8.Навчально-ремісничі майстерні середньовічної доби на Україні

Для захисту своїх інтересів міські ремісники об'єднувалися в товариства, які можна вважати зародками пізніших цехів — вони переважно мали назву дружин, на чолі яких стояв старійшина (староста). Ремісники деяких фахів (напр., золотарства) Київської доби вдосконалювалися головним чином на грецько-візантійських зразках. До міст Галицько-Волинської держави князі Романовичі запрошували майстрів із заходу: Німеччини, Чехії, Польщі, надаючи їм особливі привілеї. Поруч з тим чимало виробів спроваджувано з інших країн, головним чином з Близького Сходу і Візантії.

Татарська навала деякі галузі його цілком занепали, інші зазнали погіршення техніки й якости виробів, послабли зв'язки міських ремісників з ринком. Найскоріше ремісництво відновилося у Галицько-Волинській державі, де у 2-й пол. XIV — 1-й пол. XV ст.ст. постала цехова організація в системі Маґдебурзького права. Вона швидко поширилася, і з кінця XVI — поч. XVIІ ст.ст. ремісники були об'єднані у цехи вже майже в усіх більших містах України. Цехи мали завданням регламентувати виробничу діяльність (продукцію, якість, ціни) майстрів і захищати їх від утисків можновладців, влади, а також від конкуренції сільських ремісників, які переселялися до міст.

Цехи гуртували кравців, шевців, кушнірів, постригачів, угнарів (гарбарів), сідельників, ковалів, слюсарів, ливарів, теслів, бондарів, токарів, різників, пивоварів, пекарів, цегельників, каменярів, з новіших ремесел — рукавичників, поясників, юхтинників, сап'яників, шабельників, рушничників, годинникарів, друкарів, граверів тощо.

Найбільшим ремісничим осередком був Львів, у якому вже у 2-й пол. XV ст., було понад 50 ремісничих професій, а у 1-й пол. XVIІ ст. — 133 ремісничі фахи; цехів наприкінці XVI ст. було 27, у 1-й пол. XVIІ ст. — 33, у яких працювало бл. 2 000 цехових ремісників, пересічно 4 на одну майстерню (майстер, 2 підмайстрі, 1 учень). На другому місці був Київ (у XVI ст. — 20 ремісничих цехів); менші осередки: Луцьке, Кам'янець Подільський, Перемишль, Ярослав.

За соціальною структурою ремісники належали до середньої групи міщанства (майстрі і заможніші позацехові ремісники) або до бідноти (підмайстри, учні та більша частина позацехових ремісників, т. зв. партачів). Більшість заможних майстрів були поляки, німці або вірмени. Українців серед цехових ремісників на Західній Україні було мало, бо деякі цехи їх не приймали або не давали їм звання майстрів і забороняли учням стати підмайстрами. У Львові, напр., хоч українці працювали у бл. 50 галузях ремісництва вони могли належати лише до 9 цехів, проте і в тих мали чимало труднощів. Часто управи міст забороняли українцям ремісникам проживати і працювати за своїм фахом поза визначеними для них дільницями (напр., на Руській вулиці чи на передмістях). Для захисту своїх прав українькі ремісники разом з ін. прошарками українського міщанства гуртувалися у братствах. Взагалі права ремісників були обмежені у містах, які не мали маґдебурзького права.

12.Регіональні художньо-промислові школи початку 20 століття.Особливого інтересу набуває період другої половини ХІХ – початку ХХ століття, коли під впливом певних прогресивних змін у суспільстві відбувався інтенсивний розвиток системи освіти, органічною складовою якої була загальна художня освіта. На початку ХХ століття в Україні помітних успіхів у підготовці фахівців образотворчого мистецтва досягли художні школи Києва, Львова, Харкова, Одеси. Саме в цей час відзначилася і подільська художня школа, яка у 1905 – 1937 рр. підготувала плеяду відомих художників, майстрів декоративно-ужиткового мистецтва.

Сьогодні в одному ряді класиків українського образотворчого мистецтва ХХ століття, поряд з іменами Ф.Кричевського, Г.Нарбута, О.Мурашка, М.Бойчука, О.Новаківського, І.Труша, гідне місце належить художникам Поділля: В.Розвадовському, В.Гагенмейстеру, П.Холодному, М.Рооту, О.Грену.

На Поділлі визріли передумови для зародження професійної художньої освіти, найголовнішими з яких були: високий рівень розвитку народних художніх промислів; просвітницька діяльність художників-педагогів, спрямована на популяризацію українського образотворчого мистецтва; здобуття окремими вихідцями з Поділля вищої художньої освіти в академіях образотворчого мистецтва. Педагогічна, художня та організаторська діяльність В.К.Розвадовського сприяла відкриттю єдиної в Україні художньої школи для селянських дітей, а згодом – і художньо-ремісничої школи. Загальний культурний і освітній розвиток суспільства, подальше піднесення й вдосконалення мистецької освіти в навчальних закладах цього періоду зумовили остаточне розмежування художньої освіти на загальну та спеціальну (професійну), внаслідок чого було відкрито художньо-промислову школу. Принципи діяльності Кам'янець-Подільської художньо-промислової школи (1905–1933рр.) базувалася на поєднанні ремісничої (керамічної) підготовки з художньою. В основу було покладено вивчення художніх, загальноосвітніх і спеціальних предметів та практичної роботи в майстерні. Розвиток професійної художньої освіти сприяв підготовці висококваліфікованих спеціалістів, що розвивали образотворче та декоративно-прикладне мистецтва. Загальноосвітні навчальні заклади створювали сприятливі умови для виявлення і розквіту художніх талантів, які поповнювали учнівський склад спеціального навчального закладу, сприяли підвищенню рівня художньої культури суспільства в цілому.

