Рух Опору

Із перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба. Існували дві течії руху Опору.

Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров'ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, і в 1930-ті pp. було ліквідовано партизанські бази в прикордонних районах.

Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху(УШПР, створений у червні 1942 р.

У перший рік війни дії партизан і підпільників, мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців, У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни, револьвери, пляшки із запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було обмаль. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У з'єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння. Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція Й. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю ліквідовано.

Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 р. у Вінницькій, Житомирській, Кам'янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях. У містах і селах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля («Молода гвардія», місто Краснодон; «Партизанська іскра», село Кримки Миколаївської області).

Представники націоналістичного руху у роки війни намагалися відновити незалежність України. Вони воювали і проти фашистів, і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була ОУН.

До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був утворений Легіон українських націоналістів. Керівництво ОУН розраховувало на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Проте спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, а також керівника радикального крила ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь керівники ОУН почала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія.

УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райони України.

Партизанські дії УПА були спрямовані проти німців та їхніх союзників, польських військових формувань і населення, радянських партизанських загонів, а згодом і підрозділів Червоної армії. Лише у жовтні—листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Кількість членів УПА за різними даними становила від 30 тис. до 100 тис. бійців.

Із приходом Червоної армії в Західну Україну радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 1950-х pp. і мала надзвичайно жорстокий характер.

І радянські партизани, і ОУН—УПА намагалися зібрати і сконцентрувати українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім Другим фронтом Великої Вітчизняної війни

Білет 64 (Визволення Донбасу.)

Саме Донецька область понесла численні втрати під час війни. Із числа призовників нашого регіону не повернулися з війни 245 316 осіб, тобто кожний третій житель області не прийшов до рідного дому. На Донеччині під час боїв загинуло 150 тисяч воїнів-визволителів. Під час окупації шахтарського краю знищено 149 367 радянських військовополонених, розстріляно, повішено, зброшено до шурфів шахт 216 055 мирних жителів, вивезено до Німеччини 252 239 осіб. Сотні тисяч могил, де покояться останки наших воїнів, знаходяться не лише на території Росії, України, Білорусі, але й багатьох держав Європи та Азії.

У своїх завойовничих планах гітлерівці відвели особливе місце Донбасу, бо Донецька земля – це край величезних запасів вугілля, різноманітних руд, кам’яної солі, графіту та багатьох інших природних багатств. На початок 1940 року Донбас давав країні більше половини чавуна, біля чверті виробництва сталі. Багато підприємств, таких як Новокраматорський машинобудівний завод, були відомими всьому світу.

Замінивши тих, хто пішов на фронт, у вугільних забоях, біля домен, мартенів і верстатів ставали підлітки, пенсіонери та домашні господарки, які не тільки виконували план, а й перевиконували його.

У серпні і вересні 1941 року була почата мобілізація трудящих на спорудження оборонних укріплень. Тільки вугільні трести направили на будівельні роботи 52 тисячі чоловік. Усього в спорудженні оборонних укріплень брало участь більш 210 тис. жителів області. У ході будівельних робіт було вийнято понад 17 млн. кубометрів ґрунту, побудовано більше 20 тисяч військово-інженерних споруджень. Щоденні норми виконувалися на 150-200 відсотків.

За рахунок добровільних внесків здобувалася військова техніка для фронту. Так, за рахунок коштів колективу Донецького металургійного заводу була побудована ескадрилья бойових літаків «Металург Донбасу» та передана на Південний фронт.

18 серпня 1943 року перейшли в наступ війська Південного фронту. У перший же день наступу 5-а ударна армія під командуванням генерала В.Д.Цветаєва форсувала Міус. Запеклі бої розгорілися за Савур-Могилу, що була стратегічно важливою ділянкою німецьких військ. Прорвавши і захопивши його, 17 гвардійців на чолі з молодшим лейтенантом Шевченко оборонялися на смерть. На честь подвигу воїнів-визволителів на Савур-Могилі споруджений величний монумент.

Для підтримки наступаючої Радянської Армії Штаб партизанського руху при Військовій Раді Південного фронту в травні-червні 1943 року направив у тил ворога 17 диверсійно-організаційних груп у складі 78 чоловік.

Зазнавши поразки на Сіверському Дінці і Міусі, гітлерівські війська спробували закріпитися на рубежі Слов'янськ - Микитівка - Горлівка - Харцизьк і далі по річці Кальміус. Однак це їм не вдалося. У результаті наступу, що продовжувався, 51-а армія 3 вересня визволила стратегічно важливий залізничний вузол і місто Дебальцеве, а 5-а ударна армія - Єнакієве. 4 вересня частини 51-ої армії вибили німців з Микитівки. Водночас з наступом на Горлівку війська 5-ої ударної армії вели бої за Макіївку. 6 вересня місто було звільнено.

Успішно розвивався наступ і військ Південно-Західного фронту. Вони визволили Слов'янськ, Костянтинівку, Краматорськ, Артемівськ і швидко просувалися на Красноармійськ. Водночас війська Південного фронту зав'язали бої за звільнення міста Сталіно і 8 вересня ввійшли в місто, а до 14 вересня цілком звільнили від окупантів всю область. В її визволенні активну участь приймали 43 партизанські загони та групи.

За участь у боях за звільнення Донбасу 80 офіцерів і солдат одержали звання Героя Радянського Союзу, тисячі були нагороджені орденами і медалями, 23 військовим частинам присвоєне найменування міст області, які вони визволили.

Після періоду окупації і героїчного визволення, Донбас лежав у руїнах. Відступаючи, фашистські окупанти грабували і руйнували все, що не могли вивезти з собою. В області було зруйновано 146 основних шахт, знищено 112690м² житлової площі. У руїнах лежали металургійні і машинобудівні заводи в Макіївці, Сталіно, Маріуполі, Горлівці, Краматорську. Першорядним завданням керівництва області став пошук нових робочих рук. За переписом 1939 року у Донецькій області проживало 3,1 млн. чоловік, однак до січня 1944 року на території Донбасу населення зменшилося до 1,7 млн. осіб.

Білет 65 (Визволення України від німецько-фашистських загарбників.)

Історична перемога Червоної армії під Сталінградом поклала початок корінному перелому в ході Великої вітчизняної війни. З цього часу стратегічна ініціатива у військових операціях перейшла до радянського командування. Після розгрому оточених під Сталінградом гітлерівських військ, розпочався контрнаступ радянських військ на значній ділянці фронту. Внаслідок цього вже в грудні 1942 року радянські війська вступили на територію України. почалися жорстокі бої за звільнення від окупантів українських земель. У лютому-березні 1943 року в боях під Харковом радянські війська зазнали поразки й змушині були знову залишити Харків.

Однак становище на фронті докорінно змінилося внаслідок перемоги радянських військ під Курськом у липні 1943 року. З цього часу гітлерівські війська вже були неспроможні здійснювати крупномасштабні прориви, оточення і подібні операції.

З осені 1943 року на території України було зосереджено майже половину діючих радянських Збройних Сил – шість фронтів, Чорноморський флот і три військових флотилії. Враховуючи високий патріотичній порив, який охопив воїнів перед вступом на українську землю, 20 жовтня 1943 року рішення Державного Комітету Оборони чотири фронту були переіменовані в Українські. Воронезький – на 1-й Український, Степовий – на 2-й Український; Південно-Західній – на 3-й Український; Південний – на 4-й Український.

Протягом літа й осені 1943 року Червона армія звільнила Харків, Чернігів, Полтаву, Запоріжжя, Дніпропетровськ. Київську наступальну операцію по визволенню столиці України здійснив Перший Український фронт під командуванням генерала армії М.Ф.Ватутіна. На київському напрямку розгорнулися найбільш запекло боротьба. Вихід в цієї район радянських військ створив загрозу для всього південного угрупування гітлерівських військ. Розуміючи, що втрата Центральної України позбавити Німеччину важливого джерела сировинних, енергетичних, продовольчих і трудових ресурсів.

Мужність і героїзм виявили воїни при форсуванні Дніпра. Протягом 22-24 вересня війська 3-ї гвардійської танкової армії генерала П.С. Рибалко та 40-ї армії створили на західному березі Дніпра кілька плацдармів поблизу Ржищева, Великого Букрина, Григорівки. Плацдарм на північ від Києва, в районі Лютіжа був відбитий військами 38-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта М.Є. Чібісова. Але ми не можемо не казати про велику ціну, яку заплатили своїм життям тисячі солдатів і офіцерів у битві за Дніпро. Жорстока статистика свідчить, що з 25 тисяч радянських воїнів, які спускалися з лівого берега у дніпровські води, правого берега діставалося не більше трьох – п’яти тисяч.

В ранці 3 листопаду 60-та і 38-а армії генералів І.Д.Черняховського та К.С.Москаленка перешли в наступ з Лютізького плацдарму. З повітря удари по ворогу наносила 2-а повітряна армія генерала С.А.Красновського. Двомя днями раніше перейшли в наступ війська з Букринського плацдарму, відвертаючи на себе сили ворога. 4 листопада в битву була введена 3-я гвардєйська танкова армія. В цих боях брала участь і перша Чехословацька окрема бригада під командуванням полковника Л.Свободи. К вічеру війська 38-ой армії зав’язали бій на околицях Києва. В ранці 6 листопада Київ був повністю визволен від гітлерівських загарбників.

7 листопада війська 1-го Українського фронту звільнили Фастів, а 13- Житомир. Це був завершальний етап Київської наступальної операції, яка мала велике стратегічне значення. На правому березі Дніпра було створено плацдарм на протязі по фронту 500 км., що створювало передумови для повного визволення всієї правобережної України.

Звільненню від гітлерівців Правобережної України сприяла важлива перемога радянських військ під Корсунь-Шевченківським (25 січня – 17 лютого 1944 року). В ході успішної воєнної операції 1-го і 2-го Українських фронтів було оточено велике угруповання німців (десять дивізій, гітлерівська армія втратила 55 тисяч вбитими і пораненими, понад 18 тисяч полоненими. Німці змушені були залишити Кіровоград, Луцьк, Кривий Ріг. У березні-квітні 1944 року були звільнені обласні центри – Херсон, Вінниця, Проскурів, Тернопіль, Чернівці, Миколаїв, Одеса. Війська 4-го Українського фронту та Приморської армії розгромили вороже угрупування на Кримському півострові. 9 травня 1944 року після кровопролитного штурму було визволено Севастополь.

Внаслідок успішного здійснення Львівсько-Сандомирської та Яссько-Кишинівської операції територія України майже повністю була очищена від німецького-фашистських загарбників. Під час Карпато-Ужгородської операції закінчилось визволення від фашистської окупації території України в її довоєнних кордонах. А на останньої стадії операції було очищено від військ противника Ужгород. 28 жовтня 1944 року завершилось визволення Закарпатської України.

Битва за визволення України, що тривала довгих 22 місяців, стала одним з найважливіших етапів на шляху до великої перемоги.

Білет 66( Партизанський рух на Україні.)

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. На території захопленій ворогом поширився антифашистський рух Опору. Найефективнішою формою його став партизанський рух. На Україні загальна чисельність партизан сягала 500 тис. осіб.

Партизанський рух 1941-1944 рр. пройшов у своєму розвитку три періоди. Перший період тривав від початку війни й до кінця листопада 1942 р. (до оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом). На цьому етапі війни виступи партизан були нечисленними і неорганізованими. На те були свої причини. Наприкінці 30-х років панівною була наступальна воєнна доктрина, згідно з якою війна буде вестись виключно на території противника. Тому були знищені інструкції, посібники з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, ліквідовані партизанські схованки та бази.

Труднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю і формалізмом у доборі та підготовці кадрів, закладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративних квартир, налагодженні засобів зв’язку, відсутністю військових фахівців - радистів, мінерів-підривників, шифрувальників. Тому партизанські загони не змогли вести активну боротьбу з гітлерівськими каральними організаціями, зазнавали величезних витрат від зрадників та репресій окупантів, іноді саморозпускалися. Так із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, залишених у перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 року були відомості про наявність лише 22 діючих загонів.

Стримував розгортання партизанського руху окупаційний режим (німецька адміністрація загравала з місцевим населенням - звільняла з полону червоноармійців-українців, дозволяла відкриття церков, видавала україномовну пресу, створювала національні громадські організації).

На початку 1942 року ситуація на фронтах ускладнювалась і диктувала потребу централізації керівництва партизанською боротьбою. 30 травня 1942 року при Ставці Верховного головнокомандуючого було створено Центральний штаб партизанського руху, а 20 червня 1942 року - Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем.

Успішно діяли в 1942 р. об’єднані загони О. Сабурова, О.Федорова, І. Копьонкіна. Українські партизани знищили (з 1.08.1941 р. по 01.08.1942 р.)1652 об’єкти військового призначення, у тому числі підірвали 27 ворожих ешелонів, втрати противника в боях склали 12 тисяч солдатів і офіцерів.

Основним змістом партизанської боротьби у Україні у другому періоді (кінець 1942 р. -1943 р.) стала реалізація розроблених ЦККП(б)У й УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942-1943 рр., на весняно-літній 1943 р., зокрема плану захоплення та утримання переправ через ріки Десна, Дніпро, Прип’ять і допомоги Червоній армії щодо оволодіння Києвом. Другий період партизанського руху став часом найбільших його досягнень у бойовій, диверсійній, розвідувальній діяльності в тилу фашистських військ, вершиною військової майстерності. В 1943 році С.Ковпак здійснив Карпатський рейд. Гучний резонанс серед населення окупованих територій мали рейди Я. Мельника, М. Наумова, О. Сабурова, О. Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район білорусько-українського Полісся.

В 1943 р. партизанські загони і з’єднання здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури, кущі поліції, 24 - на штаби військових та тилових підрозділів і частин противника, 19 - на залізничні станції, оволоділи 21 районним центром. Від партизанів надійшло до УШПР 1260 донесень, які містили 2011 фактів розвідувального характеру.

