• Предмет і завдання ІДПУ

Предметом історії держави і права України є пізнання загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, вивчення особливостей функціонування державних установ та інститутів права в конкретних історичних умовах України. Дослідження державно-правових явищ грунтується на їх науковій систематизації та періодизації у хронологічній послідовності. Розглядаючи в рамках одного предмета два соціальні феномени — державу й право, історія держави і права України виходить з того, що у своєму історичному розвитку політичні й правові явища тісно взаємопов’язані. Досвід минулого переконливо свідчить: політичні відносини як складова відносин соціальних стимулюють вдосконалення правових норм суспільства. І навпаки: норми права регулюють, упорядковують усі сфери людських взаємин, і політичні також. Історія держави і права України посідає важливе місце в системі соціально-гуманітарних, українознавчих дисциплін, які вивчають усе розмаїття взаємин людей (виробничих, соціальних, духовних та ін.). Водночас як самостійний об’єкт вона має досліджувати державно-правові явища в історичному розрізі. Зокрема: · організацію й діяльність органів державної влади, центрального та місцевого управління, судочинства; · джерела національного права, кодифікації, еволюцію галузей права, зміст найважливіших юридичних норм (право власності, злочин, кара та ін.); · взаємозв’язки державних органів та правових інститутів. Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні завдання. Серед них: · пізнання й пояснення історії державно-правового розвитку в Україні; · визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку історико-правових явищ; · формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого українського на- роду та віри в його майбутнє. Незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти у майбутньому. Історико-правова наука, вивчаючи й узагальнюючи досвід минулого, виконує також і прогностичну функцію, допомагає уникати повторення помилок.

• Періодизація курсу ІДПУ

Періодизація курсу має важливе значення для опанування предметом історії держави і права України. В сучасній історико- правовій науці представлені різні підходи до періодизації. Згідно з цивілізаційною теорією певний період історичного розвитку визначається ідейно-духовними, культурологічними факторами.

Вивчаючи державу і право, необхідно враховувати не тільки соціальні інтереси і діючі сили, але й нормативну поведінку, історичний досвід минулого. Державна влада повинна розглядатися як невід’ємна частина культури, що дозволить розкрити зв’язки влади і моралі, національного світогляду, символіки.

Спираючись на цивілізаційний підхід, Музиченко пропонує таку періодизацію:

• Відродження Української держави(березень 1917 = ківтень 1918)

• Українська Гетьманська держава ( квітень –листопад 1918)

• УНР часів Директорії листопад (1918 – листопад 1920)

• ЗУНР (1918 – 1923)

• Формування радянської державності в Україні (1917 – 1920)

• Соціалістична державність і право в Укр (1921 – 1929)

• Держава і право Укр в період панування тоталітарного режиму (1929 – 1938)

• Держава і право Укр в роки другої світової війни (1939 - 1945)

• Держава і право Укр в перші повоєнні роки і в період десталанізації (1945 – перша пол. 60-х рр.)

• Держава і право Укр в період неототалітарного режиму (середина 60-х - середина 80-х рр.)

• Держава і право Укр періоду перебудови ( 1985 – 1991)

• Держава і право Укр на сучасному етапі

Як і будь-яка інша, ця періодизація курсу є умовною. Але в її рамках вдається розглянути головні державно-правові зміни і тенденції.

3. Утворення уцр. Її склад та діяльність

У лютому 1917 року в Росії перемогла буржуазно-демократична революція. Соціальна напруга, невдоволення продовженням світової війни, голод, розруха створили сприятливі умови для національно-визвольної революції в Україні.

За ініціативою М. Грушевського та С. Єфремова створюється міжпартійний політичний блок "Товариство українських поступовців" (ТУП), політичним ідеалом якого була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. Згуртування національних сил в Україні привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру — Української Центральної ради. До неї увійшли українські соціалісти, представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств тощо.

Офіційною датою заснування Центральної ради як громадсько-політичного центру вважається 3 березня 1917 року. Головою Ради було обрано видатного українського історика і громадського діяча М. Грушевського.

8 березня було опубліковано відозву "До українського народу", яка закликала зберігати спокій, обирати нових людей до органів самоврядування, збирати кошти для українського національного фонду, творити нове вільне життя.

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація під синьо-жовтими прапорами, яка ухвалила резолюцію про доручення Центральній раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом.

Для підтвердження своїх повноважень Центральна рада скликала 5—7 квітня Український національний конгрес, який В. Винниченко назвав "першим кроком по шляху організації державності".

Конгрес вимагав від Росії автономії України і визначення її території, санкціонував утворення Центральної ради, як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори. До складу Ради було обрано 150 представників від усіх губерній, великих міст України, політичних партій, інших громадських організацій, а також від національних менших, які проживали в Україні. Головою Ради залишався М. Грушевський. Його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов.

Головною метою діяльності Центральної ради було єднання українського народу, відродження національної державності шляхом переговорів з Тимчасовим урядом.

Продовжуючи традиції українського національно-визвольного руху, Центральна рада свої звернення до народу оформлює у вигляді універсалів.

І Універсал було проголошено 10 червня 1917 року при закритті II Всеукраїнського військового з'їзду. В ньому зокрема говорилося, що "ми, Українська Центральна рада видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя".

З липня 1917 року Центральна рада приймає II Універсал. У ньому заперечувалася необхідність створення українського війська, були й інші значні поступки Тимчасовому уряду.

7 листопада 1917 року Центральна рада приймає III Універсал, яким проголошує утворення Української Народної Республіки у складі Російської Федерації. Ця подія мала історичне значення, оскільки юридично декларувалося відродження національної держави.

9 січня 1918 року Центральна рада приймає свій останній — IV Універсал. Він сповістив, що "віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу".