1) Первісна людина (пітекантроп) на землях, яким згодом судилося стати Україною, з’явилася близько 300 тис. років тому, в епоху раннього кам’яного віку, або палеоліту. Приблизно між 120-40 тис. до н.е. вже досконаліша людина – неандерталець – розселилася тут ширше, а в епоху пізнього палеоліту (40-10 тис. р. до н.е.), коли, як відомо, сформувався тип людини– кроманьйонець, на українських землях фіксується близько 800 первісних стоянок, загальну ж чисельність населення обраховують орієнтовно до 20 тис. особин.

Топографічне групування пам’яток показує також, що окремі поселення з 5-8 жител певної родової спільноти вже витворювали свого роду “кущі”, відображаючи раннє племінне гуртування, тобто елементи соціалізації життя.

У 10-8 тис. до н.е., в епоху мезоліту, зміна клімату (відступ льодовика, загальне потепління і формування європейських географічно-ландшафтних зон, близьких до сучасних) сприяла інтенсивнішому заселенню української території, де виділилися три великі ареали мезолітичних племен. Паралельно йшло і вдосконалення матеріальної культури: власне в цей час люди перейшли на відносно осілий спосіб життя, почали одомашнювати тварин, будувати напівземлянкові житла з виплетених з лози стін, обмазаних глиною, полювати за допомогою щойно винайденого лука й стріл, використовувати примітивний ліплений посуд для варіння їжі.

Наприкінці мезоліту спостерігаються кардинальні цивілізаційні зміни, які називають “неолітичною революцією”, а період від VІ до ІІІ тис. до н.е. виділяють в окрему епоху – неоліт, тобто новий кам’яний вік. Епохальним поштовхом до цього став перехід первісної людини на відтворюючий тип господарства – землеробство й тваринництво, внаслідок чого на території

України уперше виділилися культурно-господарські зони, відмінні за

характером життєвого укладу – землеробсько-скотарська та мисливсько-риболовецька, де почали формуватися місцеві, споріднені між собою родоплемінні групи зі спільними рисами матеріальної культури. У неоліті прийнято виділяти його пізню фазу – енеоліт (кінець ІV-ІІІ тис. до н.е.), що принесла людям перший метал – мідь, з якої, окрім прикрас,

почали виробляти зброю та знаряддя праці. Паралельно тривав поступ у

господарській сфері: люди стали використовувати рало і тяглу робочу худобу, одомашнили коня й вівцю, що підштовхнуло розповсюдження ткацтва, вдосконалили технологію виготовлення керамічного посуду. Зростала й чисельність населення, що супроводжувалось, по-перше, освоєнням нових територій, по-друге – витворенням компактних ареалів (археологи називають їх "історико-культурними областями"), мешканці яких відрізнялися одне від одного за типом матеріальної культури й побуту, релігійними обрядами і, як припускають, уже й за мовою.

В Україні найвиразніші пам’ятки енеоліту пов’язуються з так званими трипільськими племенами. Ця умовна назва походить від с.Трипілля під Києвом, де 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури, яка проіснувала з другої половини ІV до кінця ІІІ тис. до н.е. на величезному масиві розселення в межиріччі Дніпра й Дністра, сягаючи на півдні причорноморських степів, а на півночі – волинського і київського Полісся та пониззя р.Десни. За своїми типологічними ознаками і географічно-просторовим тяжінням трипільська культура була споріднена з тогочасними пам’ятками Дунайського басейну, Балканського півострова, острівного Східного Середземномор’я та Малої Азії, що дає підставу зараховувати її до циклу культур, які лягли в основу європейської середземноморської цивілізації. За типом господарювання трипільці належали до хліборобсько-скотарських племен з переважанням землеробства, на що вказує широко зафіксований серед них культ богині плодючості – “Великої Матері” (антропоморфні зображення Великої Матері знаходять при розкопках мало не кожного трипільського поселення). Доказом розвинутої соціалізації є оселення племені, яке контролювало певну територію, у “протомістах” – обнесених ровами населених пунктах, де чисельність мешканців могла сягати кількох тисяч.