На третьому етапі (січень - серпень 1944 р.) руху Опору перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діяли дезорганізувати тил німецько-фашистських військ, сприяти бойовим операціям Червоної армії. Пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з’єднань на терени Західної Волині а Галичини. На завершальному етапі визволення території України партизанські загони і з’єднання, які концентрувалися на території Рівненської, Житомирської, Кам’янець-Подільської областей (всього 18 з’єднань у складі 115 загонів чисельністю близько 30 тис.) підірвали 1015 ешелонів противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мостів, розгромили 52 штаби та гарнізони, знищили 638 одиниць бронетехніки 4647 автомашин, завдали ворогові витрат у живій силі.

Таким чином, партизанський рух у 191-1944 рр. в Україні пройшов складний і драматичний шлях розвитку, перетворившись у важливий фактор розгрому і вигнання з української землі німецько-фашистських окупантів.

Білет 67 (Внесок народу України в розгром фашизму.)

Великий вклад в розгром фашизму, в збереженні нашої Батьківщини, світової цивілізації, зробив український народ.

Україна була центральною ділянкою європейського театру воєнних дій. Стримували фашистську навалу понад 7 млн. громадян України (а це становило 23% особового складу Збройних сил СРСР). Кожен третій із них загинув на фронті, кожен другий із тих, хто залишився в живих став інвалідом.

Серед військового керівництва СРСР було немало українців. Найбільш відомі із них - А.Єременко, С. Тимошенко, Р.Малиновський, А Гречко, І. Черняховський, П. Рибалко, К. Москаленко та інші.

Для того, щоб створити могутній військово-промисловий потенціал на сході СРСР, підпорядкувати “все для фронту, все для перемоги” з України було вивезено 550 промислових підприємств, майно і худобу тисяч колгоспів, радгоспів, МТС, десятки наукових і навчальних закладів, осередків культури, історичні цінності, виїхало майже 3,5 млн. жителів республіки - кваліфікованих робітників і спеціалістів, науковців, творчої інтелігенції, які віддали свої трудові і інтелектуальні зусилля у розвиток воєнного і економічного потенціалу СРСР.

Збройну боротьбу з фашистами вели 60 з’єднань і біля 2 - х тис. партизанських загонів. У пам’яті народній закарбувалися подвиги партизанів зі з’єднань С.Ковпака, О. Федорова, М. Маликова, О. Сабурова і підпільників організацій “Молода гвардія”, “Партизанська іскра”, “Патріот Батьківщини”. За їх героїчну боротьбу 63,5 тис. партизан і підпільників відзначені урядовими нагородами 95 удостоєнні звання Героя Радянського Союзу.

Першим, хто підняв Прапор Перемоги над Рейхстагом був українець із Сумщини О.П. Берест.

Понад 10 млн. людських життів приніс український народ на вівтар визволення і незалежності. За участь у Великій Вітчизняній війні близько 2,5 млн. українців нагороджено орденами і медалями, за виняткову мужність понад 2 тис. патріотів удостоєнні звання Героя Радянського Союзу. Тричі Героєм Радянського Союзу став І. Кожедуб, двічі Героями - 32 патріоти.

Білет 68 (Геополітичні наслідки Другої світової війни. Україна на шляху мирного будівництва.)

Наприкінці Другої світової війни знову постало питання про західні кордони України. Підняв його польський емігрантський уряд у Лондоні, розраховуючи повернути західноукраїнські землі до складу Речі Посполитої. Йому вдалося переконати в цьому уряди Англії і США, які захищали цю позицію польського емігрантського уряду на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1944 р.) конференціях керівників урядів — Сталіна, Рузвельта і Черчилля. Рузвельт запропонував «компромісне»-рішення: відірвати від УРСР і передати полякам Львівську, Дрогобицьку, частину Тернопільської та Станіславської областей. Однак, посилаючись на так звану «лінію Керзона», яка визначалася Антантою ще в 1920 р. за етнічною ознакою, радянська делегація відкинула ці зазіхання Польщі, яка перебуваючи під німецькою окупацією, вже знову висувала свої колоніальні претензії. Кримська конференція затвердила кордон Польщі по «лінії Керзона».

9 вересня 1944 р. між Тимчасовим комітетом національного визволення Польщі, що мав прокомуністичний характер, та урядом УРСР з ініціативи Сталіна був підписаний договір про українсько-польський кордон та переселення українців з Польщі до України, а поляків — з УРСР до Польщі. Тепер з волі Сталіна і Хрущова 17 повітів прадавніх українських земель Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Лемківщини, в яких проживало близько 800 тис. українців, назавжди віддавалися Польщі як дарунок за її соціалістичний вибір. Як бачимо, і польські комуністи, як і багато російських, коли переходили від революційних декларацій до практики, виявилися колонізаторами і великодержавними шовіністами. Домовленість про несправедливі кордони, масові депортації українців та поляків суперечила всім міжнародно-правовим актам, цинічно розтоптала права націй на самовизначення, права людини, стала причиною трагедії сотень тисяч українців і поляків, які змушені були покинути Батьківщину.

Долаючи незгоди воєнного часу, плідно працювали евакуйовані на Схід Академія наук УРСР, науково-дослідні інститути, вузи, культурно-мистецькі заклади. Видатні досягнення академіка Є.Патона, хірурга-офтальмолога В.Філатова та багатьох інших були значним вкладом у зміцнення економіки, науки та медицини, наближаючи перемогу над фашизмом. Великою популярністю користувалися твори українських письменників і поетів О. Корнійчука, П. Тичини, А. Малишка, М. Рильського, М. Бажана, Ю. Яновського та кінофільми О. Довженка. Тоді вперше після 20-х років вчені і літератори змогли широко заговорити про історичну пам'ять українців та національне самоусвідомлення народу. І хоча цей настрій був певною мірою контрольованим, проте в багатьох сферах культурного життя евакуйованої на Схід української інтелігенції він був достатньо відчутним. Сталінське керівництво змусило з цим миритися, розуміючи, що війну з фашизмом не можна вести успішно, не спираючись на патріотичні почуття народу.

На піднесення національної самосвідомості українського народу була спрямована діяльність західноукраїнської інтелігенції. Частина її заплатила за це власним життям: фашисти розстріляли поетесу О. Телігу, поета І. Ірлявського, редактора газети «Українська дійсність» І. Рогача та багатьох інших. Підпільні друкарні друкували твори Є. Маланюка, О. Бабія, О. Олеся, М. Хвильового, Д. Фальківського. У звільнених від фашизму районах УРСР швидко відновлювалося культурне життя, відбудовувалася мережа вузів, шкіл, бібліотек, театрів і кінотеатрів. І все це працювало на перемогу над ворогом.

Білет 69.(Україна в роки відлиги)

«Відлига» була викликана не лише особистим бажанням Хрущова чи збігом обставин. Змін вимагало життя. Західний світ вступав в еру тотальної модернізації, пов'язаної з розвитком науково-технічної революції. «Змагання двох систем» вимагало нових темпів, нових імпульсів у розвитку радянського суспільства, прискорення економічного поступу, підвищення життєвого стандарту. В інтересах самозбереження тоталітарної системи було проведено реформування певних її компонентів і структур, звільнення від тягаря надцентралізму, майже повної самоізоляції та духовної скутості. До цього, звичайно, додавалися суто суб'єктивні прагнення частини партійно-державної бюрократії, зацікавленої у змінах, які б розширили сферу її компетенції за рахунок усунення від влади висуванців сталінської епохи, та міркування боротьби за владу між прибічниками Хрущова й ортодоксальними сталіністами у «верхах».

Тепер, у зв'язку з гострою критикою всього, що було пов'язано з культом Сталіна, комуністичне керівництво потребувало нового виправдання своєї влади. Сталінські репресії, твердило воно, не випливали з характеру справжнього соціалізму, навпаки - вони були його «викривленням», відходом від «ленінського курсу». Звільнений від цих викривлень, соціалістичний лад мав довести свою історичну перевагу над капіталізмом. Ця ідея була покладена в основу нової Програми партії, ухваленої на XXIIз'їзді КПРС (17-31 жовтня 1961 p.). За двадцять років, запевняв Хрущов, Радянський Союз дожене і пережене США за всіма показниками суспільного виробництва.

Хрущов виявляв надзвичайну нетерплячість у здійсненні свого проекту. Він вимагав ,негайних господарських чудес і з безпосередністю неосвіченого, але впевненого у собі партійного керівника видавав наліво й направо поради та накази, де, що і як вирощувати, з якою швидкістю водити трактор при оранці, як писати вірші, малювати картини тощо. Його найбільшою помилкою було, однак, фатальне нерозуміння того, що насправді сталося на Заході у післявоєнні десятиліття. Він старанно вираховував, скільки тонн заліза має виробити Радянський Союз на душу населення, щоб перегнати США. Іронія полягала в тому, що США, як й інші промислово розвинуті країни, у той самий час розвивали нові технології, що не потребували такої кількості металу. На Заході повним темпом йшла науково-технічна революція, що базувалася на використанні нових матеріалів - напівпровідників, пластмаси. Хрущов хотів догнати і перегнати західний капіталізм, але не розумів, що біжить у цілком протилежний бік.

У 1950-1965 pp. в Українській РСР постійно зростали масштаби видобутку нафти і вугілля, виробництва електроенергії, продукції чорної металургії, хімічної й нафтохімічної промисловості та машинобудівного комплексу. Темпи приросту промислової продукції за ці п'ятнадцять років майже вдвічі перевищували ці самі показники за 1965-1985 pp. У цьому сенсі роки правління Хрущова були найдинамічнішими для розвитку української промисловості.

Економічні та суспільно-політичні реформи

Спроба економічних та суспільних реформ була спрямована на виконання завдання у короткий строк наздогнати та перегнати най-розвинутіші західні країни за виробництвом продукції на душу населення. Один із авторів програми «Наздогнати й перегнати Америку» професор О. Алексєєв згадував: «Розрахунок показав, що наш тогочас¬ний рівень життя становив 50—60 % від американського. А оскільки, за нашою статистикою, ми розвивалися у декілька разів швидше, то висновок напрошувався сам собою: розрив з кожним роком буде скоро¬чуватися... Для мене прозріння настало лише через три роки після XXII з'їзду.»

Для того, щоб прискорити темпи економічного розвитку, робилися спроби часткової реорганізації управління господарством. Вони, однак, не зачіпали основ командно-адміністративної системи. Так, було організовано територіальні органи управління -ради народного господарства (раднаргоспи), які об'єднували одну або декілька областей. Створення раднаргоспів спочатку дало по¬зитивний ефект. Скоротилися бездумні зустрічні перевезення вантажів з одного кінця країни в інший, з'явилися додаткові стимули розвитку для підприємств місцевого підпорядкування, зросла іні¬ціатива на місцях. Реформа прискорила технічну реконструкцію багатьох підприємств: за 1956—1960 рр. вступило до ладу втричі більше нових типів машин, агрегатів, установок, ніж за поперед¬ню п'ятирічку. З іншого боку, реорганізація збила ритм виконан¬ня п'ятирічних завдань. Щоб приховати ці збої, керівництво краї¬ни змінило п'ятирічний термін виконання господарських планів і запровадило на 1959—1965 рр. новий доопрацьований семирічний план. У ньому значна увага відводилася подальшому піднесенню оборонної промисловості.

Далекою від розв'язання залишалася проблема забезпечення продуктами харчування, що спонукало кремлівське керівництво приділяти значну увагу сільському господарству. Вишукувалися різні способи швидкого збільшення виробництва, особливо зернових культур. У 1954 р. розпочалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі та Північному Кавказі. Цілинна кампанія стала загальнонарод¬ною За два роки на цілинні землі приїхало понад 360 тис. новоселів. Завдяки освоєнню цілини площа орних земель у країні зросла на 27 /V У 1955 р. валовий збір зерня становий майже 104 млн т проти 81 млн т у 1950 р. Однак згодом далися взнаки непередбачені негативні наслід¬ки суто екстенсивного розвитку сільського господарства, зокрема ерозія грунтів, яка призвела до падіння врожайності зернових культур.

У 1959 р. було прийнято рішення про ліквідацію машинно-тракторних станцій (МТС). їх машинний парк передали колгоспам, сподіваю¬чись на ефективніше використання. Однак відсутність у колгоспах гаражів, ремонтної бази, фахівців негативно позначилася на викорис¬танні Й збереженні техніки. Наступною ідеєю, якою захопився М. Хрущов, було широке впровадження посівів кукурудзи. Це, за його заду¬мом, мало значно підвищити ефективність сільського господарства, насамперед тваринництва. За наказом М. Хрущова по усій країні, навіть на півночі, за рахунок скорочення ПОСІВІВ інших культур почали висівати кукурудзу. Цю культуру було проголошено «королевою полін»- Керівник радгоспу чи колгоспу, який відмовлявся п впроваджу¬вати, ризикував своєю посадою.

Однак і кукурудза не дала очікуваних результатів. Партійна верхівка звинуватила селянство у недостатньо відданій пращ на колгосп¬них ланах і взяла курс на ліквідацію особистих присадибних господарств. Мовляв, коли селян позбавити власного господарства, то у вивільнений час вони сумлінніше працюватимуть у колгоспах. Посилився податковий тиск на селян, знову вдалися до обтинання городів, обмеження кількості худоби. З 1958 по 1962 р. поголів'я корів на се-лянських пддвір'ях скоротилося з 22 до 10 млн голів. Утиски селянсь¬ких господарств, підперта експлуатація праці колгоспників призвели до масової втечі селян до міста. Дешеві робочі руки потрібні були для розширення промислового виробництва, будівельного комплексу.

