1.3. Мовна норма та її система. Культура мови

Сучасна українська літературна мова – це унормована, відшліфована, рафінована мовниками, літературознавцями, письменниками, науковцями загальнонародна мова в її писемному та усному варіантах.

Мовна норма означає сукупність усталених і загальноприйнятих у мовленнєвій практиці мовних одиниць – звуків та їхніх сполучень, морфем, значень слова, фразеологізмів, форм слова, різновидів словосполучень, речень, складених синтаксичних цілих тощо.

Кожна з мовних одиниць становить зразок, еталон, закріплений і обов'язковий для всіх носіїв і користувачів мови, і загалом складає систему норм мови.

Сучасна система норм мови поділяється на:

1. Орфоепічні й фонетичні норми – регулюють і визначають правильність вимови голосних та приголосних звуків залежно від їхнього місця в слові, звукосполучень та певних граматичних форм тощо. Порушення цих норм спотворює природне звучання слів й ускладнює сприймання висловлювання.

2. Графічні та орфографічні норми – забезпечують правильну передачу звуків на письмі. Недотримання графічних та орфографічних норм продукує численні помилки на письмі, а отже, і непорозуміння в спілкуванні.

3. Лексичні норми – стосуються значення слів і відповідності їхнього вживання. Неправильне використання лексичних одиниць породжує неадекватний зміст висловлювання. Це ж стосується і норм вживання фразеологізмів та фразеологічних висловів.

4. Морфемні норми – передбачають правильну побудову слів. Неточне вживання морфем спотворює їх значення.

5. Морфологічні норми – відповідають за правильне творення і вживання словоформ. Недотримання цих норм утруднює сприймання змісту, а іноді й спотворює його.

6. Синтаксичні норми – вимагають правильного поєднання слів у словосполучення відповідно до їхнього лексичного й граматичного зв'язків між ними (керування, узгодження), правильної логічної побудови речень.

7. Пунктуаційні норми – мають на меті правильне члену­вання висловлювання відповідно до його змісту та інтонації.

8. Стилістичні норми – забезпечують вираження думки, адекватне конкретній мовній ситуації спілкування.

Мовна норма, як і культура мови, є історичним явищем, бо віками зазнає певних змін, впливів, удосконалення тощо. Український мовознавець М. Пилинський зауважив і вказав на цей феномен мови: «У якому б аспекті ми не розглядали норму, завжди зіткнемося з її двоїстим характером: з одного боку – мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого – норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно- комунікативною функцією мови» [26; 9].

Культура мови є галуззю лінгвістики й тісно пов'язана зі стилістикою. Культура мови відповідає за вміння правильно писати й говорити, уживати належні нормативні лексичні, граматичні, стилістичні та інші засоби вираження думки відповідно до мети та ситуації спілкування. Культура мови вивчає мовленнєве життя нації в певний історичний час, порівнюючи різні форми усної та писемної мови.

Культура мови, крім дотримання норм, передбачає також точність, ясність, чистоту, доцільність і доречність висловлювання. Точність виявляється в правильному доборі лексичних засобів для адекватного вираження думки. Ясність мови – це її зрозумілість, доступність слухачу (адресатові, реципієнту). Чистота мови формується її добірністю, це повна відповідність її літературним нормам, недопуск суржикових елементів, жаргонної лексики тощо. Доцільність і доречність полягають у вихованні мовного чуття та відповідного слововжитку у відповідній ситуації.

Проте культура мови передбачає не лише дотримання орфоепічних, орфографічних та пунктуаційних правил, різноманітних норм та названих критеріїв, а й багатий лексичний запас, використання різних граматичних конструкцій, логічність викладу, художню виразністю думки мовця і навіть звичайну вихованість, дотримання мовного етикету (привітання, прощання, побажання та ін.) тощо. Культура мови визначається, зокрема, мовним чуттям, бажанням удосконалювати свою мову, слухати й сприймати слово та національною ідентифікацією загалом.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВИ ДОКУМЕНТОТВОРЕННЯ