Оон: цілі, принципи діяльності

Статутом ООН визначено такі цілі організації:

— підтримувати міжнародний мир та безпеку;

—    розвивати дружні відносини між націями на основі пова­жання принципу рівноправ'я і самовизначення народів;

—    здійснювати співробітництво для розв'язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та для заохочення й розвитку поваги до прав людини й основних свобод;

— організовувати і погоджувати дії націй для досягнення цих спільних цілей.

Діяльність організації ґрунтується на таких принципах:

— суверенна рівність усіх держав-членів;

— вирішення країнами-членами своїх міжнародних спірних питань мирними засобами і так, щоб не загрожувати миру, безпеці та справедливості;

— утримання будь-якої держави від загрози силою або засто­сування сили проти інших держав;

— надання державами-членами допомоги ООН в усіх її діях, які здійснюються відповідно до Статуту, й утримання від допо­моги будь-якій країні, проти якої ООН вживає заходів превентив­ного або примусового характеру;

— забезпечення дотримання країнами, які не є членами ООН, тих самих принципів, оскільки це необхідно для підтримання міжнародного миру і безпеки;

— невтручання у справи, які стосуються внутрішньої компе­тенції будь-якої держави.

На основі Статуту виникла розгалужена система багатосто­ронніх договорів. ООН розробляє рекомендації, конвенції, захо­ди, які пропонує прийняти своїм членам для подальшого вклю­чення в законодавство або введення нормативних актів.

Членами ООН можуть бути всі миролюбні держави, які беруть на себе зобов'язання дотримуватися Статуту і, на думку ООН, можуть і прагнуть ці зобов'язання виконувати. Нових членів прий­має Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки. Стату­том передбачено також призупинення прав та привілеїв держави-члена або навіть виключення за недотримання принципів Статуту.

Хартія ООН зобов'язує країни-члени регулярно сплачувати членські внески. Згідно з існуючими правилами щорічні внески в основний (так званий регулярний) бюджет організації треба вно­сити до ЗІ грудня відповідного року. Статтею 19 Статуту ООН передбачено, що країни, які не сплачують внески, можуть бути позбавлені права голосу в Генеральній Асамблеї.

Розмір внесків визначається Асамблеєю за рекомендацією ко­мітету з внесків (18 членів). Квоти внесків розраховуються відпо­відно до валового національного продукту і рівня доходів на душу населення країни-члена. Тому приблизно 75 відсотків коштів над­ходить від десяти найбагатших країн. Асамблея встановила мак­симум — 25 % бюджету і мінімум — 0,01 %. Так, США сплачують у регулярний бюджет ООН 25 % його суми, Японія — 11,38%, Німеччина — 8,9 %, Франція — 6,25 %, Великобританія — 4,86 %, Італія — 3,39%, Канада — 3,09%. Додатковим джерелом бю­джету є добровільні внески.

Квота Радянського Союзу становила 9,99 %, України — 1,25 %, Білорусії —0,33%. Після розпаду СРСР для Росії було встановлено квоту 5,68 % регулярного бюджету. В 1996 р. з урахуванням еконо­мічного стану квоту було перераховано і знижено до 4,45 %. Украї­на також через постійного представника при ООН звернулась до Генерального секретаря з проханням переглянути шкалу внесків та сприяти розв'язанню проблеми заборгованості. Українську квоту за період 1995-1997 рр. було знижено з 1,87% до 1,09% бюджету. У відповідному співвідношенні обчислюються і ставки внеску до всіх міжнародних організацій системи ООН — МОП, ЮНЕСКО та ін.

Крім відрахувань у регулярний бюджет для держав-членів встановлюються також розміри внесків відповідно до модифіко­ваного варіанта основної шкали покриття витрат тимчасових Збройних Сил ООН. За станом на лютий 1996 р. держави-члени заборгували ООН 3,2 млрд. дол. США, з них 1,3 млрд. дол. при­падає на регулярний бюджет, 1,9 млрд. — на фінансування опе­рацій для підтримання миру.

Маючи понад 70 інформаційних центрів на всіх континентах, ООН налічує 54 тис. службовців; 14 тис. співробітників працю­ють безпосередньо в штаб-квартирі організації у Нью-Йорку.

Офіційними мовами організації є англійська, іспанська, китай­ська, російська, французька. Арабська мова додана пізніше як офіційна мова Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки і Економічної та Соціальної Ради.

Регулярний бюджет за програмами ООН затверджується Ге­неральною Асамблеєю один раз на два роки. У 1994 — 1995 рр. регулярний бюджет ООН становив майже 1,1 млрд., а бюджет­ний дефіцит— 300 млн. доларів.

Останні роки ООН переживає дві взаємопов'язані кризи — фінансову і бюджетну. Перша зумовлена тим, що деякі держави-члени не виконують своїх фінансових обов'язків згідно зі стату­том, друга — з необхідністю суттєвого скорочення бюджету. От­же, на порядку денному ООН стоїть питання реформування цієї організації. В доповіді Генерального секретаря ООН на 51-й сесії ГА «Оновлення ООН: програма реформ» запропоновані основні напрями оновлення, серед яких:

— створення нової структури керівництва та управління; — забезпечення платоспроможності створенням спеціальних фондів:

—    скорочення структур і підрозділів Секретаріату до п'яти їх об'єднанням, а також злиттям міжурядових органів;

—    сприяння стабільному і сталому розвиткові;

—    підвищення ролі ГА;

— електронізація ООН.

Генеральний секретар ООН має намір скоротити в наступні роки непрограмні витрати з 38% регулярного бюджету до 25% і спрямувати зекономлені кошти у так званий «дивіденд розвит­ку», тобто спеціальний фонд розвитку.

У ході 52-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН в 1997 р. схвале­но кардинальні рішення щодо глибокої структурної і функціо­нальної перебудови її системи. Генеральний секретар ООН К.Аннан ініціював розробку програми реформ, спрямованих на підвищення ефективності діяльності цієї організації, яку підтри­мали більшість держав-членів. Оновлення ООН є життєво важ­ливим для її адаптації до сучасних політичних реалій.

Органи системи Організації Об'єднаних Націй можна поділи­ти на такі основні групи: головні, допоміжні, спеціалізовані орга­нізації і установи, автономні організації.