Грошова реформа 1961 р. викликала деякі інфляційні тенденції і негативно вплинула на життєвий рівень населення. Формально її ме¬тою була зміна загального масштабу цін і зарплати (зменшення у 10 разів). М. Хрущов обіцяв, що за новою копійкою почнуть нахилятися перехожі на вулицях. Фактично ж реформа призвела до деякого під¬вищення, хоча і у новому масштабі, роздрібних цін на продукти і това¬ри широкого вжитку. Разом з тим, розуміючи важливість заохочення виробників сільгосппродукції (а нестача продуктів харчування відчу¬валася дедалі більше), керівництво вирішило підвищити закупівельні ціни. Це дещо полегшило життя колгоспників — найзнедоленішої вер¬стви населення - однак відчутно вдарило по бюджету робітників та службовців, оскільки підвищення закупівельних цін примусило у 1962 р. підвищити і роздрібні ціни: на масло - на 50 %, на м'ясо - на 25-40 %. Неврожай 1963 р. викликав розлад у постачанні населення продуктами, особливо хлібом. Його випікали з домішкою горохового борошна, знову з'явилися довгі черги. Радянський Союз уперше змушений був закупити продовольче та фуражне зерно за кордоном, надалі така практика стала звичною.

Білет№71(Духовне життя в Україні в 1956—1964 рр.: основні тенденції та характерні риси)

Динаміка оновлення суспільного життя визначалася боротьбою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим співвідношенням реформаторських та консервативних сил. Історики вказують на хвилеподібний, непослідовний характер цього процесу. Виділяють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958, 1961 роках. Суперечливий характер оновлення особливо чітко простежується у сфері культури, науки та літератури.Духовне життя в Україні в період хрущовської «відлиги» визначали складні й неоднозначні процеси.. Активні, але значною мірою невдалі спроби реформування в галузі освіти. Проголошений Хрущовим у квітні 1958 р. на XIII з'їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був покликаний вирішити одне головне завдання — подолати відірваність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки радянської влади велике реформування народної освіти, але водночас, як зазначає італійський історик Д. Боффа, «перша спроба у світі вирішити проблеми, породжені масовою освітою у всіх розітнутих країнах ». Для реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси. У 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд. крб. (1950 р. — лише 3,7 млн. крб.). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл.В основі реформи лежав принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Проте навіть на рівні проекту ця перебудова мала серйозні недоліки. Відомий педагог-новатор В. Сухомлинський у своєму листі на адресу Хрущова (13 червня 1958 р.) справедливо вказував на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, на реальність загрози зниження загального рівня середньої освіти та ін. Ще більші недоліки виявилися при практичному здійсненні реформування. Матеріально-технічна база шкіл, вчительські кадри були неспроможні реалізувати нові завдання професійної підготовки учнів. Не виправдовувалися надії на високий професіоналізм спеціалістів, підготовлених на вечірніх та заочних відділеннях вузів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважалися пріоритетними. Якщо від 1950/51 навчального року до 1960/61 навчального року кількість студентів у цілому зросла більш ніж у два рази, то на заочних відділеннях — у 3,5 раза, а на вечірніх — більш, ніж в 11 разів. У 1960 р. на денних відділеннях вузів навчалося майже 199 тис. студентів, на заочних — 174 тис, а на вечірніх — 44 тис. Суттєве зниження рівня підготовки студентів було зумовлене необхідністю для кожного абітурієнта при вступі на денне відділення мати обов'язковий дворічний стаж роботи на виробництві. Якість підготовки випускників вузів та середніх спеціальних закладів значно відставала від кількісного їх зростання.Хоча нова система освіти була досить своєчасною і в задумі містила кілька принципово правильних орієнтирів, через низку причин вона не тільки не змогла підняти освіту в країні на вищий щабель, але навіть погіршила освітянські якісні показники.

Білет№72(Виникненя і розвиток дисиденства. Його основні ідеї та напрямки 60-80-ті роки ХХст)

3 Прояви дисидентства

Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: “Я пропоную... одну-єдину річ: свободу -- свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду”. Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу.На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах.Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 1950-х та на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана “Група юристів” на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. ІНа них він роздратовано засудив "відступи від соціалістичного реалізму" та "прояви формалізму і абстракціонізму". 1Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури.Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики в Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом.Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст свого часу В'ячеслав Чорновіл написав “Записки Чорновола” -- збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям.У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” -- тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації в Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав “Репортаж із заповідника ім. Берії”, емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. 1Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів в Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.№4 У розвитку дисидентського руху виокремлюють такі етапи1. Друга половина 50-х - 65рр. Зародження дисидентського руху, формування світогляду шістдесятників та націонал-комуністичної течії.2. 4 вереся 65 - січень 72рр. Посилення Визвольного руху. Публічні виступи дисидентів. Рух підписантів. Домінування націонал-комуністичної течії.3. січень 72 - середина 70-х рр. Жорстокі придушення Визвольного руху. Ідейна криза серед дисидентів. Перехід значної частини дисидентів на антикомуністичну і самостійницьку позиції.4. Друга половина 70-х Тимчасове послаблення репресій. Посилення та радикалізація Визвольного руху. Переорієнтація від спирання на власні сили до світової громадської думки. Самостійницько-демократичні погляди з акцентом на додержання прав людини. 79-87рр.

Білет№73(Наростання кризових явищ у суспільно-економічному розвитку України із середини 70-х років)

На кінець 60-х — початок 70-х pp. республіка, як і вся країна, стояла перед альтернативою: або, враховуючи новітні досягнення науково-технічної революції, певні успіхи реформ II пол. 60-х років, нові соціальні потреби, вийти на принципово новий рівень розвитку економіки, або й далі дотримуватись ідеологічних догм і вишукувати нові резерви екстенсивного розвитку. На жаль, переміг другий напрям. Це прямий наслідок того, що економічна реформа 60-х років не дала бажаного ефекту через її непослідовність, половинчатість і незавершеність. Були спроби змінити економічні порядки, які склалися ще в З0—40-х pp., але вони не торкалися самих основ тоталітарно-бюрократичної системи. Правда, політичний режим перестав бути таким авторитарно-тиранічним, яким він був за часів Сталіна, однак усунення деспотизму не привело до розгортання демократичної системи народовладдя. Просто відбувся перехід від одних форм авторитарності, кривавих і безпощадних, до інших, менш одіозних, але настільки ж антидемократичних. Унаслідок цього збереглася відчуженість людини як від власності, так і від влади.Уже на початку 70-х років давалася взнаки важка ноша консервації суспільних структур, потягу до збереження або відродження системи ідеологічних орієнтацій та політичних настанов, характерних для "казарменого" деформованого соціалізму З0—40-х pp. Нові підходи до розуміння соціально-економічної стратегії наштовхувалися на стійкий опір прихильників жорстких методів керівництва, вихованих на традиціях сталінської школи і здатних лише проводити лінію "верхів". У практику повсякденного господарювання вводилися додаткові показники директивного характеру. Введені зверху без попереднього обговорення й погодження з виробничниками, вони, всупереч духу реформ 1965 p., відроджували попередні методи керівництва економікою. Усе це породжувало непослідовність у проведенні реформ, призводило до ескалації нерозв'язаних проблем. Плани розвитку народного господарства республіки, незважаючи на певне зростання обсягу виробництва, не виконувалися. Величезні капітальні вкладення не давали запланованого результату. Занадто повільно знижувалися матеріаломісткість продукції й енергомісткість національного прибутку. Складалася затратна структура народного господарства. За неї ми споживали вдвічі більше сталі, ніж СІЛА, а машин і обладнання виробляли значно менше. Перевищуючи США з виробництва тракторів у 6,4 раза, зернозбиральних комбайнів — у 16 разів, мінеральних добрив — У 1,5 раза радянська економіка споживала більше в 3—5 разів енергетичних та природних ресурсів, ніж у країнах Заходу.Цю ситуацію належало ретельно проаналізувати. Але на партійних з'їздах КПРС і КП України, які відбувалися в ті роки, жодну з перелічених проблем не було піддано глибокому аналізу. Натомість на цих з'їздах відбувалося лакування дійсності й не було заведено серйозно обговорювати найважливіші пекучі проблеми й суперечності соціально-економічного та політичного життя і, тим більше, — говорити про прозаїчні будні, турботи й труднощі, які становили життя простих трудівників. Розвиток радянського суспільства розглядався тоді партійним і державним керівництвом як "безпроблемний" та "безсуперечливий". Тому будь-яка форма виявлення в суспільстві гострих суперечностей і, тим більше, їхнє посилення трактувалось як замах на соціалізм, злісне ігнорування його історичних переваг над капіталізмом.Реальність існування різноманітних суспільних відносин, матеріальних і духовних процесів насильно вкладалась у прокрустове ложе ідеологічних штампів та пропагандистських стереотипів про "економну економіку", про "соціальну однорідність", про "зростання загальнокомуністичних основ" у період розвинутого соціалізму тощо.

Ідеалістичне конструювання дійсності замість об'єктивного аналізу, неприйняття критики й демократичного контролю з боку суспільства поставили КПРС та її вірний загін — КП України в стан монополістичної партії. її політичні механізми виявилися більше пристосованими для того, щоб захоплювати й втримувати владу вузьким колом людей, ніж для того, щоб управляти на спільну користь справами держави, розв'язувати назрілі проблеми. Саме таку партію було проголошено "розумом і честю нашої епохи", керівною і спрямовуючою силою, ядром політичної системи радянського суспільства.Під жорсткою опікою партії була діяльність рад, профспілок, комсомолу та інших громадських організацій, що знижувало їхню роль і значення. У цих умовах головним методом партійної діяльності залишався адміністративний тиск.Країною правила купка престарілих партійців, зосереджених у Політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л. Брежнєвим, якого, не окупуючись на похвали, називали мудрим теоретиком, талановитим організатором, видатним політичним і державним діячем. Вони були зацікавлені, головним чином, у збереженні влади номенклатури, яка підтримувала їх, отримуючи натомість усі можливості для безконтрольного зловживання владою на місцях. Не питаючи дозволу народу, вони розпродували за безцінь нафту, газ, вугілля, руду, нищили землі, ліси, річки. Лише лісоматеріалів щорічно продавали на суму 380 тонн золота. Якби гроші від продажу народного добра видали народові, то мільйони робітників, учителів, військових не мешкали б із сім'ями в гуртожитках, а мали б свої будинки, як у капіталістичній Бельгії, де на одного жителя припадає більше 200 м2 житла.У II пол. 70-х років лінія на нарощування індустріальної могутності без важливих перетворень в економіці тривала. На словах ставка робилася на високі темпи розвитку виробництва, прискорення науково-технічного прогресу, поліпшення якості продукції. Однак механізму реалізації цієї лінії не було. Були лише добрі наміри, не забезпечені достатньою мірою ні матеріальними ресурсами, ні кадрами, ні чітким уявленням про способи здійснення їх. За Сталіна це забезпечувалося за допомогою механізму страху і примусу, у 70-ті роки він уже не діяв і його не замінили чимось іншим.Та при загальній тенденції зниження ефективності завдяки трудовим зусиллям народу було досягнуто певних локальних успіхів. У республіці формувався потужний народногосподарський комплекс. Розвивалися машинобудування й приладобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість. У 70-х роках в Україні стало до ладу чимало теплоелектростанцій, почалося будівництво шести атомних електростанцій.. Виросли гірнозбагачувальні комбінати і шахти в Донецькому та Криворізькому басейнах.Але на цій основі зростала насамперед союзна власність, ще більше зміцнювалися позиції союзних міністерств і відомств, втрачалися права республіканських і, особливо, місцевих органів у керівництві економікою. Без відома місцевих органів в Україні для промислового виробництва було вилучено із сільськогосподарського обігу родючі земельні угіддя, які дорівнювали території Одеської області.При цьому слід зазначити, що певне економічне зростання зумовлювалося не інтенсивними, а екстенсивними факторами, тобто за рахунок нарощування капіталовкладень і збільшення використання людських ресурсів. Це вкрай негативно позначилося передовсім на Україні, природні й трудові ресурси якої були обмежені, а розвиток якої потребував інтенсифікації суспільного виробництва. Так, за період з 1970 р. до 1985 р. чисельність робітників на промислових підприємствах республіки зросла більше ніж на 5 млн. осіб.

Білет№74(Передумови та початок застою)

На кінець 1950-х років післявоєнне відновлення економіки СРСР в основному завершилося. При цьому, завдяки низькому рівню технічного розвитку держави та низькому рівню споживання, екстенсивний шлях подальшого розвитку (що не потребував великих капіталовкладень) не тільки давав швидкі результати, але й забезпечував досить високі темпи росту. Протягом 1960-х та на початку 1970-х років асортимент та кількість товарів у радянських магазинах збільшувалися, їх споживання та рівень життя постійно зростали.

Але в 1970-х роках можливості екстенсивного розвитку вичерпалися. Так, у 8-й п'ятирічці (1965 — 1970) національний дохід щороку зростав у середньому на 7,5 %, у дев'ятій (1971 — 1975) — на 5,8 %, а в десятій (1976 — 1980) лише на 3,8 %, і далі цей показник зменшувався. [1].

З 1970-х років з радянської пропаганди зникло гасло «догонимо й перегонимо», бо почалося і надалі прискорювалося технічне відставання СРСР від розвинутих країн Європи та США. Ефективність виробництва товарів масового споживання зменшилась.

Щоб утримати ціни на найважливіші харчові продукти (а також на квартплату) на низькому, доступному для мас рівні, уряд у 1977 оголосив про суттєве (по деяких позиціях у рази) підвищення цін [2] на ряд товарів та послуг: алкогольні напої, книги, каву, шоколад, килими, вироби з кришталю, ювелірні вироби, автомобілі, проїзд у таксі, квитки на літаки. Дешеві товари почали зникати з полиць магазинів. Формувалося явище тотального дефіциту — найбільш характерна прикмета застою.

Політичними та ідеологічними маркерами початку застою можна вважати 25 з'ізд КПРС (лютий — березень 1976) та дві сесії (шоста та сьома позачергова) Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (1977).

На 25 з'їзді КПРС Л.Брежнєв проголосив про побудування в СРСР «розвинутого соціалізму» як закономірної та тривалої фази на шляху до комунізму[3]. Хронологічні рамки такої фази не визначалися, на відміну від проголошеного Н.Хрущовим у 1961 році плану побудування комуністичного суспільства до 1980 року[4][5].

