1) Найдавніші часи в україні:палеоліт,неоліт,доба металів.Трипільська ку-ра та її істор.значення.Первісна людина (пітекантроп) на землях, яким згодом судилося стати Україною, з’явилася близько 300 тис. років тому, в епоху раннього кам’яного віку, або палеоліту. Приблизно між 120-40 тис. до н.е. вже досконаліша людина – неандерталець – розселилася тут ширше, а в епоху пізнього палеоліту (40-10 тис. р. до н.е.), коли, як відомо, сформувався тип людини– кроманьйонець, на українських землях фіксується близько 800 первісних стоянок, загальну ж чисельність населення обраховують орієнтовно до 20 тис. особин.

Топографічне групування пам’яток показує також, що окремі поселення з 5-8 жител певної родової спільноти вже витворювали свого роду “кущі”, відображаючи раннє племінне гуртування, тобто елементи соціалізації життя.

У 10-8 тис. до н.е., в епоху мезоліту, зміна клімату (відступ льодовика, загальне потепління і формування європейських географічно-ландшафтних зон, близьких до сучасних) сприяла інтенсивнішому заселенню української території, де виділилися три великі ареали мезолітичних племен. Паралельно йшло і вдосконалення матеріальної культури: власне в цей час люди перейшли на відносно осілий спосіб життя, почали одомашнювати тварин, будувати напівземлянкові житла з виплетених з лози стін, обмазаних глиною, полювати за допомогою щойно винайденого лука й стріл, використовувати примітивний ліплений посуд для варіння їжі.

Наприкінці мезоліту спостерігаються кардинальні цивілізаційні зміни, які називають “неолітичною революцією”, а період від VІ до ІІІ тис. до н.е. виділяють в окрему епоху – неоліт, тобто новий кам’яний вік. Епохальним поштовхом до цього став перехід первісної людини на відтворюючий тип господарства – землеробство й тваринництво, внаслідок чого на території

України уперше виділилися культурно-господарські зони, відмінні за

характером життєвого укладу – землеробсько-скотарська та мисливсько-риболовецька, де почали формуватися місцеві, споріднені між собою родоплемінні групи зі спільними рисами матеріальної культури. У неоліті прийнято виділяти його пізню фазу – енеоліт (кінець ІV-ІІІ тис. до н.е.), що принесла людям перший метал – мідь, з якої, окрім прикрас,

почали виробляти зброю та знаряддя праці. Паралельно тривав поступ у

господарській сфері: люди стали використовувати рало і тяглу робочу худобу, одомашнили коня й вівцю, що підштовхнуло розповсюдження ткацтва, вдосконалили технологію виготовлення керамічного посуду. Зростала й чисельність населення,що супроводжувалось, по-перше, освоєнням нових територій, по-друге – витворенням компактних ареалів (археологи називають їх "історико-культурними областями"), мешканці яких відрізнялися одне від одного за типом матеріальної культури й побуту, релігійними обрядами і, як припускають, уже й за мовою.

В Україні найвиразніші пам’ятки енеоліту пов’язуються з так званими трипільськими племенами. Ця умовна назва походить від с.Трипілля під Києвом, де 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури, яка проіснувала з другої половини ІV до кінця ІІІ тис. до н.е. на величезному масиві розселення в межиріччі Дніпра й Дністра, сягаючи на півдні причорноморських степів, а на півночі – волинського і київського Полісся та пониззя р.Десни. За своїми типологічними ознаками і географічно-просторовим тяжінням трипільська культура була споріднена з тогочасними пам’ятками Дунайського басейну, Балканського півострова, острівного Східного Середземномор’я та Малої Азії, що дає підставу зараховувати її до циклу культур, які лягли в основу європейської середземноморської цивілізації. За типом господарювання трипільці належали до хліборобсько-скотарських племен з переважанням землеробства, на що вказує широко зафіксований серед них культ богині плодючості – “Великої Матері” (антропоморфні зображення Великої Матері знаходять при розкопках мало не кожного трипільського поселення). Доказом розвинутої соціалізації є оселення племені, яке контролювало певну територію, у “протомістах” – обнесених ровами населених пунктах, де чисельність мешканців могла сягати кількох тисяч.

2)Становлення державотворчих традицій на території У.:кіммерійці,скіфи,сармати. Античні міста-держави Пвн.Причорномор*я. першим народом, який мешкав на території України й ім'я якого зберегли писемні джерела , Були кіммерійці (1500-700 до н.е.).Вони вже мали укріплені городища, вели табунне господарство, що давало змогу організувати кінноту, у боях застосовували залізну зброю.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд і металообробку, що суттєво покращило їх озброєність. Їх можна класифікувати як міжплемінний союз на чолі з вождями. Основним заняттям кіммерійців були військові погоди.

Кіммерійців витіснили скіфи (7-3 ст до н.е), які населяли територію сучасної Південної та Південно-Східної України. Скіфи поділялися на дві великі групи: скіфи-землероби і скіфи-скотарі, що вели переважно кочовий спосіб життя. Серед скіфів-кочівників виділялися царські скіфи, які панували над іншими, збираючи данину. У 4 ст до н.е. у скіфів утворилося примітивне державне об’єднання («царство Атея») з центром у Кам'янському городищі на Дніпрі.

У 3 ст. скіфів витісняють сармати. Вони складали не єдине однорідне плем'я, а союз споріднених племен, які нерідко ворогували між собою. Сармати були, передусім, кочівниками і займалися скотарством, проте вели активну торгівлю з Іраном, Індією, Римською імперією. Їх столицею був Танаїс у гирлі Дону. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло у 1 ст н.е. Довго і вперто, з перемінним успіхом, сармати воювали з Римом.У 3 ст н.е їх витісняють гуни.

Грецькі міста-колонії в Північному Причорномор’ї. Їх поява

стала одним з епізодів розселення мешканців античної Еллади по

середземноморському басейну, яке проходило у VІІІ-VІ ст. до н.е. До

найдавніших колоній, заснованих тут у VІІ ст. до н.е. виходцями з іонійського Мілету, належало поселення на острові (у ті часи півострові) Березань біля гирла Буго-Дністровського лиману, а також місто Пантікапей [нині – у межах м.Керчі]. Протягом VІ-V ст. до н.е. на Керченському і Таманському півостровах з’явилися міста Феодосія, Фанагорія, Ґорґіппа [Анапа], Ґермонасса [ст.Таманська]‚ та ін.; тоді ж на західному узбережжі Криму постав Херсонес [у межах сучасного м.Севастополя], на побережжі Дністровського лиману – Тира і Ніконій, а в гирлі Південного Бугу – Ольвія. Нові міста, облаштовані на кшталт грецьких полісів, провадили жваву посередницьку торгівлю з тубільними племенами. Їхня самостійна історія нараховує багато століть, остаточно припиняючись лише внаслідок руйнівних набігів кочових племен в добу Великого переселення народів. У містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та всі негреки. Боспорське царство існувало в 5 ст до н.е- 4 стн.е Воно займало територію Керченського та Таманського півостровів з прилеглою смугою, східний берег Азовського моря. Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полюсів з певною автономією останніх, але пізніше перетворюється на необмежену монархію. Розквіт Боспорського царства припадає на 4-3 ст до н.е Проте внутрішні суперечності, зокрема повстання рабів під проводом Савмака(107 р до н е), підірвали силу царства. З 6 ст н.е Боспор увійшов до складу Візантії і припинив свої самостійне існування.

3) Одним із найдавніших народів, що населяв Європу, Були слов'яни. З приводу походження слов'ян існують дві основні теорії: 1)міграційна (слов'яни прийшли на свою нинішню територію); 2)автохтонна (слов‘яни є споконвічними жителями Східної Європи)

Термін «слов'яни», найімовірніше, походить від назви одного з племен (словени). Перші писемні згадки про сов'янські пемена, що звалися «венедами», сягають 1-2 ст до н.е. У 6-7 ст вже згадуються Склавіни-західні сов’яни і анти- східні слов'яни, які займали територію між Дністром,(на заході) і верхів'ями Дону (на сході). Перші племінні об'єднання з елементами державності виникають у східних сов'ян у 380-386 рр н.е на чолі з Божем, який воював із готами, а потім, у 6 ст, у Прикарпатті- на чолі з Маджаком. Житом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогищем, а з 5 ст-пічкою кам’янкою. Кераміка булла ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. У 4-7 ст у східнослов'янських племен значного поширення набувають ремесла- залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне.

Найважливіші питання вирішувались на пемінних зборах, хоча основна влада зосереджується в руках вождів та знаті. Виникає новий тип відносин із розподілом суспільства на дві частини: багатшу і владну пемінну знать, з одного боку, і біднішу та безвладну більшість племені – з іншого. Характерною рисою суспільного ладу східних слов’ян була наявність сільської общини як об’єднання індивідуальних господарств. В основі релігійного світогляду давніх слов'ян знаходиться культ природи.

4)Теорії походження державності східних слов*ян.Утворення Давньоруської держави.Перші князі. Наприкінці 9 ст відбувається процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва, і за назвою столиці державу називають «Київською Руссю».Існують дві основні теорії утворення держави на Русі: 1) норманська; 2)природно-історичного процесу. Згідно із норманською теорією держава на Русі була створена норманами(шведами). Друга теорія твердить, що держава на Русі була створена в результаті природно –історичного процесу. Для цього були небхідні політичні та соціально-економічні передумови. У процесі розвитку східно-слов’янського суспільства союзи племен перетворюються на племінні княжіння. Не можна заперечити, що нормани у 9-10 ст відігравали на Русі активну політичну роль, поклали початок династії Рюриковичів. Проте вони не утворили східнослов’янської держави, а, найімовірніше, каталізували об’єднання східнослов’янських земель і племен.