Структура ООН Генеральна Асамблея: 192 держави-члена  Рада Безпеки: 5 постійних і 10 непостійних членів  Економічна й Соціальна Рада: 54 члена  Міжнародний Суд: 15 суддів  Рада по Опіці: 5 членів  Генеральна Асамблея

Генеральна Асамблея є головним робочим органом Організації Об'єднаних Націй, що складається із представників всіх держав-членів. Повсякденна діяльність Організації Об'єднаних Націй формується багато в чому виходячи з виданого Генеральною Асамблеєю мандата. У цей час ведеться діяльність по активізації роботи Асамблеї, а також пошук подальшого підвищення її ролі, авторитету, дієвості й ефективності.

Україна в міжнародних організаціях На сучасному етапі міжнародні організації як форма міжнародного співробітництва та багатосторонньої дипломатії відіграють надзвичайно важливу роль. Для сучасних міжнародних організацій визначальною рисою є подальше розширення їх компетпнцій та ускладнення структури. Нині загальна кількість таких організацій наближається до 5 тисяч, з яких понад 400 - міжурядові. Тому можна із впевненістю говорити про світову систему міжнародних організацій, в центрі якої, безперечно, перебуває ООН. На сьогодні Україна - повноцінний член світової спільноти, чого не можна сказати про не таке вже й далеке минуле. Здобуття Україною державної незалежності поряд з багатьма іншими питаннями висунуло цілу низку проблем у сфері міжнародних відносин. Це і вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, це і новий, самостійний тип взаємин з державами колишнього СРСР, так званим “близьким зарубіжжям”, це, з рештою включення України в інтеграційні процеси, які розгорнулися серед розвинутих країн Європи.  Суверенність держави, окрім іншого, означає самостійність її зовнішньої політики. Набуття Україною ознак повноцінно розвиненої держави, суб’єкта міжнародних відносин відбувається за досить складних, суперечливих і певною мірою унікальних умов. Після тривалого періоду монополії правлячих кіл у визначенні зовнішньополітичного курсу до його формування тепер пречетнісили з різними, часто протилежними соціально-політичними позиціями, і це ускладнює вироблення загальнодержавного курсу у міжнародних відносинах нашоі країни. Основні правові норми становлення України як суб’єкта міжнародних відносин закладені в Декларації про державний суверенитет України, де є спецільний десятий розділ “Міжнародні відносини”, в якому зазначено, що “вона як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульскими, торгівельними представництавами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформіційній, технічній та спортивниій сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах”.  Нині Україна є членом більш ніж 40 як міжурядових, так і неурядових міжнародних організацій. Відтоді, як досягнута незалежність, зростає авторитет України як члена багатьох універсальних мівжнарордних організацій, у фундації яких вона брала участь (ООН та ін.). Нашу державу прийнято до складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співаробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво та партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль було докладено, щоб стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції як Рада Європи (РЄ). Особливе і визначне місце в зовнішній політиці України належить співробітництву з Організацієй Об'єднаних Націй. Український народ може пишатися тим, що його країна була однією з держав-засновниць цієї глобальної міжнародної організації. Свого часу, в перші 45 років існування ООН, Україна виявила чимало ініціатив у розробці міжнародних питань, перебуваючі в рамках ООН. Але, як стверджує багато українських вчених, дипломатів, в тому числі постійний представник Укарїни при ООН Віктор Батюк, присутність нашої держави в ООН була в дуже обмеженому і спотвореному вигляді. Делегація України могла захищати власні інтереси під пильним наглядом “старшого брата”, бо завдяки англійській абетці делегація СРСР завжди розміщалася відразу праворуч української. Про місце і роль України в ООН до проголошення незалежності колишній міністр закордонних справ А. Зленко заявив: ”Про нас знають в ООН як про країну, яка протягом усієї історії ООН робила вагомий внесок у сприяння процесу роззброєння, розгляду широкого комплексу економічних, соціальних, гуманітарних проблем, питань боротьби з колоніалізмом, расизмом, апартеїдом, підтримувала боротьбу поневолених народів за своє визволення”. Проголошення незалежності Ураїни співпало з ренессансом ООН, що дало їй змогу в новій якості самостійно виступати на міжнародній арені, влитися в міжнародне співтовариство. Для України, яка прагне твердо закріпитися у світових міжнародних організаціях та проводити власний зовнішньополітичний курс, членство в ООН є однією з умов міжнародних гарантів її національної безпеки. Якщо до розпаду СРСР безпека України гарантувалася військовою могутністю Радянського Союзу, ОВД, то з проголошенням незалежності саме ООН залишається чи не єдиною структурою, спроможною у разі необхідності надати Україні конкретну допомогу в справі забезпечення її територіальної цілісності. Перетворення України на самостійну демократичну державу відкриває для неї простір для доказу того, що вона є вагомим чинником міжнародного життя. Роки, що минули від дня здобуття незалежності показали: позицію України в ООН поважають, і її інтереси враховуються під час прийняття важливих рішень.  Переконливим підтвердженням цього є, приміром, одночасне обрання України до таких важливих органів ООН, як Надзвичайний фонд допомоги дітям при ООН, Комісія з прав людини. На користь української дипломатії промовляють такі факти, як членство України в Економічній та Соціальній Раді ООН, Комітеті ООН по внесках, Раді керівників ООН, Виконавчій Раді Дитячого фонду ООН, включення України до Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй. Вагому позицію України в ООН можна визначити тим, що вона (третя за ядерним потенціалом держава) першою в історії людства добровільно відмовилися від ядерної зброї, приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), ратифікувала угоду про скорочення стратегічних наступательних озброєнь (СНО-1). Це дало змогу Президентові України Л.Кучмі, виступаючі на спеціальному урочистому засіданні Генеральної Асамблеї ООН з нагоди 50-ї річниці ООН 22 жовтня 1995 р., запропонувати встановлення особливого статусу з міжнародними гарантіями безпеки, консолідованою фінансовою і технічною допомогою, моральними стимулами для країн, які відмовилися від ядерної зброї, через реалізацію нової програми ООН “Світ ХХІ сторіччя без ядерної зброї”.  