РОЗДІЛІ.

ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ, СИСТЕМА СУДОВОЇ

МЕДИЦИНИ. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ НАУКИ

Історія розвитку судової медицини нерозривно пов'язана із зароджен­ням і формуванням державності, історією розвитку правових відносин і правових норм, які змінювалися у зв'язку зі зміною суспільного ладу України. Ускладнення їх супроводжувалося необхідністю залучення для участі в судовому розгляді спеціалістів для розв'язання спеціальних питань.

Для вирішення питань правосуддя лікарів залучали з глибокої дав­нини, про що є окремі згадування в найдавніших документах.

Значення медичних висновків у судових справах переконливо ілю­струють 12 таблиць, створених у стародавньому Римі (448 р. до н. є.), згідно з якими була потрібна присутність лікаря під час розгляду справ про померлих насильницькою смертю, при огляді трупів, похованні, визна­ченні «законності» пологів, установленні опіки над божевільними тощо.

Гіппократ (460 р. до н. є.) вивчав питання стосовно аборту, установ­лення строку вагітності, життєздатності недоношених дітей, питомої ваги різних ушкоджень.

У 44 р. до н. є., за свідченням Светонія, лікар Антистій виявив на тілі вбитого римського імператора Юлія Цезаря 23 рани, причому тільки одну з них він визнав смертельною.

Великий Гегенштауфен, Фрідрих 11 умів оцінити важливість меди­цини для держави, ідею якої він упродовж всього свого життя захищав проти ієрархії; він створив перші зачатки медичного законодавства, створив лікарський стан, вивів науку із монастирської темряви. Але ця ,< тендітна рослина не могла процвітати серед варварства століть і тільки | після подій 15 століття і повороту в духовному житті європейських І народів, коли відродився дух дослідження і прагнення до знань, природо-ї знавство і медицина прокинулися до нового життя. і

Кодекс Юстиніана (529-534 р.н.е.) становив звід законів і систему! римського права, в якому зазначена роль лікарів у судовому процесі:! «Лікарі, властиво, не свідки, вони більше судді, ніж свідки» (Месіісі попі зипї ргоргіе ІЄ8Т.Є8 зесі та§із езї іизгіїит §пат Іезгітопіит»). У кодексі! трактувалися питання про отруєння, визначення віку, терміну вагітності,! про психічні хвороби. і

Розділі

7

У середньовічних німецьких законодавствах, наприклад, у законі алеманів (6 століття н. є.), уперше вказано на необхідність наради судді з медиком щодо пошкодження, визначення міри покарання винного у нане­сенні пошкоджень і розміру пені.

Для судової медицини особливе значення мало введення внеску Карла 5-го тому, що в ньому вказано на необхідність судово-медичних рішень у відомих випадках. Тому першим став у спробі систематизації і розпочатку знань французький хірург Амбруаз Паре (1517-1590), якого вважають основоположником судової медицини в Європі («О поврежде-ниях», «Наставление к сочинению судебно-медицинских мнений»). У 1562 році він робить перший судово-медичний розтин трупа й виступає в суді; видає книги: «Трактат про висновок лікарів і бальзамування тру­пів», «Про невинності», «Про різні види насильницької смерті».

У 1602 р. сицилійський лікар Фортунатто Фіделіс опублікував працю «Про висновки лікарів» («Бе геІаІіопіЬш тесНсошт»), де набули трак­тування питання медичної поліції та судової медицини.

Італійський лікар Паоло Закхіас, визнаний згодом «батьком судової медицини», написав (1626) «Судово-медичні питання» («Одезглопез тесіісо 1е§а1ез»). У роботі викладено питання щодо психічних хвороб, а також феодальна медицина Західної Європи XVII століття.

