Людина в історії західноєвропейської думки: від античності до новітнього часу

1. Космо- та теоцентрична концепції.

2. Антропоцентризм Відродження.

3. Логоцентрична концепція Нового часу.

4. Соціоцентрична модель.

5. Антропологічний поворот ХІХ століття.

6. Психоаналітична модель людини.

Аналізуючи основні культурно-філософські концепції й історико-культурні моделі людини, важливо мати на увазі, що їх хронологічність досить умовна, а безперечність - сумнівна. Адже "образи людини" своєрідно переломлюються в кожній культурі. Немає культури, у якій на конкретному історичному відрізку не головувало б певне уявлення про людину - про те, що вона є; про те, чому вона така, яка є; про те, якою вона повинна бути. І "образи людини" різних культур і різних епох настільки різні, що часто заперечують один одного. Друга ж причина - у тому, що жодна із цих моделей не вичерпала себе цілком: змінюючись, модифікуючись, вони продовжують жити. Більш того, вони часто співіснують один з одним: так, в античності співіснували космоцентричний і логоцентричний погляди на людину, в епоху Відродження - антропоцентричний і теоцентричний та ін.

Проблема людини виникла набагато пізніше її самої.

Першою історичною парадигмою її розуміння є КОСМОЦЕНТРИЧНА. Вона пов'язана з відчуттям злитості людини й Всесвіту й відображена в міфологічній картині світу. У древніх культурах і в античну епоху людина сприймала себе частиною існуючого світопорядку (Космосу). Світ Космосу сприймався як цілісність, у якій всім і всьому відведене строго згідне місце, змінити яке без непередбачених і зловісних наслідків не представлялося можливим.

Це була, за М.Бубером, "епоха облаштованості", коли людина почувала себе у світі як у будинку. Плата за цю облаштованість - невиділенність особистості з світу й із соціуму: людина почувала себе частиною природи, річчю поряд з іншими речами, власником нехай і не самої почесної, але власної ніші.

Протагор оголосив людину мірою всіх речей. Ця констатація її привілейованого положення в порівнянні з іншими живими істотами не відповідає на головне запитання: "Як повинна жити людина?".

Вже у V ст. до н.е. Сократ висловив думку про те, що єдиний універсум - універсум конкретного "Я" у його життєвій ситуації. Лише від усвідомлення "Я" можна йти до розуміння людини в цілому. Саме він уперше заговорить не про початки світобудови, а про життя людини "тут і зараз" - про її доблесть і чесноту, про мудрість і страждання, про благо й істину. Людина для Сократа - у першу чергу, її мислення. Вірніше, так: мислення про своє мислення, тобто рефлексія. Вчений вважав, що перед питанням про буття людини загальна логіка безсила. Проблема людини вирішується тільки як "проблема себе" і тому щораз має потребу у власному зусиллі, у зосередженні на самостійному розв'язанні конкретної ситуації. Для Сократа мудрість полягає в тому, щоб у кожну мить підходити до ситуації, як уперше, постійно спостерігати й вирішувати себе й обставини, невпинно шукати основи для гідної поведінки. Істина - не те, що в готовому виді дається людині богами або соціумом. Істина - це те, до чого кожна людина приходить у спробах пізнання самої себе. Але це пізнання можливо здійснити лише в діалозі з Іншим. Розуміння себе одночасно є розуміння Іншого.

Учень Сократа Платон писав в "Державі", що не можна внести істину в душу людини, як не можна змусити бачити сліпого. Душа, за Платоном, є нетлінна серцевина людини, краще в ній: тому саме на неї покладене завдання керувати життям тіла. Божественна природа душі дозволяє людині знайти усередині себе ті духовні першооснови, на яких повинні ґрунтуватися думка й дія - ейдоси (ідеї). Ейдоси - це образи божественної дійсності, що відкладають незримий, надчуттєвий зміст на всі явища світу. Для того, щоб "схопити" цю суть у повсякденному явищі існує особлива свідомість - трансцендентальна. Ця свідомість "є умовою розуміння світу, коли людина здатна побачити його без обмежень, що накладаються на бачення світу власним характером людського устрою". Адже ми бачимо світ винятково крізь призму наших емоцій і домислів.

У вченні Платона про людину можна виділити дві основні думки. Людина є істота, здатна до трансцендентальної свідомості, до находження істини. Але здійснення цього можливо лише за допомогою самодисципліни. Друга, не менш важлива платонівська думка - людина є єдність тіла, душі й духу.