Виникнення держави у східних слов'ян було пов’язане: 1) із зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин; 2)поступовим, але невідворотним формуванням державотворчих традицій; 3)необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже Мали свої держави; 4)територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен; 5)економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості плмен, стимулювало їх інтерграцію; 6) посиленням Києва, чому сприяло його географічне положення, економічне становище, політичне значення та попередня історична еволюція. У 862 р варязький вождь Рюрик стає князем у Новгороді, створивши базу подальшої варязької експансії. Після його смерті у 879р Влада переходить до Олега, який у 882 р захоплює Київ і підступно вбиває Аскольда та Діра й обєднує всі слов'янські землі. Наступник Олега-Ігор (917-945рр) За правління Олега та його наступника Ігоря (882-945) Держава Русів почала набувати виразніших обрисів. До неї, зокрема, були остаточно приєднані племена деревлян і уличів, а після кількох успішних воєн з хозарами перепідкорені колишні хозарські данники – радимичі, кривичі і сіверяни. Водночас владу київського князя в якості його федератів визнали і північнослов’янські регіони – Новгород, де віднині сидів спадкоємець або близький родич київського князя, Полоцьк і Смоленськ. З часів Олега та Ігоря походять і письмові угоди Києва з Константинополем 907, 911 та 944 рр., що стали першими політичними актами молодої держави; у них декларуються засади мирних відносин та способи регуляції комерційних справ і конфліктів, зокрема – гарантії безпеки купцям з Русі в Константинополі і навпаки. Після загибелі Ігора(його вбили деревляни, коли він намагався вдруге зібрати з них данину) його дружина Ольга стала княгинею(945-964рр), жорстоко помстилася за Ігора, але зробила висновки з його невдач. Було проведено податкову реформу: чітко встановлено розмір данини- «уроки», місце їх збору- «погости» Завершує шерег князів героїчної доби постать Ігоревого сина Святослава (962-972), одного з найромантичніших героїв літописної традиції Смерть, яка спіткала войовничого Святослава, була такою ж бурхливою, як і його життя: повертаючись з багатою здобиччю і величезним полоном з Подунав’я, дружина русів на Дніпрових порогах зазнала у 972 р. Нападу печенігів. Князь був убитий, і за наказом печенізького хана Курі з його черепа зробили чашу, окуту золотом. Перебуваючи увесь час у походах то в Хозарії і Волзькій Болгарії, то в Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив свої володіння між трьома синами. На київський княжий стіл був посаджений старший – Ярополк, в Деревлянській землі – Олег, а в Новгороді – Володимир. Однак миру між братами вистачило ненадовго: у 977 р. спалахнув конфлікт між Ярополком та Олегом і розпочалася війна, під час якої Олег загинув. Володимир, рятуючись від можливої розправи, теж утікза море, тобто в Швецію. Проте уже 980 р. йому вдалося повернутися з загоном вікінгів, і він швидко здобув Новгород, Полоцьк, а далі й Київ, а Ярополка наказав підступно вбити.

Отже, з 980 р., як читаємо у “Повісті минулих літ”, став княжити Володимир у Києві один.

5)Політичний устрій К.Р. за князів Володимира і Ярослава.Роль князя дружини.Боярська рада. Найбільшої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління Володимира Великого (978-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054). Володимир значно розширив межі держави, приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель, Закарпаття, оволодів корсунем у Криму. Територія держави близько 1000 р досягла 800 тис кв км і стала найбільшою в Європі, її населення складало 5 млн чол. Враховуючи розміри і могутність, Київську Русь можна класифікувать як імперію. Це була поліетнічна держава. До неї. Крім слов'ян, входило ще понад 20 різних народів.

Володимир реформує місцеве управління. Він ліувідує племінну автономію, усуває від влади місцеві династії «світлих князів» і ставить замість них своїх синів або намісників. У такий спосіб він зміцнив центральну Владу і вплив своєї династії.

За формою правління Київська Русь була монархією. Уся повнота виконавчої, законодавчої. Судової та військової влади зосереджувалися в руках великого князя.

Значне місце в політичній системі держави відігравала князівська дружина (регулярнее військо). Певний час продовжує існувати віче(народні збори), у якому брали участь голови родин із жителів міста, але вирішальну роль відігравли бояри та «старці градські». Існувала так звана десяткова система управління (тисяцький-соцький-десяцький). Органом місцевого селянського самоврядування булла верв- сільська територіальна община. Київська Русь класифікується як ранньофеодальна держава. Велику увагу Володимир приділяв зміцненню рубежів своєї держави, тому булла створена складна система оборонних споруд («змієвих валів»), яка простягалася на 1000 км.

Одним із головних досягнень Ярослава стало зведення основних норм тогочасного права у збірник законів «Руська правда». Ярослава називали «тестем Європи» : він породичався з багатьма королівськими родами. Це свідчило про високий престиж Київської Русі на міжнародній арені.

6)Реформи Володимира Великого та Ярослава Мудрого.Зовнішня політика князів.Прийняття християнства в К.Р..Істор.значення. Найбільшої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління Володимира Великого (978-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054).

Володимир провів кілька реформ: адміністративна (землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі передавалися 12 синам володимира, великокнязівським посадникам та наближеним боярам) в зв'язку з цим на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з ознак сформованої державності; військова –ліквідація племінних військових об'єднань і злиття військової систем из системою феодальних землеволодінь; релігійна- на прикінці 80-х рр. 10 ст Володимир вирішив запровадити християнство, як державну релігію(988р-хрещення Русі).

Одним із головних досягнень Ярослава стало зведення основних норм тогочасного права у збірник законів «Руська правда». Ярослава називали «тестем Європи» : він породичався з багатьма королівськими родами. Це свідчило про високий престиж Київської Русі на міжнародній арені. За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. Ярослав будує чисельні монастирі та храми.

7)Релігійне життя К.Р.Істор.значення прийняття християнства.Роль монастирів. Хрещення русі -988р. Прийнятття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі: 1)нова віра сприяла остаточному розладу родового ладу. Християнство сформоване як релігія классового суспільства освячувало Владу панівної еліти, соц диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно рішуче стверджувало рівність всіх перед Богом.2)православ'є стало надійним грунтом для створювання могутньої централізації самодержавної країни. 3)прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. 4)поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення давньоруської держави(Людина отримала свободу вибору поведінки, справедлива розплата чекає в потойбічному світі). 5)сприяла розвитку письменництва, літературиЮ архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства спричинило появу низки негативних явищ та процесів: 1)православнв церква не стала справжнім гарантом захисту різних соц сфер, вагомою противагою самодержавній владі; 2)прилучання до багатства світової культури було обмежене, це було пов'язане з Тим, що на Русі церковна служба правилася слов’янською мовою.

Однак запровадження християнства на Русі було явище прогресивне, воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародних авторитетів, розвитку культури.

8)Соціально-економічні відносини у давньоруському сусп.-ві. Домінуючою тенденцією в соц-екон процесах був розвиток феодально-кріпосницьких відносин-зростання феодального землеволодіння і феодальної залежності селян.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодальне залежного населення.

Основними його верствами були:

-смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

-закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

- рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

- челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

- холопи- населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підгрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всьго ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в ІІ-ІІІ ст. З часом східні слов’яни запрвадили власну специфічну грошову одиницю- «куну» (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’являється нова лічильна одиниця- гривня, яка ХІІ ст. дорівнювала 50 кунам.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації.

9)культура к.р. У певному розумінні Київська Русь – спадкоємиця інтенсивних змін і зв’язків прасловянских, слов’янських, включаючи розвиток культур раннього Середньовіччя.

Незважаючи на широкій спектр представництва різних культур, які чи інакше позначилися на становленні культури Русі, що це був лише вплив, а не вирішальний чинник. Навіть якщо йдеться про тісні контакти з Візантією, Хазарією, країнами Центральної та Західної Європи.

Величезне значення для розвитку культури мала поява писемності. Слов’янську азбуку створили близько 863 р болгарські просвітителі Кирило та Мефодій.

Багатою і різноманітною є усна народна творчість доби Київської Русі. Видатним письменником свого часу був великий князь Володимир Мономах. Найчудовішим поетичним твором княжої доби є «Слово о полку Ігоровім». Серед пам’яток архітектури слід відзначити Золоті ворота і Софійський собор.

На досить високому рівні знаходилося музичне мистецтво. До моменту прийняття християнства русичі вже були знайомі з десятковою системою лічби від одного до десяти тисяч, а також із дробами.

10)Причини та наслідки роздробленості Давньоруської держави.Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов’язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділилися Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили – дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники.

У 60–70 роки XII ст. виділилися два центри, які намагалися об’єднати навколо себе руські землі, – Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликало загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги – лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

11,13,14)Історичні і політичні обставини утв-ня Гальцько-Вол.держави.Князь Роман Мстиславович.Внутрішня і зовн.політика князя Данила Галицького.Причини занепаду Г-В держави. Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, між Волинською і Галицькою землями були налагоджені тісні економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині і Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але довго його не втримав. Лише 1199 р. , після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися об’єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне князівство.

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на рубежі 12-13 ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. З часом Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені. Галицько-Волинський князь запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл.

Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.

Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам’яними стінами; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту ( особливу увагу зосереджено на важко озброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари). Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові – Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста – Галич, Володимир, Кам’янець. Згодом Данило Галицький здійснив успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захопив Люблін і Люблінську землю. Наприкінці 1245 р. Данило їде у м. Сарай – столицю Золотої Орди, де дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. В антитатарській політиці Данило Галицький намагається заручитися підтримкою папи римського Інокентія IV. У 1254 р. в м.Дорогочині Данило був коронований папським легатом. Проте антитатарська політика не була реалізована.

