1 Традиційність в українській культурі; календарна святково-обрядова діяльність народу.
Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію.
У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна - у літню і т.п. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка ґрунту, сівба, посадка - весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет, які також зв'язують пори року.
Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, “коли вводилося лiто у зиму”. Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим. Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками - Різдвом, Новим роком і Хрещенням.
7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета, прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили по селу. Часто це було справжнє дійство - з рядженими, співцями, музикантами, танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і здоров'я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять - вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами.
Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцестояння - Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошуючи його гріховним, диявольським і т.д. Але, незважаючи на всі заборони, Івана Купала залишився одним з найбільш поширених і улюблених народних свят. Він об'єднував у собі елементи солярного культу (культу Сонця), аграрної магії, очисних і еротичних обрядів. На Купала запалювали колесо і пускали його з гори, неодружені юнаки і незаміжні дівчата стрибали через багаття, водили хороводи, плели вінки і пускали їх за течією річки. Ця гра мала велике значення. Вважалося за честь “очиститися вогнем” - тричі перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за всіх, це провіщало його сім'ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова - накличе біду. Якщо юнак з дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття - обов'язково одружаться і проживуть вік в любові і злагоді. Уважно стежили за поведінкою вінків на воді. Дівчата плели, як правило, два вінки - для себе і нареченого. На віночках ставили запалені свічки і пускали за течією. Згасла свічка провіщала біду. Якщо вінки пливли поруч - в цьому році молоді одружаться, якщо нарізно - не судилося бути разом.
2 Трипільський керамічний комплекс: форми, асортимент, декор, функції. «Знакова активність» і підвищений символізм трипільського мистецтва (III тис. до Р.Хр.). Глиняні статуетки, птахоподібні посудини і рогоподібні наліпи - букранії (бичачі голови). «Лінія портрета» в мистецтві модельованих черепів.
Трипільську кераміку за якістю перевершували лише китайські вироби, але й вони програвали у оздобленні орнаментом. Малюнки на гончарних виробах переважно мають вигляд спіралі та її елементів у сполученні з різними знаками, серед яких трапляються зображення сонця, місяця, тварин і рослин. Часто знахідки доби Трипільської культури, залягають на глибині десяти сантиметрів під землею, тому їх дуже легко пошкодити Для орнаментації трипільської кераміки характерні трьохярусні композиції, які свідчать про триярусний поділ світу на землю, небо та "небеса” (або "верхнє небо”), якими управляла велика космічна володарка. Вона зображалася на посуді у вигляді "личин” з очима-сонцями.
У світогляд трипільців ввійшли всі чотири виміри: довжина, ширина (земля розорана "повздовж і поперек”), висота (висота світу, який зникає в "небесах”), час (безперервний рух світу). Орнаментація трипільців була суспільним явищем, яке давало можливість розповісти про відношення до світу та об'єднати людей для різних спільних дій. Вона складалася із окремих знакових систем, розвивалася самостійно, являла собою один із центрів розвитку піктографії і існувала в першу чергу як засіб магічного спілкування з вищими силами. Трипільські піктографічні знакові системи, за дослідженнями вчених, ще не були справжньою писемністю, тобто не передавали графічно слова, вони були підказкою тому, хто говорив, засобом для кращого запам'ятовування і відтворення якихось повідомлень.
Але, окрім різноманітного посуду, керамічний комплекс Трипілля включає антропоморфну та зооморфну пластику, модельки жител, «саночок», кріселець, столиків, амулети, прикраси та інші вироби з глини. Найбільш чисельна — антропоморфна пластика. Численні людські фігурки свідчать, що у Трипільців був поширений культ жінки. Трипільці також шанували свійських тварин. За глиняними фігурками вдалося встановити, що тканини, які виготовляли стародавні жителі України, мали візерунки, а це вимагає від виробників знання досконалих технологій ткацтва. Та й кравці з них були вдалі, – самих лише жилеток придумали близько 123 моделей, а жінки прикрашали себе щонайменше вісьмома видами зачісок, серед яких були знані нам косички та вузли.
Білет № 9
№1. Берестейська церковна унія ті її історіко-культурні наслідки.
Ідея унії — злука Православної і Католицької Церкви. Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні. На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили її без відома православних кілька владик.
Король затвердив ухвали Уніатського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними. Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому — уніати:
Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася третя, уніатська. На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки знатних родів переходили на католицтво або унію. У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Укр Уніатської Церкви: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна.
Конфронтація з полками коштувала українцям розвитку власної культури. Своя власна зубожіла культурна спадщина і приваблива польско-католицька культура привела до колонізації. Іншим побічним продуктом конфронтації між православним в католикам був поділ українців. Українці поділилися на східних і західних з багатьма відмінностями. Але ворожнеча з поляками сприяла усвідомленню Українцями своєї самобутності.
№2. Художнє дерево в Україні. Житлова й культова народна архітектура, меблярство. Різьблені іконостаси і християнська культура.