З 12 травня 1954 р. Україна член ЮНЕСКО. За повоєнні роки вона обиралася до ряду керівних органів ЮНЕСКО та до Виконавчої Ради (1980-1985). Україна - член Міжнародного урядового Комітету, Міжурядової програми з інформатики, Міжнародної Координаційної Ради програми “Людина і біосфера” (МАБ), Європейської економічної комісії ООН. В цілому Україна бере участь у діяльності більш як 60 організацій ООН (МАГАТЕ, ЮНІДО, МОП, ВПС тощо). Обрання Міністра закордонних справ України Г.Удовенка головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН свідчить про постійно зростаючий авторитет України на міжнародній арені. Україна бере активну участь у миротворчій діяльності ООН, проводить справді незалежну від окремих держав чи груп держав зовнішню політику.  Україна і надалі намагається забезпечити політичний, ідеологічний та організаціїний вплив на діяльність ООН шляхом розробки й висунення ініціатив та пропозицій, які б, з одного боку, відповідали національним інтересам нашої держави, а з другого боку, відбивали тенденції діяльності ООН на сучасному етапі. Прикладом таких пропозицій стала підготовка і прийняття за ініціативою України Конвенції із захисту Миротворчого персоналу ООН. Україна підтримує колективні зусилля по збережнню міжнародного миру та безпеки, бере активну участь в операціях сил ООН з початку кризи у колишній Югославії, де перебуває понад 1200 українських військовослужбовців.  Україна є учасницею, членом “нового Радянського Союзу”, тобто Співдружності незалежних держав, яка була спворена в грудні 1991 року. Уряд нашої держави розглядає СНД як ьіжнародниц механізм, що доповнює і координує процкс створення якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, які утворилися на території колишнього СРСР, і має на меті сприяння більш успышному вирішенню проблем, що виникли внаслідок розпаду Союзу СРС. україна стоїть напозиції насамперед економічної доцільності існування СНД, розвитку торговельно-економічних відносин між державами-учасницями Співдружності. Співробітництво в рамках СНД в усіх сферах співробітництва Україна розглядає крізь призму власних національних інтересів, при цьому усвідомлюючи своє право як незалежної держави самостійного формування позиції щодо активної та гнучкої політики в межах Співдружності, реалізації національних інтересів.  Україна виступає проти перетворення СНД на державне утворення зі своїми органами влади і управління, надання їй статусу суб'єкту міжнародного права. Тому Україна уникатиме і в подальшому участі в інституціоналізації форм міждержавного співробіцтництва, здатній перетворити СНД у наддержавну структуру. У разі набуття подібною тенденцією домінуючого характеру вона залишає за собою право переглянути своє ставлення до участі в співдружності.  У сфері економіки Україна обрала і відстоює лінію створення власної відкритої економічної системи, участі в міжрегіональних ринках, серед яких чільне місце має займати спільний ринок Співдружності, незалежних держав, як рівноправне економічне інтеграційне об'єднання. Україна стоїть на позиції, яка передбачає збалансовану господарську діяльність всіх без винятку держав-учасниць СНД, що вимагає перегляду старих і переходу до нових форм інтеграції.  У військово-політичній сфері Україна стоїть на позиції неучасті в угодах військово-політичного характеру на геополітичному просторі колишнього СРСР. Такі угоди суперечили б проголошеному Верховною Радою прагненню набути в майбутньому нейтрального статуса.  Україна не має ніяких територіяльних претензій до всіх сусідніх держав, у тому числі держав-учасниць СНД. Водночас свої державні кордони, що склалися на період розпаду СРСР, вона вважає непорушними.  Послідовно дотримуючись виробленого щодо СНД курсу, Україна не підписала Угоди про Сили спільного призначення на перехідний період (14 лютого 1992 року, Мінськ), Договор про колективну безпеку (15 травня 1992 р., Ташкент), Статут Співдружності незалежних держав (22 січня 1993 р., Мінськ) та цілий ряд інших документів ,які передбачали утворення наднаціональних органів. При розгляді питання про економічний союз, підписані декларації і рішення про його утворення (14 травня 1993 р., Москва) Президент України, у відповідності до позиції Верховної Ради, зробив застереження, що Україна не підтримує термін “союз”. “Ми підтримуємо інтеграцію, інтеграційні процеси, - уточнив Президент. Ми за те, щоб СНД існувала, ми за те, щоб Співдружність розвивалась у рамках економічних відносин, але ми не можемо підтримувати політичну, воєнно-політичну інтеграцію і всі інститути, які будуть утворюватись, тому що це загрожує суверенитету”. Таким чином, Україна, очолюючи “групу неприєднання” серед країн СНД (до складу якої входять також Молдова та Азербайджан), що протидіє утворенню будь-яких наднаціональних органів чи військово-політичних механізмів, наша держава дедалі більше визначає, чи залишиться СНД вільною економічною асоціацією, чи перетвориться на тісну військово-політичну конфедерацію. Без України новий Радянський Союз неможливий. З огляду на те, що Білорусія зливається з Росією, позиція України набуває ще більшого значення. Уникаючи інституціоналізації СНД як механізму безпеки, Україна водночас має розвивати економічну співпрацю з Росією та іншими державами колишнього СРСР. Українське керівництво очікує, що важливу роль в розширенні й диверсифікації міжнародних торговельно-економічних зв'язків відіграватиме Всесвітня організація торгівлі (ВОТ), до якої Україна готова приєднатися. Окремо йдеться про бажаність посилити інформаційне забезпечення зовнішньополітичної діяльності України за допомогою механізмів та можливостей, що існують у рамках ООН. Треба заповнити той інформаційний вакуум, який існує стосовно подій що відбувається в Україні. Участь України в ООН є одним із найбільш рентабельних у політичному плані зовнішньополітичних механізмів України. Внесок України до ООН на душу населення становить приблизно 86 центів на рік - тобто весь обсяг корисної діяльності ООН від блакитних шоломів до вакцини проти дифтерії коштувало громадянину України за месяць менше, ніж поїздка в міському транспорті. Звичайно, співпраця України з ООН не має одностороннього вигляду. Певна віддача йде і від структурних організацій в Женеві. Якщо взяти економічний аспект цієї віддачі, то тут є чимало проектів, зорієнтованих на надання цієї допомоги. Це і сприяння у розробці й проведенні політики перебудови економіки та окремих галузей (металургія, енергетика), і у здійсненні приватизації й розвитку підприємництва. За допомогою Міжнародної організації праці здійснено комплексне дослідження ринку праці в Україні і вироблено рекомендації щодо вирішення відповідних соціальних проблем.  