У 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Луцьк, Кременець.

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об’єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державну політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301)⁽⁵⁾.

Цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.

На рубежі 13-14 ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева – князя Юрія I (1301- 1315 рр.). За період правління Юрій I стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. За словами польського середньовічного історика Яна Длугоша, Юрій I був «людиною спритною і шляхетною, щедрою до духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту.»

Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308–1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ’я отримав ім’я Юрій II Тройденович. Він врегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.

Після його смерті, тобто з 1340 р. Галицько-волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

12)Боротьба Русі проти монголо-татарської навали. На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.

Падіння 1240 р. міста Києва – центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років.

Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

13).Перервана традиція літописання зумовила наявність білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов´язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об´єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель.

II етап (1362—1385) — «ослов´янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб´єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об´єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов´язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430).

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвідчила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі».

15)Приєднання укр..земель до Великого князівства Литовського та Польщі.Польсько-Литовське зближення.Кревська Унія.Перервана традиція літописання зумовила наявність білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов´язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об´єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель.

II етап (1362—1385) — «ослов´янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб´єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об´єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов´язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430).

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвідчила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі».

17)Люблінська унія. Люблінська унія 1569 (від лат. unia - союз) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Люблін 1 липня 1569 року.

28 червня 1569 року була підписана Люблінська унія, яку 1 липня 1569 затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів. Люблінська унія завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385. На чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і Великим князем Литовським. Його мали обирати на спільному польсько-литовському сеймі і коронувати в Кракові. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства. Укладення Люблінською унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних українських земель та місцевої знаті до західно-європейської політико-соціальної спільноти.

18)Берестейська унія.. Берестейська унія 1596 -одна з найважливіших подій в історії церковного життя в Україні. Укладена у 1596, внаслідок чого утворилась Українська Греко-Католицька Церква. Була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054. Кроки до цього робилися не один раз, але реальні можливості полагодження цього питання склалися лише в 16 ст. Сприяла цьому, насамперед, кризова ситуація, у якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів, тощо. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Ідея укладення унії знайшла прихильників і в польських державних та церковних колах, які мали тут свої розрахунки. Однак, як показав дальший розвиток подій, їхні сподівання не справдилися.

Внаслідок укладення Берестейської унії православне духовенство, що визнало її рішення, було урівняне в правах з католицьким, звільнялося від сплати податків та виконання інших повинностей. Єпископам були обіцяні місця у сенаті Речі Посполитої, але ця обіцянка не була виконана урядом. Шляхта та міщани, що прийняли унію, також урівнювались у правах з католиками латинського обряду і одержали право займати посади у державних та міських урядах. Зразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її згодом відповідно у 1692 та 1700.

19Причини,час та джерела формування укр..козацтва. Упрше термін «козак» згадується в «Початковій монгольській хроніці» (1240р)

Існує кілька основних теорій походження козацтва: «етнічних витоків», «угодницька», «захисна» і 2соціальна». Згідно з теорією «етнічних витоків», козаки- це особлива група нащадків інших народів(хозар, черкесів, татар). «Угодницька» теорія пов’язує появу козацтва з «уходом» населення в Придніпров’я на промисли за рибою, сіллю, дикими конями тощо. Відповідно до «захисної» теорії, козаки з’явились у зв’язку з необхідністю захистити південні кордони країни від набігів татар. «Соціальна»теорія пов’язує виникненнякозацтва з посиленням політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту.

Посилення визискування селянства і міщанства, релігійний і національний гніт, напади татар призводили до того, що частина населення втікла в незаселені степові райони середньої течії Дніпра. Там утікачі поступово об’єднувалися у групи, які спільнополювали, нападали на татар.

Термін «козак»- тюркського походження, означав «вільна людина», «вояк», «степовий розбійник».

Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими порогами, їх резиденція називалася «запорізькою Січчю».Легендарним засновником Запорізької Січі вважається Дмитро Байда-Вишенський , який походив із князівського роду на Волині.

20).Утворення З.С.:устрій,господарство.Реєстрові козаки. Запоро́зька Січ — суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася у першій половині 16 ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця.

Утворення Запорізької Січі було видатною подією. Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є.Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д.І.Вишневецького.

Після жорстокого зруйнування у 1775 р. Запорізької Січі російським царатом певен час існувала ще й Задунайська Січ.

Нереєстрові козаки — українські козаки, які не потрапили до реєстру і тому втрачали привілеї, визнані за козацтвом урядом Речі Посполитої.

У зв'язку зі збільшенням чисельності козацтва в часи воєнних дій кількість нереєстровців постійно зростала. Окремо від реєстрових вони обирають на Січі свого гетьмана й старшину, беруть участь у народних повстаннях 20—30-х років XVII століття.

Під час Визвольної війни реєстрові та нереєстрові козаки злилися в єдине військо. Відновлення останніх спостерігається в Лівобережній Україні після 1660 року, коли знову почали складати козацькі списки — компути. Всі, хто не потрапив до компутів, прагнули повернути козацькі права й привілеї й дістали назву "шукачів козацтва".

Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на воєнну службу польсько-литовською владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва реєстрові козаки.

Створення реєстрового козацтва

Спроби організації реєстрового козацтва сягають 1524 року, у якому Великий князь литовський і король польші Жиґмонт І доручив Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичу організувати козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проект не реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости Остафія Дашковича у 1533, а також заходи Жиґмонта І 1541.

Реєстрових козаків звільнено від юрисдикції локальних урядів і піддано владі «козацького старшого» (перший «старший» — шляхтич Ян Бадовський

Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду залоги на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.

21)Козацтво у боротьбі проти турецько-татарської експансії у друг.половині 16-поч.17 ст.П.Сагайдачний. Перший великий напад на українські землі татари здійснили в 1479 р., увірвавшись на Брацлавщину та Поділля. З цього часу набіги стали щорічними. Вже в 1482 р. татарський хан Менглі-Гірей здійснив перший великий напад на Київ. Відтоді українські землі постійно спустошувалися татарами. Татари захопили пониззя Дніпра І влаштували свої "городки" для контролю над цією територією (Очаків у дельті Дніпра, Інкерман на Таманському півострові-перевозі. Ще більш спустошливий погром Києва стався в 1484 р., після чого нападів зазнали Київщина, Брацлавщина, Поділля. Окремі рейди ординців досягали Волині, Холмщини, Полісся та Чернігівщини. Оскільки держава не мала достатніх сил, аби захистити південні і південно-східні володіння (українські землі) від постійної небезпеки ворогів із Криму, населення України з її відкритим степовим кордоном повинне було саме захищати свою рідну землю. Таким чином, існування по-сусідству Кримського ханства було одним із важливих факторів, що визначили появу в українській історії козацтва. У боротьбі проти страшної мусульманської загрози з кінця XV ст. вступає українське козацтво. Його сили значно зросли після заснування Запорозької Січі. Але в XVI ст. розрізнені зусилля місцевого населення, козацтво та збройних загонів місцевих феодалів не могли ефективно протистояти одній із найсильніших держав середньовіччя - Османській імперії та її васалу - Кримському ханству. Дуже швидко на українських землях було знищено надбання багатовікової цивілізації і культури, а колись багатий квітучий край - землі по Дніпру, Десні, Південному Бугу, Росі та Ворсклі - перетворимся на дике поле.

У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдачного. Він вважав, що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у нескінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля затверджувати козацьких старшин. Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об'єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супроводжував його до турецького кордону. Відносини між Польщею і козаками ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до українського гетьмана по допомогу. Участь козаків у боях проти військ султана Османа II забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни. Смертельно пораненого в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва. У 1622 р. П. Сагайдачний помер.

22). Козацько-селянські повстання 20-х рр. Хvіі ст

Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським пануванням і у січні 1648 p. почав війну проти Речі Посполитої.

Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів.

Першим було повстання під керівництвом Кшиштофа Косинського (1591-1593рр.) загони повсталих захопили Білу Церкву та Переяслав. Полякам не вдалося в бою розбити Косинського, і вони спочатку підписали з ним перемир’я. Після цього він пішов на Запоріжжя й у травні 1593 організував новий похід на Черкаси. Магнат Вишневецький по-зрадницьки вбив його. У 1594-1596рр спалахнуло нове повстання під приводом с. Наливайка, але повстанці були розбиті.

На цей же час припадає діяльність Петра Сагайдачного. Він був родом з Галичини, з м. Сам бора. На поч. 17 ст він діяв на Зап Січі, де його обрали обозним, кошовим отаманом, а впродовж 1615-1622рр він-гетьман Війська Запорізького. Помер Сагайдачний 10 квітня 1622 р у битві під Хотином.

23)Українська культура у другій пол. 16-перш.пол.17 ст. Церковні братства. Петро Могила. У складі Великого князівства Литовського, яке успадкувало надбання культури Київської Русі, умови для розвитку української культури були сприятливими. Проте після Кревської іноземної експансії і відсутності підтримки з боку держави постала проблема збереження культури й національної ідентичності. Водночас в Україну проникали ідеї Відродження, Реформації й Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти.

Українці знайшли в собі сили, долучившись до здобутків західної культури, зберегти і реформувати церкву, створити сучасну систему освіти.