Дерево було найдоступнішим матеріалом не лише для спорудження житла, а й для виготовлення знарядь праці, предметів побуту, культи. Це виготовлені з липи миски, тарелі, деталі меблів, вирізані ложки, черпаки, зроблені з клепок бочки. Давні ремісники володіли багатьма способами обробки дерева. До найскладніших належало різьблення. Різьбярство як дуже давнє ремесло в Укр має декілька основних видів. Об'ємне, або ж скульптурне-найскладнішє. Воно вимагає володіння технологічними знаннями,навичками та й вродженого хисту. В побуті скульптурне різьблення не набуло ширшого розповсюдження-виготовляли забавки,деталі вжиткових речей - фігурні ручки-держаки ковшів. Рідше створювали об'ємні й рельєфні скульптури на світські мотиви. На початку 20ст. фігурна різьба - передусім сувенірного характеру - стала популярною на Лемківщині,с. Вільна та Балутянка. Згодом лемківська різьба завоювала широке визнання.. Проте поширювалася різьба обмежено-менше було там,де панувала Православна церква,яка традиційно стримано ставилася до фігурних зображень святих. Дуже популярною була на Галичині. Вже в Рукотворність стала основою неповторності різьбярських виробів, як і традиційність форм та декору. Більш розвинутішою була орнаментальна різьба. Найдавнішим її видом є плоска різьба-контурна,нігтевидна,тригранновиїмчаста.Така притаманна Подніпров'ю,Полтавщині. Складнішою є плоскорельєфна різьба- прорізна, ажурна. Інколи ці техніки поєднують. Плоскорельєфною різьбою здавен прикрашали речі культового призначення, наприклад, ручні хрести,ікони. Ажурна, пропильна різьба, використовується в іконостасах, а також обрамленні ікон. У 19ст. на Прикарпатті, Буковині,Полтавщині було поширене виробництво речей різноманітного призначення-точених,різьблених,прикрашених техніками інкрустації,інтарсії, випалювання. Інкрустація - спосіб прикрашування предмета, коли на його поверхню наноситься візуренок з шматочків дерева іншого кольору, перламутру, вставляється бісер, метал. Коли ж орнамент або зображення виконуються через вставлення на декоровану річ лише кусочків різноколірного дерева-це інтарсія.. Поширене декорування дерев'яних різьблених, точених речей випалюванням. Декоративні мотиви, композиції наносяться на поверхню предмета декількома способами, найпростіше — розпеченим штампиком.
Храмова дерев’яна архітектура Буковини становить вагому форму культурної спадщини укр народу, в якій матеріалізувалось поєднання канонично-церковних регламентаций з обрядово-ритуальними народними традиціями.
Своєрідністю благопобажань відзначалися етапи вивершення покрівлі храму і хати. На даху хати встановлювали деревце “квітку”, яка мала забезпечити щасливе життя мешканцям, а на краях гребеня даху храма або на його куполах встановлювали хрести, як знаки спасіння душ вірних парафіян.
Збереженню та відтворенню архаїчних форм дерев’яної культової архітектури Буковини значною мірою сприяли традиційні прийоми спорудження храмів за подібністью до вже існуючих.
Вертикальний розвиток житла і храму відбувався паралельно. В житлі він закінчився влаштуванням стелі, несучим елементом якої виступав сволок. Його сакралізація проявлялась в нанесені на видимій грані ( різьбленням, розписом ) культових знаків ( хрестів, розеток,безконечника, виноградної лози,імені господаря).
Буковинська культова дерев’яна архітектура виступає монументальним витвором духовності українського народу, який поєднав в собі професіонально-культові та традиційно-побутові аспекти української культури, яку репрезентують буковинці.
Дерев яні мебли. Дерево завжди було є і буде найціннішим матеріалом для виготовлення меблів. У давні часи майстри роботи по дереву, виробляли на світ шедеври теслярського мистецтва: і красиві, акуратні хати, і різьблені дерев’яні лави, і масивні домашні столи. Меблі з дерева могли прикрасити як прості дерев’яні хати, так і сліпучі царські палаци.. Меблі з дуба вважається класикою, показником високого смаку. дуб вважається символом відповідальності та мудрості. Деревина дуба світла в природному вигляді і має дуже гарну структуру. Дуже гармонійно на дубових меблях виглядають елементи ручної різьби. Дубові меблі, дубові двері – це інтер’єр на кілька поколінь, тому що вони надзвичайно міцні і довговічні, що відбивається і в численних народних приказках.Меблі з натурального дерева впишуться в будь-який стиль та інтер’єр, користуючись цим дизайнери і створюють свої оригінальні композиції.
Білет №10
№1. Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія у 18 ст. Діяльність Петра Могили.
Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія - стародавній навчальний заклад в Києві, 1659-1817 р. Декілька сучасних вищих навчальних закладів претендують на наслідування традиції Києво-Могилянської академії. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного.
Процес навчання в Київській Академії складав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (алгебра, геометрія, оптика, діоптрика, фізика, гідростатика, гідравліка, архітектура, механіка, математична хронологія), музика, нотний спів, малювання, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою.
Діяльність Петра Могили протікала в часи загострення соц, нац і релігійних відносин в Україні. Могила до кінця свого земного життя віддано служить Україні й православ'ю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й првославної церкви, на піднесення свідомості і гідності народу, прилучення Украіни до складу вільних Європ держав. 20 років він керує видавничею діяльністю Лаврської друкарні, редагує й пише укр та церковно-слов'янською мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує правослані храми - Софійський собор, Ним була "викопана із темряви підземної і відкрита денному світлу" Десятинна церква Великого князя Володимира. Могила налагодив культурні зв'язки з Росією, Білорусією, Молдовою й Волощиною. Але найбільшою турботою Могили була Колегія. Головна справа його життя - заснування Києво - Могилянської колегії, яка повина була стати забралом православ'я і укр національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ ворога - наукою і просвітництвом". Колегія якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, угрунтованою на давніх культурних й освітніх традиціях. Помираючи, Могила заповідає Колегії великі кошти й найбільшу свою цінність - бібліотеку (2131 книгу), а також - будинки й дворові місця на подолі, половину худоби й інвентаря з свого хутора, більше 80000 золотих, срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним дорогоцінним камінням і навіть тканини - адамаск і камку - на одяг студентам тощо. Єдине чого не встиг Могила - це добитися для Колегії офиційного статусу вищої школи.
№2. Етнорегіональні компоненти в народному мистецтві. Художня культура й етнос.
Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємною складовою скарбниці світової культури,культурної спадщини.
На повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави тощо При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верствнаселення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.
Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес — конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого — загальнолюдських компонентів.
Білет №11
№1.Г.С.Сковорода – визначний філософ і поет.
