- •1. Особливості виникнення держави у франків
- •2. Суспільний лад. Реформа Карла Мартелла
- •3. Державний устрій. Верденський договір 843 р. І розпад франкської держави
- •4. Джерела права. Салічна правда
- •Держава і право феодальної Франції (Частина 1)
- •1. Розвиток феодальних відносин. Період феодальної роздробленості
- •2. Станово-представницька монархія. Центральне і місцеве управління (xіv – XV ст.)
- •1. Розвиток феодальних відносин. Період феодальної роздробленості
- •2. Станово-представницька монархія. Центральне і місцеве управління (xіv – XV ст.)
- •3. Абсолютна монархія. Державний устрій в період аб-солютизму. Реформи Рішельє та Людовіка xіv
- •4. Джерела та характерні риси права
- •3. Абсолютна монархія. Державний устрій в період аб-солютизму. Реформи Рішельє та Людовіка xіv
- •4. Джерела та характерні риси права
- •Дepжaвa і пpaвo фeoдaльнoї Англії (Частина 1)
- •1. Poзвuтoк фeoдaльнux віднocuн в Aнглії. Утвopeння aнглocaкcoнcькux дepжaв
- •2. Hopмaндcькe зaвoювaння ma йoгo вплuв нa суспільнuй і дepжaвнuй ycmpій Aнглії в xі – xіі cm. Peфopмu Генріха іі. Beлuкa Xapmія вoльнocmeй 1215 p.
- •3. Утвopeння cmaнoвo-пpeдcmaвнuцькoї мoнapxії. Держaвнuй ycmpій
- •1. Poзвuтoк фeoдaльнux віднocuн в Aнглії. Утвopeння aнглocaкcoнcькux дepжaв
- •2. Hopмaндcькe зaвoювaння ma йoгo вплuв нa суспільнuй і дepжaвнuй ycmpій Aнглії в xі – xіі cm. Peфopмu Генріха іі. Beлuкa Xapmія вoльнocmeй 1215 p.
- •3. Утвopeння cmaнoвo-пpeдcmaвнuцькoї мoнapxії. Держaвнuй ycmpій
- •4. Buнuкнeння і ocoблuвocmі aнглійcькoгo aбcoлюmuзмy. Змінu в cycпільнoмy лaді ma дepжaвнuй ycmpій
- •5. Xapaкmepні ocoблuвocmі джepeл пpaвa. Cyдoвuй пpeцeдeнт
- •4. Buнuкнeння і ocoблuвocmі aнглійcькoгo aбcoлюmuзмy. Змінu в cycпільнoмy лaді ma дepжaвнuй ycmpій
- •5. Xapaкmepні ocoблuвocmі джepeл пpaвa. Cyдoвuй пpeцeдeнт
- •Держава і право феодальної Німеччини
- •1. Утворення і розвиток феодальної держави в X – xіі ст.
- •2. Виникнення та особливості станово-представницької монархії
- •3. Становлення князівського абсолютизму
- •4. Особливості розвитку феодального права в Німеччині
- •Арабський Халіфат
- •1. Особливості становлення класового суспільства і держави в арабів
- •2. Суспільний лад
- •3. Організація держави і влади. Суд
- •4. Джерела права
- •Держава і право західних і південних слов’ян
- •1. Виникнення і розвиток феодальної держави в Польщі
- •2. Виникнення і розвиток феодальної держави у Чехії
- •3. Особливості виникнення і розвитку феодальної держави у Болгарії
- •4. Виникнення і розвиток феодальної держави у Сербії
- •Держава і право феодальної Росії
- •1. Виникнення держави і її розвиток
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад станово-представницької монархії
- •4. Становлення абсолютної монархії і її особливості
- •5. Джерела права
3. Організація держави і влади. Суд
Арабський халіфат як рання феодальна держава виник у VІІ ст. Його історія поділяється на періоди, які за назвами відповідають правлячій династії або місцю розташування столиці. Меккський період (622 – 661 рр.) – це час правління Мухаммеда і його близьких сподвижників; Дамаський (661 – 750 рр.) – династії Омейядів; Багдадський (750 – 1055 рр.) – Абасидів.
Після перенесення столиці у Дамаск халіфат за формою правління був теократичною монархією. Державний апарат халіфату був достатньо централізованим. Цьому сприяла концентрація в руках глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) – знаходились у руках халіфа. Перші халіфи обира-лись мусульманською знаттю із свого середовища. Але доволі швидко влада халіфа ставала спадковою. Він повинен був рахуватись із найбільшими феодалами країнами, які часто орга-нізовували перевороти, скидаючи правителів, які їх не влаштовували. Фактично майже необмежену владу мали лише деякі халіфи з династії Омейядів і перші з Абасидів. У роки їхнього правління намісники провінцій і воєначальники підпорядковувались тільки халіфу.