Піднесення національної свідомості в Україні було тісно пов'язане з широким функціонуванням української мови. Успадкувавши давньоруську писемність, вона продовжувала й розвивала традиції літературної мови Київської Русі, незважаючи на феодально-шляхетське й католицько-єзуїтське гноблення, що його зазнавав український народ у Речі Посполитій.

Розвиткові культури й мови України значною мірою сприяло книгодрукування. Книгодрукування сприяло поширенню освіти, зміцнювало мовну єдність українського народу.

Важливу роль у процесі формування й розвитку національної культури відігравала усна народна творчість, в якій віддзеркалювалися найважливіші події з життя українського народу. З'являються героїко-патріотичні твори про боротьбу з татарами і турками.

У 1631-1647 рр. митрополитом київським і галицьким був Петро Могила, який піклувався про зміцнення православної церкви, приділяв значну увагу реформуванню церковного життя. В Печерській лаврі він заснував гімназію. У 1632 р. братська школа об'єдналася з лаврською гімназією в Київський колегіум (пізніша назва — Києво-Могилянська колегія). Києво-Могилянська академія стала центром духовного життя України.

У другій половині XVII ст. сучасники відзначали, що всі українці, навіть жінки і діти, уміли читати. В козацькій Україні не дивиною було зустріти людей, що вільно володіли кількома іноземними мовами. Суцільна грамотність і висока культура «Козацької країни» різко контрастувала з сусідньою Московщиною.

24)Причини,характер,рушійні сили та періодизація Україн.національної революції у другій пол..17 ст. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних її причин можна виділити наступні:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.

За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.

Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна” (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання” (народне, козацьке, селянське, українське), „революція” (українська, національна, національно-визвольна тощо). На нашу думку, найобґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:

I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.

II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.

III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.

25)Підготовка та початок визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.Воєнні події 1648 та їх сусп.-політ наслідки. Перші перемоги козаків над поляками справили велике враження на народ України. Майже водночас вибухнула вся Наддніпрянщина. Запалали маєтки польської шляхти, селяни виганяли панів, ксьондзів, їх прислужників. Повстання перекинулося на лівий берег Дніпра й охопило увесь задніпровський край Дещо складніше розгорталася боротьба у Правобережній Україні та західноукраїнських землях, де знаходилось багато міст-фортець з сильними залогами. Але й тут боротьба набуває масового характеру. Дії повстанців мали не лише національно-визвольний, а й яскраво виражений антифеодальний характер.

Влітку 1648 р. починає визрівати ідея необхідності розгрому Речі Посполитої та створення власної держави. Б. Хмельницький вступив у мирні переговори з поляками, водночас інтенсифікуючи процес формування національної держави:

—політична влада на визволеній території переходить до рук козацької старшини;

— відбувається заміна старого політико-адміністративного устрою новим, в основу якого покладено полкову військово-адміністративну систему;

— починає діяти новий уряд;

—функціонують центральні й місцеві органи влади;

—окреслюються серйозні зміни в соціальній структурі населення.

Вже наприкінці червня 1648 р. на Лівобережній Україні (за винятком Чернігова) утвердилася полкова і сотенна влада. На Правобережній Україні влада гетьмана поширилась на Брацлавське, Київське, Подільське (за винятком Кам'янця) і частину Волинського воєводств. Польський уряд фактично відмовився задовольнити помірковані вимоги старшин. Б. Хмельницький вирушає на захід. Похід на захід відбувався не стільки з метою включення цих земель до складу держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої (запровадження абсолютизму та визнання за Україною таких самих прав, які мала Литва).

На початку січня 1649 р. Б. Хмельницький як переможець повертається на чолі війська до Києва.

Навесні 1649 р. почалася нова хвиля народної боротьби. Польські війська, очолені новим королем Яном II Казимиром, перейшли у контрнаступ.

Проте відстояти основні вимоги не вдалося. За укладеним 18 серпня 1649 р. Зборівським договором територію України складали лише три воєводства — Київське, Брацлавське, Чернігівське, які поділялися на 16 полків і 272 сотні. Чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тисячами осіб. Шляхта отримала право повернутися до маєтків, селяни і міщани повинні були виконувати феодальні повинності. Питання скасування унії відкладалося до рішення сейму. 24 серпня було знято облогу Збаража. Воєнні дії припинилися.

Отже, спроба створення соборної незалежної держави зазнала поразки. Гетьман змушений був задовольнитися одержанням Україною статусу автономії в межах Речі Посполитої. 26)Воєнні та політичні передумови утворення Української гетьманської держави.Політико-адміністративний устрій,органи влади держави Б.Хмельницького.Боротьба українського народу за звільнення з-під влади Речі Посполитої мала одним із головних своїх наслідків формування в ході бойових дій початків власної державності. Для виконання державних функцій була пристосована наявна військово-адміністративна організація українського козацтва. Зборівська (серпень 1949 р.) і Білоцерківська (вересень 1951 р.) угоди України з Річчю Посполитою засвідчили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади. Полково-сотенна організація козацтва визначила структуру органів, які здійснювали цю владу. Вищий ешелон влади складали: загальна рада всього козацького війська, яка ще мала назви “військова”, “генеральна”, або “чорна”, старшинська рада та генеральний уряд на чолі з гетьманом. Загальна рада всього козацького війська являла собою представницький орган, який обирав вищих посадових осіб і вирішував найважливіші питання козацького життя. До старшинської ради, яка виконувала функцію дорадчого органу при гетьмані, входили лише представники козацької еліти. Виконавчим же органом з певними судовими повноваженнями був генеральний уряд. До його складу входили генеральний ооозний, генеральний осавул, генеральний бунчужний, генеральний писар, генеральний суддя та інші представники генеральної старшини.

Територія, підвладна гетьманові, поділялася на полки і сотні, якими управляли полковники й сотники разом із відповідною старши­ною. Гетьманом видавалися загальнообов'язкові акти — універсали, що оперативно регламентували нові відносини, які складалися під час визвольних змагань.

Таким чином, можна зазначити, що в 40—50-х роках склалося політичне утворення, яке мало ознаки державності: територію, військо, свої органи влади і управління, правові норми, певне міжна­родне визнання і зачатки власних податкової і грошової систем.

27)Історичні обставини та хід Переяславської Ради. Українсько-російський договір.Березневі статті.Переяслáвська рáда 1654 р. — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорозьким та Московською державою. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували.

Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі сатті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося:

стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;

стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;

стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодовання";

стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;

стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;

стаття 6 - затвердження маєтків київського метрополита;

стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ;

стаття 8 - надіслання російських військ на польский кордон;

стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам;

стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;

стаття 11 - забезпечення порохом і провіянтом козацький залог у фортеці Кодан і у Запорізькій Січі.

24)Богдан Хмельницький-полководець та державний діяч.Народився близько 1595 року на Наддніпрянщині, ймовірно у Чигирині, в родині службовця при дворі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, пізніше чигиринського підстарости Михайла Хмельницького. Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові.У 1620 році разом з батьком, старшиною загону охочих стрільців з Чигиринщини, бере участь у поході гетьмана Жолкевського на Молдавію. У бою з татарами під Цецорою в жовтні того ж року Михайло Хмельницький загинув, а Богдан потрапив у полон, в якому був два роки. Після повернення з полону вступив до Запорозького війська, брав участь у козацьких походах на татар і турків, у селянсько-козацьких повстаннях проти польської шляхти 1630, 1632, 1637 років. 1637 року бере участь у битві під Боровицею як військовий писар Запорозького війська.

Коли Богдан Хмельницький вийшов на історичну арену, українські землі знемагали під владою Речі Посполитої, яка у 1569 році об’єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське.Богдан Хмельницький став найвидатнішим представником українського козацтва.

Богдан Хмельницький з юнацьких літ пройшов школу козацтва у Запорізькій Січі і вийшов на боротьбу за Україну та її народ. Але господарська діяльність була не по ньому. Його воєнний досвід, знання Кримського ханства, Туреччини стали у пригоді запорізькому козацтву. Богдан очолює морські походи, відбиває нашестя кримчаків. Це підносить його авторитет, допомагає йому завоювати повагу серед козацтва та зайняти високі посади у козацькому війську. Та коли почалася нова хвиля селянсько-козацьких повстань на Україні, які очолили у 1630 р. Тарас Федорович, а у 1637-1638 роках Павло Бут, Яків Острянин і Дмитро Гуня, Богдана Хмельницького призначають писарем, а згодом – чигиринським сотником. У цих повстаннях він брав активну участь.

Після повернення на Україну Хмельницький довідався, що чигиринський підстароста Чаплинський заявив про свої права на хутір Суботів. За відсутністю Богдана він тероризував його сім’ю, грабував рідний хутір, згубив найменшого сина, приказав забити його канчуками, додому принесли хлопця напівмертвого. Він сильно захворів та скоро помер.

Богдан Хмельницький шукав допомоги у короля, але той, скутий волею магнатів, нічим не зміг йому допомогти. Особисте горе злилося з горем народу. Це був крик душі Богдана Хмельницького та він кинув до народу заклик: “З’єднайомся, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!..”

29)Обставини розгортання громадянської війни та поділу козацької України на два гетьманства(1657-1663)»Руїна». Входження України під протекторат Москви суттєво змінило геополітичну ситуацію у Східній Європі, викликало негативну реакцію з боку Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Польський король звернувся до укр. Народу із закликом повернутися у його підданство, але безрезультатно.

Навесні 1654 у війну з Польщею вступила Москва, але вона віддавала перевагу бойовим діям в Білорусії, намагаючись зайняти її територію і, очевидно,вважаючи, що Україна вже й так знаходиться в її підданстві. Тут воювали й українські війська.