Григорій Сковорода нар 22 лист 1722 в містечку Чорнухи, у небагатій козацькій родині. Студіював в Києво-Мог акад, і її бібліотека стала для нього джерелом знань. Бажання знати і пізнавати нові обрії завело його у далекі краї, а грецька, нім, латин мови відкривали йому двері до універ зал, бібліотек, визначних людей. Після трирічної мандрівки вернувся він в Укр, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Біограф Ковалинський про Сков.: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». Під кін 70-х р XVIII ст., вибрав новий стиль життя — мандрівку,яка тривала до самої смерті, майже 30 років. Вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин хотів його побачити й почути. Катерина II забажала його побачити. Проте С. заявив: «Скажіть цариці, що я не покину Укр — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».Дуже любив свій рідний край, свою любу Укр й коли відлучався за її межі, обов'язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти.
Г.С. мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше укр громадянство, і то не тільки своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. С. не треба було шукати читачів, — вони його шукали,які закликали читати твори укр філософа... Ці твори заходили й під сіл стріху.
№2. Архітектурно-декоративна і декоративно-ужиткова кераміка. Фарфор,фаянс: асортимент,техніки декорування
У княжу добу (Х - ХІІІ ст) керам вироб перетвор на промисел. Окрім посуду з витончено простою орнаментикою, виготовляють ліплені фігурки людей і тварин, предмети реліг вжитку. досконалою стає технічна кераміка для будів потреб: цегла, плитки, кахлі, архітектурні деталі. з кін XV ст поч його піднесення. З'яв цехові організації гончарів. Урізноманітнюється техніка вироб, форми посуду, прикраси, полив'яний посуд, поширюються орнаментовані кахлі.
У XVII - XVIII ст стиль укр бароко привносить елементи стриманої декоративності і насиченості кольорів, з'являються оригінальні орнаментальні мотиви. Посуд і кахлі відзначаються тривкістю, добрим випалюванням і міцною рівною поливою. Трапляються кахлі, на яких змальовують цілі композиції: сцени з рослинами й тваринами, побутові й історичні. Значного поширення набули монохроматичні із заглибленнями та рельєфними візерунками кахлі.
XVII - XVIII ст.: основними різновидами виробів гончарів з цих місцевостей є різноманітні типи посуду (горщики, глечики, миски,баклаги, барильця), декор посуд скульпт характеру (баранці, леви, коники, півники), різні іграшки (півники, коники, баранчики, свищики).
Миски часто поліхроматичні з надзвичайно різноманітною орнаментикою, часом із дуже архаїчними мотивами. До архаїчніших типів орнаментики належать геом мотиви (ламані і хвилясті лінії, узгоджені з формою посуду)-Под, Вол, Закарп. На Київщ, Полт-рослинна орнаментика. Для гал орнаментики харак обидва типи узорів. Трапляються образи птахів, тварин, комах,люд.
У 20-30-ті р ХХ ст шкоди гончар промислові завдала колективізація, що сприч скороч кількості гончарів. Певного пожвавлення гончарство зазнало у повоєнні роки. За роки незал Укр спостерігається тенденція до певного відрод давніх трад.
Технологія вигот кераміки з прадавніх часів практично не змінилася і передбачає: а) добування і пригот глини; б) вигот посуду та кахлів; в) випалювання. Розмальовують вироби пензлем, орнамент рисують рильцем на поверхні підсушеної, ще не випаленої посудини.
Фарфор - вид кераміки, непроникний для води і газу. Розписується 2 сп: підглазурним, надглазурним розписом. Глазур - склоподібне покриття на поверхні керам виробу. При підгл розписуванні фарби наносяться на неглазурований фарфор. Потім фарфоровий виріб покривається прозорою глазур'ю і обпалюється при високій тем.
При випалюванні фарба вплавляється в глазур. Серед фарб для розпису порцеляни особливо виділяється група фарб, приготованих з викор благородних металів(зол,сріб).
Надгл розпис здійсн на скипидар. Фарби попередньо замочують на добу. Після для роботи ретельно розтирають скипидаровою олією.
Фаянс-керамі вироби (архітек деталі,посуд), що мають щільний дрібнопористий черепок (звичайно білий), покриті прозорою або непрозорою глазур'ю. Особливу популярність здобули іранські вироби з розписом кольоровими емалями. Риси худ фаянсу: узагальненість форм, різноманіття способів прикрашання - розпис, рельєф.
Фарф і фаян посуд - це столовий посуд: тарілки, блюдця, чашки, салатниці. Фарфор може тривалий час зберігати тепло.
Білет №12
№1.Витоки і джерельна база давньослов”янської художньої культури. Склавіни та анти – предки укр. народу(V-VIIст.)
Слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на поч. І тис. н. е. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів(ІІ-VIIст.).
На межі III і II тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виділяється германо-балто-слов’янська група, що дає підстави стверджувати про початок праслов’янської історії. Протягом тривалого часу на українських землях формувалася праслов’янська культура, і в цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонного етносу, з іншого, - культурні зв’язки із сусідніми народами.
За своїм характером українська культура належить до культур слов'янського типу. В епоху енеоліту землі України почали розподілятися на зони трьох господарських типів. Правобережжя стало колискою трипільської землеробської культури, а степовий південь - скотарства, пов'язаного з племенами так званої ямної культури, що вели кочовий спосіб життя у степах від Дністра до Зауралля.
Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.
Найбільшого розвитку в цей час досягла трипільська культура, названа так від с. Трипілля Київської області, де на потужний культурний шар матеріальних залишків вперше натрапив київський археолог Хвойка у 1896 р. Значних успіхів досягло гончарство. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - із сірої глини за допомогою гончарного круга.
Керамічні вироби прикрашалися вигадливим орнаментом та зображеннями, що мали не лише естетичний, а й магічний зміст. Окремі екземпляри є справжніми витворами декоративного мистецтва. Важливе місце у виробничій діяльності слов´ян займала деревообробна справа.У середині І тис. н.е. значного розквіту набула ювелірна справа.