Виз¬начною подією в політичному житті України стало приііняття до Ради Європи. Наша держава стала 37-м чле¬ном цієї авторитетної організації і п'ятою серед колишніх республік СРСР (після Латвії, Литви, Естонії та Молдови). Метою Ради Європи, згідно з договором про її утворення, є досягнення більшого ступеня узгодженості й згуртованості держав-учасниць на базі спільних принципів та ідеалів, на яких грунтується західна цивілізація і демократія, а також сприяння їх економічному і соціальному прогресу. Задля цього держави-учасниці мають за допомогою РЄ вступати в угоди і вживати спільні дії в економічній, соціальній, культурній, науковій, юридичній та адміністративній галузях і розвивати права людини та основні свободи. Головними органами Ради Європи є: Комітет міністрів у складі всіх міністрів закордонних справ і Парламентська Асамблея. Щоб бути прийнятим до складу РЄ, необхідно дотримува¬тися трьох найважливіших принципів: держава-кандидат має бути правовою, поважати права людини, мати в наявності плюралістичну демократію. До набуття цього статусу Україна йшла послідовно, крок за кроком від дня проголошення своєї незалежності. Уже в грудні 1991 р., невдовзі після референдуму, який підтвер¬див Акт проголошення незалежності, Міністерство закор¬донних справ України звернулося до Генерального секре¬таря Ради Європи з пропозицією провести переговори про визначення сфери й форм співробітництва. Відтоді почав¬ся зустрічний рух. На запрошення РЄ відбулися візити парламентських делегацій України в столицю інтегоованої Європи Страсбург і зворотні візити до Києва керівників РЄ. Статус "спеціально запрошеної країни" наша держава отримала 16 вересня 1992 р. Україна була включена у кілька програм, що здійснюються під егідою цієї організації, її також було прийнято як асоційованого члена Ради Європи у комісію "За демократію через право" ("Венеціанська комі¬сія") для спостереження за виконанням правових норм, що служать гарантом демократії. Рада Європи функціонує за трьома ключовими напрямами: розвиток демократії, захист прав людини, забезпечення вер¬ховенства закону. Ступивши на шлях входження до РЄ, Україна докладає чимало зусиль, щоб дотримуватися цих напрямів. Експерти Ради Європи констатують прагнення нашої держави привести своє законодавство у відповідність до міжнародних норм і стандартів, передусім тих, що містяться у Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах про права людини, підсумкових документах ОБСЄ та кон¬венціях РЄ. Водночас Україна збагачує європейське співто¬вариство власним досвідом розв'язання проблем цивілізо¬ваним шляхом у складному процесі трансформації суспіль¬ства, досвіду якого світова практика не знає. Йдеться не тільки про перетворення централізованої економіки в цивілізовану ринкову, а й, скажімо, про досвщ побудови міжнаціональних відносин у багатоетнічному ук¬раїнському суспільстві. Стабільність у цьому регіоні Європи міжнародні експерти пояснюють саме виваженою, позитив¬ною національною політикою Украши, яка відповідає нор¬мам Рамкової конвенції про захист національних меншин (Україна приєдналася до останньої 15 вересня 1995 р.). Взагалі ж, входження України до Ради Європи означає необхідність приєднатися до більш як 150 конвенцій, які функціонують у рамках РЄ з приводу прав людини у тій чи іншій галузі. Українське керівництво сподівається, що РЄ надасть Ук¬раїні допомогу у приведенні національного законодавства у відповідність до європейських стандартів, зокрема у розробці проектів цивільного та цивільно-процесуального. Адміністра¬тивного та Адміністративно-процесуального кодексів, що стане вагомим внеском у формування правової бази нашої держави. Рада Європи готова допомогти у налагодженні ме¬ханізму діяльності Конституційного Суду України. Отже, вступ України до Ради Європи означає розши¬рення демократичного простору на схід. Крім того, Україна, яка володіє величезним науково-технічним, інтелектуальним виробничим потенціалом, відкриває нові можливості для збагачення загальноєвро¬пейської культури. Членство у Раді Європи має принести й відчутні еко¬номічні вигоди - від сприяння економічним реформам до захисту комп'ютерного зв'язку та надання псиних пільг у торгово-економічшй сфері. Важливим напрямком інтеграції в Європейські структури, безумовно, є співробітництво України з Європейським Союзом, що утворилося на основі Маастрихтських угод шляхом об'єд¬нання Європейського економічного союзу (ЄЕС) та Євро¬пейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) в 1993 р Це могутнє політичне та валютно-фінансове об'єднання передбачає не тільки спільну зовнішню політику в галузі оборони, а й спільні зусилля щодо захисту навколишнього середовища, боротьби із злочинністю, інтеграції торговель¬них зв'язків 3 1 січня 1993 р. в рамках "єдиного європейсь¬кого простору", де проживає 380 млн. чоловік, почали вільно переміщуватися люди і без будь-яких податків та обмежень -товари і капітали На цей гігантський "суперринок" припа¬дає 42% світової торгівлі. Єдиний економічний простір у Західній Європі передбачає й уніфікацію національних зако¬нодавств. У середині 90-х рр. означено основні цілі для Євро¬пейського Союзу: це забезпечення економічного зростання й зайнятості, забезпечення безпеки в Європі, сприяння куль¬турної різноманітності в Європі, вдосконалення структур ЄС. У спеціальній декларації з нагоди утворення ЄС країни -члени цього Союзу висловили готовність налагодити "в дусі співробітництва" діалог із східноєвропейськими краї¬нами, в т. ч. з Україною. У дусі декларації в травні 1994 р. в Києві було парафовано угоду про партнерство і співробіт¬ництво між Україною і Європейським Союзом, яка була згодом підписана у Люксембурзі, де проходило засідання Ради міністрів закордонних справ ЄС. То був перший подібний документ у відносинах Європейського Союзу з державами - членами СНД. Ця угода передбачає взаємне надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі, зняття імпортних квот при укладенні окремих угод про торгівлю. Наприкінці 1994 р. Європарламент заявив про надання нашій країні макрофінансової допомоги в розмірі 85 млн. екю для зміцнення економіки ринкової орієнтації. У червні 1995 р. Україна підписала з Європейським Со¬юзом двосторонню тимчасову угоду про торгівлю та питан¬ня, що до неї відносяться. Цей документ став першою угодою такого типу, укладеного з новою незалежною державою. Сторони надали одна одній сприятливі умови для здійснення торіївлі Угода відкриває можливість торгувати з усіма країнами Європи без будь-яких обмежень, зокрема текстилем, сільськогосподарською продукцією тощо. Довгострокова мета України - стати рівноправним чле¬ном ЄС, як і інших європейських структур У середньостроковому плані - це створення зони вільної