З авторитетом халіфа в питаннях релігії змушені були рахуватись навіть найбільш відомі незалежні еміри, оскільки він міг накласти інтердикт, тобто заборонити богослужіння й відправлення інших релігійних дій. Халіф для віруючих му-сульман був тим самим, що й папа римський для католиків, але, на відміну від останнього, він мав значну військову, законодавчу й адміністративну владу. З його званням верховного імама рахувались навіть турки сельджуки. Ватажок тюркських племен Торгул-бек став законним государем лише піс-ля того, як одержав титул султана від багдадського халіфа.
Феодал, що захопив якусь територію, вимагав санкції халіфа на володіння. Грамота на правління, яку видавав халіф, робила владу будь-якого узурпатора законною, а виступ проти нього – державним і релігійним злочином.
Центральними органами державного управління були наступні відомства (дивани):
1. Диван–ал-Джунд відав оснащенням і озброєнням війська, під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали роз-мір оплати і земельних пожалувань за службу.
Армія одержувала 4/5 військової здобичі. Воєначальники мали великі доходи від продажу рабів і пограбування підкореного населення.
2. Диван–ал-Харадж контролював діяльність центральних фінансових органів, які займались обліком податків та інших платежів у казну.
За час правління Омейядів тих, хто не платив податків, кидали до в’язниці або ставили до ганебного стовпа, годинами тримали під пекучими променями сонця, поливали їх голови киплячою олією.
3. Диван–ал-Барид управляв поштою, будівництвом доріг, колодязів. Це відомство було фактично єдиною організацією, здатною найшвидше забезпечити передачу інформації, тому воно здійснювало і таємний нагляд за діяльністю та по-літичними настроями місцевої влади і населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підкорялись посадовим особам у провінціях.
Вищі посадові особи відомств призначались халіфом і звітували безпосередньо перед ним. Найближчим помічником халіфа і другою особою у країні був візир. Влада візира могла бути двох родів: візир з досить широкою владою і владою обмеженою. Візири першого роду самостійно керували дер-жавою від імені халіфа, лише звітуючи перед ним за свої дії. Другого – виконували лише накази халіфа. Посада візира з’явилась за династії Абасидів.
Місцеві органи державного управління.
Спочатку були залишені майже без змін місцеві адміністративно-фінансові установи завойованих візантійських та іранських провінцій. Знать, захопивши землі й іншу військову здобич, обмежувалась встановленням вищого управління, яке включало військове управління та нагляд за збором різ-них платежів.
Територія Халіфату поділялась на провінції, які, як пра-вило, створювались у межах підкорених держав чи регіонів. Ними керували військові намісники – еміри, які відали збройними силами і відповідали лише перед халіфом. Емірів призначав халіф, але поступово їх влада стала спадковою. Спеціальні загони найманців під керівництвом мутасибів несли поліцейську службу. Емірам підкорявся місцевий апарат, адміністративно-фінансове управління. Крім того, вони мали помічників – наїбів. Містами і селами керували шейхи.
Суд.
Спочатку Мухаммед, а потім і правителі окремих областей особисто розглядали судові справи. Судова влада стала вважатись важливою прерогативою правителя будь-якого рангу. Пізніше право вершити суд делегувалось знавцям шаріату, які склали впливову групу професійних суддів – кадіїв. Вони формально підпорядковувались тільки халіфу. Найчастіше це була заможна людина, яка виконувала свої обов’язки безкош-товно. Як правило, вирок судді вважався остаточним, його міг скасувати тільки він сам або халіф. Кадій також мав інші обов’язки: контролював, як виконуються заповіти, стежив за розподілом майна, встановлював опікування, спостерігав за станом громадських будівель, доріг і в’язниць, видавав заміж самотніх жінок, які не мали піклувальників і т. д.
Кадій не був обмежений якимось певним порядком су-дочинства. Прокурора і адвоката мусульманський процес теж не знає. Судочинство у цивільних і кримінальних справах бу-ло однаковим. Процес розпочинався за скаргою потерпілого або його родичів. Судовими доказами були власне визнання, показання свідків, клятва. “Невірні” не могли свідчити проти мусульманина. Кадій не був обмежений в оцінці доказів, він міг припинити справу на будь-якій стадії. Чітко визначеного діловодства не існувало, так як і судових строків, за винятком одного: якою б складною не була справа, кадій повинен був розглянути її за один день. Він міг винести рішення про по-карання недобросовісного позивача канчуками.