Основою духовної культури слов´ян була усна народна творчість. У поетичних творах - історичних і обрядових піснях, в казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах - народ оспівував свою працю, любов до рідної землі, її захисників, непримиренність до несправедливості й неправди, виливав свою радість і тугу.
Особлива сторінка духовної культури слов´ян - міфологія. Життя слов´ян великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями. Особливий інтерес становить Збруцький ідол, що є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких богів. На честь Сонця слов´яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем скотарства - Велес, богом вогню та ковальства - Сварог, богинею мудрості й краси - Лада.У східних слов´ян-язичників не було храмів. Дерев´яні зображення богів стояли просто неба.
№ 2.Народний стінопис і декоровані меблі.
Обшир сел хати поділяється на своєрідні тунелі за доп вікон, дверчатих прорізів, меблів. Взаємодія великих горизонтальних площин - білої стелі та візерунчастої підлоги з вертикальними - стінами підтверджують тезу про потрійну космічну вертикаль світоустрою, забезпечують багатозначність пластичного образу інтер’єру, утаємничують його «душу».
З одного боку, імітація природи, з іншого – запозичення мотивів зокола, помножені на особисте розуміння гармонії, стають визначальною передумовою формування орнаментної традиції народного стінопису півдня України. Його образна стилістика базується на декількох композиційних схемах, а саме:
- коли на обмежену орнаментною смугою, тоном або рельєфом площину вміщуються крупні елементи взору; зумовлюють той чи інший тип декоративної композиції;
- «модульний», - коли автор малює, наприклад, стеблину, галузки, а віялоподібність листя лише намічає;
- «килимова», - якщо на біле тло стіни кладуться червоно-чорні мережива або на інтенсивну смарагдову підкладку вмішується поліхромний «килимовий» елемент у подобі плескатих зображень квіткових букетів, вазонів і облямовується бордюром з «бігунців», «хмеликів», «стрічок» інших хвилястих ліній.
Меблі на півдні Укр рідко розмальовуються.У розписах покутя – своєрідного сімейного вівтаря, перевагу віддавали таким графемам, як хрест, коло, розетка, шести-, восьми променеві зірки. Настінні розписи– коло, зірки, розетки, хвилясті лінії – сприймалися суто декоративно, демонструючи уміння й художній хист жіноцтва родини.
Обшири селянської хати та її ритуальні локуси.
Архіт ансамбль трад укр житла був результатом праці представників багатьох галузей: теслі, стельмахи, столярі, ковалі, бондарі, гончарі, ткачі, вишивальниці.
Головна нар уява зверталася на піч. Слугувала своєрідним язичницьким центром. З одного боку, піч-місце домашнього вогнища-жертовника і місце приготування їжі – ідея всього житлового простору, наповненого благополуччям і добробутом. З другого боку, наявність відкритого доступу до зовн тривожного світу через димар ств небезпеку проникнення в житло негативних міф істот і надприр сил.
В архіт кераміці, розписах,витинанках,якими оформляли печі, превалювала графема. Дерева життя, яка, втративши свій першопочатковий міфологічно-символічний зміст, на початку ХХ ст. почала виконувати переважно декоративну функцію. Ці ж графеми викор в оформленні підглазурованим розписом ритуал-святков керам та порцелян посуду.
Речі домашнього вжитку як морально-побутові орієнтири селянина в «просторово-часових туннелях» народного житла.
Інтер'єр укр хати постійно змінювався відповідно до днів тижня та великих календарних свят. Якщо в будні долівка була незастеленою, то в неділю господиня застеляла свіжопідмазану підлогу тканими доріжками. Стіл, який у будень не застелявся або застелявся грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю застеляли святковою вишитою чи з тканим візерунком скатеркою, на стіл клали хліб, сіль, ставили квіти. Святково вбирали ліжка: накрив красивими покривалами, подушки виставляли одна на одну в свіжовипраних і випрасуваних вишитих наволочках. Широко викорис штучні квіти для оздоблення, прикрашали стіни витинанками чи іншими паперовими прикрасами. Перед неділею обов'язково підбілювали, підмазували й поновлювали декор на печі та стінах.
В інтер'єрі відображалися значні події родинного життя. Коли в хаті була породілля із немовлям, ліжко завішувалося ширмою або тканиною, перекинутою через жердину. Таку завісу не знімали протягом шести тижнів, коли мати й дитина були найбільш вразливі. своєрідний охоронний засіб, що рятує від "поганих очей".Коли в хаті був покійник, вікна та дзеркала завішували хусткою, знімали святкові прикраси, стіл застеляли скатертиною або тканиною, веретою, килимком тощо.
Кожне річне свято вимагало своїх особливих атрибутів, прикрас, елементів інтер'єру. Перед Великоднем хата обновлялася, милася, підмазувалася, білилася. Це своєрідне очищення після зимового періоду мало значення весняного оновлення життя. На Зелені свята (Трійцю) та на Купайла хата прикраш живими зелами, овочами, квітами, своєрідними рослинними оберегами у вигляді віночків, букетиків, освячувалися і протягом року використовувалися для лікування, обкурювання, магічних дій.
Білет № 13
№1. Зарубінецька й черняхівська археологічні культури. Географія. Хронологічні рамки. Художні ремесла. Фібули як один із чинників хронологізації та періодизації давньоукраїнської культури. Вплив престижних візантійських взірців на формування традицій східнослов’янського золотарства.
Черняхівська культура — археологічна культура у 100—500 роках залізної доби. Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії. Відкрита у 1900—1901 Хвойкою біля с. Черняхова на Київщині. Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях. Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети. Черняхівська культура була знищена найправдоподібніше навалоюгунів в кінці IV ст. Найвідоміші пам'ятки: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення.