На шостій сесії Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (липень 1977) Л.Брежнєва було обрано Головою Президії Верховної Ради СРСР[6]. Таким чином він ставав номінальним головою держави, зберігаючи при цьому за собою посаду Генерального Секретаря ЦК КПРС. Сьома (позачергова) сесія Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (жовтень 1977) прийняла нову Конституцію СРСР. Стаття 6 нової конституції проголошувала КПРС «керуючою та направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних та громадських организацій» Л. Брежнєв помер (після тяжкої та тривалої хвороби) у листопаді 1982 р., на 76-му році життя. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний 68-річний секретар ЦК КПРС Юрій Андропов, колишній керівник КДБ СРСР. Під час його 15-місячного правління вище керівництво СРСР уперше вголос висловило занепокоєння економічним станом країни. При цьому всі рішення та дії партійного керівництва залишалася поза критикою, а причинами соціально-економічних труднощів були названі низька виконавча дисципліна на робочих місцях, брак відповідальності, нецільове використання робітниками та службовцями робочого часу та матеріальних ресурсів, розкрадання соціалістичної власності, пияцтво та інші зловживання. Партія взялася за наведення порядку по всій країні. Проте ініціативи Ю.Андропова носили характер галасливих, але скороминучих кампаній боротьби за трудову дисципліну, а також боротьби з «нетрудовими доходами» та з пияцтвом і алкоголізмом. Після його смерті (лютий 1984), теж після тяжкої хвороби, ці кампанії вщухли самі собою. Наступний Генеральний Секретар, 72-річний Костянтин Черненко, повернув країну до спокою брежнєвських часів. Останні кілька місяців свого правління він провів у лікарні і помер у березні 1985 р.

Білет77 (Декларація про державний суверенітет України.)

Державний суверенітет означає, що влада держави є верховною, повною, самостійною і неподільною у відно­синах, які мають місце в межах її кордонів, а також що держава є незалежною і рівноправною у взаємовідносинах з іншими державами.

Народний суверенітет — це повновладдя народу, ви­знання народу єдиним джерелом влади, похідність влади держави від народу.

Національний суверенітет — це можливість нації віль­но вирішувати всі питання свого життя, в тому числі й щодо створення самостійної держави.

16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР — коли Україна ще перебувала у складі Союзу РСР — прийняла важливий політичний і правовий акт — Декла­рацію про державний суверенітет України, який відіграв значну роль у розбудові української держави.

У преамбулі та в десяти розділах Декларації держав­ний суверенітет України розкрито як верховенство, непо­дільність, повнота і самостійність влади республіки на її території. У Декларації зазначено, що Україна як суве­ренна національна держава розвивається в існуючих кор­донах на основі здійснення українською нацією свого не­від'ємного права на самовизначення; що громадяни всіх національностей становлять народ України, який є єдиним джерелом державної влади в Республіці; що від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада України.

Декларація проголосила: народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження націо­нальним багатством України. У Декларації гарантується всім національностям, що проживають на території Ук­раїни, право вільного національно-культурного розвитку, визнається пріоритет загальнолюдських цінностей перед класовими, норм міжнародного права перед нормами вну­трішньодержавного права.

Проголошення незалежності.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Іс­торичний документ виняткового значення для долі укра­їнського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаче­ного Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими до­кументами, здійснюючи Декларацію про державний суве­ренітет України, Верховна Рада урочисто проголошує не­залежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чин­ність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

Загальноукраїнський референдум 1 грудня 1991 р.

На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейт­ралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях рес­публіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президен­том СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладен­ня нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгорта­тимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен гро­мадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у го­лосуванні 31891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відпо­віли 28804,1 тис. виборців (90,92%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19% громадян, у Севастополі — 57,07%; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність прого­лосувало понад 95%, у решті областей — понад 90% громадян.

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою са­мостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII ст. Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення поми­лок, зроблених на двох попередніх етапах існування дер­жавності, — у середині XVII ст. і в 1917—1920 рр.

Білет78 (Міжнародне визнання України)

Питання зовнішньої політики України поступово вирішували шляхом визнання Української держави у світі, укладання державних договорів про двосторонні відносини, міждержавних угод про встановлення кордонів, повагу суверенітету України, економічну культурну співпрацю тощо. Міжнародне визнання існує у двох формах: де-факто (de facto), коли визнається лише факт існування держави, і де-юре (de jure) — юридичне визнання зі всіма міжнародно-правовими наслідками. Для набуття міжнародної суб'єктності Україні було необхідним широке визнання держави (де-юре).

У перші роки незалежності Уряд України уклав низку угод про встановлення дипломатичних відносин і співробітництво з зарубіжними країнами, які тим самим підтверджували визнання Української держави де-юре. На початок 90-х років незалежність нашої держави визнали понад 130 країн світу, а 106 країн налагодили з Україною дипломатичні відносини. В МЗС України працювали 97 дипломатів. Нині Україну як суверенну державу визнали 174 країни світу і 171 встановила дипломатичні відносини. Дипломатичний корпус в Україні налічує майже 2500 працівників, у тому числі 1214 фахових дипломатів.

У країні діє більш як сто дипломатичних іноземних установ: посольства, відділення посольств, представництва міжнародних організацій, генеральні консульства, почесні консульства. Посли 53 держав виконують свої функції за сумісництвом.

Статус України у міжнародному спілкуванні потребує від неї активної адаптації до вимог міжнародно-правових актів. Хоча держава ратифікувала Віденську конвенцію про право міжнародних договорів (1969), але повноправною учасницею міжнародного життя вона стала тільки з набуттям суверенності. 17 вересня 1992 р. Україна приєдналася до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів (1978) і таким чином взяла на себе відповідальність за виконання тих міжнародних домовленостей, які були закладені Українською РСР ще в рамках Радянського Союзу.

У Законі України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. вказано, що на її території "діють закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР"; державним кордоном України є "державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 p.", тобто до прийняття Декларації про державний суверенітет України. Ст. 6 цього Закону підтвердила зобов'язання України щодо міжнародних договорів, укладених Українською РСР до проголошення незалежності.

Наступним кроком розвитку правової нормативної бази щодо міжнародних договорів став Закон України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 p., яким установлювався порядок укладання, виконання й денонсації міжнародних договорів України з метою забезпечення її національних інтересів.

29 червня 2004 р. Верховна Рада України прийняла новий Закон України "Про міжнародні договори України". У преамбулі документа йдеться про те, що Закон встановлює порядок укладання, виконання Й денонсації міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України.

Міжнародна договірно-правова база — це той фундамент, на якому вибудовано всю систему зовнішньополітичних відносин. Провідним положенням міжнародного права є те, що договори мають дотримуватися або виконуватися: Pacta sunt servanda (хоча в міжнародній практиці трапляються випадки недотримання угод). Забезпечення виконання договорів і контроль над цим процесом покладено на різні міжнародні комісії, що діють у рамках міжнародних структур та організацій (ООН, ОБСЄ, Рада Європи та ін.), до яких у пошуках захисту інтересів суб'єкта міжнародного права може звернутися будь-яка держава, у тому числі Україна.

Таким чином, Україна не тільки заявила про своє існування, а й сформувала принципи міжнародної політики. Україна як член-засновник ООН, суб'єкт міжнародного права творить свою самостійну міжнародну політику на засадах міжнародного права та тих, що продиктовані її державними інтересами і чинником геополітичного положення в Європі. Від дня проголошення суверенності України розпочався марафон її міжнародного визнання. Першою офіційно визнала Україну Республіка Польща: Президент незалежної Польщі Л. Валенса 2 грудня 1991 р. направив Президентові України Л. Кравчуку вітання зі здобуттям незалежності. На першість претендує й Канада: вона однією з перших визнала Україну, але різниця в часових поясах не надала змоги вручити офіційне визнання вчасно. Як це відбувалося, згадують учасники тих подій. Так, Генеральний Консул Канади в м. Києві Нестор Гайовський зазначав, що від 24 серпня й до референдуму І грудня деякі країни змагалися за право першими визнати Україну. "2 грудня почали надходити результати, і Польща нас (Канаду) випередила: вона поруч, ЇЙ легше. Але о 21.00 — дзвінок із Канади: "Ми визнаємо Україну в якості незалежної держави, доручаємо від імені канадського уряду оголосити..." Н. Гайовський відразу зателефонував Міністру закордонних справ незалежної України А. Зленку, а той — Л. Кравчуку. У відповідь: "Леонід Макарович на дачі в Кончі-Заспі і готовий Вас прийняти хоч зараз". І ось ми вже вночі їдемо на прийом до першого Президента України. Я прочитав Заяву канадського уряду, всі вислухали стоячи. Читав англійською, а Зленко одразу ж перекладав. Це було вже близько опівночі. Отже, офіційно Канада визнала Україну 2 грудня. Наступні церемонії відбувалися за дипломатичним етикетом: у Марийському палаці в присутності офіційних осіб. А тоді Президент Кравчук запропонував відзначити цю подію. У нас відбулася хороша бесіда: говорили про перспективи розвитку відносин між нашими країнами. Це були незабутні хвилини. А за поляків відчуваю радість: така складна історія у цих двох народів-сусідів, занадто багато було всякого. І те, що поляки виявилися першими, це, по-мойому, закономірно. У будь-якому разі, Канада — перша західна країна, яка визнала Україну як незалежну державу".

Формування концепції зовнішньополітичного курсу

Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 p.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополітики на повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, а також в межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

В основу моделі зовнішньої політики 1991—1994 pp. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

Зміна базових принципів серйозно вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне розташування та структура економіки визначили для неї не роль «санітарного кордону», а мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.

Визнання особливого значення відносин України з Росією в новій зовнішньополітичній моделі не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.

Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної й Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України — до зв'язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці орієнтації можна, проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.

Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття пової Конституції України, яка юридично закріпила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.

На початку 2001 р. Україна підтримувала дипломатичні відносини із 153 країнами світу. На цей час за кордоном діяло 55 українських посольств, 8 постійних представництв при міжнародних організаціях, 10 генеральних консульств.

Протягом 1991—2000 pp. активно відбувалися вироблення та апробація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної

Білети№ 80(Відносини України з державами СНД)

Одним з чинників, які суттєво впливають на геополітичне становище України та її внутрішнє становище, є Росія. Суть стратегічних інтересів Росії полягає в тому, що через територію України проходять життєво важливі для Росії транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з'єднують її з Центральною і Західною Європою. Саме через нашу країну пролягає найкоротший для Росії шлях до регіонів, у яких вона намагається зберегти свої присутність та вплив, — Балкани, Середземномор'я та Придністров'я. Що стосується України, то її «зав'язаність» на Росію пояснюється насамперед імпортом енергоносіїв, усталеними господарськими зв'язками, значним відсотком росіян у складі населення республіки тощо.

Спроби закласти нові засади у фундамент відносин між Україною та Росією були здійснені ще наприкінці горбачовського періоду. У серпні 1990 р. представники українського парламенту, згуртовані в Народну Раду, та їхні російські партнери з блоку «Демократична Росія» підписали «Декларацію принципів міждержавних відносин між Україною та РРФСР», яка базувалася на Деклараціях про державний суверенітет. Цей документ підтвердив безумовне визнання України та Росії як суб'єктів міжнародного права, «суверенну рівність» обох країн; невтручання у внутрішні справи одна одної і відмову від застосування сили в їхніх відносинах; непорушність існуючих державних кордонів між Україною та Росією і відмову від будь-яких територіальних претензій; гарантування політичних, економічних, етнічних і культурних прав представників народів РРФСР, що проживають в Україні.Ці принципи були закладені в офіційний договір між Росією та Україною, підписаний Б. Єльциним і Л. Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьому документі зроблено на взаємному визнанні територіальної цілісності обох держав у їхніх кордонах у межах СРСР. Не випадковим був вибір Києва для проведення переговорів. Б. Єльцин, виступаючи на прес-конференції відразу після укладення договору, підкреслив, що на відміну від попередніх угод, які були укладені в радянській столиці на нерівних умовах, нова угода свідчить про кардинальні зміни у відносинах між Москвою та Києвом. Характерно, що обидва парламенти ратифікували договір протягом кількох днів, хоча в Москві вже тоді висловлювалися сумніви щодо доцільності дотримання його положень у вирішенні питання про майбутнє Криму.Проголошення Декларації про державний суверенітет України, провал спроби серпневого перевороту кардинально змінили характер російсько-українських відносин, обом державам потрібно було зважати на національні інтереси одна одної, налагоджувати взаємовигідні контакти на міждержавному рівні. Введенню відносин України з Росією як незалежних держав у правове поле сприяло підписання низки угод — на 1 грудня 1995 р. між ними було укладено 80 угод, з яких 46 економічного характеру. Про стратегічний рівень партнерства свідчать обсяги міждержавного зовнішньоторговельного обороту. Зокрема, у першому півріччі 1998 р. майже чверть експортних поставок Україна здійснювала в Російську Федерацію, що дорівнює обсягу українського експорту в Китай, Туреччину, Німеччину, Білорусь та Італію разом узяті. Більша частина імпортних надходжень в Україну здійснювалася з Росії. Однак інтенсивність політичних контактів та масштабність економічних зв'язків зовсім не означають безхмарності в українсько-російських відносинах. Фахівці налічили десять вузлів протиріч у цих відносинах, невирішеність яких могла б за певних обставин перерости в пряму конфронтацію. Зокрема це стосується Криму та подальшої долі Чорноморського флоту, умов постачання в Україну з Росії енергоносіїв, розподілу активів колишнього Радянського Союзу.Безумовно, основною больовою точкою російсько-українських відносин останніх років була проблема Криму та Чорноморського флоту. Кримська проблема мала два важливі аспекти, через які проходить конфронтаційна лінія, що розділяла Київ та Москву:1. Легітимність (законність) перебування Криму в складі України. У минулому Кримський півострів входив до складу РРФСР. Він був переданий Україні декретом Президії Верховної Ради СРСР (19 лютого 1954 р.) з ініціативи Президії Верховної Ради РРФСР (резолюція від 5 лютого 1954 p.), що остаточно узаконено Верховною Радою СРСР у «Законі про передачу Кримської області з РРФСР до Української РСР» (26 квітня 1954 p.). Дискредитація комуністичної партії після спроби путчу, утворення незалежних України та Росії підштовхнули російських політиків до розгляду цього питання під іншим кутом зору, вони почали стверджувати, що рішення про передачу Криму було прийняте партійним керівництвом, а не Росією.2. Особливості сучасного етнічного складу Криму. Відповідно до перепису 1989 р. росіяни становлять на півострові 67% населення, українці — лише 25,8%. Крім того, 47,7% українців визнають російську мову рідною.Динаміка російсько-української конфронтації з приводу кримського питання характеризується надзвичайною нерівномірністю: то раптове загострення, то тривале перебування цього питання в затінку великої політики. Причиною винесення кримського питання на державний рівень стали дії російської парламентської комісії із закордонних справ та зовнішньоекономічних зв'язків, яка в січні 1992 р. у своєму проекті резолюції запропонувала парламенту Росії проголосити рішення 1954 р. щодо Криму недійсним. Загострило ситуацію те, що навесні 1992 р. Київ і кримські владні структури завершували переговори щодо розподілу владних повноважень.Подальшу ескалацію конфлікту спричинила резолюція закритої сесії російського парламенту (21 травня 1992 p.), у якій проголошено рішення 1954 р. «таким, що не має законної сили з моменту прийняття». Наступним кроком була ще одна постанова російського парламенту (липень 1993 p.), цього разу з приводу утвердження «російського федерального статусу» Севастополя, забезпечення фінансування з російського бюджету. Цей документ закликав до переговорів з Україною про статус міста «як головної бази єдиного Чорноморського флоту».Цілком очевидно, що протягом всього розгортання конфлікту російська сторона намагалася використати Крим, як «розмінну монету» в переговорах про флот. Чорноморський флот, хоча і давно втратив своє стратегічне значення, становив для обох зацікавлених сторін певний інтерес, адже він налічував 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак і 85 вертольотів палубної авіації — майже 10% усього флоту колишнього СРСР вартістю понад 80 млрд. дол.Численні російсько-українські переговори з приводу статусу Криму та Чорноморського флоту в Одесі, Дагомисі, Ялті, Москві, Масандрі мали однакові сценарій та результат. Ці зустрічі більше засвідчували наміри сторін, а не конкретні шляхи розв'язання «кримського вузла». Характерною тенденцією переговорів були постійні поступки української сторони під тиском такого російського важеля, як засуви на нафто- та газопроводах, у питанні розподілу Чорноморського флоту. Вистояти в умовах гострої політичної кризи, жорсткого пресингу російської сторони дали можливість, з одного боку, конструктивна, гнучка політика керівництва республіки, з іншого — підтримка міжнародної спільноти, в тому числі Рад Безпеки ООН та США, які на офіційному рівні критикували позицію Росії у кримському питанні, кваліфікуючи її як порушення міжнародних норм і угод.