2) першим народом, який мешкав на території України й ім'я якого зберегли писемні джерела , Були кіммерійці (1500-700 до н.е.).Вони вже мали укріплені городища, вели табунне господарство, що давало змогу організувати кінноту, у боях застосовували залізну зброю.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд і металообробку, що суттєво покращило їх озброєність. Їх можна класифікувати як міжплемінний союз на чолі з вождями. Основним заняттям кіммерійців були військові погоди.

Кіммерійців витіснили скіфи (7-3 ст до н.е), які населяли територію сучасної Південної та Південно-Східної України. Скіфи поділялися на дві великі групи: скіфи-землероби і скіфи-скотарі, що вели переважно кочовий спосіб життя. Серед скіфів-кочівників виділялися царські скіфи, які панували над іншими, збираючи данину. У 4 ст до н.е. у скіфів утворилося примітивне державне об’єднання («царство Атея») з центром у Кам'янському городищі на Дніпрі.

У 3 ст. скіфів витісняють сармати. Вони складали не єдине однорідне плем'я, а союз споріднених племен, які нерідко ворогували між собою. Сармати були, передусім, кочівниками і займалися скотарством, проте вели активну торгівлю з Іраном, Індією, Римською імперією. Їх столицею був Танаїс у гирлі Дону. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло у 1 ст н.е. Довго і вперто, з перемінним успіхом, сармати воювали з Римом.У 3 ст н.е їх витісняють гуни.

Грецькі міста-колонії в Північному Причорномор’ї. Їх поява

стала одним з епізодів розселення мешканців античної Еллади по

середземноморському басейну, яке проходило у VІІІ-VІ ст. до н.е. До

найдавніших колоній, заснованих тут у VІІ ст. до н.е. виходцями з іонійського Мілету, належало поселення на острові (у ті часи півострові) Березань біля гирла Буго-Дністровського лиману, а також місто Пантікапей [нині – у межах м.Керчі]. Протягом VІ-V ст. до н.е. на Керченському і Таманському півостровах з’явилися міста Феодосія, Фанагорія, Ґорґіппа [Анапа], Ґермонасса [ст.Таманська]‚ та ін.; тоді ж на західному узбережжі Криму постав Херсонес [у межах сучасного м.Севастополя], на побережжі Дністровського лиману – Тира і Ніконій, а в гирлі Південного Бугу – Ольвія. Нові міста, облаштовані на кшталт грецьких полісів, провадили жваву посередницьку торгівлю з тубільними племенами. Їхня самостійна історія нараховує багато століть, остаточно припиняючись лише внаслідок руйнівних набігів кочових племен в добу Великого переселення народів. У містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та всі негреки. Боспорське царство існувало в 5 ст до н.е- 4 стн.е Воно займало територію Керченського та Таманського півостровів з прилеглою смугою, східний берег Азовського моря. Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полюсів з певною автономією останніх, але пізніше перетворюється на необмежену монархію. Розквіт Боспорського царства припадає на 4-3 ст до н.е Проте внутрішні суперечності, зокрема повстання рабів під проводом Савмака(107 р до н е), підірвали силу царства. З 6 ст н.е Боспор увійшов до складу Візантії і припинив свої самостійне існування.

3) Одним із найдавніших народів, що населяв Європу, Були слов'яни. З приводу походження слов'ян існують дві основні теорії: 1)міграційна (слов'яни прийшли на свою нинішню територію); 2)автохтонна (слов‘яни є споконвічними жителями Східної Європи)

Термін «слов'яни», найімовірніше, походить від назви одного з племен (словени). Перші писемні згадки про сов'янські пемена, що звалися «венедами», сягають 1-2 ст до н.е. У 6-7 ст вже згадуються Склавіни-західні сов’яни і анти- східні слов'яни, які займали територію між Дністром,(на заході) і верхів'ями Дону (на сході). Перші племінні об'єднання з елементами державності виникають у східних сов'ян у 380-386 рр н.е на чолі з Божем, який воював із готами, а потім, у 6 ст, у Прикарпатті- на чолі з Маджаком. Житом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогищем, а з 5 ст-пічкою кам’янкою. Кераміка булла ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. У 4-7 ст у східнослов'янських племен значного поширення набувають ремесла- залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне.

