2. Структура і функції політики

З усіх соціологічних підсистем, які є предметом вивчення соціології політики, ми виберемо окремі, але найважливіші для аналізу політичного життя суспільства. Це — соціологія держави, соціологія політичних партій і політичних рухів, соціологія міжнародних відносин.

Соціологія держави. Держава є предметом дослідження багатьох навчальних дисциплін, особливо правових наук. Соціологія політики займається державою з погляду суспільної зумовленості та суспільної ефективності функціонування державної влади. Слід зазначити, що соціологічна проблематика нерідко переплітається з проблематикою правової науки, і часто неможливо провести чітку межу між соціологічним і юридичним аналізом конкретної проблеми в теорії держави і права.

Соціологічна проблематика держави охоплює такі питання:

1. Генезис і функції держави.

2. Типи й форми держави в їх зв’язку із соціально-економічним ладом.

3. Склад, структура і функції державного апарату.

Держава склалася з пізніх форм общинно-племінного ладу і розвивалася протягом тривалого історичного періоду. Можна виділити чотири головні риси, які відрізняють державу від додержавних, общинно-племінних організацій:

1. Виникнення влади, яка вже не ототожнюється із суспільством; це публічна державна влада, ланками якої є організація озброєних людей, що займаються військовою справою.

2. Територіальний розподіл населення, коли вже не враховуються кровні зв’язки.

3. Поява груп людей, професією яких стало управління, а не продуктивна праця — інакше кажучи, виникнення державного апарату.

4. Поява різного роду зисків.

Будь-яка держава на всіх стадіях свого розвитку виконує певні функції. Найважливішою з них, яку прийнято називати “внут­рішньою функцією держави”, є захист інтересів панівного класу. Поряд із нею існує також зовнішня функція — організаційно-господарська і культурно-ідеологічна.

Ці функції не є статичними, вони еволюціонують, відіграючи в різні періоди не однаково важливу роль. Наприклад, внутрішня функція держави відходить на задній план у період відносної стабільності класових відносин, коли конфлікти стають не такими гострими і не вимагають прямого втручання держави. У період же загострення соціальних суперечностей вона негайно висувається на передній план. Зовнішня функція стає домінуючою, як тільки виникає серйозна військова загроза. Роль організаційно-господарської і культурно-ідеологічної функції залежить, зокрема, від ступеня втручання держави в ці галузі життя.

Особливе місце серед функцій держави посідає функція формування націй, а там, де вони вже існують, — підтримання оптимальних міжнаціональних відносин. У процесі формування нації держава відігравала велику роль. Вона створювала зовнішні межі, в яких відбувалися процеси культурної, мовної та економічної інтеграції, сприяла налагодженню відносин з іншими людьми, створювала спільну для всієї нації державну ідеологію, яка відбивала націона­льні проблеми, сприяла розвитку національної культури, у багатьох випадках була ініціатором створення національної релігії. Ці функції не зникають, коли нація ще остаточно не сформувалася, а лише набувають форми функції національної інтеграції навколо спільних національних інтересів.

Тип держави визначається, перш за все, характером пануючого способу виробництва, надбудовою якого є держава. Форми держави характеризуються сукупністю способів і методів здійснення влади тим суспільним класом (чи класами), якому належить державна влада. Форма держави залежить від форми правління, яка визначається законодавчим шляхом (наприклад, монархія чи республіка, парламентська чи президентська система), а також від політичного режиму (наприклад, демократичний, автократичний, мілітаристський).

Важливе місце в соціологічній проблематиці держави посідає державний апарат — цей особливий інструмент, який служить збереженню і зміцненню економічно пануючого класу шляхом легального використання насильства. Але державний апарат не обмежується тільки органами насильства (армія, міліція), до його складу входять також інститути адміністрації та правосуддя, без яких держава неспроможна здійснювати свої функції у мирний час.

Як свідчить історія, державний апарат має бюрократичний характер, що випливає з його відчуження від суспільства. Для успішної боротьби з бюрократією, а також для того, щоб удосконалювати структуру і принципи діяльності державного апарату, необхідний його соціологічний аналіз.

Особливе місце в соціологічних дослідженнях посідає важлива частина державного апарату — армія. Предметом дослідження соціології армії є збройні сили як суспільний інститут: система їх внутрішніх відносин, зв’язків з іншими суспільними інститутами (особливо — з цивільними органами суспільної влади), а також їх роль у суспільстві в цілому.

Армія є найбільшою фізичною силою в державі. Звідси — дуже важлива проблема підпорядкування армії цивільній владі, що також є предметом дослідження соціології держави.

Закінчуючи розгляд соціології держави як підсистеми, слід зупинитися ще на одному важливому питанні — проблемі стабі­льності державного устрою, його тривалої спроможності приймати рішення і забезпечувати їх дотримання без відвертого застосування фізичних сил. Ідеться про його законність та ефективність.

Законність пов’язана із спроможністю системи формувати й підтримувати впевненість у тому, що існуючі політичні інститути якнайкраще підходять даному суспільству.