Підсумком російсько-українських відносин перших років незалежності, спробою розв'язати існуючі протиріччя стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. Цей документ врегульовує та вирішує низку принципових питань:— забезпечує рівноправне й беззастережне визнання один одного як стратегічного партнера із співробітництва в різних сферах;— визнає територіальну цілісність України й підтверджує легітимність і непорушність існуючого між Україною та Російською Федерацією кордону;— заперечує використання одна проти одної сили, в тому числі економічні та інші методи тиску, стверджує невтручання у внутрішні справи сторін, дотримання прав людини;— гарантує захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

— вирішує питання про поділ Чорноморського флоту і статус Севастополя (флот та інфраструктура були поділені порівну, крім того, Росія викупила непотрібні Україні кораблі);— врегульовує проблему взаєморозрахунків щодо зовнішнього боргу України перед Російською Федерацією (Україні практично списано зовнішній борг у рахунок оплати за 20-річну оренду військово-морської бази в Севастополі);— забезпечує нормалізацію українсько-російських торгово-економічних відносин та розв'язання питання гарантованого постачання Україні енергоносіїв.Договір відкриває нові перспективи в розвитку українсько-російських відносин, створює політико-правові засади для їхньої гармонізації.У процесі розширення та поглиблення двостороннього співробітництва важливе значення мав державний візит Президента України Л. Кучми до Росії (лютий—березень 1998 p.), під час якого було підписано Програму довгострокового економічного співробітництва до 2007 р. Останнім часом між Україною і Росією налагодився регулярний політичний діалог на найвищому рівні. Зміст та характер цих міждержавних контактів підтверджує, що українсько-російські стосунки вступили в нову фазу свого розвитку, якій притаманні нові підходи сторін до нагальних проблем.З моменту встановлення дипломатичних відносин між Україною та Росією укладено до 240 міждержавних та міжурядових документів, що охоплюють всі напрями двостороннього співробітництва. Певні проблеми в українсько-російських стосунках все ще залишаються. Ратифікацію Росією Договору про дружбу, співробітництво та партнерство було здійснено більш як на рік пізніше, ніж в Україні.У стосунках між Україною та Росією політичні розрахунки домінують над економічними інтересами, що зумовлює певну нестабільність економічних відносин. Зокрема, якщо в 1999 р. двосторонній товарообіг зменшився порівняно з 1998 р. на 17%, то вже за перші два місяці 2000 р. він зріс майже на 20 % порівняно з аналогічним періодом попереднього року. Певну роль відіграють ментальна залежність зорієнтованої на Росію частини населення, активне вторгнення російських політики і бізнесу в український політичний, економічний, інформаційний простір.Крім налагодження добросусідських відносин з Російською Федераціію в межах СНД, для України пріоритетним є розвиток контактів, зміцнення та поглиблення політичних, торговельно-економічних зв'язків з іншими республіками колишнього СРСР, насамперед з найближчими сусідами — Білоруссю та Молдовою.Українсько-білоруські дипломатичні відносини було встановлено 27 грудня 1991 p., і нині вони ґрунтуються на понад 100 договорах та угодах. Завершено роботи щодо визначення лінії українсько-білоруського державного кордону. Постійно зростає зовнішньоторговельний обіг між країнами — Білорусь посідає друге місце після Росії в зовнішньоекономічній діяльності України. У 1995 р. було укладено Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво між Україною та Республікою Білорусь, а з квітня 1996 р. почала роботу спільна Міжурядова українсько-білоруська комісія з питань торговельно-економічного співробітництва. У березні 1999 р. відбувся робочий візит Президента Білорусі О. Лукашенка в Україну. За результатами переговорів укладено двосторонню угоду про спрощений порядок зміни громадянства, що стало важливим кроком у налагодженні добросусідських відносин, оскільки в Білорусі проживає 237 тис. осіб українського походження, а в Україні — 440 тис. осіб — білоруського. Навесні 2000 р. відбувся робочий візит Президента України Л. Кучми до Республіки Білорусь, під час якого були вирішені проблеми взаєморозрахунків, а також ратифікації Договору про державний кордон між Україною та Республікою Білорусь.Налагодження тісних контактів сприяло розгортанню процесів взаємного інвестування: на території Білорусі діють створені Україною 150 підприємств, а в Україні — 40 білоруських. У міждержавних відносинах України і Молдови принципово важливими наприкінці 90-х років XX ст. були такі проблеми:— визначення державного кордону (в 1994 р. було підписано Договір між Україною та Молдовою про взаємне визнання кордонів, але спільна комісія з питань делімітації розпочала свою роботу тільки 1996 р. і узгодила лише десяту частину кордону, що проходить по фарватеру Дністра);— вирішення питання про будівництво порту на р. Дунай поблизу Джуржулешти;— визначення долі 259 об'єктів, що перебувають на території України, але є власністю Молдови (санаторії, пансіонати, бази відпочинку й підприємства в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях, загальною вартістю 453,8 млн. крб. у цінах 1991 p.);— врегулювання питання про функціонування залізниці (7 ділянок молдавської залізниці проходять через територію України).Досить жваво розвивалося торгово-економічне партнерство, однак дедалі помітнішою стає переорієнтація Молдови на Росію та Румунію. Товарообмін України з Молдовою на початку 1994 р. становив лише 10%, тоді як з Росією Молдова мала 50%, а частка Румунії за короткий час досягла 8%.У серпні 1999 р. під час офіційного візиту в Україну Президента Молдови П. Лучинські було укладено українсько-молдовський Договір про державний кордон та Додатковий протокол до нього про передачу у власність України ділянки автомобільної дороги Одеса — Рені в районі населеного пункту Паланка. Напередодні цієї події завершилося врегулювання питання щодо власності на об'єкти залізничного транспорту.На прохання молдовської сторони Україна погодилася на миротворчу місію і виступила як країна-гарант та посередник у врегулюванні придністровського конфлікту.В останні роки надано імпульсу процесові співробітництва з країнами СНД азіатського регіону. Переломним став 1995 p.:— у квітні було укладено Меморандум про тристороннє співробітництво між Україною, Туркменістаном та Ісламською Республікою Іран;— у червні підписано Договір про поглиблення економічної інтеграції між Україною та Республікою Узбекистан, а також угоди про співпрацю в галузі культури, науки, охорони здоров'я, спорту, туризму, інформації;— у вересні підписано низку важливих документів з Казахстаном міжурядову Угоду про співробітництво в галузі науки і технології, Угоду між міністерствами оборони в галузі військової освіти, Угоду між міністерствами соціального захисту населення обох країн про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення тощо.У червні 1996 р. укладено повномасштабний Договір про дружбу та співробітництво між Україною та Республікою Киргизстан, а також пакет угод про принципи співробітництва в галузі виробництва і поставок авіаційної техніки в 1996—2001 pp. тощо.Отже, двосторонні відносини України з країнами СНД розвиваються досить плідно і динамічно, забезпечуючи реалізацію національних інтересів нашої держави. Ці відносини в політичній сфері сприяють вирішенню проблеми кордонів, врегулюванню питань щодо спадщини СРСР, гарантуванню безпеки країни; в економічній сфері забезпечують стабільність поставок енергоносіїв в Україну та транзиту товарів через території інших держав, активізують процес виробничої кооперації, інтенсифікують зовнішньоторговельні операції; у гуманітарній сфері сприяють культурному та науковому співробітництву, регулюють питання громадянства, здобуття освіти рідною мовою, забезпечення доступу населення до засобів масової інформації тощо.Однак далеко не всі проблеми двостороннього співробітництва вже остаточно врегульовано. Ще потрібно вирішити питання кордонів, взаємних боргів, взаємовигідних умов торгівлі тощо.Попереду тривала копітка робота на дипломатичній ниві, робота, спрямована на зближення позицій, збалансування інтересів, пошук компромісу.Україна перебуває на вирішальному етапі своєї історії, її майбутнє цілком залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості в діях різних політичних сил, єдності та віри у свої сили.

Білет№ 81 (Розвиток української освіти та науки на сучасному етапі)