Зарубине́цька культу́ра —приблизно 200 рік до РХ-200 року після РХ. Басейни Прип'яті, середнього і частково горішнього Дніпра. Одна з головних археологічних культур України Залізного віку. Зарубинецька культура відома великими неукріпленими поселеннями. Вони розташовувались на мисах річок, ярів або на «надзаплавних терасах». Технікою спорудження було дерев'яно каркасне будівництво. Дахи були двосхилими, для покрівлі брали солому, очерет або жердини. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища.. У вжитку в зарубинців було залізо, серед знарядь-серпи і коси,свідчить про землеробський спосіб господарства. Мешканці цих поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. розводились корови, свині, коні, дрібна рогата худоба. Існувало полювання і риболовля. Добували залізо.виготовляли кераміку, існував гончарний круг ручного типу, готовий посуд випалювали. Були і ювелірні вироби, їх виготовляли з привізної бронзи. З льону і коноплей, виготовляли тканини.
Фі́була-металева застібка, виконувала роль прикраси. Складалася з голки, корпуса і пружини. Фібули відомі з бронзової доби і проіснували до раннього середньовіччя. В археології фібули сприяють датуванню культурних шарів, оскільки форма їх змінювалася вродовж різних історичних періодів. Територія України багата на знахідки фібул імпортованих з Римської імперії, готські фібули.
Завдяки постійним торговим зв'язкам, згодом прослідковуються елементи мистецтва Візантії. З приходом нової віри з Візантії змінився світогляд, культура, та з'явилося професійне мистецтво. З'являється новий тип. Ці речі, як правило, виконувалися на замовлення. В «Повісті временних літ»згадується про споруджені Володимиром Мономахом позолочені дошки на домовинах Бориса і Гліба. Пам'яткою ювелірного мистецтва є дошка Євангелія.Широкого поширення набула технікапозолочування предметів з металу: залізні шоломи покривали аркушем позолоченої міді. Золотили також остроги, наконечники стріл тощо.
№2. Харківський університет та його роль у встановленні й розвитку української культури.
У 1805 р. розпочалася історія Харківського університету. Це перший університет, який створено на території України, що входила до складу Росії. Учені — педагоги й випускники університету зробили значний внесок у розвиток освіти і науки в Слобожанській Україні, у справу національного відродження країни. У Харківському університеті працювали Олександр Потебня (1835—1891) — український філолог, філософ, етнограф; Петро Гулак-Артемовський (1790—1865) — поет, історик, ректор цього ж університету; фольклорист, етнограф, літературознавець Микола Сумцов (1854—1922); біолог, фізіолог, ембріолог, імунолог Ілля Мечніков (1845—1916). З Харківським університетом пов´язані імена його відомих у майбутньому вихованців, зокре ма історика і етнографа Миколи Костомарова (1817—1885), психолога Дмитра Узнадзе (1886—1950) та багатьох інших. Крім навчальної й наукової роботи, університет контролював роботу шкіл своїх навчальних округів і здійснювали цензурний нагляд за літературою, що видавалася в межах цих округів. Українська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов'янських народів, зокрема з російською культурою.
Білет №14
№1. Фази розвитку й образи скіфського звіриного стилю в ДПМ. Скіфо-сибірський (пермський) звіриний стиль. Порівняльно-історичний метод дослідження двох гілок культури.
В орнаментах, дрібній пластиці, прикрасах побутових речей у скіфській культурі одне з головних місць займає тваринний світ: декоративні зображення тварин або окремих частин їх тіла. Такий напрям у прикладному мистецтві отримав назву “звіриний стиль”. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення відігравали не тільки естетичну, але й магічну роль. Скіфський звіриний стиль має свої особливості, одна з яких – об'єднання реалізму з декоративними мотивами. Наприклад, на золотій прикрасі для щита з Костромського кургану на Кубані тіло оленя зображене реалістично, а роги – абсолютно неправдоподібної форми. Але композиційно виникає єдиний образ: завитки рогів, розташовані вздовж усієї спини тварини, підкреслюють легкість і стрімкість оленя.
Однією з головних особливостей "звіриного стилю" є контраст чистих поверхонь, гладких обсягів тіла тварини, вирішених характерним перетинанням площин, з гіпертрофованою фактурою деталей. Ця особливість почасти порозумівається оригінальною технологією: скіфські майстри воліли не ліпити, а вирізувати ножем із широким лезом з м'якого воску модель майбутнього виливка з металу. а також аналогії виробів із золота з різьбленими з дерева. Голови, очі, вуха, роги, копита звірів геометризуються, збільшуються в розмірі і, всупереч правдоподібності, довільно переносяться з місця на місце. Так, на лапах пантери і на її хвості можна розглянути мініатюрні зображення зсілих хижаків Замість пазурів лапи звіра закінчуються пташиними головами. Аналогічний прийом "зооморфних перетворень", інтерполяцій характерний для багатьох архаїчних культур, древньоамериканського, єгипетського мистецтва, виробів американських індіанців і аборигенів Полінезії.
№2. Кирило-Мефодіївське товариство і його роль у розвитку української культури.
В1846 р. у Києві - виникнення української політичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства. Громадську роботу кирило-мефодіївці зосередили навколо освіти народу і піднесення економіки України, видання популярних книжок, запровадження широкої мережі початкових навчальних закладів, готували агітаційні відозви із закликами розгортати національно-визвольну боротьбу.
Білет №15
№1. Боспорська, херсонеська та ольвійська скульптурні школи в елліністично-римські часи. Визначальні риси і функції надгробкової портретної декоративної скульптури. Поховальні й вотивні рельєфи на пам’ятниках з Ольвії. Рел’єфи на саркофагах Херсонеса.
Скульптура була широко поширена в грецьких колоніях Північного Причорномор'я. Але більшість тих, що дійшли до нас пам'ятників скульптури відомі лише за певними фрагментами.Основними матеріалами були мармур і вапняк. З мармуру виготовлені привізні зразки, вапняк для місцевих скульптур та рельєфів.У рідкісних випадках є вказівки на виготовлення статуй з бронзи і дерева.