Аристотеля "двосвітовість" філософії Платона не влаштовувала. Ідеї бліді, і чим вони вище, тим менш співвідносяться з людиною. А саме пряме до неї відношення мають оточуючі її предмети. Тому справжньою людиною є лише та, що здатна навести порядок у оточуючій її дійсності. Аристотель не тільки декларував це: він здійснював свої принципи на ділі. На відміну від Платона, що написав працю про ідеальну державу, Аристотель в "Політиці" створив образ реальної, досяжної держави. Аристотель витратив багато років на створення "сходів природи", де розділив на види, підвиди й підгрупи більше 500 тварин. На одному кінці сходів він розмістив риб і молюсків, на іншому - мавпу, чітко визначивши її подібність і різницю з людиною. І, нарешті, на самій її вершині Аристотель розташував людину.

Аристотель стверджував, що душа людини - її мислення. Саме наявність розуму приводить її до необхідності усвідомленого створення справедливого суспільного устрою - поліса, що тільки й може гарантувати його громадянам гідне життя.

Отже, людина є істота розумна й суспільна. Примітно, що ці якості вважаються відмітними характеристиками людини й донині. Саме вчення Аристотеля стало відправною точкою ЛОГОЦЕНТРИЧНОЇ концепції людини. Відношення до людини як до розумної тварини в античній культурі не було всеосяжним. Ідея розумності не вичерпувала ні суті, ні існування людини. Задовго до Аристотеля, ще в гомерівському епосі з'являється тема Долі, Року, що втручається в життя людини й руйнує його в ім'я космічного порядку. Питання, чи настільки гарний цей порядок, якщо він губить невинну людину, залишається без відповіді.

У період еллінізму, а потім і в епоху панування Риму концепція "облаштованої людини" перетерплює крах. Полісная система, у якій людина почувала себе як удома, розхитується й гине. Величезність, бездонність світу порушує космоцентричну рівновагу. У Космос усе наполегливіше вторгається Хаос. Де людині шукати почуття безпеки, якщо сталої спільності більше не існує? Хіба що в собі - в задоволеннях (епікурейці); у байдужності (скептики); у безпристрасності й мужності (стоїки).

Найбільш яскраво стоїчна позиція людини виражена у Марка Аврелія для якого людина визначається не багатством, не чинами, не задоволеннями, а вмінням до самозапитування. "Першою скрипкою" у відношенні "Універсум - людина" є людина, тому що вона - єдина істота в природі, що відшукує смисл. У неї є інструмент для збагнення цього смислу - сила власного судження. Саме можливість розуміння світу й робить людину вільною.

Стоїчна концепція поклала останній мазок на античну концепцію людини: до космоцентричної ідеї гармонії із природою вона додала іншу - почуття незалежності від неї. Розум людини втратив властиву грецькій класиці самовладну силу, придбав інструментальне значення, став пристроєм, що допомагає жити в незрозумілому світі. Але світ насувається на людину, розтрощуючи її надії. Аристотелева "епоха облаштованості" приходить до кінця. Наступає "епоха безхатності".

Уособленням цієї "безхатності" стає Августин, фігура, що знаменує собою зародження нового світогляду й нової парадигми людини. Августин жив в ІV ст. і був вихований у традиції грецької філософії, але саме він став основоположником нової теоцентричної концепції людини.

У ТЕОЦЕНТРИЧНІЙ концепції людина починає розумітися як боротьба протилежностей - Світла (Божественного) і Тьми (гріховного). Єдиний шлях до відродження цілісності - віра. Але Августин зовсім не вважає, що основний зміст людини - розум. Людина є безодня. Колись створена по образу й подобі Божій, людина відпала від божественної реальності. Тому в неї немає твердого місця у Всесвіті, і шукати його в спробах укорінення на Землі - помилка. Життя людини - у зусиллі до сходження, якого поза божественною благодаттю вона домогтися не може. Її мудрість - у відторгненні світу, у пошуках граду Божого, і допомогти в цьому їй може тільки Господь, що дарував одкровення. Єдине, що може зробити сама людина, - це жити праведно, тому що лише праведному дається підтримка Бога. Августин першим заговорив про своєрідну "тріщину", що проходить по центру людської істоти. З одного боку, людина незначна й тлінна. З іншого боку, людина володіє "розумною душею".