Творення, збереження і розвиток культури є головним змістом історичного процесу. Українська культура 90-х рр. ХХ ст. - початку ХХІ ст. постала як узагальнене вираження творчих зусиль народу, його осягів у світорозумінні, моралі, релігії, художньому мисленні, науці й філософії. Вона відіграла вирішальну роль у формуванні сучасної української національної ідентичності та національному самоствердженні українського народу.Протягом століть український етнос був субдомінантним в імперських державах. Імперська політика економічно, соціально, морально і духовно заохочували комплекс культурної неповноцінності української нації або й прямо придушувала її культуру. За несприятливих історичних умов перебування України в складі СРСР відбулося руйнування структур національної культури. Культурно-освітнє відродження, яке розгорнулося на етапі перебудови і продовжилося вже в умовах досягнення Україною державності, показало, що творчі і духовні сили українського народу та його інтелектуального проводу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками процесів трансформації духовних цінностей та культурної політики незалежної держави. Розвиток культури на сучасному етапові функціонування України як вільної держави довів, що лише повноцінна і самобутня національна культура остаточно гарантує історичне буття етносу. Тому головним завданням національно-культурного відроджУ 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон України "Про освіту", що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави й передбачив кардинальні зміни в її роботі. Відповідно до закону, а також внесених до нього змін і доповнень (1996 р.), освіта в сучасній Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, реальної взаємоповаги між націями та народами. Система освіти в державі досить розгалужена й передбачає дошкільну та загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну, вищу й післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру та самоосвіту. Демократизація структури освіти забезпечує соціально-педагогічні умови створення достатнього простору для самореалізації особистості у навчанні; відхід від загальної стандартизації навчання; аналіз існуючого досвіду щодо створення реальних умов для самореалізації учнів, студентів; відхід від жорсткої уніфікації навчальних планів, включно і в школах різних типів. Законом "Про освіту" встановлено шість освітніх рівнів: початкова загальна освіта; базова загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта. Водночас затверджено освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні (або ступеневу освіту): кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Заклади освіти в Україні незалежно від форм власності відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер, крім тих закладів освіти, що належать релігійним організаціям. Закон "Про освіту" визначив державні стандарти освіти відповідно до вимог щодо змісту, обсягу й рівня освітньої та фахової підготовки. Відповідність освітніх послуг державним стандартам і вимогам визначається встановленими законом засобами ліцензування, інспектування, атестації та акредитації закладів освіти.Наприкінці 1992 р. на Першому з'їзді педагогічних працівників України була затверджена Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)". Програму схвалили Уряд і Президент України. ЇЇ концептуальні засади передбачали кардинальну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання й закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів. Стратегічними завданнями реформування змісту освіти в Україні Програма визначила:- вироблення державних стандартів формування системи та обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, інших якостей особистості на різних освітніх і кваліфікаційних рівнях;- відбір і структурування навчально-виховного матеріалу на засадах диференціації та інтеграції;- забезпечення альтернативних можливостей для здобуття освіти відповідно до індивідуальних потреб і здібностей;- органічне поєднання в змісті освіти його загальноосвітньої й фахової складових відповідно до освітніх рівнів та особливостей регіонів України;- вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах, утвердження її як мови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи;- орієнтацію на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання світу;- оптимальне поєднання гуманітарної та природничо-математичної складових освіти, теоретичних і практичних компонентів, класичної спадщини й сучасних досягнень наукової думки, органічний зв'язок з національною історією, культурою, традиціями;- створення передумов для розвитку здібностей молоді, формування готовності й здатності до самоосвіти, широке застосування нових педагогічних та інформаційних технологій [ення і стало подолання культурного колоніаліСеред основних завдань загальноосвітньої школи, зокрема, визначено: виховання громадянина України; формування особистості учня (вихованця), розвиток його здібностей і обдаровань, наукового світогляду; виховання в учнів (вихованців) поваги до Конституції України, державних символів України, прав і свобод людини та громадянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом за свої дії, свідомого ставлення до обов'язків людини та громадянина; реалізація права учнів (вихованців) на вільне формування політичних і світоглядних переконань; виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу та інших народів і наційзму УкраЗаконом "Про загальну середню освіту" встановлено верхній норматив наповнюваності класів - 30 учнів, унормовано, згідно з віковими можливостями учнів, їх навчальне навантаження, тривалість уроків. До закону введено спеціальні статті щодо соціального захисту учнів, охорони та зміцнення їхнього здоров'я. Сформульовано також вимоги до педагогічних працівників та керівників загальноосвітніх навчальних закладів, особливо щодо їхніх професійних якостей.У законі знайшли відображення питання прав та обов'язків педагогічних працівників, їх соціального захисту. В перспективі передбачається повернутися до оплати праці педагогічних та інших працівників загальноосвітньої школи з коштів державного бюджету. До закону введено спеціальний розділ "Держстандарт загальної середньої освіти" , який визначає державні вимоги до освіченості учнів і випускників шкіл на рівні початкової, базової, повної загальної середньої освіти й включає гарантії держави для його досягнення всіма громадянами України.Завжди існував і повинен існувати тісний взаємозв'язок освітянських, педагогічних ідей та філософсько-етичних, естетичних, культурологічних концепцій, на яких вони ґрунтуються. Нині велика роль освіти, культури, конкретних педагогів, науковців полягає у соціалізації особистості учня, студента, людей, у освоєнні ними загальнолюдських і національних цінностей. Чим вищого рівня сягає освіта народу, чим більше вона збагачується, тим більше збагачується культура цього народу. Так само високий рівень культури засвідчує якіснішу глибоку освіту будь-якого народу.У першій половині 1990-х рр. Міністерство освіти вжило низку заходів, спрямованих на виконання закону про мови. Зокрема, було випущено серію директив і розпоряджень: про приведення відсотку першокласників "в оптимальну відповідність" із національним складом населення кожного регіону; про викладання у школах з українською мовою навчання російської мови як факультативного предмету; про запровадження з 1993 р. вступних іспитів до вищих навчальних закладів українською мовою та ін. Однак державна мова не стала домінуючою ні в загальноосвітній, ні, тим більше, у вищій школі. Певній ревізії піддано було й окремі змістові характеристики шкільного навчання та виховання . Так, замість ухваленої в 1994 р. "Концепції національного виховання" , Міністерство освіти в кінці 1990-х рр. зобов'язало керуватися новим документом -- "Концепцією виховання в національній системі освіти", де поняття "нація", "національна інтелігенція", "духовна еліта" вжиті в деяких розділах без жодного зв'язку з Україною.Отже, в Україні в основному створена правова база для глибокого й усебічного реформування системи освіти в напрямку децентралізації та демократизації, диференціації, гуманізації та індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та варіантності навчальних планів і програм, переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві. Ухвалення Закону України "Про загальну середню освіту" відкрило реальні можливості щодо прискорення реформування системи загальної середньої освіти відповідно до сучасних вимог нашого суспільства й потреб кожної особистості.Загальна середня освіта в незалежній Україні є обов'язковою основною складовою безперервної освіти. Водночас вона виступає основою соціалізації молодого українського громадянина в суспільстві, фундаментом для подальшого його освіти чи трудової діяльності і забезпечує наступність у становленні людини як гідного представника своєї нації. Проте, саме середня освіта зазнала за часів незалежності найбільше неоднозначного впливу трансформаційних процесів. Україна в середині 90-х років опинилася на 95 місці за індексом людського розвитку ЮНЕСКО. Прогресуючі тенденції - падіння престижу освіти, престижу педагога - породили плинність кадрів, що зумовило падіння якості педагогічного складу, рівня загальної педагогічної освіти, зниження результативноВисновкиОтже, наука в сучасній Україні є важливою складовою частиною духовної культури, формою суспільної свідомості, потенціал якої в Україні залишається порівняно високим. Активізації наукового пошуку сприяло створення та заснування наукових установ та інституцій, які стали локомотивом в організації академічної та прикладної науки в Україні. Водночас, в науковій сфері простежується і низка негативних тенденцій, зокрема: постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті, недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації, зниження ефективності функціонування наукових установ, внутрішній і зовнішній «відплив умів». Логіка суспільного розвитку сьогодні вимагає продовження структурного системного реформування освіти. Масштабність галузі, значна диференціація ступенів готовності різних ланок освіти до цих перетворень, запізнення із розробленням і впровадженням значного обсягу законодавчих та нормативних документів, брак належної взаємодії центру та регіонів об'єктивно уповільнюють і ускладнюють цей процес. Це змушує зробити висновок, що досягнення стабілізації функціонування галузі, її адаптації й розвитку не може бути швидким і здійсненим лише можливостями галузі. Послідовне, еволюційне реформування системи освіти країни повинно відбуватися водночас із радикальними змінами в ставленні до освіти. Утвердження пріоритетності освіти вимагає принципових змін не лише в нормуванні фінансових витрат, а й у свідомості людей та суспільства загалом.сті праці.їни.

Білет№82 (Релігійне життя на Україні)

На початку 90-х років в Україні розпочався своєрідний "рeлігійний ренесанс", виявами якого стали відродження релігійного життя. Виникнення значної частини релігійних общин, реставрація та відновлення нових храмів та іншого, стан сучасного життя засвідчує, що не стільки влада і держава, скільки громадянство, як спільнота, небайдужі до власної долі. Тому так важливо, щоб громадськість цілковито усвідомила відповідальність за майбутнє, активно впливала на нього своєю позицією та діями. Громадянське суспільство є головною опорою всякої справжньої демократії: воно сприяє її побудові, служить гарантом її збереження та зміцнення. Численні соціологічні дослідження свідчать про помітне зростання релігійного чинника суспільного життя. Важливою складовою сильного громадянства є вільна преса, оскільки одним із основних етапів боротьби зі зловживанням владою є розголос непорядних дій державних чиновників, які переважно завжди прагнуть зловживати своїм становищем. Рівень свободи преси, таким чином прямо корелюється з рівнем розвитку демократії. Однією з цілей громадянського суспільства є побудова правової держави, створення за принципом поділу влади багатопартійності зі справедливими загальними виборами. Відносини Церкви ї суспільства змінювалися під впливом двох тенденцій: з одного боку- зростання суспільної поваги до прав особистості, посилення гуманізму, вирішенння гендерного питання свічать про те, що християнська заповідь про ставлення до ближнього змінила суспільні цінності та ідеологію. З другого -- з розвитком цивілізації людина все менше відчуває себе членом церковного організму. Звичайно, слід зазначити важливість підтримки державою розвитку та і блиску неперевершеної візантійської християнської культури. Єдина можливість вплинути сьогодні на суспільство -- постаратися, щоб внутрішньо-церковне життя стало справді євангельським, як писали давні мудреці, щоб ми могли його засвідчити.Попри надзвичайну важливість духовного чинника для формування адекватних ціннісних орієнтацій українського суспільства, українські друковані ЗМІ здебільшого не надають йому належного значення, що виявляється у відсутності на їхніх сторінках глибоких продуманих і всебічних матеріалів на релігійну тематику. Цим, зокрема, зумовлена нерівномірність, з якою з'являються матеріали про церкву на сторінках української преси.Здебільшого, більшість видань української преси не включає питання про релігійне життя, що дуже негативно впливає на суспільство. Адже важливо, щоб духовний стан душі нації був на високому рівні. Отже, розглядаючи дану проблему в Україні, ми можемо сказати, що на даний момент Україна старається вийти з кризи духовного застою і це їй вдається, але можна побачити, що на її шляху постає дуже багато проблем.

Білет№ 83(Особливості сучасного культурного процесу в Україні на початку ХХI ст.)

Постановка проблеми. На початку XXI ст., українське суспільство поєднує в собі надзвичайно широкий спектр культурних надбань тисячоліть, серед яких – релігійна, економічна, мовна, етнонаціональна, мистецька складові тощо. Виступаючи сегментами сучасної культури та мистецтва, ці складові важко, а іноді і взагалі не піддаються узагальненню. Тому актуальним є питання про подальшу долю сучасного культурного процесу в Україні, в якому визначальним чинником вирішення проблем є виявлення основних суперечностей цього процесу. Також актуальним видається визначення основних важелів культурного процесу сьогодення та з’ясування низки існуючих у цьому процесі мистецтвознавчих та культурологічних проблем.Третє тисячоліття вимагає від наукової спільноти узагальнення здобутків соціального і культурно-мистецького розвитку людства. Культура під впливом соціальних змін зазнала суттєвої трансформації. Нові форми культури і мистецтва, які виникли внаслідок змін у соціальному і культурному житті, є темою для наукових досліджень, насамперед мистецтвознавчих і культурологічних. Виклад основного матеріалу. Сьогодення асоціюється з кризою культури. Визначальна причина феномену такої кризи – суперечність між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей людства. Розвиток матеріальної культури, зумовлений науково-технічним прогресом, фактично перекодував світ людини.Як зазначають відомі культурологи сучасності В. Шейко та Ю. Богуцький, на межі другого та третього тисячоліть людство постало перед кризою, яка виникла через науково-інноваційну діяльність людини і “загрожує існуванню цивілізації і всього живого на Землі”.Панорама культури ХХІ ст. досить барвиста. Сучасний тип культури характеризується досить швидкими змінами, що відбуваються в процесі безперервної модернізації. Джерелом знань, умінь, культурних навичок є соціалізована система виховання і навчання.Для України усна народна нематеріальна традиційна культура – народна пісенна творчість, фольклорний арсенал культури – завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності, власне, перспективи існування нації. Саме в народній пісенній творчості комплекс характерологічних рис українців виявляється в унікальному наборі неповторних національних ознак. Відтак, традиційна народна і сучасна культури – два полюси в широкому спектрі міжкультурних досліджень, що становлять одну із суперечностей сучасного культурного процесу в Україні.Українська культура, як і будь-яка інша, має функцію захисту та збереження національно-державної ідентичності. Незважаючи на те, що в сучасному культурному процесі в Україні відродження почуття національної ідентичності все частіше підміняється політизацією національного питання, багаторічними пошуками “національної ідеї”, що фактично заміщають практичні кроки, які необхідно робити для її ствердження, і що становить певні суперечності у цьому процесі, культура залишається важливим генератором національної ідентичності . Виходячи з розвитку світової цивілізації, можна стверджувати, що культура ХХІ ст. виробляє спільні риси, її становлення супроводжується акумулюванням досягнень національних культур, кожна з яких вносить щось своє в загальний розвиток. Національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня – без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури мають стати і вже стають надбанням усього світу і оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес. У зв’язку з цим, зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій – особливо в сучасній ситуації, коли українська культура прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.Основою позитивних змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо зазначити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу “в знаннях з історії та національних особливостей української культури”, які становлять основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта – “загальною мірою”, бо стала приділяти їй більше часу тільки в останні роки.Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян.Більшість громадян важливим здобутком національної культури вважає “зрушення в оволодінні громадянами державною мовою”, яке закладає основи подальших позитивних змін, а також фольклору, звичаїв, народного мистецтва.Результати опитування свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку, а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний рівень (“відродження української культури в її кращих класичних зразках”).У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, а з ними громадяни пов’язують образ своєї культури. У її якісне “ядро” більшість опитаних громадян дев’яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Меншого значення в системі національної культури громадяни надають релігії та рисам національного характеру. Висновки. Таким чином, розкривши сутність і національні особливості української культури початку ХХІ ст., окресливши провідні тенденції її розвитку та функціонування, розглянувши роль, значення і суперечності сучасного культурного процесу в Україні, можна констатувати, що його особливістю є те, що українська культура досі переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування. Суперечливі, іноді навіть протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття є характерною ознакою перехідного суспільства.Безумовно, закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежить від наполегливості й цілеспрямованості всього суспільства і кожного громадянина зокрема. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є могутній, унікальний у європейському та світовому вимірах культурний потенціал нації, а також життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним чинником культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.

Білет№85 (Політичне життя в Україні кінця ХХ-поч ХХІ ст..)