Найважливіші питання вирішувались на пемінних зборах, хоча основна влада зосереджується в руках вождів та знаті. Виникає новий тип відносин із розподілом суспільства на дві частини: багатшу і владну пемінну знать, з одного боку, і біднішу та безвладну більшість племені – з іншого. Характерною рисою суспільного ладу східних слов’ян була наявність сільської общини як об’єднання індивідуальних господарств. В основі релігійного світогляду давніх слов'ян знаходиться культ природи.

4) Наприкінці 9 ст відбувається процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва, і за назвою столиці державу називають «Київською Руссю».Існують дві основні теорії утворення держави на Русі: 1) норманська; 2)природно-історичного процесу. Згідно із норманською теорією держава на Русі була створена норманами(шведами). Друга теорія твердить, що держава на Русі була створена в результаті природно –історичного процесу. Для цього були небхідні політичні та соціально-економічні передумови. У процесі розвитку східно-слов’янського суспільства союзи племен перетворюються на племінні княжіння. Не можна заперечити, що нормани у 9-10 ст відігравали на Русі активну політичну роль, поклали початок династії Рюриковичів. Проте вони не утворили східнослов’янської держави, а, найімовірніше, каталізували об’єднання східнослов’янських земель і племен.

Виникнення держави у східних слов'ян було пов’язане: 1) із зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин; 2)поступовим, але невідворотним формуванням державотворчих традицій; 3)необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже Мали свої держави; 4)територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен; 5)економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості плмен, стимулювало їх інтерграцію; 6) посиленням Києва, чому сприяло його географічне положення, економічне становище, політичне значення та попередня історична еволюція. У 862 р варязький вождь Рюрик стає князем у Новгороді, створивши базу подальшої варязької експансії. Після його смерті у 879р Влада переходить до Олега, який у 882 р захоплює Київ і підступно вбиває Аскольда та Діра й обєднує всі слов'янські землі. Наступник Олега-Ігор (917-945рр) За правління Олега та його наступника Ігоря (882-945) Держава Русів почала набувати виразніших обрисів. До неї, зокрема, були остаточно приєднані племена деревлян і уличів, а після кількох успішних воєн з хозарами перепідкорені колишні хозарські данники – радимичі, кривичі і сіверяни. Водночас владу київського князя в якості його федератів визнали і північнослов’янські регіони – Новгород, де віднині сидів спадкоємець або близький родич київського князя, Полоцьк і Смоленськ. З часів Олега та Ігоря походять і письмові угоди Києва з Константинополем 907, 911 та 944 рр., що стали першими політичними актами молодої держави; у них декларуються засади мирних відносин та способи регуляції комерційних справ і конфліктів, зокрема – гарантії безпеки купцям з Русі в Константинополі і навпаки. Після загибелі Ігора(його вбили деревляни, коли він намагався вдруге зібрати з них данину) його дружина Ольга стала княгинею(945-964рр), жорстоко помстилася за Ігора, але зробила висновки з його невдач. Було проведено податкову реформу: чітко встановлено розмір данини- «уроки», місце їх збору- «погости» Завершує шерег князів героїчної доби постать Ігоревого сина Святослава (962-972), одного з найромантичніших героїв літописної традиції Смерть, яка спіткала войовничого Святослава, була такою ж бурхливою, як і його життя: повертаючись з багатою здобиччю і величезним полоном з Подунав’я, дружина русів на Дніпрових порогах зазнала у 972 р. Нападу печенігів. Князь був убитий, і за наказом печенізького хана Курі з його черепа зробили чашу, окуту золотом. Перебуваючи увесь час у походах то в Хозарії і Волзькій Болгарії, то в Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив свої володіння між трьома синами. На київський княжий стіл був посаджений старший – Ярополк, в Деревлянській землі – Олег, а в Новгороді – Володимир. Однак миру між братами вистачило ненадовго: у 977 р. спалахнув конфлікт між Ярополком та Олегом і розпочалася війна, під час якої Олег загинув. Володимир, рятуючись від можливої розправи, теж утікза море, тобто в Швецію. Проте уже 980 р. йому вдалося повернутися з загоном вікінгів, і він швидко здобув Новгород, Полоцьк, а далі й Київ, а Ярополка наказав підступно вбити.