Ефективність пов’язана з фактичною діяльністю і означає той ступінь досконалості, з яким система виконує основні функції державного управління, як їх розуміє більшість населення та його важливі впливові групи, наприклад армія і кола, що контролюють основні економічні інститути.

Наступною важливою підсистемою є соціологія політичних рухів і політичних партій.

Політичні рухи — це такі громадські сили, які намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на уряд або ж шляхом боротьби за владу.

Таким чином, політичний рух є особливою формою громадського руху, який визначається у загальних рисах як спільне прагнення людей до реалізації спільних цілей. Характерною рисою, яка виокремлює політичний рух із усіх інших суспільних течій, є те, що він використовує політичні засоби, тобто бореться за владу чи за вплив на спосіб здійснення цієї влади.

Основними елементами політичних рухів є визначення їх соціальної бази, оскільки ці рухи завжди відбивають певні суспільні інтереси, а характер цих інтересів віддзеркалює найважливіший аспект будь-якого політичного руху.

Виходячи з оцінки ролі, яку суспільні класи і соціальні верстви відіграють у створенні політичних рухів, останні можна розділити на такі, що мають класовий характер, міжкласовий характер, “позакла­совий” характер.

Класовий аналіз полягає в тому, щоб показати: а) якою є сус­пільна база руху; б) з якими класами пов’язані керівники руху; в) стосовно яких класів програма руху є найбільш функціональною; г) які суспільні класи одержують найбільші вигоди внаслідок діяль­ності руху.

Разом із тим основою виникнення політичного руху не завжди буває суспільний клас. Рух може бути створений соціальною групою (наприклад, інтелігенцією або якоюсь її частиною), чітко визначеною професійною групою (наприклад, військовими) і навіть декласованими елементами. Такі групи діють подібно до класу, тобто створюють політичні рухи, висловлюючи свої групові інтереси і прагнення.

Політичні рухи розрізняються також за їх ставленням до полі­тичного та економічного ладу. З цього погляду можна виділити консервативні, реформістські, революційні і контрреволюційні рухи. Перші виступають за збереження існуючого порядку, припускаючи лише мінімальні та абсолютно необхідні зміни. Контрреволюційні проти будь-якого ладу, що сформувався внаслідок перемоги революції чи реформістських рухів, за повернення до колишнього ладу.

Нарешті, політичні рухи розрізняються за ступенем і формою організації: стихійні, позбавлені організації (найчастіше короткочасні); слабоорганізовані (також короткочасні); з високим ступенем організованості й тривалості.

Усі зазначені критерії типологізації політичних рухів взаємо­зв’язані, однак критерій класовості має найважливіше значення, інші риси випливають з класової природи будь-якого політичного руху.

Політична партія — це такий політичний рух, який, по-перше, має високий рівень організації, по-друге, прагне до реалізації своїх цілей шляхом боротьби за владу чи за її здійснення і програмно не обмежується лише завоюванням впливу на спосіб здійснення влади.

Сам термін “партія” (частина загального) використовувався в дуже давні часи. Про партії говорили як про групи політиків, які об’єднуються навколо вождя, як про групи людей, які керують державою. Однак справжня історія політичних партій почалася з кінця ХVIII і особливо в ХІХ ст.

Історія політичних партій є водночас історією політичного ладу та історією соціальних перетворень. Саме ці два фактори рішуче вплинули на появу і розвиток політичних партій. Партії розглядаються як елементи ладу, а також тих відносин, які існують між соціально-класовими силами, що діють у суспільстві.

Розглядаючи історичні партії в соціально-історичному контекс­ті, слід виділити такі моменти:

1. Політичні партії виникають в умовах кризи феодального суспільства і формування капіталізму. Це час руйнування тради­ційних структур влади аристократії і заміни їх більш відкритим об’єднанням громадян.

2. З виходом на політичну арену нового суспільного класу — пролетаріату — створюються робітничі партії, які борються за участь у політичному житті. Зв’язок між партіями, з одного боку, і класами, суспільними верствами — з другого, простежується досить чітко, хоча й піддається змінам в умовах гострих політичних криз.

3. У ХХ ст. під впливом процесів національно-визвольного руху виникають партії в Азії та Африці — на континентах, де вони раніше не існували або вважалися чисто формальними.

4. У країнах Східної Європи після другої світової війни сформувалися політичні партії, програми яких передбачали побудову соціалізму і комунізму в своїх країнах. Одержавши поразку під час здійснення своїх цілей, ці партії або трансформувалися в партії соціал-демократичного типу, або взагалі припинили своє існування.

Формальний дозвіл діяльності партії ще не означає, що така партія може автоматично бути визнаною цілком легалізованим елементом системи.

Хоча політичні партії об’єднані основними, спільними для всіх рисами (сформульованими у визначенні політичної партії), однак їх характер має значні відмінності: вони стосуються класового характеру партій, типу їх організації, місця, яке вони посідають у системі влади, їхнього ідеологічного вигляду.