єктивно, але його відповідальності за цими статтями не передбачено. Натомість присяжні несуть моральну відповідальність за людські долі, і ця відповідальність помножується на кількість присяжних. В статті 124 Конституції України сказано, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Однак інститут присяжних поки що не застосовується у практиці, оскільки для цього немає законодавчого фундаменту. Згідно проекту, внесеного депутатами Верховної Ради України, суду присяжних діятимуть лише в апеляційних судах. Суд розглядатиме справи у складі судді і семи присяжних засідателів. Йому будуть підсудні кримінальні справи про злочини, за скоєння котрих законом передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі. Сформована шляхом жеребкування колегія присяжних більшістю голосів зі свого складу обирає старшину. Оскільки проект використовує американську систему суду присяжних, колегія вирішуватиме питання лише факту, а не права, тобто чи мала місце діяння, чи винен підсудний в його скоєнні, чи заслуговує він на поблажливість. Нарада колегії присяжних, згідно проекту, здійснюється без головуючого судді та інших осіб. Вердикт вважається ухваленим, якщо за відповіді на кожне з поставлених в ньому основних питань проголосувало не менше п’яти, а за відповіді на окремі питання — не менше чотирьох присяжних. В проекті Кримінально-процесуального кодексу України не визначені вимоги до присяжних. Зараз ця проблема частково вирішена в статтях 68–70 Закону «Про судоустрій України». Однак в секретаріаті Верховної Ради зареєстрований проект Закону «Про судовий устрій», в котрому це питання вирішене більш детально. Присяжними можуть бути дієздатні громадяни України у віці від тридцяти до шестидесяти п’яти років, які не притягалися до кримінальної відповідальності, без судимості, котрі не займають посад, несумісних з виконанням обов’язків присяжного засідателя (суддя, військовослужбовець, священнослужитель та ін.). Закон містить норму, згідно котрої протягом часу виконання обов’язків в суді присяжному сплачується винагорода в розмірі посадового окладу професійного судді відповідного суду, але не менше середньомісячного заробітку присяжного за основним місцем роботи. Самі розумієте, оплата виходить немаленька. Однак на сьогоднішній день народні засідателі отримують не більше двох гривень на день. Чому розробники проекту вважають, що держава зможе платити присяжним більше — незрозуміло.
У світовій юридичній практиці співіснують дві основних моделі суду присяжних — європейська і англо-американська. Європейська модель передбачає участь так званих шеффенів, народних засідателів (в основному у Франції та Німеччині), котрі досліджують всі матеріали справи і спільно з суддями вирішують питання права і факту. Англо-американська модель передбачає, що суд присяжних самостійно у відсутність судді виносить вердикт про винуватість або невинуватість підсудного, котрий обов’язковий для судді, і вирішує тільки питання факту. Інститут присяжних в Англії найбільше зреалізований в Англійському Суді Корони, котрий розглядає кримінальні справи. В сучасному вигляді він був введений в 1971 році Законом про суди. В Суді Корони справа розглядається присяжними лише в тому випадку, якщо цього просить обвинувачений. Правом на суд присяжних реально користуються лише близько 30 % обвинувачених. В англійській юридичній практиці є положення, у відповідності до котрого присяжні вирішують лише питання факту, вирішення ж питань права належить судді. В ФРН справи про незначні злочини в місцевих судах розглядаються суддею одноособово або одним-двомя суддями спільно з двома присяжними (шеффенами). Окружні суди розглядають справи про тяжкі злочини у складі трьох суддів і двох шеффенів. Шеффени діють на правах судів присяжних, хоча рішення ухвалюється спільно, і кількість професійних суддів перевищує кількість присяжних.
Російська Федерація з 1 січня 2003 року в цілому перейшла на розгляд судом присяжних справ з особливо тяжких злочинів. Присяжні засідателі розглядають справи лише при Верховному Суді, лише з кримінальних справ і за статтями, які встановлюють вищу міру покарання.Російські юристи виокремлюють декотрі негативні результати використання інституту присяжних. По-перше, не є рідкісними випадки, коли судді не згодні з рішенням присяжних і виносять вердикт, котрий вважають незаконним. Але цей вердикт неможна оскаржити. Лише за грубого порушення процесуальних норм (якщо захист, наприклад, взнав, що хтось із присяжних був раніше судимим) може бути ініційоване питання про скасування даного вердикту. Причиною ухвалення помилкових рішень присяжними часто є той факт, що вони шкодують підсудного, хоча і впевнені в його винуватості. Працівники судів в Росії відзначають, що їм складно знайти 12 присяжних і двох запасних, котрі могли б постійно бути присутніми у процесі. Також виникли труднощі з оплатою роботи присяжних і навантаженням судів. Але ці проблеми поступово вирішуються. Поки що складно сказати, чи приживеться у нас інститут присяжних засідателів і чи буде він ефективним, але, аналізуючи закордонну практику, можна припустити, що він, можливо, стане гарантією законності кримінального процесу.