На відміну від Августина головним предметом інтересу Фоми Аквінського є не проблема "Бог і людина", а проблема "Бог і світ". Однак, Фома створює й власну антропологію, відмінну від антропології Августина. У ній він намагається сполучити цінності християнського віровчення й античної спадщини. Людина, за Фомою Аквінським, - істота, що перебуває на межі матеріального (тіло) і духовного (душа). Самі по собі ці субстанції неповні й лише в сполученні утворюють єдину природу. У такий спосіб Фома частково реабілітує людську тілесність. Інше важливе досягнення Аквіната - спроба реабілітації розуму. З його погляду, розум і віра - гармонічно сполучені основи людського буття. З їхньою допомогою людина осягає "природний закон", на основі якого розвиваються моральні чесноти людини, правові встановлення суспільства й заповіді релігії.

Ренесанс "відроджував" античність із урахуванням попередньої епохи й багато в чому ґрунтувався на принципі "гармонії розуму й віри" Аквіната. Однак, АНТРОПОЦЕНТРИЧНА концепція людини передбачає перестановку акцентів у розумінні Бога й людини. Микола Кузанський порівнює Бога з карбувальником монети, а людину - з мінялою, що визначає її вартість. Ця монета - світ і життя. За П.Помпонацці, Бог є природна необхідність, початок буття, але вносити в буття зміни він надав людині. Тому людина повинна самостійно визначати своє місце у світі й долі світу. Вона піднімається до рівня Бога у своїх можливостях, правах і обов'язках - ось головна теза ренесансного гуманізму. Роль людини в культурі Ренесансу всеосяжна: саме тому вона стає улюбленим предметом мистецтва.

ЛОГОЦЕНТРИЧНА концепція людини, пов'язана з розумінням людини як істоти, у першу чергу, розумної. Таке розуміння характерне ще для античності. Але саме слово "логос" знаходить інше значення. Грецьке поняття "Логос" у буквальному значенні позначало "слово", а в переносному - "розум", "світовий закон", "смисл". У Новий час "логос" розуміється як конструктивне відношення до світу, позбавлене фантазії й містицизму.

Паскаль малює новий образ людини - людини збентеженої й у самому цьому сум'ятті самопізнаючої. За Паскалем, людина є волаюче протиріччя. У неї немає "природи". Вона розп'ята між двома полюсами - буття й небуття. Немає іншого способу пізнати людину, крім як пізнати себе. Немає іншої можливості пізнати себе, крім як вірити у свою невипадковість на цій Землі, у своє божественне призначення. Паскаль не намагається розкрити таємницю цього призначення, аналізуючи задуми Бога. Бог - вища потаємність, яку не можна зрозуміти, а можна лише смиренно прийняти. Звідси - нелогічність людського існування на Землі. Звідси ж - вища таємниця людини, яку не треба намагатися розкрити.

Для Декарта у світі є одна очевидність - людське мислення. Декарт поклав початок свого роду коперніканської революції в богослов'ї, тому що його спосіб міркування наводив на думку, що існування Бога встановлене людським розумом, а не навпаки. З одного боку, людина є тіло серед інших тіл світобудови, річ серед інших речей. Вона - механізм, оскільки тіло - частина природи, а природні явища підпорядковуються тим же законам механіки й математики, що й хитромудрі пристрої, створені людиною. Людина як тіло - субстанція протяжна. Але людина як душа - субстанція мисляча, і ця її якість є основною. Бог створив Всесвіт і задав йому хід: цим його функція в світоустрої й обмежилася. Людина ж - вищий авторитет, здатний визначати істину науковим шляхом. Виходить, буття підпорядковане мисленню. Тому реальність більше не лякає: людина як єдина розумна істота здатна осягти те "нерозумне", із чого складається світ. Осягти й удосконалити, перекроїти, перешикувати. Виходить, свобода людини - у пізнанні, що є запорукою перетворення. Декарт уперше чітко стверджує (а не просто декларує, як це робили італійські гуманісти) вищу гідність людини - спроможність до особистісного вчинку, за допомогою якого й твориться культура.

З вчення Декарта починається другий після античності й могутніший етап логоцентризму - ЄВРОПЕЙСЬКИЙ РАЦІОНАЛІЗМ. Поступово відриваючи ідею людини як богообраної істоти й прославляючи її самодостатній образ, раціоналізм проголошує головним мірилом науково-технічний прогрес, а головною метою - задоволення людських потреб. За А.Камю, в історії ніколи не проливалося такої кількості крові, як в ім'я ідеї раціональності (адже "раціональні" і газові камери, і умертвіння психічно хворих, і праця людей у таборах). У цьому найбільший парадокс раціоналізму: людський розум проголошується усім, а людина - нічим. Заради торжества поняття "людина" знищується конкретна людина. Сотні, тисячі, мільйони людей, кожна з яких - цілий світ. Воля до вдосконалювання світу й людини обертається тоталітаризмом. Воля до науки, що представляється панацеєю від всіх нещасть, породжує сучасну екологічну катастрофу.