У 5-1 ст. до н. е.. скульптура Боспору представлена головним чином виробами, привезеними з Греції (фрагмент мармурової стели з Пантікапея з зображенням юнака, теракотові фігурні посудини з зображеннями сфінкса, Афродіти і сирени - всі 5 ст. до н. е.., Ермітаж, Ленінград); в першого ст. н. е..різко зростає кількість творів, створених на місці. З 3 ст. до н. е.. поширюються вапнякові надгробні стели з рельєфами, що зображують померлих у героїчних вигляді або сцени з їхнього земного минулого. Об'ємність, типова для ранніх надгробків, в перших ст. н. е..змінюється графічністю, що, мабуть, більше відповідало смакам сарматізованного населення Боспору.
Антична скульптура Херсонеса дійшла до нашого часу теж у фрагментах. До V ст. до н. е.. відноситься мармурова голова бородатого Діоніса;. Кінцем V ст. до н. е.. датується мармурова голова Кібели в калафі (високому уборі) грецької роботи в стилі Агоракріта,учня Фідія.Рідкими пам'ятниками є надгробні стели, прикрашені рельєфними розетками, фронтоном і поліхромним розписом. Високе технічне і художня якість вказує на наявність в Херсонесі кваліфікованої місцевої школи зодчих, скульпторів і живописців.
У VII-V ст.до н.е. Ольвія була колонією Мілета-наймогутнішого з іонійських міст -довго підтримувала з ним найтісніші відносини. Твори скульптури цього часу в основному фрагментарні. Прикладом такої культурної взаємодії може служити уламок невеликого торсу куроса. Цей запозичений греками з Єгипту тип юнацької фігури, що стоїть строго фронтально, протягом VI ст. до н.е. отримав широке поширення у всій Греції. Ольвійський курас виконаний з вапняку. На приналежність його до іонійської скульптурі вказують м'які, текучі форми тіла. Розвивається монументальна скульптура. Розписані яскравими фарбами рельєфи ранньої і зрілої архаїки представляють сцени з різних грецьких міфів і близькі за стилем малюнків на вазах цього часу. З кінця архаїчної епохи помітне прагнення до реалістичного зображення живої натури.При загальній архаїчної пов'язаності пози вже спостерігаються спроби оживити фігуру окремими мотивами. Старанно розробляються складки одягу, трактуються, однак, чисто декоративно. Місцева скульптура Ольвії відома нам набагато менше, ніж місцева скульптура Боспору та Херсонесу.У ольвійському некрополі стояли антропоморфні стели з місцевого раковістого вапняку; виявлено кілька статуй і гермообразние статуї чоловічих і жіночих фігур. До великих ольвійських скульптур місцевої роботи відноситься ряд статуеток сидить на троні Кібели, а також ряд надгробних рельєфів, серед яких виділяється своєю незвичайною композицією сімейне надгробок Метробіі, Деметрія і Демокона, А також двох'ярусна стела Стратона, що відноситься до римської епохи. Можна назвати ще присвятні рельєфи, які передають в місцевій площинній манері античні композиції, наприклад, ритуальні танці.
Продовжувався розвиток надгробкової скульптури. Серед відомих творів — надгробок воєводи Адама Кисіля (с. Низкиничі, тепер — Волинська обл.), де реалістично передані портретні риси, і надгробний пам'ятник архієпископа Яна Тарнавського (Львів, 1670), автором якого був львівський скульптор Олександр Прохенкович. Ставали популярними надгробкові епітафії. Наприкінці XVII ст. заможні власники для виконання надгробкових пам'ятників запрошували закордонних майстрів, зокрема С.Шванера і А.Шлютера (Німеччина). Властива А.Шлютеру стилева барокова манера була популярною у Польщі та деяких регіонах України ще на початку XVIII ст. Андреас Шлютер — провідний європейський майстер пізнього бароко. Його називали "Північним Мікеланджело". Творчість А.Шлютера певною мірою пов'язана з Україною.
*Поява і розвиток портретної скульптури яскраво характеризуєпревалювання індивідуального начала над колективним. Теперскульптор хоче показати себе, виявити свою індивідуальність,залишити про себе у творі мистецтва конкретну пам'ять
№2. Т.Г.Шевченко геніальний український поет та художник
Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша.
У духовній історії України Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для укр культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки укр а й світового мистецтва. Поезія Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчістю, попередньою українською та європейською літературами, була явищем наскрізь оригінальним і новаторським. Творчість великого поета внесла в укр літературу незнане багатство тем, жанрів і формальних особливостей.
Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали укр народ.
Поява Шевченка - поета і художника, митця і борця, що став символом української нації, - була зумовлена всім ходом історичного і духовного розвитку України з її тривалою, сповненою драматизму, героїчною боротьбою за волю.
Тарас Григорович Шевченко, як художник займає одне із самих почесних місць в укр образотворчому мистецтві. Шевченко був одним із перших художників, які прокладали новий реалістичний напрям, основоположник критичного реалізму в укр мистецтві. Загальновідомо, що Шевченко був одним із зачинателів і першим видатним майстром офорту у вітчизняному мистецтві. Сам він прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.
Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до малювання. Велике місце в Шевченковому доробку належить портретам. Створені ним образи відзначаються невимушеністю, відсутністю нарядності, вдалою композиційною бадьорістю і свіжістю барв, намагання дати психологічну характеристику людині. Шевченко зробив великий внесок у розвиток побутового жанру і став його основоположником в укр мистецтві. Особливо хвилювало художника підневільне, часто трагічне становище жінки.
Білет №16
№1. Трипільська культура, як духовно-історична спільність землоробськіх традицій. Антропо-, зооморфні сюжети у мистецтві трипільської доби.(5-4 тис до РХ). Монументальна кам’яна скульптура мідного віку: антропоморфні, стели, ідоли, фаломорфні (менгіри).
Трипільська культура—археологічна культура часів енеоліту.. VI - V тис до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу.
Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю, ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками.