Київська художня школа започаткувалася при лаврських іконописних майстернях, де працювали художники високого професійного рівня. Прізвищ багатьох із них не збереглось, з усієї когорти історія залишила одне — Алімпій. Йому приписуються початки художньої школи.

З XVIII ст. у Лаврі постійно працює художня школа. Навчання художників-іконописців ведеться за найкращими європейськими методиками, тобто малювання з оригіналів — кужбушків, а також з натури. Ця школа орієнтувалася на релігійний живопис.

В Україні починає формуватися професійна мистецька освіта. Для навчання світському образотворчому мистецтву в Києві засновуються тимчасові класи живопису, малювання та креслення, які утримувалися на благодійні внески. На базі Товариств заохочення красних мистецтв створюються школи, що пізніше теж були реорганізовані в художні училища. Перше з них було організоване в Одесі в 1889 р. і підпорядковувалося Петербурзькій Академії мистецтв. В Одеському художньому училищі працювали К. Костанді, П. Волокидін, Т. Фраєрман та ін. На базі Київської рисувальної школи М. Мурашка в 1901 р. було відкрито художнє училище, яке переходить у відання Петербурзької Академії мистецтв. Організаторами та першими викладачами були перший ректор училища академік Петербурзької Академії мистецтв В. Ніколаєв, художники В. Менк, X. Платонов, М. Пимоненко, В. Орловський, І. Селезньов та ін.

В училищі працювали відділи живопису та архітектури, їх викладачами були Ф. Кричевський, О. Мурашко, М. Бойчук, М. Козик та ін. Вихованці училища стали провідними художниками України та Європи і зробили гідний внесок у розвиток образотворчого мистецтва. Це О. Архипенко, М. Донцов, І. Кавалерідзе, А. Петрицький, І. Падалка, В. Седляр та багато інших.

У Харкові працювала приватна школа М. Раєвської-Іванової, де початкову художню освіту здобуло багато молоді. Напередодні 1917 р. на базі цієї школи відкрилося художньо-промислове училище, що працювало за програмою, розробленою в Петербурзькій Академії мистецтв.

У зв'язку з розвитком народних промислів постала потреба у підготовці професійних майстрів декоративно-прикладного мистецтва. У цьому важливу роль відіграла Миргородська художньо-промислова школа ім. М. Гоголя. Вона була обладнана з урахуванням найвищих вимог того часу; тут було створено музей та велику бібліотеку. Роботи кращих учнів завжди були бажаними і популярними на різноманітних виставках як в Україні, так і поза її межами. Одним із провідних фахових викладачів у школі був відомий український художник О. Сластіон. Училища підготували міцне підґрунтя для становлення української національної художньої школи.

13.Сучасні вітчизняні тенденції в навчанні образотворчого мистецтва.

В Україні здійснюється перехід на новий зміст навчання. Зокрема, змінено

структуру Базового навчального плану, навчальних програм;

запропоновано новий зміст освітніх галузей; введено в навчально-виховний

процес нові предмети “Мистецтво”, “Художня культура”, “Естетика”,

вирішуються питання профільного навчання, зовнішнього оцінювання

навчальних досягнень учнів. На нашу думку, такі зміни в освіті

потребують розроблення та впровадження нових підходів у методиці

навчання нових мистецьких предметів та зміни вимог до професійної

діяльності педагогів.

1. 3. Методологія викладання та основні умови успішного викладання образотворчого мистецтва в загальноосвітній школі

На думку В.О.Сухомлинського, "гарний вчитель – це людина, яка досконало володіє уміннями, притаманними тій чи іншій трудовій діяльності, майстер своєї справи" [8, с.15]. Відомо також, що рівень сформованості вмінь – це важлива професійна якість учителя; обмеження їх розвитку може негативно вплинути на викладання предмета. Саме тому важливим є питання

розвитку професійних умінь педагога.

Загальновідомо, що рівень розвитку професійних умінь учителя безпосередньо впливає на рівень навчальних досягнень учнів.

