34 Вторгнення німецьких та айстро-угорських військ на Україну (лютий 1918)

здійснювався армійськими підрозділами Німеччини та Австро-Угорщини протягом березня—листопада 1918 року. Був вирішальним чинником перебігу тогочасного внутрішньо- та зовнішньополітичного життя України. Відчуваючи хиткість і непевність свого становища у протиборстві з прорадянськими силами, уряд Української Народної Республіки звернувся 12 лютого 1918 року до німецької сторони з проханням ввести на територію України німецькі війська, з допомогою яких він сподівався зберегти державність, розв’язати деякі проблеми державного будівництвава. Маючи свої інтереси в Україні, а саме — вивезення з її території різних товарів, продовольства та сировини, німецький уряд відразу відгукнувся на прохання української сторони. 18 лютого 1918 німецькі війська почали просуватися на територію України. 27 лютого їх підтримали частини австро-угорської армії. Загальна кількість німецьких і австро-угорських військ становила 450 тисяч солдатів та офіцерів. В авангарді німецьких підрозділів йшли нечисленні українські військові частини. До кінця квітня 1918 вся територія України опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій. На сході окупаційна зона була обмежена лінією Батайськ—Дон—Сіверський Донець—Дьогтево—Осиповка—Новобіла—Валуйки—Грушевка—Бєлгород—Суджа—Рильськ. До сфери впливу Австро-Угорщини за домовленістю від 29 березня 1918 між німецькою та австро-угорською сторонами входили частина Волині, Подільська, Херсонська та Катеринославська губернії. Управління й експлуатація вугільних і металургійних регіонів були обопільними. Решту губерній і Крим займали німецькі війська. Залізничний і водний транспорт на всій території України перебував під контролем нім. командування. У зверненні Української Центральної Ради 11 березня 1918 до українського народу та заяві представників союзного командування в Україні військова присутність іноземних держав трактувалась як дружня акція допомоги, наголошувалось на невтручанні німців у внутрішні справи України. Командування нім. і австро-угор. військ досить швидко зрозуміло слабкість УЦР та безперспективність, з його погляду, співпраці з нею. Нездатність УЦР керувати внутрішньополітичною ситуацією в Україні та виконати обіцянки щодо постачання центральним державам хліба і сировини призвели до того, що німецбке і австро-угорське командування почало активно й безпосередньо втручатися у внутрішні справи УНР. Наказ головнокомандаючого німецькими військами генерала-фельдмаршала Г. Ейхгорна від 6 квітня 1918 у справі засіву полів, виданий без попереднього узгодження з українським урядом, був втручанням у внутрішін справи УНР, так само, як і наказ від 25 квітня щодо запровадження в Україні німецьких військово-польових судів. 23 квітня 1918 між УНР та Німеччиною і Австро-Угорщиною укладено господарський договір. Україна брала зобов’язання поставити центральним державам 60 млн пудів зерна, 400 млн штук яєць, значну кількість іншого продовольства й сировини. Зі свого боку, німецький і австро-угорська сторони мали постачати в Україну сільськогосподарчі машини та паливо. В умовах присутності іноземних військ на території України такі відносини не могли бути рівноправні. Частину сировини й матеріальних цінностей німецькі і австро-угорські війська вивозили з України як військову здобич.

и Австро-німецький військовий контроль над територією України, крім негативних, мав для України й позитивні наслідки. Австро-німецькі війська були підпорою встановленого в Україні державного ладу, певною мірою перешкоджали здійсненню великодержавницьких планів і соціально-економічних експериментів більшовиків в Україні і в цьому сенсі виконували роль стабілізуючого фактора. Німеччина, згідно з 4-ю статтею Брестського мирного договору РСФРР з державами Четверного Союзу 3 березня 1918, наклала на Росію примусові зобов’язання щодо визнання за Україною права на самовизначення, чинності влади УЦР, умов мирного договору УНР з центральними державами, укладення українсько-російського мирного договору, звільнення української території від формувань Червоної гвардії тощо. З поразкою Німеччини у Першій світовій війні австро-німецькі війська були виведені з території України після листопада 1918 року. В результаті антигетьманського повстання 1918 влада в Україні перейшла до Директорії УНР.