Відміна старих судових порядків у Франції, введення публічного судочинства і суду присяжних вплинуло на діяльність експертів у меди­цині. Учені суперечки, які велися перед судом, подіяли на збагачення науки. Відомість людей, яким вдалось заслужити лаври перед судом у будь-якому карному процесі, не обмежувалось тісним колом школи — нона гриміла далеко в народі і швидко розносилась по всій Європі. В Німеччині чим жвавіше ставав інтерес, з яким народ слідкував за діяль­ністю судів, тим більш з'являлося побуджень для експерта триматися завжди на висоті сучасного стану науки [2,4].

Запобіжні і покаральні функції, які виконувала держава у ті часи, коли коло інформації було ще дуже вузьким, коли наука не розпалась ще на окремі гілки, не розійшлася за різними напрямами, коли ще вся сукуп­ність найвищих знань — природознавства, як і вся свідома діяльність — лікарське мистецтво, законодавство, вивчення природи, складали одну велику таємницю обраних розумів. Далі з'являється помічниця у запо­біжній діяльності держави — медична поліція або суспільна гігієна, а інша керувала покаральною діяльністю держави — судова медицина. Мета обох одна — сприяти розвитку загального благодіяння, але шляхи різні [10].

Назва «судова медицина» започаткована Боном (ВоЬп) в 1690 році, йлс в різних країнах вона мала різні назви: «судова антропологія» (Гебенш-тройт), «судова фізика» (Клозе), «Судова семіотика» (Пленк), «Іигізршсіепсіа тесііса» (Альберті), «вспомогательньїе медицинскиеСУДОВА МЕДИЦИНА

сведения для юриспруденции» (Менде), «тесіісіпе 1е§а1» — у французів, «Іе^аі тесіісіпе» — у англійців.

У стародавньо-німецькому законодавстві вперше з'явилася свідо­мість необхідності обговорення у відомих судових випадках, як напри­клад, обговорення тілесних пошкоджень, для визначення міри покарання або величини пені; Салічні закони [114], закони Рипуарські мають постанови про те, щоб у подібних випадках справлятися з думкою експертів. Це найдрівніший пам'ятник практичної судово- медичної діяльності.

У XVIII ст. судово-медичний розтин трупів введено в більшості держав і процесуально регламентувалося спеціальними інструкціями, керівництвами. Першим узаконив розтин в Західній Європі уряд Вюр­темберга (1887), що наказав робити «повне судово-медичне дослідження мертвого тіла», тобто зовнішній огляд і внутрішнє дослідження замість зондування ран і надрізів, чим обмежувалися раніше. Із представників німецької судової медицини варто назвати Рейгера, що запропонував у 1667 р. для визначення живонародженості легеневу гідростатичну пробу Галена-Шрейєра, уперше зроблену на практиці в 1683 р. До початку XIX століття відповідно до бібліографічного покажчика, виданого в Німеччині в 1819 р., література з судової медицини становила 2980 джерел.

Історія виникнення й розвитку вітчизняної судової

медицини

Історію судової медицини умовно можна поділити на 3 періоди:

Початок процесуальної регламентації судово-медичної експертизи було покладено військовим (1716) і морським статутами Петра 1. У них раніше, ніж у багатьох країнах Західної Європи й Америки, були узаконені приводи до призначення судово-медичної експертизи й розтину трупів.

У 1737 р. в 56 «знатних» містах Росії був затверджений інститут городових лікарів для судово-медичних обстежень.

У1798 р. судову медицину включено до навчальних планів медичних факультетів. Першим підручником був підручник Плевке в перекладі Кашинського І.Г. «Обрані предмети відносно медико-хірургічної науки».

Російський хірург та анатом І. В. Буяльський опублікував в «Вій­ськово-медичному журналі» у 1824 р. «Керівництво лікарям до правиль­ного огляду мертвих людських тіл для визначення причин смерті, особливо при судових дослідженнях», а потім у 1828 р. «Наставляння лікарям при судовому огляді й розтині мертвих тіл».

У1824 р. лікар-фармаколог А. П. Нелюбін опублікував «Правила для керівництва судового лікаря при дослідженні отруєнь із приєднанням синоптичних судово-медичних таблиць».