Проаналізуємо чинники, що сприяють зростанню професійних умінь вчителя образотворчого мистецтва. принести користь суспільству та отримати громадське визнання особистість

зможе лише тоді, коли досягне високих результатів у художньо-педагогічній діяльності: по-перше, як митець, а по-друге, – як педагог. Варто враховувати і таке: як представники мистецької професії,вчителі мистецьких дисциплін самореалізуються у досягненнях (роботах)

своїх вихованців

Важливим у професійній діяльності вчителя, його самозростанні є правильне планування навчально-виховного процесу. Кожне заняття починається з його ретельного продумування. Важливим у цьому процесі є вміння визначити прогнозований результат, відповідно до нього

спланувати мету та завдання заняття. Вони повинні бути конкретними і доступними вихованцеві, такими, виконання яких принесло б школяреві задоволення. Для цього вчитель повинен володіти педагогічною проникливістю, розуміти внутрішній світ своїх учнів, їхні мотиви, інтереси, прагнення. На цій основі розвивається здатність досягати передбачені результати педагогічної дії, проектувати розвиток особистості своїх вихованців [7, с.11]. Реалізація спланованих завдань забезпечить успіх педагогічної взаємодії з учнями.

Вчитель потребує творчої свободи у своїх діях, оскільки від цього залежить розвиток фантазії і митецькі самостійні пошуки його учнів. На думку В.Ф.Орлова, співпраця

вихованця з педагогом, який постійно перебуває у стані пошуку нових рішень, стає, безумовно, зразком для наслідування у творчому самовдосконаленні й художньо-естетичному саморозвиткові учня

Вагомим показником професійної майстерності педагога є вміння розвивати пізнавальну активність учнів, здатність сформувати інтерес до мистецтва, вмотивувати потребу такої діяльності, власного розвитку вихованцеві; за такої умови дитина зможе успішно реалізувати свої творчі задатки.

Важливим для розвитку професійних умінь учителів, підвищення ефективності процесу навчання є наступне: педагог повинен прилучатися до навчання є наступне: педагог повинен прилучатися до емоційного життя дитини, відчувати її внутрішні стани як свої особисті,

співчувати їй. Такого вчителя завжди поважають і розуміють учні, батьки,колеги]. Цьому сприяє організація навчальної діяльності протягом усього заняття, а не штучно створені веселі моменти на короткий час. Тому педагог у процесі освітньої взаємодії своєю

поведінкою, словом, мімікою, дією повинен дати зрозуміти дитині, що відчуває її настрій, підтримує її. Сучасний педагог завжди повинен знаходити адекватний підхід до кожного учня.

Доцільно, на наш погляд, правильно організовувати засвоєння школярами нового, а саме: не приділяти окремим несуттєвим питанням занадто багато уваги, не перевантажувати учня інформацією більшою мірою, ніж це передбачено програмою, оскільки це стомлює учнів, має негативний вплив на процес пізнання.

Учитель повинен також володіти вміннями ефективно та вмотивовано використовувати різноманітні прийоми роботи з дітьми. Для прикладу, після виконання ними частини завдання їм варто запропонувати обмінятися роботами з тим, щоб проаналізувати роботу однокласника, висловити пропозиції щодо її покращення. Застосування такого прийому має неабиякий виховний вплив на дітей. Насамперед, діти вчаться довіряти один одному. По-друге, в них розвивається бажання допомогти однокласнику, комфортність взаємостосунків.

Вагомим у роботі вчителя образотворчого мистецтва є вміння виконувати та демонструвати педагогічний малюнок, і робити це педагог повинен професійно та майстерно. У такому разі учні зрозуміють завдання, зможуть повторити побачені дії та, як результат, вільно виконати свою роботу,бо вона для них стане простою, доступною.

Здатність використати наочність є також важливою. Педагог повинен пояснити й попередньо продемонструвати кожну роботу, яка використовується на занятті.

Вагомим у вивченні предмета є організація процесу ознайомлення школярів із відповідною термінологією. Необхідно постійно навчати дітей новим термінам, однак у доступній для них формі, враховуючи вікові особливості їхнього розвитку. Під час вживання нових понять учитель має визначити доцільність їх застосування на занятті.

Дуже важливо, щоб було заздалегідь визначено критерії оцінювання учнівських робіт, щоб школяр знав і розумів, що йому вдалося досягти, а над чим ще потрібно треба попрацювати.

У кінці навчального заняття вчитель, зазвичай, проводить аналіз діяльності учнів, підбиває підсумки. Вважаємо, що значно більший ефект має самоаналіз, за умови реалізації якого учні самостійно аналізують свою роботу та напрацювання однокласників. Ефект від такого навчання, на нашу думку, буде значно більшим: учень таким чином повторює вивчений

матеріал, постійно напружує пам’ять. Крім цього, це дає змогу педагогу визначити рівень засвоєння школярем навчального матеріалу. У такий спосіб розвивається критичне мислення учнів та покращуються знання вихованців.

Окремі вчителі досить успішно використовують на заняттях елементи сугестивної технології, тобто за допомогою релаксаційної музики допомагають учням зрозуміти й відчути певний образ. Відомо, що релаксація – один із методів інтенсифікації навчального процесу, цей

стан слугує для активізації резервних психічних можливостей, закладених в неусвідомлюваній сфері психіки учнів, і є основою для навію вального впливу з дидактичною і виховною метою, способом підвищення ефективності навчання.