Отже, з 980 р., як читаємо у “Повісті минулих літ”, став княжити Володимир у Києві один.

5) Найбільшої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління Володимира Великого (978-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054). Володимир значно розширив межі держави, приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель, Закарпаття, оволодів корсунем у Криму. Територія держави близько 1000 р досягла 800 тис кв км і стала найбільшою в Європі, її населення складало 5 млн чол. Враховуючи розміри і могутність, Київську Русь можна класифікувать як імперію. Це була поліетнічна держава. До неї. Крім слов'ян, входило ще понад 20 різних народів.

Володимир реформує місцеве управління. Він ліувідує племінну автономію, усуває від влади місцеві династії «світлих князів» і ставить замість них своїх синів або намісників. У такий спосіб він зміцнив центральну Владу і вплив своєї династії.

За формою правління Київська Русь була монархією. Уся повнота виконавчої, законодавчої. Судової та військової влади зосереджувалися в руках великого князя.

Значне місце в політичній системі держави відігравала князівська дружина (регулярнее військо). Певний час продовжує існувати віче(народні збори), у якому брали участь голови родин із жителів міста, але вирішальну роль відігравли бояри та «старці градські». Існувала так звана десяткова система управління (тисяцький-соцький-десяцький). Органом місцевого селянського самоврядування булла верв- сільська територіальна община. Київська Русь класифікується як ранньофеодальна держава. Велику увагу Володимир приділяв зміцненню рубежів своєї держави, тому булла створена складна система оборонних споруд («змієвих валів»), яка простягалася на 1000 км.

Одним із головних досягнень Ярослава стало зведення основних норм тогочасного права у збірник законів «Руська правда». Ярослава називали «тестем Європи» : він породичався з багатьма королівськими родами. Це свідчило про високий престиж Київської Русі на міжнародній арені.

6) Найбільшої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління Володимира Великого (978-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054).

Володимир провів кілька реформ: адміністративна (землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі передавалися 12 синам володимира, великокнязівським посадникам та наближеним боярам) в зв'язку з цим на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з ознак сформованої державності; військова –ліквідація племінних військових об'єднань і злиття військової систем из системою феодальних землеволодінь; релігійна- на прикінці 80-х рр. 10 ст Володимир вирішив запровадити християнство, як державну релігію(988р-хрещення Русі).

Одним із головних досягнень Ярослава стало зведення основних норм тогочасного права у збірник законів «Руська правда». Ярослава називали «тестем Європи» : він породичався з багатьма королівськими родами. Це свідчило про високий престиж Київської Русі на міжнародній арені. За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. Ярослав будує чисельні монастирі та храми.

7) Хрещення русі -988р. Прийнятття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі: 1)нова віра сприяла остаточному розладу родового ладу. Християнство сформоване як релігія классового суспільства освячувало Владу панівної еліти, соц диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно рішуче стверджувало рівність всіх перед Богом.2)православ'є стало надійним грунтом для створювання могутньої централізації самодержавної країни. 3)прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. 4)поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення давньоруської держави(Людина отримала свободу вибору поведінки, справедлива розплата чекає в потойбічному світі). 5)сприяла розвитку письменництва, літературиЮ архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства спричинило появу низки негативних явищ та процесів: 1)православнв церква не стала справжнім гарантом захисту різних соц сфер, вагомою противагою самодержавній владі; 2)прилучання до багатства світової культури було обмежене, це було пов'язане з Тим, що на Русі церковна служба правилася слов’янською мовою.

Однак запровадження християнства на Русі було явище прогресивне, воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародних авторитетів, розвитку культури.

8) Домінуючою тенденцією в соц-екон процесах був розвиток феодально-кріпосницьких відносин-зростання феодального землеволодіння і феодальної залежності селян.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодальне залежного населення.

Основними його верствами були:

-смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

-закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

- рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

- челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

- холопи- населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підгрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всьго ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в ІІ-ІІІ ст. З часом східні слов’яни запрвадили власну специфічну грошову одиницю- «куну» (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’являється нова лічильна одиниця- гривня, яка ХІІ ст. дорівнювала 50 кунам.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації.