3. Посилення інформаційної присутності Росії в Україні

Формування української державної інформаційної політики – досить тривалий та складний процес, який включає такі етапи: становлення та розвиток інформаційного простору та гарантування його безпеки [70].

Відповідно до українського законодавства державна інформаційна політика – це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації. Головними напрямами і способами інформаційної політики держави є:

• забезпечення доступу громадян до інформації;

• створення національних систем і мереж інформації;

• зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

• забезпечення ефективного використання інформації;

• сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

• створення загальної системи охорони інформації;

• сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і

• гарантування інформаційного суверенітету України.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції [84]. Проте, насправді, інформаційна політика України істотно відрізняється від того, як окреслюється в документах. Адже, якщо інформаційний простір є достатньо сформованим, то його інформаційна безпека є слаборозвинутою. Це пояснюється перш за все тим, що Україна тривалий час перебувала у складі Радянського союзу.

До 1991 року українські та російські ЗМІ належали до потужної загальносоюзної системи, що перебувала під жорстким контролем держави. В цей час інформаційна політика держави охоплювала, в основному, проблеми, пов'язані з діяльністю ЗМІ. Після розпаду СРСР преса почала частково звільнятися від офіційної регламентації і диктату, опановувати форми та методи вільного поширення масової інформації, котрі здавна використовувалися мас-медіа країн із сталими демократичними традиційними та розвинутими комунікативними системи.

Однак Росія та Україна після розпаду СРСР опинилися не в однаковому положенні: оскільки Україна була по-суті провінційним елементом загальносоюзної пропагандистської машинерії, то більша частина систем ЗМІ колишнього СРСР успадкована РФ, а не Україною. Через це в Україні є недостатньою матеріально-технічна база національних ЗМІ.

Нині Україна активно й у значному обсязі використовує спільний з Росією інформаційний простір. Не є секретом і те, що такий стан речей не тільки зумовлює значні вигоди, а й водночас породжує численні, до того ж досить істотні проблеми. Причому серед останніх є підстави особливо виділити проблему різного типу впливів, що цілеспрямовано або нецілеспрямовано здійснюються (можуть здійснюватися) через цей інформаційний простір [36].

Не менш як 80 % громадян України називають телебачення своїм головним джерелом інформації. Але значна частина населення нашої країни не тільки існує в інформаційному полі Росії, а, більш того, надає саме йому перевагу. Ці тенденції донедавна були притаманні багатьом державам СНД. Внаслідок цього російські електронні ЗМІ не тільки одноосібно формують уявлення про Україну на величезних просторах Співдружності, а й досить часто стають активними учасниками внутрішньополітичних процесів у самій Україні. Тому, медіа-політика російських ЗМІ стає суттєвим чинником українсько-російських відносин [90].

Варто також зазначити те, що прихід до влади нового керівництва ознаменувався прийняттям низки законів і, зокрема, таких, які пов’язані з питанням про державну мову України. У передвиборчій кампанії тоді ще кандидата у президенти йшлося про те, що він буде подавати на розгляд законопроект про затвердження російської мови як другої української державної мови. На сьогодні вже кілька раз згадувалось про це, навіть 7 вересня 2011 року було зареєстровано проект закону „Про мови в Україні”, який фактично впроваджує другу державну мову в Україні. Проте, закон буде прийнято влітку цього року [109]. Як зазначала представник адміністрації президента Ганна Герман, для введення другої державної мови, потрібно, щоб у Верховній раді України була конституційна більшість, яка б підтримала цей закон. Тому, поки що, його прийняти неможливо [82].

Не менш важливою є українська проблема книговидавництва та преси. Адже більшість журналів, газет, книг та ін.. видається російською мовою. Тобто інформаційна політика Росії в Україні має успіх, який в свою чергу істотно підвищує авторитет РФ на міжнародній арені

Щодо Іnternet, то на сьогодні присутність в цій мережі визначає імідж держави у світовому інформаційному і культурному просторі. А оскільки мова є одним із основних атрибутів державності, то ця місія репрезентувати національну спільноту світові частково лягає і на неї.

Але якщо говорити про „українську присутність” в Internet у межах території нашої держави, то тут ситуація набуває особливого звучання і принциповості. На сучасному етапі розвитку, коли відбувається становлення української держави і самовизначення української культури, так важливо, поєднуючи ці важливі націотворчі процеси, уникнути злиття в єдину гомогенну масу „користувачів” (зрештою, масових користувачів – тобто в кінцевому рахунку тих, хто творить безособову маскультуру) і зберегти власну ідентичність. Internet – один із каналів цього процесу [100].

Вочевидь, те, що автори „універсальних” сайтів (тобто сайтів пошукових, які не орієнтуються на специфічні інтереси користувачів і аудиторія яких є найбільш „масовою”) у виборі стартової версії сторінки надають перевагу саме російській, свідчить про погляд на цю мову як на мову „масового” чи „універсального” вжитку в Україні. Безумовно, такий підхід не є етично коректним і, за великим рахунком, практично нічим не мотивований – адже, як уже вказувалося, користувачі Internet являють собою аудиторію освічену і не переймаються питаннями мови. А для більшості з них гіперпростір узагалі виступає як тримовний – і без жодної долі дискомфорту. Так, за інформацією „Мети”, мовами, які найбільше представлені в українському Internet, є російська (52%), англійська (31%) і на третьому місці – 15% української. Це може пояснюватись лише тим, що більшість населення країни не україномовне, або ж навпаки – простіше подати інформацію на російській мові, яка є зрозумілою для всіх громадян.

Отже, україно-російські відносини у інформаційній сфері характеризуються певним домінуванням РФ, яка використовує свої можливості задля здійснення інформаційного впливу на Україну. Наша ж держава переважно обороняється, особливо характерне це проявилося у інформаційному протиборстві навколо Криму та Севастополю на початку становлення української незалежності. Адже політика Росії щодо України – це поєднання двох чинників: примирення і тиску, щоб утримати українську проблему в певних рамках, не припускаючи виходу з-під її контролю.

Тому необхідно дотримуватись інформаційної безпеки – це захищеність інформаційного простору від інформаційної агресії. У деяких країнах існують доктрини інформаційних війн, створені спеціальні структури для розробки і проведення підривних інформаційних операцій. Сьогодні український інформаційний простір зазнає систематичної агресії ззовні і майже тотально контролюється російськими ЗМІ. Серед „вразливих точок” українського медіапростору, зменшення кількості українського сегменту в книговидавництві та ЗМІ, це свідчить про необхідність законодавчих змін для захисту та зміцнення національного інформаційного простору [90].

Можемо стверджувати, що негативні тенденції розвитку інформаційного простору України, неефективність державної інформаційної політики, кризовий стан економіки країни створюють передумови для експансії інформаційного простору України російськими ЗМІ.

Як висновок, можна зазначити, що політична сфера є досить проблематичним питанням у відносинах України та Російської Федерації. Більш менш стабільна ситуація, яка простежується після підписання Харківських угод діє на противагу нестабільності щодо питання поділу міждержавного кордону, вирішення якого на сьогодні вважається неможливим.

ЧФ РФ – „яблуко розбрату” в українсько-російських відносинах. Після кожного приходу нового президента в Україні, відбувається перегляд підписаних раніше домовленостей щодо перебування флоту РФ. І сьогодні, через рік після підписання нової угоди, безліч політологів, експертів, а також представників влади коментують цю подію з позитивної та негативної сторін [91].

Щодо проблеми міждержавного кордону, то одним з ключових аспектів є неспроможність знайти компроміс, тому що ні одна із сторін не має бажання поступитись іншій. Зрозумілою також є їх позиція. Адже і Україна не бажає віддати частиною своєї території, яка багата на поклади нафти, і Росія не проти того, щоб отримати безперешкодний вихід до Чорного, а через нього до Середземного морів.

Український інформаційний простір дотепер є об'єктом агресивного впливу Росії. Як зазначає Г. Перепелиця, одним із завдань в гуманітарно-культурній сфері Росія ставить „насадження в суспільну свідомість на­селення України російської державної ідеології і російських політич­них стереотипів мислення, а також формування малоросійської іден­тичності українського суспільства” [50]. Зважаючи на сучасну роль ЗМІ, доречною є констатація аналітиків Центру політичних та економічних досліджень імені Олександра Разумкова: „Ненормована та безконтр­ольна присутність в українському інформаційному просторі закордон­них, передусім російських ЗМІ, утворила потужний канал впливу на свідомість українських громадян, він є інструментом просування на територію України інтересів сусідньої держави, використовується для забезпечення її ідеологічної та політичної присутності” [54, c. 25].