торгівлі з ЄС і набуття асоційованого членства в цьому Союзі. На 1998 рік заплановані переговори про створення такої зони. У середині 90-х рр. спостерігалася позитивна динаміка у відносинах України і Європейського Союзу. Регулярними стали зустрічі з "трійкою" ЄС Відбулися перші застаний Ради співробітництва Відкрилося постійне представниц¬тво України при ЄС у Брюсселі Створено Комітет по зв'яз¬ках з ЄС. У широкій геополітичній орієнтації України в останні роки найбільшим прогресом відзначаються відносини з Організацією Північноатлантичного договору. або, як її скорочено називають, НАТО. Початок її діяльності як противага радянському блоку було покладено підписанням 4 квітня 1949 р. Вашингтонського договору США, Канадою та 10 західноєвропейськими крїнами. У 1952 р. до цього Альянсу приєдналися Греція та Туреччина, в 1955 р. - ФРН та в 1982 р. - Іспанія. НАТО є міжурядовою організацією, основне завдання якої згідно з договором полягає в об’єднанні зусиль для здійснення колективної оборони та підтримання миру і безпеки. Якщо раніше умови “холодної війни” вели до переважання в діяльності НАТО в перші роки її існування питань військово-оборонного характеру, але поступово зростала й вага військово-політичних та політичних аспектів функціювання цієї організації. Прямі відносини України з НАТО розпочалися з візиту Генерального секретаря цієї організацієї М.Вернера до Києва 22-23 лютого 1992 року. 8 липня 1992 року відбулося відвідання штаб-квартри Альянсу Президентом України Л.Кравчукком. Наша держава почала брати активну участь в діяльності РПАС. У лютому 1994 р. міністр закордрнних справ А.Зленко піджписав Рамковий документ угоди про “Партнерство зарали миру”, а з 25 травня 1994 р., після передачі до НАТО презентаційного документа України про участь у цій угоді, почалося практичне співробітництво з її виконання. Свідченням особливого ставлення Організації Північного договору до України стало підписання 10 червня 1996 р. Індивідуальної програми щодо її партнерства з НАТО. Успішний розвиток співробітництва дав змогу підняти його на більш високий рівень - 9 липня 1997 р. в Мадриді Президентом Л.Кучмою та лідерами 16 держав НАТО було укладено “Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією півнвчноатлантичного договору”. Посиленна увага до нашої країни пов’язана з тим, що “незалежна, демократична та стабільна Україна є одним з ключових факторів забезпечення стабільності в центрально-Східній Європі та на континенті в цілому”. Для розвитку організаційних форм взаємного співробітництва при штаб квартирі НАТО в Брюсселі було засновано військову місію зв’язку України, з жовтня 1997 р. почала працювати Комісія Україна-НАТО. В Україні було створено Державну міжвідомчу Комісію зі співробітництва з НАТО під головуванням секретаря Ради національної безпеки та оборони В.Горбуліна. А ще напередодні Мадридського саміту, 7 травня 1997 р. в києві Генеральним секрктарем НАТО Х.Соланою та міністром закордонних справ Г.Удовенко було відкрито перштй у Східній Європі Центр інформації та документації Альянсу. Тобто можна з певненістю зазначити, що за недовгий період після встановлення офіційних вілносин з НАТО Україна активно співпрацює з цією міжнародною організацією. Регулярними стали спільні військові маневри, передбаченні угодами про ” Партнерство заради миру”, як на території України , так і в країнах НАТО та інших державах, що приєдналися до цих угод. Успішно пройшли такі спільні навчання, як “Щит миру” на Яворівському полігоні у Львівській області (травень 1995 та 1996 рр.), “Осінні союзники-95” на головній базі морської піхоти США в штаті Південна Кароліна (вересень 1995 р.), “Шейнекс” (конференція-навчання з участю української делегації в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі в квітні 1997 р., присвячена моделям урегулювання регіональних кризових ситуацій) тощо. Особливого політичного значення набуло проведення навчань “Морський бриз” в акваторії Чорного моря та на полігоні “Широкий лан” у Миколаївський області, незважаючи на досить відчутну протидію з боку лівих сил у Верховній Раді та частини населення Криму. Пріоритетними регіональними напрямами зовніш¬ньої політики України є діяльність у рамках Органі¬зації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Раді Північноатлантичного співробітництва (РПАС) та Північноатлантичної асамблеї (ПА). На Будапештській зустрічі, яка відбулася в 1994 р., про¬понувалося більш детально проробити всю систему безпеки в Європі. Україна висунула на нараді ідею: прийняти рішен¬ня про створення спеціальної групи з представників ООН, НАТО, ЄС, ЗЄС та ОБСЄ, яка почала б роботу над угодою між цими структурами щодо розподілу обов'язків між ними і визначення сфер впливу. У ході дискусій і консультацій стало очевидно: не всі організації (передусім НАТО) готові до детального розгля¬ду всіх аспектів такої взаємодії. Україна виступає за подальше зміцнення інститутів ОБСЄ, удосконалення діяльності та підвищення ефектив¬ності її механізмів, особливо у сфері превентивної дипло¬матії.  Кілька років шляхом співробіцнитва з ВООЗ здійснювалась змістовна програма допомоги у подоланні наслідків аварії на ЧАЕС, у рамках якої було проведено спеціальні медичні обстеження різних груп населення, отримано чималу кількість обладнання, медпрепаратів, кілька мільйонів доларів. Постійний валютний прибуток дає участь у Всесвітній організації інтелектуальної власності (ВОІВ), сприяючи налагодженню патентної справи, захисту товарних знаків тощо. Отож, дістаємося висновку, що Україна бере активну участь у формуванні політичних умов на міжнародній арені тим, що є членом багатьох впливових міжнародних організацій, в межах яких вона провадить активну роботу, яка, до того ж, відзеркалює не лише загальні, а й національні інтереси нашої держави. З момента досягнення незалежності Україна отримала членство у вливових міжнародних організаціях однією з перших з числа колишніх республік СРСР, що говорить на користь нашої держави, є показником зростаючого авторитету України в світі. Але, як говорить давня мудрість, краще якість ніж кількість. Тому, як на мене, Україна перш за все має вдосконавлювати та покращувати свою роботу в організаціях, членом яких вона вже є, а потім вже розглядати можливості входження до інших міжнародних організацій. Насамперед це стосується ЄС та НАТО. Проте складна сучасна геополітична ситуація не залишає нашим політикам вибору, змушує їх якось реагувати на ситуацію, розташування головних сил у світі. Тому не дивно, що в недалекому майбутнєму кількість міжнародних організацій, членом яких є Україна, може збільшитися. Проблеми Національної Безпеки України В Умовах Глобалізації