Поляки запропонували Москві перемир’я, яке було підписано в вересні 1656 року у місті Вільно. Українськи посли до участі до переговорів навіть не були допущені. Фактично, це була зрада Москвою свого союзника. Україна знову опинилася сам-на- сам із Польщею.

Хмельницький розпочинає активний пошук нових союзников. Йому вдається домовитися про спільні дії із шведським королем та семиградським князем.

Після смерті Хмельницького гетьманом обирають Івана Виговського. У цей час починається боротьба старшинських угрупувань за владу, що негодивно позначилося на стані всієї України. Виговський знову вирешив орієнтуватися на Польщу, проти чого виступила промосковська партія серед старшин та значна частина селянства.

В вересні 1658 Виговський в місті Гадячі уклав з польськими представниками угоду, згідно з якою Україна розривала відносини з Москвою і поверталася до складу Польщі.

Поділ України у 1663 р на Лівобережну і Правобережну, боротьба старшинських угрупувань за владу, суперництво промосковської та пропольської(а згодом і про турецької) партій, продовження війни з Польщею призвели до великих спустошень і розрухи, тому цей період в історії України (1663-1687) називається Руїною. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (І. Брюховецький, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І. Виговський, П. Дорошенко.

Між старшинськими угрупуваннями продовжувалася боротьба за владу. Посилення податкового гніту викликало повстання 1666 і 1668рр. цим скористався П. Дорошенко, який увів свої війська на Лівобережну Україну. Лівобережннні козаки перейшли на його бік, а Брюховецького вбили. Дорошенко на деякий час стає гетьманом по обидва боки Дніпра, об’єднавши Україну. Але неприємності у власній сімї змусили його повернутися до Чигирина. Цим скористалися московські урядовці, які сприяли обранню нового гетьмана Лівобережної України-Д. Многогрішного. У 1686р Москва підписала з Польщею «Вічний мир», який зберіг поділ України на 2 частини.

Причини Руїни

-відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті

-глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики

-егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих

-перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

31)причини поразки,наслідки, та історичне значення Укр.націонал.революції 1648-1676 р.р. Основними причинами поразки національно-визвольної революції українського народу були:

– боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;

– зародковий стан національної державної ідеї;

– слабкість центральної влади, відсутність досвіду державного будівництва;

– слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну;

– зрада національним інтересам з боку панівного стану українського суспільства, переважна більшість якого після смерті Б. Хмельницького відразу перейшла на бік Речі Посполитої і взяла найактивнішу участь у боротьбі проти власного народу;

– постійні агресії з боку сусідніх держав, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

Наслідки та значення Національної революції:

-у ході визвольних змагань не вдалося звільнити всю Україну від польського угрупування. Проте була створена автономна національна українська держава, відновлено традицію державотворення укр. Народу

-укр народові вдалося зберегти свою етнічну самобутність, свою мову, культуру, звичаї, врятувалися від геноциду

-у процесі боротьби з іноземними поневолювачами було сформульовано національну ідею укр. Народу

-сформувалася укр. політична еліта

-полярізація укр. старшини

-спустошення та знелюднення Правобережжя і колонізація Слобожанщини

-за державою було закріплена назва «Україна»

32)Українські землі наприкінці 17-на поч..18 ст. Іван Мазепа.Пилип Орлик. 25 червня 1687 р. гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Мазепу. На козацькій раді в м. Коломак було підписано договірні умови (так звані Коломацькі статті) між козацькою старшиною і представниками уряду Московії, які значно обмежували права й привілеї гетьманської влади і посилювали контроль царської адміністрації. Це був період тотального наступу Москви на автономні права Лівобережної України. Усвідомивши трагічні наслідки правління своїх попередників, І. Мазепа послідовно зміцнює гетьманську владу й становище старшини.

Під час великого козацького повстання на Правобережній Україні 1702-1704 pp. проти польської шляхти під проводом С. Палія Мазепа радить Петру І взяти під свою руку непокірний народ.

В Україні посилюються феодально-кріпосницькі порядки, зростають податки. Тисячі козаків гинуть у воєнних походах, на будівництві Петербурга, фортець і каналів.

На початку ХVIIІ ст. знову постала загроза державності гетьманської України.

Після переходу гетьмана на бік шведів російський царат завдав нищівного удару українському народові

Союз зі Швецією не підтримала значна частина українського населення, тому у І. Мазепи було недостатньо війська.

В умовах жорстких колоніальних утисків з боку Росії І. Мазепі вдалося зберегти українську державність. Своєю політикою в галузі культури і збірним виступом проти царизму він започаткував новий етап у формуванні національної свідомості.

У битві під Полтавою, що відбулася 27 червня 1709 p., численне російське військо здобуло перемогу над шведами й прихильниками І. Мазепи. Колишній гетьман разом з Карлом ХII під прикриттям невеликого загону переправився через Дніпро і втік до турецьких володінь (м. Бендери), де помер 21 вересня 1709 року.

У травні 1710 р. рештки козацького війська у вигнанні обрали своїм гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика. Він оголосив перед громадою текст «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорозького війська». За цією першою конституцією самостійної України гетьманська влада мала обмежуватись виборною Генеральною радою і контролюватися сеймом із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від Запорозького війська. Скасовувалися всі ненависні народові державні монополії, оренди, викупи й податки. Передбачалося незалежне судочинство. Пронизана ліберальним духом конституція мала на меті будівництво суспільства на демократичних засадах.

У січні 1711 р. П. Орлик із запорожцями разом з кримськими татарами взяв участь у поході в Україну, але після кількох боїв зазнав поразки й емігрував до Європи. Перебуваючи у Швеції, Німеччині, Польщі, Франції, Туреччині, намагався умовити їхні уряди розпочати боротьбу за визволення України.

33)Антиукр.політика російського уряду та боротьба укр..старшини за збереження автономії у другій половині 18 ст. Іван Скоропадський,Павло Полуботок,Данило Апостол. Використавши великі матеріальні й людські ресурси України, Росія здобула перемогу над Швецією у Північній війні й дістала доступ до Балтійського моря. Вона й надалі всіляко обмежувала українське самоврядування. З цією метою Петро І заснував 1722 р. Малоросійську колегію у Глухові (російський центральний орган державного управління у справах Лівобережної України), яка контролювала діяльність гетьмана й козацької старшини, а також розпоряджалася фінансами.

З 1722-го по 1724 pp. розмір податків зріс у шість разів.

Іще 1708року Петро 1 наказує на місце Мазепи обрати гетьманомом І. Скоропадського(1708-1722)

По смерті І. Скоропадського наказним гетьманом було призначено чернігівського полковника Павла Полуботка. Його намагання зміцнити українські державні інституції викликали гнів російського царя. Полуботка та його прихильників вкинули 1724 р. до Петропавлівських казематів, де він був закатований на смерть.

Нового гетьмана не було визначено, старшинською адміністрацією керувала Малоросійська колегія, яка 1727 р. була ліквідована. Гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола. Він дбав про поліпшення умов життя населення, здійснив судову реформу, ревізію земель, заснував скарбницю, зменшив експортне мито, що сприяло розвиткові торгівлі, а також зміцнив гетьманську адміністрацію, зменшивши у ній кількість росіян та інших чужинців.

У 1734 р. по смерті Д. Апостола імператриця Анна (племінниця Петра І) створила ще одну колегію під назвою "Правління гетьманського уряду", яка проіснувала до 1750 р. Її діяльність була спрямована на подальше обмеження автономії України.

На Правобережній Україні Польща також зміцнила свою колоніальну владу. Землі було поділено на воєводства.

Наприкінці березня 1734 р. козаки колишньої Олешківської Січі дістали від царського уряду, що готувався до війни з Туреччиною, офіційний дозвіл на повернення їх в межі Російської імперії. Вони збудували Нову Січ за 3-5 км від Старої, Чортомлицької Січі (біля теперішнього с. Покровське на Дніпропетровщині). З відновленням 1750 р. гетьманщини в Україні влада на Січі належала київському генерал-губернаторові й гетьманові. Вона аж до повного знищення 1775 р. відігравала важливу роль у житті українського народу.

34)Автономія укр..земель у 2 пол 18 ст. Спроба гетьмана І.Мазепи зберегти на початку XVIII ст. шляхом союзу зі шведським королем Карлом XII козацьку автономію зазнала поразки, що відкрило шлях форсовано­му наступові російського царату на права України. У1722 р. для обмеження влади гетьмана було створено контролюю­чий орган — Малоросійську колегію, в руках якої знаходи­лися важелі впливу на всі сфери суспільного життя. У 1734 р. після смерті Д.Апостола інститут гетьманства взагалі на певний час було ліквідовано і відновлено лише при імпе­ратриці Єлизаветі Петрівні у 1750 р. Гетьманство К.Розумовського було своєрідною «лебединою піснею» Геть­манщини. У 1764 р. воно остаточно ліквідовується, і вся повнота влади в українських землях дістається другій Ма­лоросійській колегії. У 1782 р. було скасовано полковий устрій та утворено Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, що означало кінець Гетьманщини.

З кінця 18 ст укр. землі входили до складу двох імперій:Російської та Австрійської. Близько 80% укр. земель належали Російській імперії і були поділені на 9 губерній.

35)Культура України у другій половині 17-18 ст. Григорій Сковорода. Стан української культури в цей період мав свої особливості: українські землі знаходились у складі різних країн, що заважало загальному розвитку культури; на перешкоді розвитку краінської культури стояла політика урядів Росії, Польщі та Австрії, які намагалися денаціоналізувати українське населення, тобто позбавити його самобутніх, національних рис, асимілювати, злити з панівною нацією(Росією, Полькою, Угорщиною).