Найвідоміші в мистецтві Трипілля розписна кераміка виготовлена без застосування гончарного круга. Різноманітні орнаменти на посудинах – джерело інформації про світогляд і релігійні вірування трипільців. Встановлено, що в основі орнаментальних композицій були певні космологічні уявлення. Найінформативнішими є стилізовані антропоморфні та зооморфні зображення, серед яких переважала символіка, пов'язана з небесними світилами і фантастичним змієм-драконом. Антропоморфна пластика – різні за стилем і формою жіночі і чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що уособлюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості і загального добробуту. Були стилізовані фігурки без ніг –закінчувалися клином. Ці клини встромлялися в якийсь п'єдестал. Голівки цих "жінок" нагадували голову сови. Інший тип фігурок – більш реалістична жіноча фігура, вже з позначеними, але не до кінця доведеними ногами. Третій тип – фігура сидячої жінки. Призначені вони були для ритуальної мети: були пов'язані з культом жінки. Крім антропоморфних фігурок трипільці виготовляли фігурки диких і свійських тварин. Особливо улюбленими були зображення ведмедя – хранителя і володаря води. Найшановнішими свійськими тваринами, судячи зі статуеток, були вівця, бик і баран. В окремих святилищах знайдено не тільки поодинокі фігурки цих тварин з великими рогами і добре промодельованими формами, а й десятка статуеток, кинутих до культових ям під час релігійних обрядів. Ще одна цікава деталь трипільського гончарного ремесла – голови биків з розлогими рогами; такі голови прикрашали посуд. У мідному віці розвивається глиняна пластика та монументальна кам'яна скульптура у вигляді антропоморфних стел. Складається обряд курганних поховань (особливо у степовій частині Європи). З'являються умови для майнового розшарування, виділення родо-племінної верхівки, посилюється інститут батьківського права в роді, племені. Менгі́р - доісторична пам'ятка мегалітичної культури, що являє собою вертикально поставлений кам'яний блок . Досить часто зустрічаються у вигляді паралельно стоячих рядів.На території України менгіри знаходять дуже рідко (переважно в Криму). З найбільш відомих - Бахчисарайський менгір та Скельські менгіри (село Родніківське, що в Байдарській долині). ВКіровоградській області (Нечаївка) існує алея менгірів "Межові камені"(даний археологічний пам'ятник ще не вивчався спеціалістами).
Призначення менгірів не має однозначного пояснення — скоріш за все вони правили зарелігійно-культові споруди, пов'язані з культом Сонця.
№2. І.Я. Франко, як видатний митець і дослідник української ультури.
За радянських часів в Україні використовувався культ Франка для політичних цілей, а радянське франкознавство однобічно і тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.
В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.). Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах»
З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, а одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.
Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості втрачаються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. В своїй статті «Що таке поступ» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.
Білет №17
№1. Синкретизм культури скіфо-сарматского часу. Периодизація історії народів Північного Причорномор’я раннього залізного віку: кімерійський(9-8 ст. до. н.е.), скіфський(7-3 ст. до н.е.), сармотський(2-4 н.е.).
Скіфська культура – це синкретичний культурний феномен, який утворився внаслідок поступової і тривалої міграції на захід іранських кочових племен з Центральної Азії, які асимілювали культури передньоазійських та причорноморських народів. Але ця асиміляція не була повною, тому населення скіфського царства не було ані етнічно, ані культурно однорідним. Ймовірніше, що у складі кочової людності, яка потіснила кіммерійців, були й ірано-арійські племена, й угро-фінські, й, можливо, тюркомовні, а зустріли вони у степах та лісостеповій зоні Східної Європи праслов’ян, балтів, що виділилися з праслов’янської єдності, угро-фінів, іранців, іллірійців, фракійців. У 8 ст. до н.е. тут з’явилися грецькі колонії, які справили величезний культурний вплив на скіфів.
Культура сарматів- скориставшись кризою скіфської держави, вони поступово зайняли їх місце у цьому регіоні. Сарматські племена панували у степах між Волгою та Тисою з 2 ст. до н.е. по 4 ст. н. е., коли їх культура була знищена навалою гунів. Це були типові кочовики, матеріальна культура, побут, релігійні вірування, космологія, міфологія яких подібна до відповідних культурних ознак скіфів-кочовиків та інших кочових культур Євразії. Сармати були вже народом-військом, де все чоловіче населення, а не лише окремі верстви, були воїнами. Цей народ зумовив нову хвилю культурного впливу з Далекого Сходу та Середньої Азії у Європі: поява бірюзово-золотого звіриного стилю, на якому позначився вплив китайської цивілізації, а разом з ним – поліхромії; нові способи ведення бойових дій: вдосконалена тактика набігів, переслідування, втечі тощо. Ймовірно від сарматів вперше був запозичений носіями автохтонних для України культур, у тому числі праслов’янами, каптан з вузьким рукавами.
Скіфо-сарматський період – це невід’ємна сторінка історії нашого краю, зокрема історії культури України. Безумовно, ці кочові народи прискорили культурний обмін між народами та певною мірою оформили подальший культурний розвиток праслов’ян. Зокрема тривалі контакти праслов’ян та носіїв інших культур східної Європи з кочовиками підготували їх до зустрічі з тюркомовними кочовиками – гунами, обрами й ін., дозволили набути досвіду опору їх експансії.
№2. Внесок М.І.Костомарова у ввчення та популяризацію української культури.
Яскрава фігура М. Костомарова, людини високоосвіченої, щирої і доброзичливої, приваблювала багатьох молодих людей, У 1845 — 46 рр. разом з Гулаком і Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні програмних документів — «Книг буття українського народу», «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків»; автор записки про об'єднання слов'янських народів.
З 1858р. жив у Петербурзі. В 1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор кафедри російської історії Петербурзького університету. Влаштовував літературні «вівторки», куди сходилися земляки-українці Брав діяльну участь у створенні журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми. На початку 1862р. залишає працю в університеті і зосереджується на науковій роботі.