Основною закономірністю сучасного світового розвитку стала глобалізація. Об'єктивні і закономірні процеси - глобалізація розвитку, глобальна трансформація, інтеграція. З початку XXI ст. стала реальною загроза тотальної силової глобалізації, тепер вона вже реально є головним законом світового розвитку. Для одних країн це несе нові перспективи, для інших - великі загрози. Не може залишитися осторонь цих процесів Україна у зв'язку з її розташуванням між Сходом і Заходом, а також історичними та політичними реаліями.

Основною закономірністю сучасного світового розвитку стала глобалізація. Об'єктивні і закономірні процеси - глобалізація розвитку, глобальна трансформація, інтеграція. З початку XXI ст. стала реальною загроза тотальної силової глобалізації, тепер вона вже реально є головним законом світового розвитку. Для одних країн це несе нові перспективи, для інших - великі загрози. Не може залишитися осторонь цих процесів Україна у зв'язку з її розташуванням між Сходом і Заходом, а також історичними та політичними реаліями. Геополітичне положення України на межі двох великих циві-лізаційних просторів - європейського та євразійського було і є одним із визначальних факторів її історичної та політичної долі. Географічно Україна завжди була і залишається центрально-європейською державою. Історично і політично тривалий період більша частина території України перебувала під впливом євро-азійської соціально-культурної традиції, перебуваючи у складі Російської, потім Радянської імперії. Національна ментальність виявилася розщепленою, відповідно, не було єдиних геополітичних пріоритетів, національних інтересів, єдиної національної стратегії. Все це зумовило невдачу побудови національної держави на початку XX ст., а також сучасні труднощі становлення України як євроазійської держави. Проте чітке визначення геополітичних пріоритетів, консолідація у масовій свідомості основних національних інтересів є однією з найважливіших передумов стабільного розвитку кожної сучасної держави. Національні інтереси, як і геополітичні пріоритети, виводяться, безумовно, з основних цінностей суспільства, таких, як "виживання", "свобода", "демократія", "економічний добробут", "розвиток", "соціально-культурні традиції" та орієнтації, інші внутрішні (національна ментальність і домінуюча ідеологія, екологічна система тощо) і зовнішні (міжнародне середовище, зокрема геополітичне, союзи, блоки, історичний досвід і традиції міжнародних відносин тощо) параметри. Формування відносно стабільної, загальноприйнятої, несуперечливої і самоузгодженої системи національних інтересів і геополітичних пріоритетів - визначальне завдання національної еліти в процесі державотворення. Однією з проблем України в реалізації цього процесу була внутрішня непідготовленість України до незалежності, відсутність єдиної національної ментальності, загальноприйнятих національних цінностей. Перед Україною постали проблеми: • прискорена побудова національної держави вимагала консолідованої національної ментальності; • швидка консолідація національної ментальності виявилася дуже важкою (якщо не неможливою) без сильної унітарної держави. Намагання розв'язати окремі проблеми одночасно виявилися дуже нагальними. Внаслідок тринадцятилітніх пошуків Україна лише зараз підійшла до розуміння цілеспрямованого формування геополітичних пріоритетів, уніфікованої системи національних інтересів і виваженої національної стратегії. Перші спроби визначити основні для України категорії та поняття були зроблені ще всередині 1991 р. В Україні та на Заході була надрукована серія статей, де визначалися головні національні інтереси та геополітичні пріоритети, втілення в життя і захист яких гарантували б виживання України - незалежної суверенної держави. Були окреслені також і загрози національній безпеці України. Порівняння цих визначених 1991-1992 pp. національних інтересів і загроз національній безпеці України з реальними досягненнями процесу державотворення дає змогу дійти висновку, що з'явилися нові вагомі загрози. Розглянемо цю зміну, зауважуючи лише зовнішні фактори (див. таблицю). Україна у своєму державотворенні зробила надзвичайно багато помилок. Коли прийшло усвідомлення, що реальна політична незалежність неможлива без незалежності економічної, змусило правлячу еліту висунути програму економічних реформ як центральну тезу внутрішньої та зовнішньої політики України. Проте, на жаль, послідовності у її втіленні в життя немає. Стимульовані ззовні міжнаціональні конфлікти та територіальний розкол України Стимульовані ззовні регіональні конфлікти і територіальний розкол України Економічна блокада і ядерний шантаж Економічний шантаж і цілеспрямовані акції з підриву економіки України та блокування її економічної незалежності Територіальні претензії та втягування України до міждержавних конфліктів Невизначеність багатьох кордонів й іноземне економічне "проникнення" як форма встановлення політичної залежності Панслов'янська ідеологія та російське соціально-культурне домінування Панслов'янська ідеологія та російське соціально-культурне й інформаційне домінування тегічних партнерів", що на практиці дуже часто нагадували без-принциповість. Одночасна орієнтація на полярні центри сили, балансування на суперечностях потенційно небезпечні і завжди були ефективною тимчасовою тактикою, однак поганою стратегією. Крім цього, формування й імплементація ефективної стратегії неможлива без попереднього визначення геополітичних пріоритетів, чіткого усвідомлення національною елітою ролі та місця України в регіональному і глобальному геополітичному просторі. Отже, питання геополітичного вибору України перетворюється із загальнотеоретичної проблеми у визначальний фактор її історичного і політичного майбутнього. Це важливо тому, що стабільність всієї Євроатлантичної системи на сучасному етапі залежить від посткомуністичних країн Балто-Чорноморського поясу ("вісі Європи"). Це країни Балтії, Польща, Україна, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина. Маючи міцні стратегічні позиції, ці країни визначають і будуть визначати стан і структуру європейської безпеки на десятиліття наперед. Україна посідає ключове місце на Балто-Чорноморській вісі. Це зазначають і представники атлантизму, і прихильники євразійства. Однак з існуванням незалежної України не можуть погодитися політичні діячі Росії. Вони розглядають незалежну Україну як загрозу своїй національній безпеці. Північний сусід не бачить України поруч як необхідну умову розвитку своїх вигідних стосунків з Європою і Заходом загалом. Російська стратегія передбачає особисте лідерство представляти перед Заходом інтереси "країн колишнього союзу". Основні напрями стратегії Росії зумовлені її