2.3 Підстави і порядок звільнення від виконання обов’язків присяжного
Існує категорія осіб, які, незважаючи на включення до списків присяжних, розпорядженням голови суду за їх проханням підлягають звільненню від виконання обов’язків присяжного (статті 67, 70 Закону України «Про судоустрій України»). До них належать:
1) громадяни старше 65 років;
2) жінки, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, по догляду за дитиною, а також мають дітей дошкільного або молодшого шкільного віку, дітейінвалідів, інших хворих або членів сім’ї похилого віку;
3) керівники та заступники керівників органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
4) особи, які не володіють державною мовою;
5) особи, які за своїми релігійними переконаннями вважають для себе неможливим брати участь у здійсненні правосуддя;
6) інші особи, якщо голова суду визнає поважними причини, на які вони посилаються.
Ознакою, що поєднує всі ці категорії громадян, є те, що:
— поперше, усі ці особи включені до списків присяжних;
— подруге, рішення про їх звільнення від виконання обов’язків присяжних приймається безпосередньо головою відповідного суду;
— потретє, звільнення від виконання обов’язків присяжного є тимчасовим і не впливає на можливість подальшої участі цих осіб як присяжних.
Особам, які досягли віку 65 років, та вагітним жінкам навіть фізично доволі важко знаходитися в процесі по декілька годин поспіль, а матері, в яких є малолітні діти, дітиінваліди, або інші особи, котрі мають хворих або членів сім’ї похилого віку, фізично не можуть залишити їх без догляду. У той же час було б непродуманим кроком однозначно не включати цю категорію громадян до списків присяжних. Індивідуальний підхід у кожному конкретному випадку міг би забезпечити право на безумовне виключення зі списків присяжних таких осіб згідно з їхньою заявою.Особливо слід торкнутися проблеми виконання обов’язків присяжного особою, яка не володіє мовою судочинства. Хотілося б зазначити, що в жодній країні світу, де успішно діє суд, особи, котрі не розуміють і не знають мову, якою ведеться судочинство, не можуть виконувати обов’язки професійних суддів або судових засідателів. Ця норма повинна мати безспірний характер і в нашому законодавстві.Згідно зі статтею 10 Закону України «Про судоустрій України» судочинство в Україні провадиться державною мовою. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. Однак це положення не поширюється на суб’єктів, що здійснюють правосуддя (професійних суддів, народних засідателів і присяжних), оскільки згідно з принципом безпосередності їх внутрішнє переконання у справі має формуватися шляхом безпосереднього сприйняття кожним усього, що відбувається в судовому засіданні. Одне лише припущення, що професійний суддя, народний засідатель або присяжний, які не володіють мовою судочинства, неадекватно сприймають те, що відбувається в судовому засіданні, й осмислюють досліджувані факти опосередковано, через перекладача, породжує недовіру до справедливості судового рішення у справі.Соціально продуманим слід також вважати підхід українського законодавця у питанні звільнення від обов’язків присяжного за їх письмовою заявою, якщо вони за релігійними переконаннями вважають для себе неможливим брати участь у здійсненні правосуддя. Такий підхід дозволяє кожній особі, з огляду на релігійні переконання, вважати себе вільною від участі у здійсненні правосуддя. Безумовно, при реалізації цієї підстави виникатимуть проблеми, оскільки досить важко визначити критерії, за якими голова відповідного суду повинен буде звільняти цих осіб від обов’язків присяжного. За законодавством багатьох країн (наприклад, Англії, Російської Федерації та ін.) до категорії громадян, які не можуть виконувати обов’язки судового засідателя за релігійними переконаннями, належать тільки священнослужителі.Законодавець передбачив звільнення від обов’язків присяжних й інших осіб, якщо голова суду визнає поважними причини, на які вони посилаються, наприклад, особи певних професій: лікарі (особливо «швидкої допомоги»), пожежники, викладачі, члени екіпажів повітряних і морських суден, диспетчери, робітники залізничного транспорту, водії комунального транспорту тощо. Тривала відсутність на роботі цих осіб може завдати істотної шкоди нормальній роботі транспорту, шкіл, лікарень та інших установ.Як поважна причина звільнення від виконання обов’язків присяжного у конкретній справі повинна фігурувати необ’єктивність, що викликає обґрунтовані сумніви внаслідок вчиненого на цю особу незаконного впливу, наявності в неї упередженої думки, знання нею обставин справи з непроцесуальних джерел, а також інші причини.Найбільшу складність при відборі присяжних становить виявлення такої підстави відводу як наявність у них упереджених думок про винність обвинуваченого. Подібні упереджені думки притаманні, наприклад, таким типам людей: а) особам, що самі (або їх родичі, близькі їм люди) постраждали від злочину, аналогічного розглянутому; б) особам, підданим впливу негативних стереотипів суспільної свідомості, різним соціальним забобонам.Усі перелічені вище громадяни мають право зробити заяву в суді про звільнення від виконання обов’язків присяжних. Таку заяву можна зробити до закінчення відбору кандидатів для виконання обов’язків народних засідателів або присяжних у конкретній справі. Рішення по заяві приймається головою відповідного суду. При реалізації цього нормативного положення головам відповідних судів важливо дивитися на виконання функції присяжного не як на право громадян, а як на громадський обов’язок, від виконання якого не може ухилитися жоден член суспільства, здатний виконувати його. У той же час усі особи, нездатні виконувати обов’язки присяжного, повинні бути звільнені від цього обов’язку.