Культурним центром України в цей час продовжував залишатися Київ, а головним науково-освітнім центром - Київський колегіум, перетворений у 1701 р. на Києво-Могилянську академію. Контингент студентів формувався на демократичних засадах – без обмежень щодо соціального стану.

За зразком Київської академії були засновані колегіуми у Чернігові, Харкові, Переяславі. Але в кінці 18 ст. починається занепад цих установ, вони перетворюються на звичайні духовні семінарії, стають осередками русифікації.

На Західній Україні освітні заклади теж використовувалися польськими властями для полонізації та окатоличення населення.

Видатним , феноменальним явищем української науки та літератури 18 ст. була творчість Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794)-мандрівного філософа та народного учителя. Основні його твори: 2Наркріс», «Діалог», «Сад божественних пісень»..

Характерною рисою розвитку літератури цього періоду є перехід від релігійної до світської літератури.

Видатними українськими композиторами були Максим Березовський і Дмитро Бортнянський.

Важливе значення в розвитку історії та літератури мали козацькі літописи, де, поряд з історичними факторами, містилися фольклорні матеріали у вигляді переказів та легенд,

У першій половині 18 ст. в Україні складається оригінальний архітектурний стиль – українське бароко, яке характеризується застосуванням яскравого орнаменту, барвистої кераміки, ліпних оздоб.

У 18 ст. спостерігається відтік української інтелігенції до Росії. Це було пов’язано як з об’єктивними ( складні політичні та соціальні умови життя в Україні у зв’язку з колонізаторською політикою царизму), так і зі суб’єктивними причинами ( намагання здійснити особисту кар’єру в центрі імперії). Серед професорів Слов’яно-Латинської академії-першого вищого навчального закладу Росії- було 95 професорів із Києво-Могилянської академії. Це було пов’язано з тим, що загальний рівень культури та освіти в цілому в Україні на той час був вищим, ніж у Росії.

36)Укр.землі у складі Російської імперії напри.17-перш.пол.19 ст:адмін.-територіальний устрій,політичний розвиток. З кінця 18 ст укр. землі входили до складу двох імперій:Російської та Австрійської. Близько 80% укр. земель належали Російській імперії і були поділені на 9 губерній.

У 30-х роках XIX ст. Східна Україна була повністю інтегрована в Російську імперію. Така ж доля спіткала у середині XIX ст. Західну Україну, що входила до складу Австрійської імперії.

У 30-х роках XIX ст. була проведена систематизація права в Російській імперії. Підготовлені Повне зібрання законів і Звід законів, які і в Україні стали найважливішими джерелами права.

Наприкінці першої половини XIX ст. у Європі назріла нова соціально-економічна та політична криза, почався новий етап національно-визвольного руху. Українська нація разом з народами Європи перебувала в очікуванні революційного вибуху, буржуазних реформ.

Український народ не змирився із втратою національної держави. Він не втрачав надії на її відновлення. Ці сподівання, оптимістичні настрої дослідники називають живим духом Полуботка. На формування цих прагнень впливали ідеї Французької революції, національні визвольні рухи у Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства, його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу, наполегливо шукали шляхи відновлення української державності. Великий вклад у цю благородну справу внесли українські підпільні революційні гуртки і товариства.

«Руська Правда» — програма Південного товариства декабристів визнавала за Україною право увійти в складі рівноправних областей до майбутньої Російської республіки. Товариство об'єднаних слов'ян, яке приєдналося до Південного товариства, бачило Україну суверенною республікою у складі федерації слов'янських держав.

37)Зах.укр.землі у складі австрійської імперії в кін.18-першій пол.19ст.:політичний та соц.економ.розвиток.Захоплення західноукраїнських земель Австрією. Наприкінці XVIII ст. майже усі західно-українські землі опинилися під владою Австрії.

Закарпатську Україну (історична назва території сучасної Закарпатської області) з другої половини XI ст. почали захоплювати угорські феодали, завершивши цей процес лише в ХНІ ст. У1526 р. Закарпаття разом з Угорщиною опинилося під владою Австрії.

Економічна політика Австрії підчас панування на західноукраїнських землях зводилася до хижацької експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів Австрії.

Соціально-економічне гноблення посилювалося національним гнобленням, сутністю якого були спроби денаціоналізувати західних українців, позбавити їх рідної мови і культури, витруїти з їхньої свідомості все, що нагадувало б про спільність походження й історичної долі зі східноукраїнським народом. У Галичині переважними правами користувалися польські поміщики, на Буковині — румунські, на Закарпатті — угорські.

Із загарбанням Австрією західноукраїнських земель суспільні відносини в них майже не змінилися. Панівним класом залишалися феодали, яких австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів і лицарів. Шляхту звільнили від обов'язку служити в ополченні. Замість служби була встановлена грошова контрибуція. Кріпосні селяни перебували у повній залежності від поміщиків, які скрізь урізали селянські наділи, збільшували панщину, встановлювали нові повинності й захоплювали у свою власність громадські луки і пасовиська.

У XIX ст. у закарпатських містах господарське життя пожвавішало

Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив нанівець самоврядування в містах. У 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові.

Характерною особливістю було те, що австрійський уряд не створив на західноукраїнських землях низової ланки управління. Політична влада у сільських місцевостях передавалася поміщикам (домініям), зміцнюючи у такий спосіб феодальні порядки.

38)Національне відродження у першій пол..19ст,історичні умови,хар-р. «Руська Трійця».Кирило-Мефодіївське товариство. наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду.У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті робилися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права

Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь.

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла «народності» означала не що інше, як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід оцінювати та сприймати факт виникнення 1846 р. у Києві української політичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братства).

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич.. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко.Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Ки-рило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене.

Отже,

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

У 1833р у Львові було створено громадсько-культурне обєднання «Руська трійця». Засновники- Шашкевич, Вагилевич, Головацький. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості укр. народу. Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап у розвитку національного руху на західноукр землях, перехід від культурологічних проблем до соціально-політичних.

39)Ліберальні реформи 1860-1870 рр. в Росії,їх наслідки. На західноукраїнських землях внаслідок революції 1848-1849 років обов'язкові панщинні роботи, що становили основу феодальної залежності селянина від поміщика, були скасовані імператорським законом. Селяни одержали громадські права і - за великий викуп - право власності на земельні ділянки, що перебували у їхньому користуванні.

На Наддніпрянській Україні кріпацтво залишилося недоторканим. З 13,5 млн. усього населення 5,3 млн. становили приватновласницькі і 5,2 млн. державні селяни. Ніяких громадських прав вони не мали, як не мали також і коштів, щоб замінити рутинні способи ведення своїх господарств. Малопродуктивною була кріпацька праця і в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах.

На 1860 р. продуктивність праці кріпака в Російській імперії, в тому числі і підвладній їй Наддніпрянській Україні, була такою, як ще у 1800р. у країнах Центральної Європи, коли там панували різні форми кріпацтва. Отже, кріпацтво, по суті, гальмувало розвиток народного господарства.

За дорученням царя Олександра II підготовку реформ про звільнення селян від кріпосної залежності здійснювали поміщики. Реформу поміщики і царські чиновники проводили на основі того, що було записано в царському Маніфесті, загальному і місцевих «Положеннях» про звільнення селян з кріпацтва. Підписані царем 19 лютого 1861 р., ці документи були обнародовані в Петербурзі і Москві - 5 березня, а в містах і селах України - з 9 березня до 2 квітня.

В цілому внаслідок реформи 1861 р. українські землі втратили понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи манші 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового мінімуму. Та й ці мізерні наділи селяни повинні були протягом 49 років викупити у поміщиків на основі встановлених реформою цін, які значно перевищували тодішні риночні ціни на землю. Так, в Україні до 1906 р., коли «викупні платежі» припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн. крб., в той час, як її ринкова вартість становила 128 млн. крб. Таким чином, фактично селяни викуповували не тільки землю, а й особисту волю.

40)Культура України у 19 ст. Розвиток промисловості, необхідність упровадження, використання нової техніки та технології сприяли розвитку освіти і культури. Велике значення мала поява різних організацій, які займалися культурно-освітньою діяльністю, відчутним став вплив національно-визвольного руху, помітно зросла національна самосвідомість народу.

Суттєві зрушення відбувалися в системі освіти. У 1803 були прийняті «Попередні правила народної освіти», згідно з якими вводилися 4 типи шкіл: парафіяльні, повітові, гімназії, університети.

Розвивалася наука. Вагомих успіхів досягли в галузі молекулярної фізики, етнографії, мовознавства, біології,механіки, фізичної географії, мікробіології.

В економічній науці виділялися три напрямки: дворянсько-буржуазний, народницький, марксистський.

Продовжувався процес формування української літературної мови. У 1818р була опублікована перша «Граматика» української мови.

У розвитку прози визначне місце належить Г.Ф. Квітці-Основ’яненку, Є.П. Гребінці. Але найвидатнішим здобутком укр літератури стала творчість Шевченка.

Таким чином, незважаючи на несприятливі умови, культура України в 19 ст досягла високого рівня. Творчість ряду письменників, учених, композиторів стала здобутком світової культури.

41)Загальноросійські суспільно-політичні рухи в другій пол..19 ст. та їх вплив на укр..народ. У 19 ст нерозв’язною залишалася проблема національного возз’єднання укр народу. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціально-економічним. У 1863р царський міністр Валуєв публічно проголосив, що «ніякої, особливої, малоросійської мови не було, немає й бути не може».

Крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливала загальноросійські партії. «Російська соціал-демократична робітнича партія», що виникла у 1898р, у 1903 р розкололася на більшовиків і меншовиків, лідером більшовиків став В.І Ульянов (Ленін). Ідеологія РСДРП: капіталізм-антагоністичне суспільство, яке потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції. Головна революційна сила-пролетаріат, головне зло-приватна власність.

«Партія соціалістів-революціонерів» (ПСР-есери) виникла на зламі століть (лідери- Чернов, в Україні- Дорошенко). Головну революційну силу есери бачили в селянстві, вони широко використовували терор проти представників влади.

«Конституційно-демократична партія», або «Партія народної волі» (кадети), була утворена 1905р (лідер-Малюков). Кадети виступали за конституційно-парламентську монархію, свободу культурного розвитку для всіх націй. В Україні її переважно підтримувала переважно інтелігенція.

«Союз 17 октября» (октябристи)-партія великої і середньої буржуазії – виступала за збереження існуючого ладу, єдиної і неподільної Росії.

41)Політичний етап в українському національному русі у кін.19-на поч. 20 ст в Наддніпрянській Україні.Виникнення партій..Активізувався суспільно-політичний рух на Україні. Це сприяло утворенню перших політичних партій.

«Революційна українська партія» (РУП) була створена у 1900р у Харкові. Метою партії була боротьба за національні права та соціальну революцію, захист інтересів, передусім селянства. Проте керівники партії не мали єдиної думки щодо стратегії і тактики її діяльності, і це спричинило її розкол. У 1902 р з РУП вийшла група Міхновського, яка заснувала «Українську народну партію» (УНП), що виступала з гаслом «Україна для українців». У 1904 р РУП відділилася Меленевського, яка вважала, що треба обєднатися з російською соціал-демократією. Ця група стала називатися «Спілка». Та частина РУП, що залишилася, перейменувалася на «Українську соціал-демократичну робітничу партію», лідерами якої були Винниченко, Петлюра.

Крім цього у 1904 р були створені ліберально-буржуазні партії.

Українські партії розподілялися на дві групи щодо перспектив політичного розвитку України: 1)автономія України у федеративній Росії 2)самостійність України.

44)Столипінська аграрна реформа.Наслідки. прагнучи не допустити нової революції і зміцнити свою соціальну опору. Царський уряд на чолі зі Столипіним вирішив здійснити реформи, які стосувалися передусім аграрного сектора.

Основні заходи аграрної реформи:

-дозвіл на вихід із общини і закріплення землі у приватну власність, тобто розмивання общинного землеволодіння

-створення хутірського та відрубного господарств

-надання кредитної допомоги селянам через «Селянський поземельний банк»

-проведення переселення селян із європейської частини держави, де землі не вистачало, у Сибір, на Далекий Схід, у Середню Азію.

Тим самим Столипін хотів убити двох зайців: дати селянам землю, вивезти їх із перенаселених районів, позбавившись незадоволених мало- і безземеллям.

Наслідки:

Причин краху реформ було декілька: протидія селянства, нестача коштів, що виділяються на землеустрій і переселення, погана організація землерозпорядних робіт, підйом робочого зрушення в 1910-1914 рр. Але головною причиною був опір селянства проведенню нової аграрної політики. Незважаючи на сприятливі економічні, ідеологічні і політичні обставини, Столипін здійснив все ж ряд помилок, що поставили його реформи під загрозу невдачі. Першою помилкою Столипіна була відсутність продуманої політики відносно робітників. Закон 1906 р. про десятигодинний робочий день майже не застосовувався, рівно як і закон 1903 р. про страхування робітників, що отримали каліцтва на підприємстві. Дозволені профспілки знаходилися під пильним контролем поліції і не користувалися довір'ям серед робітників. Тим часом кількість робітників постійно і помітно зростала. Нове покоління виявилося вельми прихильним до сприйняття соціалістичних ідей.

Другою помилкою Столипіна стало те, що він не передбачував наслідків інтенсивної русифікації неросійських народів. Столипін не приховував свої націоналістичні переконання; одного разу на засіданні Думи він різко відповів польському депутату Дмовському, що шанує за "вище щастя бути підданим Росії". Він відкрито проводив націоналістичну великоросійську політику і, природно, поставив проти себе і царського режиму всі національні меншини. Фінляндія стала притулком для багатьох опозиціонерів.

45)Перша світова війна і Україна. Улітку 1914 р почалася Перша світова війна. Війну вели два угрупування держав: Антанта (Великобританія, Франція, Росія) і Четверний союз держав (Німеччина, Австро-Угоршина, Туреччина, Болгарія).

Більшість громадськості Західної України підтримала у війні уряд Австро-Угорщини, вважаючи царську Росію найзапеклішим ворогом українців. 1-го серпня 1914 року у Львові засновано Головну Українську Раду з представників трьох партій — Національно-Демократичної, Радикальної й Соціял-Демократичної. Головою її обрано д-ра Костя Левицького, секретарем — д-ра С. Барана. Завданням Ради було охороняти інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під час війни.

У серпні 1914 р російські війська захопили Східнц Галичину і Буковину, де було створено генерал-губернаторство. У свою чергу. Австро-угорський уряд почав проти українців кампанію терору та репресій. Таким чином, українці переслідувалися як російським. Так і австро-угорським урядами.

Безпосередньо в Україні бойові дії вів Південно-Західний фронт.

Війна негативно вплинула на соціально-економічне становище в Україні. На розвиток промисловості руйнівний влив справила мобілізація до армії 4 млн осіб.

Значно погіршився стан сільського господарства.

Таким чином. У роки війни криза охопила всі сфери життєдіяльності країни: політичну, соціальну, економічну.

46)Політична ситуація в Україні після Лютневої(1917 р.)буржуазно-демократичної революції. Українська революція 1917-1921 років (рідше Визвольні змагання 1917—1921 років) — черга подій, метою яких було політичне самовизначення українського народу у формі поновлення та захисту державності. Після кількох літ тяжкої боротьби на декількох фронтах одноразово незалежна Україна зазнала поразки й у кінцевому рахунку українські землі залишилися поділеними між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

48)Утворення та діяльність Ц.Р. Універсали – від автономії до незалежності України. В Петрограді наприкінці лютого 1917р в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. В Ураїні виявилася ще складнішою ніж у Росії. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами виник іще один орган-Центральна Рада. Яка була створена 4 березня 1917р у Києві, головою ради було обрано Грушевського. 10червня 1917р ЦР видала свій 1універсал. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалося, що Україна не відділяється від Росії.

3 липня 1917-2універсал, де проголошувалося, що вона не стоїть за відділення України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукраїнських установчих зборів.

7листопада 1917р -3універсал, де Україна проголошувалася народною республікою (УР0 у складі федерації рівних і вільних народів. Проголосив ліквідацію приватної власності, націоналізацію поміщицького, казеного та церковного майна. Декларувалася обіцянка вирішити земельне питання, ввести 8-годинний робочий день.

11 січня 1918р -4універсал, де проголошувалася самостійність та незалежність України.

4січня 1918р Народний секретаріат УНР віддав наказ своїм військам розпочати похід на Київ. 30січня 1918р до Київа прибув Народний секретаріат, і місто стало столицею радянської України, ЦР опинилася у Житомирі. Зазнавши поразки у боротьбі з більшовиками, ЦР вирішила використати зовнішній фактор.

9лютого1918р представники ЦР підписали Брест-Литовську угоду з Четверним союзом. Україна опинилася під німецько-австрійською окупацією. ЦР повернулася до Києва 9березня 1918р. та ЦР не змогла утриматися при владі, однією з причин цього була соціалістична орієнтація ЦР, що відлякувало великих промисловців та землевласників, а також кайзера Німеччини; незадоволення народу тим, що вона так і не змогла «навести лад».

49)Гетьманат П.Скоропадського.Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду. Опозиційні сили ЦР вирішили створити міцну авторитарну владу, надавши їй, за історичною аналогією, форму гетьманату. На це була згода і німецького командування.

29квітня1918р на зїзді хліборобів було обрано гетьмана Скоропадського. Гетьман оголосив про встановлення «Української Держави». Однак фактично господарями України було німецьке військове командування.

Гетьманський уряд досяг значних успіхів у справі визнання України як окремої держави на міжнародній арені. Дипломатичні відносини були встановлені з 12 країнами. За 230 днів гетьманського режиму в Україні було прийнято більше ніж 300 законопроектів. Та повернення землі поміщикам, насильницька реквізиція хліба, масові репресії викликали гостре незадоволення серед різних верств населення. Виник і швидко зростав повстансько-партизанський рух проти німецьких окупантів і гетьманського режиму.

Поразка Четверного союзу і революція в Німеччині прискорили падіння гетьманського режиму. Скоропадський втратив зовнішню військову опору, а внутрішня виявилася занадто слабкою.

50)Утвердження Директорії УНР. Політичний курс та соціально-економічні заходи. Поразка Четверного союзу і революція в Німеччині прискорили падіння гетьманського режиму. Скоропадський втратив зовнішню військову опору, а внутрішня виявилася занадто слабкою.

14листопада1918р на підпільному засіданні Українського національного союзу була створена Директорія на чолі з Винниченком.

26грудня1918р вона опубліковала свій програмний документ-Декларацію, у якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму і відновлення незалежної УНР. Одним із головних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх перерозподілу її між селянами. Директорія також обіцяла відновити 8-годинний робочий день, установити «трудову владу».

Та становище Директорії, якій спочатку співчувало селянство, досить швидко змінилося після публікації земельного закону 8 січня 1919р. у законі декларувалася ліквідація приватної власності на землю, але земельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недоторканною. Усе це призвело до невдоволення селянства директорією. Та з грудня 1918 р почалися наступи радянських військ. У квітні 1919 армія Директорії практично була розбита. У травні 1919р уряд УНР переїхав до Східної Галичини.