геополітичними амбіціями і намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського договору та СРСР. Особливе місце відводиться інтеграційним процесам у зоні "російського впливу", можливостям і механізму СНД. Головні стратегічні пріоритети політики Росії до СНД завжди визначалися намаганнями використати цю структуру як знаряддя реінтеграції СРСР у тій чи іншій формі, засіб просування і втілення у життя економічних, політичних, військових і територіальних амбіцій Росії далеко за її сучасними межами. Первісно сформований як об'єднання незалежних держав, СНД поступово трансформувався у повністю підконтрольну Москві політико-економічну структуру. Росія не лише хоче були лідером і новим центром СНД, а й відкрито заявляє свої права на повне домінування у цій організації. Вона не має наміру будувати відносини в СНД на основах рівного партнерства і норм міжнародного права, поважати економічний та політичний суверенітет і територіальну цілісність її членів. Це, зрештою, зрозуміли більшість лідерів пострадянських держав, які навіть ігнорують саміти глав держав СНД. Тому обрання Президента України Л. Кучми головою Ради СНД повинно би, за планом Росії, реанімувати СНД. Реальну політику Росії стосовно України й інших держав СНД визначає стратегія відродження нової наддержави на теренах СНД під контролем Росії. І хоча існують теорії, які передбачають хід подій, що Росія зможе відмовитись від традиційної ролі "старшого брата", "захисника" всього пострадянського простору і почне поводитись як "нормальна" країна до своїх сусідів, проте у багатьох випадках ці теорії можуть розглядатись серйозно лише як класичний приклад спроб видання бажаного за дійсне, оскільки вони повністю ігнорують величезну соціальну інерцію 145-мільйонного народу з 400-літньою історією перманентної експансії і домінування над іншими країнами. Це засвідчують сучасні події. Ментальність такого народу не може бути змінена за десять років. Для цього процесу потрібна зміна поколінь. Розглянемо коротко проблему: Україна - Захід. Як уже згадувалось, Україна посідає ключове місце на євразійському просторі і фактично контролює основні транспортні коридори між двома цивілізаціями і в широтному, і в меридіанному напрямах. Тим часом політика Заходу до України в перші роки її існування як незалежної держави була не менш суперечливою і непослідовною, ніж політика України до Заходу. В певних аспектах вона залишається такою і на сучасному етапі. Причини цього явища полягали і в повільності формування на Заході нової стратегії до посткомуністичних країн, і в традиційній та дуже шкідливій звичці Заходу дивитися на пострадянський простір "очима Москви". Водночас Росія створювала у світового співтовариства імідж України як "авторитарно-націоналістичного", "безвід повід аль-но-неокомуністичного" режиму. Політика Заходу до України почала змінюватися лише з початку 1994 p., коли наміри Росії стосовно відродження нової наддержави на геополітичному просторі колишнього СРСР стали цілком очевидними. Сигнали "раннього попередження" провідні аналітики почали робити ще раніше. Так, 8 лютого 1994 р. Україна, позитивно оцінивши ініційовану НАТО Програму "Партнерство заради миру" як важливий елемент загальної структури європейської стабільності та безпеки, першою з країн СНД підписала Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня передала керівництву НАТО презентаційний документ з приводу власної участі у програмі ПЗМ. У березні започатковані безпосередні консультації України з НАТО за формулою "16+1". Політичною подією стало підписання у Мадриді 9 липня 1997 р. Президентом України та лідерами всіх держав - членів Альянсу Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Мета - розвиток відносин "особливого і ефективного партнерства", яке "сприятиме стабільності і просуванню спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі". Країни - члени НАТО підтримали гарантії безпеки, що отримала Україна від усіх п'яти ядерних держав - учасниць ДНЯЗ як без'ядерна держава - учасниця цього договору. Сторони визначили форми реалізації співпраці, сфери та механізми проведення консультацій з питань запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів і проведення гуманітарних операцій. У Хартії зазначено: "Україна та НАТО створять кризовий консультативний механізм для проведення спільних консультацій в будь-якому випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці". У тому ж розділі йдеться про те, що "союзники по НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без'ядерної держави, а також принцип непорушності кордонів, як ключові фактори стабільності та безпеки у Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому". Отже, Україна отримала важливу психологічну підтримку найсильнішого оборонного альянсу світу. Хартія має важливе практично-політичне значення. Важливим етапом зближення України і НАТО стала "Державна програма співробітництва України з Організацією північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 року", затверджена Указом Президента України від 4 листопада 1998 р. У ній наголошено: "Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі і вагому складову системи загальноєвропейської безпеки". Ці кроки України до НАТО було продовжено рішенням РНБОУ від 23 травня 2002 p., де зазначено, що розпочато процес, кінцевою метою якого є вступ України в НАТО. Це рішення має велике позитивне значення для України. Членство в НАТО надасть Україні такі переваги: 1) об'єднання з Великою Європою, достатні гарантії безпеки, що сприятимуть подальшій демократизації та розвиткові України в колі розвинених європейських держав; 2) втрата статусу буферної держави між Росією і НАТО, гарантії збереження незалежності незалежно від того, як розвиватиметь ся Російська Федерація; 3) гарантії проти територіальних домагань, підтвердження недоторканості кордонів; 4) збільшення інвестиційної привабливості України, кращі перспективи приєднання до ЄС; 5) благотворний демократизуючий вплив на внутрішньо-політичне життя в Україні, зменшення впливу внутрішніх і зовнішніх антидержавних сил на процеси в країні; 6) ближчі та взаємокорисні відносини із західними сусідами,участь у процесах регіональної та континентальної інтеграції;  7) поширення американської "ядерної парасольки" на територію України; 8) відродження оборонної індустрії України, прискорення реформування Збройних Сил; 9) прискорення ринкових реформ; 10) доступ до технологій НАТО. Геополітичний клімат, що створюється в Центрально-Схі-дній Європі внаслідок розширення НАТО, задовольняє інтереси України як суб'єкта міжнародної політики значно більшою мірою, аніж у випадку моноцентричного домінування Росії. Особливо важливим є введення до НАТО