35 Центральна рада та питання автоматизації

Автономизация - идея, выдвинутая Сталиным И.В. в 1922, согласно которой все советские республики должны войти в состав РСФСР на правах автономий, что нарушило бы их самостоятельность и равноправие. До октябрьской революции большевики во главе с Лениным В.И. выступали за сохранение унитарного государства в России. Для областей с особым национальным составом населения и хозяйственным укладом предлагался как средство решения национального вопроса план областной автономии, т.е. превращение соответствующих территорий в автономные единицы, имеющие черты государств или государственных образований в составе единого российского унитарного государства. Перед революцией и после неё ситуация существенно изменилась, на территориях окраин стали образовываться. независимые национальные государства. Идея отвергалась Лениным В.И., выступившим за союз равноправных республик. По сути дела, идея автономии на местах воспринималась как полный суверенитет и независимость от России. Напр., на I съезде Советов рабочих, солдатских и крестьянских депутатов Усть-Сысольского уезда 23 МР 1918, бывший депутат IV Государственной думы Попов Д.Я. отмечал: "У нас 14.000.000 десятин лесной площади. Ежегодно можно получать от богатств края, по моему подсчёту, не менее 24 миллионов рублей. На эти деньги мы можем строить железные дороги, открывать учебные заведения, выпускать свои займы. Не надо отпускать благоприятного времени для создания автономии; когда Россия придёт в устойчивое положение, будет уже поздно и придётся жить по чужим законам. Если не будет автономии, то все богатства зырян уплывут по распоряжению Центральной власти и зыряне не получат ничего. Обсудите серьёзно этот вопрос, чтобы потом не упрекать инициаторов в обмане" <Журналы заседаний первого съезда Усть-Сысольского Совета рабочих, солдатских и крестьянских депутатов. Усть-Сысольск. 1918, с.18>. Для того чтобы строить новую государственность в России, Ленин В.И. склонился к идее федерации. В ЯН 1918 Российская социалистическая советская республика была объявлена федеративным государством. Однако на какой основе будет строиться эта федерация, в каком качестве войдут в неё новые национальные республики - этот вопрос не был чётко сформулирован. В Конституции РСФСР 1918 лишь говорилось, что Советы областей, отличающихся особым бытом и национальным составом, могут объединиться в автономные областные союзы, которые входят на началах федерации в РСФСР (п.11). Сталинская модель устройства стала основой для создания СССР, где равенство в действительности оказалось формальным. Сталин И.В. и его сторонники в партийном и государственном руководстве выдвинули план автономизации, т.е. вхождения Украины, Белоруссии, республик Закавказья (создавших к тому времени свою федерацию - ЗСФСР) в РСФСР в качестве её автономных единиц. Превращение ставших независимыми республик в автономные части РСФСР означало бы существенное понижение их статуса и могло бы негативно сказаться на настроении местного населения, довольно сильно охваченного идеями национального самосознания. Нельзя было исключать и упрёков в адрес России в тяге к прежним имперским амбициям. Ленин В.И. категорически выступил против этого плана, доказывая, что в новых условиях речь может идти исключительно о вхождении и России, и всех названных республик на равных условиях в новый федеративный союз. Такое объединение юридически равных субъектов в новую федерацию было оформлено созданием 30 ДК 1922 Союза Советских Социалистических Республик.

36 “Визволення України від німецько-фашистських загарбників”