51)Західноукр.Народна республіка. Акт Злуки ЗУНР та УНР. Розвал Австро-Угорської імперії спричинив боротьбу за її спадщину на Західній Україні.

13 листопада 1918р було офіційно проголошену нову державу-Західноукраїнську Народну Республіку. Президентом республіки став Петрушевич.

У квітні 1919р було прийнято земельний закон. Він передбачав ліквідацію великого землеволодіння. Уряд монополізував продаж основних продуктів. 4 квітня 1919р була введена в обіг власна валюта-гривні і карбованці. Затверджено державність української мови.

22січня 1919р у Києві було проголошено Акт злуки, тобто обєднання України, згідно з яким ЗУНР гарантувалася автономність. Обєднання УНР і ЗУНР багато в чому мало формально-політичний, а не державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально тільки 9 місяців- до 16 листопада 1919р. між урядами українських республік виникли певні розбіжності, пов’язані з різними зовнішньополітичними пріоритетами. Директорія УНР переважно боролася з Радянською Росією, а ЗУНР – із Польщею, і тут вони не могли допомогти один одному. Ускладнювали взаємовідносини й ідеологічні розбіжності. У Директорії переважали соціалістичні партії, а в уряді ЗУНР- помірно-ліберальні.

52,53)Причини поразки та істор.знп-ня Укра. Національної-визвольної революції 1917-1921.Політика «воєнного комунізму» У результаті громадянської війни укр. землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР. Після громадянської війни економіка та сільське господарство знаходились у тяжкому стані. Бракувало основних продуктів і товарів: хліба, солі, сірників, мила.

Крім того загострилася політична ситуація. Селянин не був зацікавлений у продрозкладці, яка забирала у нього всі надлишки сільськогосподарської продукції.

Незадоволення переростало в збройні виступи проти радянської влади. Економічна криза переплелася з політичною. Потрібна була нова політика, різко відмінна від воєнного комунізму. Така політика почала здійснюватися з березня 1921р (НЕП).

Воєнний комунізм. У 1919р більшовики запроваджують нову політику, яка отримала назву «воєнний комунізм». В основі цієї політики лежав насильницький злам економічної системи, яка досі ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався товарообмін, без посередництва грошей.

Основні напрями політики «воєнного комунізму»:

-націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв’язку. Для управління господарським життям створювалась Українська Рада народного господарства

-ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їхньому місці утворювались радгоспи, комуни, артілі.

-встановлювалась державна монополія на найнеобхідніші продовольчі товари.

54)НЕП її суть та впровадження в Україні. Незадоволення селян політикою «воєнного комунізму» переростало в збройні виступи проти радянської влади. Економічна криза переплелася з політичною. Потрібна була нова політика, різко відмінна від воєнного комунізму. Така політика почала здійснюватися з березня 1921р (НЕП).

НЕП передбачав систему заходів, спрямованих на використання «в інтересах будівництва соціалізму» товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання.

Найважливішими з них були: зміна продрозкладки продовольчим податком, денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних та середніх, відмова від натуралізації господарських відносин і запровадження вільної торгівлі, нормалізація фінансової системи, децентралізація керівництва промисловістю.

Запровадження НЕПу збіглося в часі зі страшним лихом-посуха. Це спричинило голод.

Незважаючи на всі труднощі, НЕП мав успіх. У 1923р було покінчено з голодом. НЕП дав змогу здійснити те, чого раніше неможливо було досягти силою зброї-ліквідувати повстанський рух.

Більшість населення підтримувала НЕП, адже було забезпечено поліпшення умов життя робітників і селян. Панівний режим досягнув політичної стабілізації в суспільстві.

Процес входження УРСР до складу СРСР можна умовно поділити на кілька етапів:

На першому етапі обєднання радянських республік, за Україною зберігався формальний статус незалежної держави. У червні 1919 ЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії. Литви і Білорусії».

На другому етапі, коли відбувалось формування договірної федерації, посилилось підпорядкування України Росії, обмеження її суверенітету.

Третій етап-утворення союзної держави-СРСР, призвів до втрати Україною незалежності.

56,57)Індустріалізая,колективізація. Індустріалізація.

Вирішальною ланкою будівництва соціалізму мала стати індустріалізація. Тобто процес створення крупної машинної індустрії в усіх галузях економіки.

Особливості здійснення індустріалізації:

• індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості, і цій галузі весь час надавалася перевага.

• Індустріалізація здійснювалася форсованим темпом

• Індустріалізація проводилася в рамках жорсткого плану, часто нереального і необгрунтованого, цим відрізнялася від індустріалізації на Заході

• Радянська індустріалізація здійснювалася за рахунок лише власних джерел фінансування

Колективізація.

Більшовики вирішили форсувати укрупнення господарств шляхом їх колективізації, тобто обєднання з відчуженням засобів виробництва. Колективізація розглядалася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготовельних криз, залучення селянських господарств до системи командно-адміністративної економіки, перетворення їх на кріпаків тоталітарного режиму. Під час переходу до колективізації не були використані можливості інших форм кооперації. Грубо порушувалася законність, ігнорувалися права й інтереси селян. Була ліквідована економічна самостійність селянства, знищена найпроцьовитіша його верства.

58)Політика українізації в 20-х рр. 20 ст. ЇЇ зміст та результати. Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу. Царська імперія розпалась, а більшовицька не встигла сформуватись, і це давало надїї на становлення і розвиток української держави і національної культури. Однак, в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків.

У 1917 -1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні програми, які передбачали обов’язковість вивчення української мови, історії та географії України. Натомість більшовики переробили навчальні плани на свій лад, дбаючи про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. У 1917 - 1920 рр. Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на зміцнення більшовицького режиму.

У добу гетьманату було створено українську Академію наук. Відкривалися українські університети, бібліотеки, театри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мартиненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.

Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, яка об’єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук, Василь та Федір Кричевські, Георгій Нарбут. До речі, саме Нарбут є автором грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми.

Під впливом національного відродженя в Україні виникло так зване «націонал-ухилиництво»-прояв націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом.

З кінця 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що пояснювалося офіційною владою небезпекою «націонал-уходництва» і націоналізму.

59)Утвердження тоталітаризму в Україні.Масові політичні процеси та репресії. Ще в середині 20-х років почав утверджуватися політичний та ідеологічний монополізм Комуністичної партії у житті країни. Це означало ліквідацію інших партій, репресії проти їх колишніх членів, втручання партії в усі сфери життєдіяльності людей, політичну диктатуру компартії. Боротьбу проти будь-якого інаклмислення у своїх лавах. Партія стала невідємною частиною тоталітарного режиму.

У 30-ті роки сталінський тоталітарний режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор мав ірраціональний характер, проте був викликаний певними причинами, серед яких-прагнення Сталіна зміцнити і захистити свою владу від будь-яких випадковостей, цілковите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», відчуженість людей між собою. Крім того, у тоталітарній системі склалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки на цьому можна було зробити карєру.

У січні 1937р. була прийнята нова Конституція УСРР. Вона будувалася відповідно до Конституції СРСР 1936р; майже повністю відтворюючи її.

Права і свободи громадян фактично перекреслювалися практикою тоталітарного режиму. УСРР перейменувалася в Українську Радянську Соціалістичну республіку.

60)Становище зх.укр.земель у складі Польщі,Румунії,Чехословаччини в період між двома світовими війнами. Після першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі 3 держав: Польщі, Румунії та Чехословаччини.

У1923р уряд заборонив вживання слів «українець» і «український»- замість них навязувалися терміни «русин» та «руське».

Суспільно-політичний рух розділявся на три течії: !)легальні партії 2)націоналістична (підпільна) 3)комуністична.

Неп і українізація у Східній Україні призвели до зростання прорадянських симпатій на Західній Україні.

У 1929р було створено Організацію укр націоналістів. У практичній діяльнсті ОУН застосувала тактику «перманентної революції», що передбачала постійні збройні акції проти польської влади.

У 1918р, скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорської імперії, частину укр земель окупувала Румунія, режим тут був жорстокіший, ніж у Польщі.

Дещо кращим, ніж у Румунії та Польщі, було становище українців у Чехословаччині. Закарпаття в чехословацькій державі мало статись окремого краю і називалося Підкарпатська Русь(згодом Підкарпатський край).

Незважаючи на короткочасність існування, Карпатська Україна стала яскравим епізодом у боротьбі за українську державність.

61)Українське питання напередодні та на початку Другої світової війни.Етнічне воз*єднання укр.земель. Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель та про створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета — втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці ВерсальськоВашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", активно претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Річ у тім, що, крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщина та Польща.

Посилюються економічні зв’язки: 7 грудня 1938 р. підписано німецько-карпатоукраїнську угоду, за якою уряд Волошина зобов’язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода і з німецьким "Товариством з експлуатації корисних копалин", відповідно до якої карпатоукраїнський уряд фактично передавав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття.

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило про початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну, не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той цікавився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстративна пасивність радянської сторони зумовлювала наростаючу невизначеність в "українському питанні".

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по так званій "лінії Керзона". Переважна більшість території Західної України увійшла у межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км² з 1,2 млн. населення) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був задоволений, про що свідчить його "тріумфальний" підпис (довжиною 58 сантиметрів) на карті-додатку до тексту протоколу.

Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійснено етнічне возз’єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх "входження" до складу СРСР. Об’єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кроком у розв’язанні українського питання.