західних сусідів нашої держави. Через кордон у випадку загрози національній безпеці України могла б безпосередньо надходити допомога від Альянсу. Західний кордон держави, який лише з теперішніми членами НАТО Польщею й Угорщиною становить відповідно 542 і 135 км, здатен стримуюче впливати на потенційного агресора чи державу - недоброзичливця України. Безсумнівно, існування кордону з країнами НАТО вже позбавило і ще позбавить Україну чималих загроз, розмір і руйнівний потенціал яких вкрай небезпечний для існування держави. Розширення НАТО на країни-сусіди України має ще й стратегічне значення, особливо завдяки тому, що політика НАТО продовжує ґрунтуватися на стратегії "відкритих джерел". Якщо ж говорити про негативні наслідки розширення НАТО для міжнародного клімату у регіоні Центрально-Схід-ної Європи, то вони пов'язані виключно із реакцією Росії на цей процес. Однак вони тимчасові та незначні порівняно з перевагами, які має розширення НАТО для процесу поширення зони стабільності та безпеки в Європі. Проблему Україна - НАТО необхідно розглядати і з огляду на воєнну безпеку України. Незаперечним є те, що національна безпека такої держави як Україна може бути забезпечена або за допомогою могутнього (бажано ядерного) потенціалу стримування, або участю у впливових і потужних воєнних блоках чи альянсах. Україна, відмовившись від засобів ядерного стримування та приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, практично унеможливила формування самодостатньої системи безпеки України. Отже, для надійного гарантування безпеки України існує єдиний вихід - вдатися до союзницьких відносин із стороною, яка має адекватний загрозам ядерний потенціал. Причому ця сторона має бути демократичною і водночас не мати значних інтересів, антагоністичних українським національним інтересам. Такими сторонами є два представники Заходу - НАТО і США. Становище з гарантуванням зовнішньої безпеки України ускладнюється тим фактом, що її Збройні Сили не здатні повною мірою гарантувати безпеку держави. Україна не здатна також накопичити достатню кількість мобілізаційних ресурсів. У державі існує морально-духовна криза. Україна хоче володіти значними і якісним з воєнного погляду демографічним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, матеріальною базою для її виробництва. Вона, на жаль, не використовує такий ресурс. Це відбувається насамперед через недостатній рівень патріотизму і відповідальності керівництва держави. Відносини України із США у сфері безпеки особливі тим, що мають певну перспективу автономного розвитку як варіанту євроатлантичної інтеграції з меншими залученнями європейських держав. Це можливе завдяки унікальним військово-політичним і технічним можливостям США, їх потенціалу, об'єктивній зацікавленості у процесах, що відбуваються в регіоні Центрально-Східної Європи. Співпраця зі США у сфері безпеки має й перевагу стосовно здатності швидко реалізуватися, на відміну від процесу вступу до НАТО, який може тривати кілька років. Однак поки що політичні умови в Україні (вбивство журналіста Г.Гонгадзе, касетний, "кольчужний" скандали) значно погіршили перспективи співпраці України і США в галузі безпеки. Керівництво Української держави, незважаючи на заяви про намір здобути членство в НАТО, не використовує повною мірою сприятливість міжнародної ситуації для побудови оборонної системи, яка відповідала б сучасним вимогам. Адже декларації не означають реальних дій, яких не вистачає. Для цього потрібна політична воля, компетентність і відповідальність лідерів держави. НАТО - відкрита організація демократичних держав, створена для гарантування безпеки своїм членам. Вона довела свою ефективність. Тому для розвитку плідної співпраці з альянсом необхідна чітка політика викорінення антинатовських і антизахід-них штампів у певної частини населення, які використовуються ворогами незалежної України. Безумовно, що тим імовірнішою може бути допомога Заходу і в сфері безпеки зокрема, чим швидше Україна просуватиметься шляхом внутрішніх політичних і економічних реформ. При їх успішному здійсненні Україні буде легше інтегруватися в європейські структури. Зрештою, співпраця з НАТО покликана зміцнити незалежність України. Доцільно наголосити на необхідності розробки механізму прискорення процедури вступу України до НАТО. Тому для реалізації співпраці з євроатлантичною спільнотою необхідно: • у найкоротший термін модернізувати Збройні Сили. Домогтися високого професіоналізму, бойової підготовки і озброєння професійної частини армії, водночас зберігаючи і нарощуючи мобілізаційні можливості, що існують в умовах закріпленого в Конституції України загального військового обов'язку. Для цього необхідно використати досвід військ територіальної оборони Великої Британії, Балтійських країн тощо. Необхідно зробити національну оборону пріоритетним напрямом державної політики: 1) піднести престиж армії і силових структур у суспільстві; 2) провести кадрові зміни та ротації на всіх щаблях силових структур і державного апарату з метою підвищення їх патріотизму і професійного рівня; 3) проводити економічну й енергетичну політику в союзі зі Західними державами, домогтися зростання західних інвестицій і більшої присутності західних компаній на українському ринку; 4) за допомогою інформаційних засобів держави здійснити інтенсивну роз'яснювальну роботу серед населення з метою пропаганди євроатлантичного вибору. Забезпечити доступ в український інформаційний простір європейських та американських ЗМІ, що підтримують європейський вибір України, та добитися витіснення з українського інформаційного простору ЗМІ тих держав, які виступають проти євроатлантичної інтеграції України; 5) налагодити якнайтісніші взаємовигідні відносини в усіх сферах з окремими країнами - членами НАТО (зокрема, із сусідами України); 6) брати участь у максимальній кількості інтеграційних організацій, що існують на Заході; 7) ефективним управлінням держави, зокрема у сфері економіки, та конкретними політичними заходами зменшити вплив і можливість антипатріотичних сил, насамперед сепаратистських; 8) відновити добрі взаємовідносини та провести переговори зі США про можливості укладання військово-політичного союзу з цією країною у випадку загрозливого для України розвитку подій у реґіоні; 9) посилювати військову співпрацю України із США і НАТО; 10) забезпечити виведення з території України частини Чорноморського Флоту РФ, насамперед з території поза межами Севастополя, а згодом - і із Севастополя. Ці дії повинні бути деталізовані в ході практичного втілення. На сучасному етапі вище українське керівництво виявляє достатнє розуміння важливості співпраці з НАТО для досягнення цілей зовнішньополітичної безпеки України.