В 1943 р. німецький напад виснаживська, бої під Сталінградом вимотали обидві сторони. Зразу ж після перемоги під Курськом радянське командування розпочало контрнаступ, головне завдання якого полягало у відвоюванні Лівобережної України. Масовий удар радянських військ на Україну здійснили 40 % піхотинців Червоної армії та 80 тис. танків. За даними західних істориків, Червона армія мала потрійну перевагу в загальній чисельності людей і — завдяки американським поставкам — майже п'ятикратну перевагу в техніці. Проте радянські джерела стверджують, що чисельна перевага була менш ніж двократною і що своїм успіхом контрнаступ завдячує скоріше звитязі та вмінню воїнів, ніж їхній переважаючій кількості. В усякому разі, на відміну від блискавичної війни 1941 р., що дала змогу німцям за якихось чотири місяці захопити Україну, радянський «бульдозер» безупинно повз, захоплюючи одну область за іншою й виснажуючи противника методичними ударами. Трохи менше ніж за рік він відвоював Україну. Протягом кінця літа й осені 1943 р. радянські війська під командуванням Івана Конєва, Миколи Ватутіна та Родіона Малиновського зайняли Лівобережжя і Донбас. 23 серпня в результаті запеклих боїв німці вдруге й востаннє втратили Харків. У вересні—жовтні Червона армія прорвала могутню лінію німецької оборони на Дніпрі, й 6 листопада Ватутін вступив до Києва. У січні 1944 р. після короткої перерви майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала очищення від німців Правобережжя і Криму. Успішне здійснення цієї мети забезпечила важлива перемога під Корсунем-Шевченківським. До березня в руках у німців залишалася тільки Західна Україна. Третій етап у відвоюванні України розпочався у липні 1944 р. Радянські військаоточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис. чоловік. Серед них були 10 тис. бійців галицької дивізії, що мали нещастя отримати хрещення вогнем за цих катастрофічних обставин. Десь п'яти тисячам удалося вирватися з оточення, але понад 3 тис. було вбито, поранено й захоплено в полон. За підрахунками, 2 тис. уникли полону, й пізніше багато з них приєдналися до УПА. Після цієї перемоги радянські сили швидко пройшли Галичину, зайнявши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав. У вересні вони перетнули Карпати, й до жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія опинилася в радянських руках. Відступаючи з України, німці, як більшовики у 1941 р., вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна... Ворогові повинна дістатися цілковито спалена й винищена земля. В результаті у 300-кілометровій смузі вздовж лівого берега Дніпра насильної евакуації зі своїх країв зазнали цілі маси людей, а значні частини міст Полтави, Дніпропетровська та Кременчука було спалено. Правобережжя не потерпіло від широкомасштабних руйнувань, хоч не змогло часть близько 30 тис. радянських військ. Проте здебільшого сутички були невеликими, але частими. Згідно з радянськими джерелами, восени 1944 р. УПА провела на Волині 800 рейдів. Лише на Станіславщині вона ліквідувала 1500 радянських активістів. Більшовики стверджують, що знищили протягом цього часу 36 «банд» УПА чисельністю в 4300 чоловік. Як і належало чекати, боротьба виявилася запеклою, й жодна із сторін не поступалася іншій ані п'яддю землі. Щоб не потрапити до рук ворога, поранені бійці УПА часто заподіювали собі смерть. 9 травня 1945 р. війна закінчилася, але радянському режимові було ще далеко до повного контролю над сільськими регіонами Західної України. Навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його наклала друга світова війна на Україну та її населення. Щонайменше (статистика тепер досліджується наново) 5,3 млнчоловік, або один із кожних шести мешканців України загинув у цій бойні. 2,3 млн українців було вивезено для примусової праці до Німеччини.Цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28тис. сіл, унаслідок чого безпритульними лишилося близько 10 млн чоловік. Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україна здобула такою великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що загальні збитки економіки України сягали 40 %. Таким чином, удруге за трохи більш як десять років Україна тяжко постраждала від жорстоких ексцесів тоталітарних режимів. У другій світовій війні українці, національна свідомість яких зросла порівняно з періодом 1917—1920 рр., потрапили у лещата між радянським режимом та нацистами. На глибоке розчарування інтегральних націоналістів, вони практично не мали змоги діяти згідно з власними інтересами. На відміну від 1917—1920 рр. українці опинилися у становищі, коли вони могли лише реагувати на події, а не впливати на них. І все ж, попри страхітливі втрати й невдачі, остаточні підсумки війни з української точки зору мали й деякі позитивні моменти. До них слід насамперед віднести те, що в результаті радянськогозавоювання Західної України вперше за багато століть усі українці з'єдналися у межах одного політичного цілого, тобто СРСР, а конкретніше — в межах Української Радянської Соціалістичної Республіки. До того ж тимчасові поступки Сталіна національним прагненням неросійських народівпородили сподівання, що після війни «все стане інакше». Нарешті, Україна як складова Радянського Союзу стала однією з переможниць у війні. У серцях багатьох радянських українців радість перемоги поєднувалася з почуттям надії, про яке у 1945 р. один радянський офіцер казав: «Уся атмосфера була сповнена надії на щось нове, щось чудове і славне. Ніхто з нас не мав жодних сумнівів щодонашого світлого майбутнього».