На рубежі XX – XXI століть Україна стала одним з основних європейських суб’єктів політичних випробувань та перетворень. Події кінця 80 – початку 90-х зумовили творення нового державного устрою в Україні, перехід від політики соціалістичного спрямування до демократичного громадянського суспільства, від планової соціально-економічної системи до ринкової економіки. Структурні зміни у формах власності на засоби виробництва та формування нових виробничих відносин породжують розшарування суспільства, впливають на психологію, мораль, та культурне життя. Розподіл культурних та соціальних цінностей набуває все більше ознак соціальної диференціації. Соціально-культурна структура суспільства стає більш різнобарвною, з новою конфігурацією можливостей та уподобань окремих суспільних прошарків. Здійснюються реальні кроки до позитивних змін та перетворень, які мали забезпечити розв’язання соціально-політичних проблем цивілізованим шляхом, сформують нові соціальні цінності, серед яких визначальними будуть свобода, культура та відповідальність особистості. 1. Формування багатопартійної системи, партій та їх вплив на громадсько-політичне життя в Україні. Одним з важливих елементів у формуванні демократичного громадянського суспільства є інститут політичних партій, який виступає реальним суб’єктом життя та структуризації суспільства. Визначальною функцією партійної системи є її зв’язок та взаємодія між органами державної влади та громадянами, своєрідне політичне інтересів віддзеркалення різних суспільних груп і об’єднань. Політичні партії в Україні являють собою історично відносно молоду інституцію, з певною визначеною структурою, ідеологічним підґрунтям та засадами організованості. Свої витоки вони беруть з кінця ХІХ - початку ХХ ст Але через низку причин ці процеси не мали завершеного характеру. Активізація багатопартійного життя розпочалася у 80-ті роки ХХ ст. з перебудовчою трансформацією суспільної організації, як заперечення монополії комуністичної партії України і формування альтернативних політичних організацій та об’єднань національно-демократичного характеру. Поступово відбувалося визрівання і прийняття масовою політичною свідомістю необхідності багатопартійної системи як своєрідного гаранта демократизації українського суспільства. Історія розвитку та становлення багатопартійної системи в сучасній Україні мала свої особливості та специфічні риси, за якими можна виділити три основні періоди партійного будівництва. І) перший період, розпочався на рубежі 1989-1990 років і тривав до 1993 року. Спочатку виникає демократична платформа в КПУ, формується Народний Рух України як політична сила. Одночасно відбувається самоідентифікація нових політичних партій: Української республіканської партії, Партії зелених України та ін Більшість їх програмних документів мали загально-декларативні гасла демократичної ідеології, апелювали до всього українського народу з ідеями суверенітету України (або в системі співдружності, або як самостійної держави), парламентської демократії і приватновласницьких основ соціально-економічного життя. Характерними рисами багатопартійного будівництва цих років стали антикомунізм, демократизм, західництво та романтизм. Процес партійного формування розвивався на двополярній основі. На одному боці була Комуністична партія, в середині якої виникали різні платформи, що в майбутньому переросли у самостійні партійні структури, а на іншому боці – група партій і рухів, які в основу своїх програмних платформ поклали демократичні принципи. Після проголошення незалежності України політичне життя набувало не тільки широкого розмаху, а й стало на певну юридичну основу. Правовий статус партій закріплювався в Міністерстві юстиції України. ІІ) другий період, на думку певних політологів, розпочався з перетворення НРУ на партію і реєстрацією КПУ як легітимної партії. Цей період завершився на рубежі 1997-8рр. під час виборів до Верховної Ради України 1998р Процес формування партійної системи здійснювався за класичною схемою: комуністичний соціалістичний, соціал-демократичний, націонал-радикальний, націонал-демократичний, ліберальний та інші напрямки. Характерними рисами цього періоду стала орієнтація партій на нагальні потреби політичного і соціально-економічного життя України. На часі стало утворення союзницьких виборчих блоків зі споріднених політичних сил, зросла тенденція до переходу від дрібнопартійності до утворення потужних партійних осередків. В результаті спостерігалося намагання оформити “партію влади” як домінуючої політичної сили в структурах законодавчої і виконавчої влади. На роль такої партії претендувала Соціалістична партія України на чолі з її лідером О.Морозом, але через низку причин вона такою не стала. В різні періоди неформально “партією влади” називали СДПУ (о) та “партією ілюзії влади” НРУ, НДП. ІІІ) третій період партійного будівництва, починається у ході політичних баталій у виборчому процесі до ВР (1998р.) і продовжується надалі. Виборчі змагання розподілили політичні партії на два блоки – парламентські та позапарламентські. Постало питання створення потужного політичного центру, що об’єднав би більшість суспільства в розбудові держави, однак його розвиток не завершений до сьогоднішнього дня. Причинами такого явища стали партійні негаразди в рядах центристських партій – НДП, “Громада”, та несформованість соціальної бази цих партій. Вибори 1998р. до ВР України засвідчили також подальше зростання партій лівої орієнтації. З п’яти з них, що брали участь у виборчій кампанії, чотири, потрапили до ВР. В результаті в парламенті були представлені 173 депутати 13450 партій лівого спрямування. Характерними рисами цього періоду стало набуття властивих для України політичних ознак у партійному будівництві, зокрема, проявилися партії, які не вписувалися у традиційну класифікацію: ліві – праві. До них відносяться: “Громада”, “Реформи і порядок”, СДПУ(о), СелПУ та інші. Центр протистояння значною мірою перемістився зі сфери поділу на ліві – праві і зосередився на боротьбі між прихильниками західництва, з одного боку, і слав’янофільства – з іншого. Ці партії намагаються поширити свою ідеологію та партійні структури не лише на заході чи сході, а й мати своїх симпатиків та електорат у всіх регіонах України. Набула широкого розвою тенденція внутрішньопартійних розколів і дрібнення майже серед усіх таборів партійного життя. Конфлікти в НРУ призвели до його розколу на дві партії і стрімкого падіння їх авторитету, політичного впливу. Серйозних випробувань зазнав і центр, зокрема партія “Громада”, яка розкололася одразу після еміграції та арешту її лідера О.Лазаренка. Частина громадівців створила Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” на чолі з Ю.Тимошенко. Внутрішньопартійні розколи відбувалися і серед партій лівого спрямування. В складі ВР розформувалася фракція ПСПУ та Сел. ПУ, розкололася СПУ. З її частини було утворено Всеукраїнське об’єднання лівих “Справедливість” на чолі з І.Чижом. Проте, партійне будівництво поки що залишається на етапі мультипартійності і крайньої поляризованості, не оформлена легітимно “партія влади”, яка б стала гарантом процесу стабілізації українського суспільства. Лише в 2002 році при формуванні чергового керівництва Верховної Ради нового скликання, та формування нового Кабінету Міністрів вдається створити так звану “парламентську більшість”, до складу якої увійшли представники центристів, та деяких правих партій. Поступово відбувається перехід до більш стабільної системи класичної багатопартійності, де існують потужні масові політичні партії і поляризований плюралізм думо

Білет№86 (Соціально-економічні процеси в Україні в кінці ХХ-поч.ХХІ ст.)

Політична незалежність України не стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Україна самостійно не обрала своєї моделі переходу до ринку, а була втягнута в ринкові перетворення за російським зразком, які також себе не виправдали.Вже навесні 1992 р. Україна знаходилась в кризовій ситуації. Так, національний дохід в 1991 р. знизився на 10%, а наступного року – на 14%. Валова продукція промисловості за 1991 – 1992 рр. скоротилася на 13,4%, сільського господарства – на 18%. Виробництво товарів народного споживання становило 84% рівня 1990 р.На кінець 1992 р. економіка із стану глибокої кризи вступила в етап некерованої руйнації. Інфляція досягла рубежу 50%.В 1993 р., незважаючи на надзвичайні повноваження уряду Л. Кучми, економіка продовжувала розвалюватися. Випуск товарів народного споживання за 1993 р., скоротився на 21,3%. Виробництво промислової продукції знизилось на 21%. Інфляція перевищила 75%.В першому кварталі 1994 р. національний дохід скоротився на 36% проти відповідного періоду минулого року, обсяг промислової продукції – на 38%.Зниження інфляції в середині 1994 р. було досягнуто, головним чином, за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості. Наприклад, виконання бюджетного фінансування на освіту становило 64%, медицину – 69%, культуру – 30%. Тіньовий сектор економіки сягнув у кінці 1994 р. 60%, грошова маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%.Купівельна спроможність зменшилась у 5 разів, за межею бідності опинилося близько 70% населення, а кількість багатих становить до 10%.У жовтні 1994 р. було проголошено курс на прискорення реформування як єдиний вихід із кризи і досягнення економічної стабілізації.Основними напрямками реформування стали: − фінансова стабілізація, послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи;− регульована та контрольована державою лібералізація цін;− структурна перебудова виробництва на основі ринкової економіки;− лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків;− соціальний захист населення, підтримка власного виробника, вирішення соціальних, духовних проблем.Ліберально-монетаристська модель реформування не змогла подолати кризові явища і вирішити соціальні проблеми.В 1995 р. було визнано необхідність кореляції реформ, пошуку власної, української моделі ринкового трансформування економіки. Нові ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку Президент обнародував в 1997 р.В економічній сфері в 1995–1999 рр. відбулися певні зрушення, появилися паростки позитивних тенденцій: − часткова, але періодична фінансова і цінова стабілізація, зниження інфляції;− певні структурні зрушення: недержавний сектор виробництва в 1998 р. виробляв 66% промислової продукції;− започаткувався процес повернення капіталу в Україну;− інтенсифікувався процес приватизації, мала приватизація фактично завершена;− відбулося роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств та інше.Проте ці тенденції не набули сталого характеру.В 1998 р.: − збитково працювали 51% підприємств;− нову конкурентноспроможну продукцію освоїли тільки 9% підприємств;− на кінець 1998 р. знову почався спад промислового виробництва на 2–3% (в загальному спад промислового виробництва порівняно з 1990 р. 60%);− зросла заборгованість по зарплаті, її рівень досяг 7 млрд. гривень;− скоротилося виробництво зерна на 58%, молока – на 76%, цукру – на 60% в порівнянні з 1990 р.;− життєвий рівень населення знизився у 10–20 разів порівняно з 1990 р., спостерігається стрімкий ріст безробіття і т. д.Можна називати безліч причин, які привели українське суспільство до такого катастрофічного стану, але серед них треба насамперед визначити дві загальні:1. Продовження і наслідки тих кризових явищ, які мали місце в радянській економіці, особливо в 70-х – на поч. 80-х років.2. Помилки, прорахунки, негативні явища, які допущені і зроблені на етапі розбудови уже самостійної Української держави.Про першу групу причин і явищ уже йшла мова, серед других можна назвати:− нерішучість і стихійність у проведенні реформ;− повільне реформування правової бази, недієвість прийнятих законів;− протистояння між гілками влади і недієздатність урядів України;− недостатня увага і недосконалий механізм соціальних компенсацій;− зовнішньоекономічні прорахунки, за безцінь вивезені величезні багатства за межі України;− неефективна, антиселянська аграрна політика, пограбування села;− наявність величезного бюрократичного, командно-адміністративного апарату, диктат центру;− економічну свободу одержав не законний власник, виробник, господар, а директорський корпус, адмінапарат, мафіозні структури;− нехтування, неувага до виховної, духовної, моральної сфери і т. д.Певна стабілізація економічної ситуації почалася з 2000 року. В Україні зростають темпи економічного розвтику, вони найвищі серед країн СНД. Ріст ВВП за останні роки становить 16-20 % ,інфляція на рівні 5 відсотків.Збільшився випуск продукції кінцевого виробництва, зокркма в машинобудуванні, легкій та харчовій промисловості.Відчутним став перелом у реформуванні відносин власності. Три чверті від загального обсягу промислової продукції виробляється недержавними підприємствами. Здійснено роздержавлення сфер будівництва, транспортуторгівлі.Відбуваються позитивні зміни на селі, де реалізується земельна реформа. Практично вся аграрна продукція виробляється в приватному секторі.Намітились тенденції розширення внутрішнього і зовнішнього ринку, збільшення іноземних інвестиції в українську економіку.Актуальною проблемою влади залишається зниження тінізації економіки, боротьба з корупцією.Помітні зрушення в соціальній сфері,- зростають реальні доходи населення, поступово скорочується безробіття, заборгованість з виплат заробітної плати, декілька разів підвищувались трудові пенсії, зросли банківські вклади населення. Збережено стабільність грошової одиниці –гривні.Проте ,на початку ХХ1 ст. зроблено лише перші кроки по реалізації завдань економічної, соціальної та духовної політики держави.

Білет87 Українці за межами України . Українська діаспора

Діаспора - це розселення частини етносу поза межами своєї країни чи етнічної території. Основною причиною формування української діаспори були міграції населення за межі України, зумовлені в основному економічними та політичними причинами. Формування української діаспори, зокрема східної, в значній мірі було зумовлено і примусовим виселенням значної кількості українських селян за межі України під час так званої колективізації, репресій української інтелігенції, а також депортації великої кількості українців із західних земель України під час і після Другої світової війни. Українці на пострадянському просторі становлять східну українську діаспору (вона є чисельнішою, ніж західна), а в країнах Західної Європи, Північної і Південної Америки та в Австралії - західну.

Кількість українців за межами України оцінюється різними дослідниками від 8.6 (В.Наулко) до 21.3 (Г.Ленцик-Павлічко) млн. осіб. Це показники на кінець 80-их років ХХ ст., вони ще не враховують тих емігрантів, які залишили Україну під час нової еміграційної хвилі (90-ті роки ХХ – початок ХХІ ст.). Останні поповнили українську діаспору у багатьох країнах світу, передусім Європи, Північної Америки, Азії.

З усіх українців, що проживають у східній діаспорі, 65% припадає на Росію. За переписом населення 1989 р. в Росії проживало 4.4 млн. українців (ця цифра значно занижена від реальної, бо багато українців писалися росіянами).

Понад 602 тис. українців (1989 р.) проживають на півночі Європейської Росії. Тут виділяються чотири регіони їх значного розселення. Це - Санкт-Петербург та однойменна область, Мурманська та Архангельська області, Автономна Республіка Комі.

Провідне місце за кількістю українців в Росії займає Центр Європейської частини (Центральний, Центрально-Чорноземний та Волго-В’ятський економічні райони). В 1989 р. тут проживало 980 тис. українців. Провідне місце тут посідає Центральний район (674.8 тис. українців). Йому належить перше місце в Російській Федерації за кількістю українців. Друге місце в названому регіоні посідає Центрально-Чорноземний район, у межах якого розташована північно-східна частина Слобідської України, де досить чисельними є українські громади. Найбільша кількість українців тут проживає у трьох областях - Бєлгородській, Воронезькій та Курській.

Близько 50 тис. українців в 1989 р. проживало на території Волго-В’ятського економічного району, а також у Поволжжі - одному із давніх районів поселення українців. Ще у XVIII ст. сюди переселяли українських селян із Правобережної і Лівобережної України. Кількість українців тут постійно збільшувалась, за переписом 1989 р. вона становила 350.7 тис.осіб.

