Закарпаття

Після захоплення Угорщиною Закарпатської України (остаточно у XIII ст.) на цій території було запроваджено угорський адміністративно-територіальний устрій. Українські землі були розподілені між сімома комітатами (жупами)— Спишським, Земплинським, Шаризьким, Ужанським, Угочанським, Березьким, Мармароським. На чолі комітату стояв жупан, якого призначав король. На поч. XVI ст. внаслідок втрати Угорщиною незалежності, більша частина Закарпаття потрапляє під владу Трансільванського (Семигородського) князівства. З 1699 вся Закарпатська Україна знаходилась у складі Австрії.

Буковина

З середини Х ст. територія сучасної Буковини входила до складу Київської Русі. У XII — І пол. XIV ст. ці землі становили частину Галицько-Волинської держави. Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до зміцнення у серед. XIV ст. у цьому регіоні позицій Угорщини. В серед. XIV-XV ст. тут існувало український державний утвір— Шипинська земля (у межах сучасної Чернівецької області). З серед. XIV ст. Буковина відійшла до Молдавського князівства. В цей час буковинські землі були розділені на три волості— Чернівецьку, Хотинську і Сучавську. 1514 Молдавія разом із українськими територіями потрапила під владу Туреччини. У Буковині була створена турецька військово-адміністративна одиниця— Хотинська райя. У ІІ пол. XVIII ст. Буковина поділялася на три цинути— Чернівецьку, Сучавську і Кімпалужську, які складалися з околів. Адміністративна і судова влада на цій території належала молдавському дивану в Яссах. 1774 Буковина (крім Хотинської райї) потрапила під владу Австрії і 1786 управлялася військовим командуванням. На початку 1787 буковинські землі увійшли до складу Галичини. Територія Хотинської райї за Бухарестським мирним договором 1812 потрапила під владу Російської імперії.

Північне Причорномор'я та Крим

Протягом століть Пн. Причорномор'я і Крим були зоною боротьби українських князів з кочовими племенами. Після розгрому Хозарського каганату (965) військами Святослава Ігоровича на Таманському п-ові утворилося Тмутараканське князівство, до складу якого незабаром увійшли землі Приазов'я, Кубані та сх. частина Кримського півострова. З поч. XI ст. князівство перебувало у складі Київської держави. У XIII ст. Причорномор'я і Крим були завойовані монголо-татарами. У Криму утворився улус із центром у м. Солхат, який підлягав хану Золотої Орди. Після її розпаду тут виникла татарська держава— Кримське ханство (1449—1783). Татарські орди здійснювали грабіжницькі походи в Україну. Руйнуючи українські міста й села, вони брали у полон десятки тисяч мирних жителів і продавали їх у рабство або використовували на тяжких роботах у своїх господарствах. За даними перепису 1666—1667, проведеного Евлієм Челебі, українці становили 4/5 всього населення Криму. Для захисту від татарсько-турецької агресії у пониззі Дніпра на південь від дніпровських порогів виникло військово-політичне утворення— Запорізька Січ. До складу володінь запорізького козацтва— Вольностей Війська Запорізького— входила територія по лінії від гирла Тясмину до Чорного Лісу, далі річками Ворсклою, Синюхою і Пд. Бугом до Дніпровсько-Бузького лиману— вздовж Дніпра— до верхів'їв Конки і гирла Берди, а звідти— узбережжям Азовського моря до гирла Кальміусу та по р. Орелі до Дніпра. З ІІ пол. XVI ст. на Запоріжжі сформувався чіткий адміністративно-політичний устрій. Усе Військо Запорізьке поділялося на полки, якими командували полковники. Полк поділявся на курені на чолі з курінними отаманами, а курені на сотні. На чолі козацького війська стояв виборний гетьман. Безпосередньо на Січі старшим був кошовий отаман. Вищою владою на Січі вважалася військова рада (коло), яка обирала або скидала кошового отамана, козацьку старшину, вирішувала всі найважливіші питання життя Коша. На чолі всього управління Запорізькою Січчю стояла військова старшина (кошова старшина) — військовий писар, військовий суддя, осавул, обозний, хорунжий. Запорізькі козаки становили «січове товариство», яке поділялося на курені. У XVIII ст. всіх куренів було 38. Керував куренем курінний отаман. Місце перебування Січі змінювалося кілька разів залежно від воєнно-політ. ситуації (Томаківська Січ, Микитинська Січ, Чортомлицька Січ, Кам'янська Січ, Олешківська Січ, Нова Січ, Задунайська Січ). Згодом, у XVIII ст., запорізькі землі охоплювали територію сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської і значної частини Донецької області Адміністративно вони поділялись на округи— паланки: на правому березі Дніпра— Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (Перевознинська), на лівому— Протовчанська, Самарська, Орельська, Кальміуська і Прогноївська. На чолі паланок стояли паланкові полковники, писарі та осавули, призначені Кошем.

Отже, наприкінці XV ст. українські землі опинилися у складі сусідніх держав: Литви (Волинь, Східне Поділля, Середнє Подніпров'я), Польщі (Галичина, Холмщина, Західне Поділля), Угорщини (Закарпаття), Молдавського князівства, яке у першій половині XVI ст. підпало під владу Туреччини (Буковина), Московської держави (Чернігово-Сіверщина). Серйозною загрозою для українських земель стали кочові орди Причорномор'я та Кримське ханство.