В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады», «Вітка» , історичні п'єси.
Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою і розмаїттям жанрових форм: Громадянська лірика Костомарова пройнята мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької слави України. Твори на історичні теми нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми сучасності.
Костомаров — один з перших українських літературних критиків. З його історичних і суспільних поглядів випливає розуміння народної поезії як втілення національного духу, а також індивідуальної творчості як продовження фольклорного процесу на новому рівні. З діяльністю Костомарова пов'язана поява в Україні культурно-історичної школи у літературознавстві. Ст. «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» є по суті першою професійною критичною працею в укр літературознавстві. Костомаров приділяв увагу проблемі самобутності української літератури, її народності, з'ясуванню ідейно-естетичних функцій комічного в літературі.
Роль М. Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, що радикально змінив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.
«Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», — повторював Микола Іванович. Цим принципом він керувався все своє життя.
Білет № 18
№ 1. Народне ДПМ, як етнофольклорний жанр.
Народна творчість - це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене.
Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу - поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво. Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види об'єднує основне - пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.
В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття людини, вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків і т. ін. Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправно працювати інструментами та з їхньою допомогою відображувати бачене на камені, в глині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність. Але й образне мислення - це ще не мистецтво. Воно стає мистецтвом лише тоді, коли матеріалізується в певних доступних людині засобах - в слові, камені, звуці, жесті і т. ін. Художня творчість була водночас пізнанням світу, образним мисленням і практичною дією.
Словесні, музичні, хореографічні засоби ще не були самостійними, а перебували в стані взаємозв'язку та взаємопроникнення, їх виділення, відокремлення - процес в історії художньої творчості порівняно пізній, він виходить за межі первісного мистецтва.
Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно пов'язане з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного мистецтва як особливого засобу пізнання, відображення та творення дійсності, виховання й гуртування людей мав важливе значення для майбутнього розвитку художньої культури.
Із класовим розшаруванням виникло мистецтво панівних класів, змінилися його зв'язки із життям народу. Художня професійна діяльність почала зосереджуватися в руках привілейованої меншості, інтереси якої розходилися з інтересами народу. На різних етапах історичного розвитку мистецтво як соціальне явище зумовлене існуючими класами: рабовласниками, феодалами, капіталістами, воно своєрідно відбиває їхні інтереси.
ДПМ є складовою частиною традиційної народної культури, яка включає крім того музичне, поетичне, театральне, танцювальне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо. Види мистецтва не є ізольованими, контактують один з одним, взаємодоповнюють себе, широко й усебічно розкриваючи життя народу, глибини його душі. Та кожен вид вносить до скарбниці світової художньої культури щось своє, нове, ориґінальне. Багатство, колоритність, високий рівень розвитку української традиційної культури та народного мистецтва є справді вражаючими. І одним з найбільш цікавих видів, що з прадавніх часів живе й розвивається на основі спадковості традицій як колективна художня діяльність, є народне декоративно-прикладне мистецтво. Воно щонайповніше поєднує здобутки традиційної матеріальної та духовної культури народу, заторкуючи також і сфери знань, естетичних поглядів, смаків, етичних переконань, звичаєво-обрядові аспекти тощо.
Найважливіші для розуміння суті традиційної культури українців види художньої діяльності, що їх об'єднує декоративно-прикладне мистецтво, висвітлюються укладачами у рамках пропонованого проекту.
№2. Роль М.С. Грушевського у національно-культурному розвитку України.
Груше́вський — професор історіі, організатор української науки,політичний діяч і публіцист, голова ЦР(1917-18), академік, автор понад 2000 наукових праць.
У 1917 він випустив книгу «3 політичного життя старої України, Розвідки, статті, промови». До неї ввійшли праці вченого з української історії ХІІ—ХУІІ століть. Звертає на себе увагу проблематика відібраних розвідок. Поряд з двома статтями про ранні періоди українства автор вмістив у книгу матеріали про ті політичні моменти, які в попередні часи та й в 1917 р. поставали в громадській свідомості як найбільш суперечливі.
Невдовзі мала вийти в світ книга «Під хмарою стоячою. 3 українського життя».\
Тоді ж автор готував до друку ще дві книги. Перша — «3 історії українознавства і національного усвідомлення (Українознавство ХІХ в. Українська історіографія і М. Костомаров, В. Антонович, Ол.Лазаревський й ін.)». Друга-«Розвідки й причини до укр історії» (Вступний виклад з історії України. Звичайна схема «рускої історії». Етнографічні категоріі. Спірні питання староруської етнографії. Нові спроби конструкції початків слов'янського й українського життя. Анти й ин.)".
Планував видати брошуру «Новий лад України», в якій хотів показати «як мае уложитися нове життя Укр й її відносини до центральних органів Російської республіки».
Невтомний вчений, публікатор, Голова ЦР працював над наболілими проблемами України з велетенським завзяттям.
Очевидно, що в концепціі, розробленій М, Грушевським, укр революція визначалась за характером національно-демократичною, органічно поєднувала завдання національного відродження і державотворення та необхідність соціальних зрушень в інтересах широких мас українства. Керівники революції мали на меті забезпечити всі можливості для повнокровного розвитку українського народу, для вільної і ефективної життєдіяльності кожного його індивіда.
Для М. Грушевського безкласовість укр нації зумовлювала висновки щодо обов'язкозої необхідності об'єднати зусилля різних, незалежно від національних ознак, верств населення для досягнення стратегічної мети ук-раїнської революції — всеосяжного національного відродження. Українська ж революція уявлялась достоту демократичною, понад те — соціалістичною і за змістом і за орієнтаціями та ідеалами.
Отож, є всі підстави стверджувати, що справжнім ідеологом української революції, творцем її концепції став Грушевський. Саме його праці містять найголовніші, найвагоміші елементи платформи українського національно-визвольного руху, національного державотворення, національного відродження в цілому.
Білет № 19
Білет №20