Важливим регіоном проживання українців є Північний Кавказ. Тут українці селилися ще з XVIII ст. і в багатьох регіонах становили переважну більшість або половину всіх жителів. Компактністю розселення українців на Північному Кавказі виділялася Кубань (Краснодарський край), куди наприкінці XVIII ст. були виселені запорізькі козаки, а пізніше прибувало населення з України. Проте в першій половині 30-х років кількість українців на території Північного Кавказу почала різко скорочуватися внаслідок політики переслідування їх, яку проводили уряд колишнього Союзу РСР та КПРС. За даними перепису населення в 1989 р., в регіоні проживало понад 479 тис. українців. Найбільше їх проживало на території Краснодарського краю та Ростовської області, тобто в західній та північно-західній частинах регіону.

На Уралі українська діаспора почала формуватись у XVIII ст. Та лише на початку XX ст. вона почала зростати. В 1989 р. тут проживало 442.8 тис. українців. За кількістю українців в регіоні виділяється Оренбурзька та Челябінська області.

На початку XX ст. найбільше українців переселилося до країн Північної та Південної Америки із західних земель України (Галичини, Буковини, Закарпаття).

Західна українська діаспора найчисельніша в США та Канаді. У США проживає близько 1.2 млн. українців та осіб українського походження. Значна кількість їх розселена тут в північно-східних промислових штатах (Пенсильванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі).

В Канаді проживає близько 1 млн. українців. Головні райони їх розселення - південь, поблизу державного кордону із США. Близько 85% їх проживає в провінціях Онтаріо, Манітоба, Альберта, Британська Колумбія. Серед міст Канади, де найбільше українців, слід назвати Едмонтон, Торонто, Вінніпег, Калгарі, Монреаль, Сасктаун. У Південній Америці найчисельнішою українська діаспора є в Аргентині та Бразилії. В Аргентині проживає до 220 тис. українців. Розселені вони переважно в північних провінціях та в столиці країни Буенос-Айресі. Із 155 тис. українців, що проживають в Бразилії, 85% розселені у штаті Парана. Українці також населяють такі країни Південної Америки, як: Венесуела, Парагвай, Уругвай, Чилі.

Значна кількість українців проживає у Польщі, Румунії, Словаччині, Чехії. Як відомо, чимало українців з Польщі в повоєнний було переселено в Україну, переважно у західні області. Решта була виселена в північні та західні області Польщі. Зараз в цій країні нараховується від 350 до 600 тисяч українців.

Білет№88 (Перспективи розвитку української держави та нації на сучасному етапі)

Сучасний стан економіки України - криза. З окремих проблем можна виділити:

надзичайне обтяження економіки соціальними виплатами зростання тіньового сектора переважання сировини в експорті та готової продукції в імпорті. Інфляція, низький рівень інвестицій в інновації.

Кризові явища спостерігаються не тільки в економіці, а й у багатьох інших сферах нашого життя, зокрема і в соціогуманітарній. І лишаючи поза увагою саме ці, соціогуманітарні, аспекти, Україна не має шансів на довгострокові успіхи в політичному та економічному реформуванні.

Для економіки минуле десятиліття радше втрачене. Кредит довіри до влади так і не погашено відповідними змінами в соціально-економічному житті.

Перспективи економіки залежать від методів управління нею. Галузі економіки завжди можна буде якщо не відновити, то хоча б побудувати заново. Все залежить від ефективності управління, і концентрації на інновації та перспективу, а не на соціалізм і покращення життя вже сьогодні, як би політично це не звучало.

Можливості основоположних цілеспрямованих структурних змін для побудови соціально орієнтованої ринкової економіки, громадянського суспільства й ефективної політичної системи в Україні не були використані належним чином

ні при трансформаційній кризі 1990-х рр., ні в умовах економічного зростання 2000—2008 рр., коли з’явилися фінансові ресурси для таких перетворень. Нинішня криза дає третій шанс для проведення перетворень. Якщо він не буде використаний, то ситуація ставатиме все більш неконтрольованою з перспективою втрати всього досягнутого.

Надзвичайне обтяження економіки соціальними виплатами

Ще за трансформаційної кризи стрімке падіння доходів і рівня життя переважної частини українського населення спровокувало розширення гарантій соціального захисту і збільшення кола реципієнтів соціальних трансфертів. Саме тому частка соціальних витрат у сукупних видатках держави та у ВВП невпинно збільшувалася. На жаль, це тривало й упродовж періоду економічного пожвавлення. Зокрема, частка соціальних витрат у сукупних видатках держави зросла з 17% у 1999 р. до 27% у 2008-му.

Економічне зростання стало не результатом системних внутрішніх реформ, а наслідком впливу сприятливих чинників короткострокового характеру як зовнішнього, так і внутрішнього походження.

В українській економіці, що впродовж вересня 1999 р. — вересня 2008 р. демонструвала позитивну динаміку, водночас спостерігалися ознаки порушення макроекономічної рівноваги, оскільки зростання не було зумовлене стабільними довгостроковими факторами.

Падіння української економіки у 2009 р. стало закономірним результатом якості економічного зростання у докризовий період,

що було зумовлене переважно двома факторами. Це — зростання цін на український експорт як наслідок прискорення темпів зростання світової економіки, а також високий внутрішній попит, який стимулювали м’яка монетарна політика та істотне збільшення банківського кредитування за рахунок іноземного капіталу. Погіршення економічної ситуації у світі закономірно, враховуючи високий рівень вразливості української економіки, спричинило розгортання в нашій країні системної економічної кризи. Істотне зменшення обсягів виробництва відбулося в усіх основних секторах економіки, крім сільського господарства (завдяки рекордному врожаю 2008 р.), що спричинило падіння ВВП на 20,3% у І кв. та на 17,8% у ІІ кв. 2009 р. порівняно з відповідними періодами попереднього року.

Реальний сектор економіки

Тенденція міжгалузевого перерозподілу як у випуску товарів та послуг, так і у створенні доданої вартості на користь будівництва та галузей, що надають послуги.

Але такі структурні зміни не сприяють якісним структурним зрушенням у промисловості, яка є основною складовою реального сектора, та сільському господарстві.

Більш як 2/3 загального обсягу промислової продукції припадає на галузі, що виробляють сировину, матеріали й енергетичні ресурси.

Частка продукції соціальної орієнтації становить 1/5 загального обсягу промислового виробництва. Майже зникає легка промисловість (1999 р. — 1,6%, 2008 р. — 0,9, серпень 2009 р. — 0,8%). Галузь машинобудування хоча і додала в темпах розвитку протягом 1999–2007 рр., але її частка в структурі промисловості через кризу знизилася до 10,3%, що майже у 3—4 рази нижче за рівень розвинутих країн.

Підвищення цін

Неефективна структура і висока енергоємність промислового виробництва в Україні, зростання цін на енергоносії спонукали підприємців шукати способи підвищення ефективності господарської діяльності. Не переймаючись пошуком резервів технологічної модернізації виробництва, у більшості галузей вдалися до підвищення цін. Починаючи з 1999 р. по серпень 2009 р. індекс цін виробників промислової продукції зріс у 4,2 разу.

Власне виробництво забезпечує лише 2/3 товарних ресурсів країни з промислової продукції, решта завозиться з-за кордону

Проте, якщо експортується переважно матеріально- і енергосировинна продукція низького рівня переробки, то імпорт, навпаки, складається з високотехнологічної продукції поглибленої переробки і товарів кінцевого споживання. Це зумовило неухильне зниження коефіцієнта покриття імпорту експортом в Україні з 1,126 у 2004 р. до 0,8 у 2008 р. Зростаючий при цьому дефіцит торговельного балансу вдавалося профінансувати за рахунок зовнішніх джерел, у результаті чого валовий зовнішній борг України, виражений як відсоток до експорту товарів і послуг, зріс з 74,2% у 2004 р. до 120,6% у 2008 р.

Наслідки кризи відчули майже всі види промислової діяльності, але різною мірою

найменше втратила харчова промисловість, де падіння виробництва за 8 місяців 2009 р. становило 6,8%. Найбільших втрат зазнали машинобудування (-52,2%), металургійне виробництво (-39,0%), виробництво іншої неметалевої продукції (-44,7%), хімічна та нафтохімічна промисловість (-31,9%). Падіння обсягів виробництва промисловості вплинуло на результати роботи підприємств транспорту, якими у січні—серпні 2009 р. перевезено вантажів на 30% менше, ніж за відповідний період попереднього року. Дефіцит ліквідності призвів до зменшення обсягів будівельних робіт у всіх регіонах та за всіма основними видами будівельної діяльності, що в січні—серпні 2009 р. загалом становило 53,6% до обсягів відповідного періоду попереднього року.

Зафіксоване у січні поточного року перевищення вартісних обсягів експорту товарів в Україні над імпортом стало переламним моментом у стійкій тенденції зростаючого дефіциту торговельного балансу

що сформувалася починаючи з серпня 2005 р. і станом на 2008 р. вже досягла 7,2% ВВП. Станом на липень 2009 р. оцінки НБУ свідчать про формування дефіциту поточного рахунку (355 млн. дол. США) в першу чергу за рахунок збільшення дефіциту торговельного балансу на 550 млн. дол. США порівняно з 167 млн. дол. США від’ємного сальдо у червні.

Якщо в докризові роки експорт за основними групами машинобудівної продукції стабільно збільшувався (на 52,7% у 2007 р. і на 28,5% у 2008 р.), то за січень—липень 2009 р. він зменшився на 45,4%.

Білет 89 (Україна: поступ у XXI століття . Стратегія економічної та соціальної політики.)

Останнє десятиріччя принесло українському народові воістину доленосні здобутки. Саме впродовж цього десятиріччя Україна виборола свою незалежність і утвердила себе високоавторитетною державою у світовому співтоваристві. Багато було таких, хто мало вірив у наше майбутнє, хто пророкував нам неодмінну поразку. Однак сьогодні вже ясно всім: головне і визначальне випробування ми витримали. Незважаючи на всі складнощі, які існують і сьогодні, ми вистояли. Державна незалежність України, яка впродовж століть виборювалася українським народом на чолі з його авангардом - українським національним рухом, є сьогодні реальністю.

У штормових умовах перехідного періоду Україна не лише вижила як самостійна держава, а й зробила впевнені кроки шляхом системного оновлення всіх сфер суспільного життя, його демократизації, прилучення до надбань сучасного цивілізаційного розвитку, європейських цінностей.

Започатковано нову модель політичного устрою України, покінчено з однопартійною системою та ідеологічним монополізмом. Важливо, що цей процес здійснювався легітимним шляхом, без силових

сутичок та небезпечних конфліктів, без крові та людських жертв. Закладено фундамент сучасного державного устрою на принципах розподілу влади, відбулося становлення парламентаризму і виконавчої вертикалі, незалежної судової системи та системи місцевого самоврядування.

Утверджуються основи громадянського суспільства. З перших днів свого існування як незалежна держава Україна невпинно рухається саме в цьому напрямі. Підтвердженням тому є прийняття у червні 1996 р. нової, демократичної за змістом, Конституції України, утворення Конституційного Суду, Вищої ради юстиції, прийняття Конституції Автономної Республіки Крим.

Українська культура стала основою національного духовного поступу. Забезпечено вільний розвиток усіх національно-культурних і релігійних об'єднань. Українська мова утверджується як державна з одночасним створенням умов для вільного розвитку російської та інших мов.

Україна утвердила себе повноправним суб'єктом європейського та світового співтовариства, здобула міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про дружбу і співробітництво з усіма сусідніми країнами, стала важливим фактором стабільності на європейському континенті.

Попри всі складнощі глибокі перетворення відбуваються і в економіці. Забезпечено остаточний злам збанкрутілої, відірваної від світового соціального та науково-технічного прогресу адміністративно-командної системи господарювання. Чітко визначено курс на формування сучасної ринкової економіки. Особливої виразності ці процеси набули з жовтня 1994 р., після проголошення в Україні курсу радикальних економічних реформ.

Важливим чинником успішного просування шляхом глибинних системних перетворень є розширення соціальної бази реформ. Особливо обнадійливе те, що соціальна база реформ поєднує в собі найбільш активні верстви населення, зокрема молодь. Це переконливо довели президентські вибори 1999 року. Вони продемонстрували наявність у суспільстві достатньо вагомих соціально-політичних передумов суттєвого поглиблення курсу ринкових реформ, відчутного їх прискорення.

У суспільній свідомості формуються стійкі переконання, що лише за допомогою продуманих, послідовних та рішучіх системних перетворень можна забезпечити прогресивний розвиток держави, успішне вирішення проблем соціального і економічного розвитку, підвищити добробут та забезпечити гідне життя кожній людині.

Все це дає підстави для утвердження такого необхідного сьогодні в суспільстві соціального оптимізму, впевненості людей у завтрашньому дні, їх віри в те, що обраний у 1991 р. Україною шлях, яким вона входить в XXI століття, є єдино правильним. Завдання Президента України, Верховної Ради та Уряду, органів виконавчої влади на місцях, місцевого самоврядування – реалізувати ці надії та сподівання народу. Для цього треба закріпити і розвинути розпочаті системні перетворення, сміливо і впевнено рухатися вперед, максимально використовуючи при цьому власний досвід, набутий в ході реформ.

Розроблена на основі передвиборчої програми Президента України стратегія перетворень на наступні п'ять років (2000 – 2004 рр.) визначається цим Посланням. Передбачається, що її положення (фактично вони дістали підтримку майже 16 млн. виборців, які віддали голоси на підтримку Президента України) ляжуть в основу Програми діяльності Кабінету Міністрів України на 2000-2004 рр. Водночас вони можуть розглядатися і як базові принципи формування у Верховній Раді (на основі широкої прогресивної коаліції) політично відповідальної парламентської більшості та уряду народної довіри.

Новизна запропонованої стратегії полягає у такому. На відміну від положень Послання Президента України "Шляхом радикальних економічних реформ" (1994 р.), які визначали загальну логіку вирішення завдань стартового етапу економічних реформ, а також механізми подолання глибокої кризи української економіки, запропонована стратегія соціального та економічного розвитку на 2000-2004 рр. обгрунтовує складніші та відповідальніші завдання. Її стрижнева позиція - визначення шляхів виведення української економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою держави.