У цей час механіко-математичне відношення до людини як до "розумної речі" (Р.Декарт) сполучається з біологічним відношенням до людини як до "розумної тварини". Людина - не просто тварина, а тварина, наділена розумом, і отже, її потреби не вичерпуються тільки "нижнім поверхом". Скоріше, вони являють собою піраміду, на самому верху якої - потреби у вихованні, освіті, у розсудливості. Тому вся ця "вежа потреб" ґрунтується на одній умові - на створенні соціуму, що може забезпечити своїм громадянам гідне існування шляхом політичної й правової свободи. Для французьких просвітителів свобода, в основному, існує не усередині людини, а поза: вона дається або не дається державою. Безумовно, держава не може забезпечити людині всіх бажаних ступенів свободи, але "розумний егоїзм" цивілізованого громадянина спрямований до того, щоб розширити це поле - він поступається частиною бажань для того, щоб інші найбільш повно задовольнялися суспільством. Так розвиток логоцентричного розуміння людського буття приводить до соціоцентричного.

СОЦІОЦЕНТРИЧНА концепція людини встановлює абсолютний пріоритет суспільства (держави) над громадянином. Як і логоцентризм, соціоцентризм не є дітищем новоєвропейської думки: його джерела простежуються й у конфуціанстві, і в ідеї держави Платона. Надалі він стане основою вчення К.Маркса. Людина тут, на відміну від антропоцентричної тези, не міра всіх речей, а лише індивідуум, співвіднесений з колективом. Саме соціоцентризм і призвів до створення особливого типу колективістського суспільства, що прийшло до влади в ХХ ст.

Ж.-Ж..Руссо першим заговорив про ціну прогресу. Ця ціна - моральна деградація "цивілізованої" людини, що свято повірила в те, що із прогресом науки сам собою відбудеться прогрес людини. Справжній прогрес, стверджував він, залишився в сивій давнині, коли людина відчувала природу своїм будинком і вслухувалася в голос божества. А зараз вона закабалена міфами й забобонами, що приховуються під личиною наукових досягнень.

На думку І.Канта пізнання людини обмежене. Є світ речей, що осягають у досвіді - світ феноменів. Але за ним - величезне поле неозорого й не підвладного людському пізнанню - світ ноуменів. Саме до цього світу належать всі відмітні властивості людини (духовність, безсмертя душі, свобода й т.д.) її головна, її "остання" реальність. Тому почуттєвий досвід не приєднаємо до основ людини як особливої, безпрецедентної у світобудові істоти.

"Я" людини троїсте. На першому рівні існує "емпіричне Я", тобто ті якості людської істоти, які ми можемо пізнавати досвідним шляхом. Наступний рівень - "трансцендентальне Я" . Це єдність самосвідомості людини, задана попередньому людському досвіду "апріорними" основами (a priori - до досвіду). Ці основи - умови знання. Не існуй їх, людині не на що було б обпертися в пізнанні світу, у неї не було б відправних точок для думки. Третій рівень - "метафізичне Я", тобто душа як духовна субстанція. Але душа є ідея чистого Розуму: людині не під силу її пізнати - її можна лише мислити.

Кант був останнім філософом, що створив закінчену, "класичну", позитивну антропологію. Чим далі, тим більше, людина бачиться як множинна, надзвичайно різнопланова й суперечлива істота. Тому мислителі ХІХ ст. в основному фіксуються на якійсь одній її якості, абсолютизуючи її й поширюючи на всю сутність людини.

За Л.Фейєрбахом, людина визначається любов'ю. Людина людині Бог, - проголошує німецький філософ. Буття, уважає він, тотожне співтовариству. У противному випадку буття перетворюється в порожнє й непродуктивне існування. Тільки в єдності Я и Ти й складається справжня сутність людини. Самої по собі людини поза цим зв'язком - чи "мислячого", чи "морального" - не існує. Людство є людинобог: у сукупності воно володіє тими якостями, які ми з легкістю приписуємо Богу - святістю, мудрістю, справедливістю. Концепція Фейєрбаха - гімн любові до людства.

Антропології Фейєрбаха різко протистоїть антропологія К.Маркса. Людина розуміється ним як частина матеріальної природи. Від неї вона народжується, у трудових стосунках з нею стає самою собою, у неї ж повертається після смерті. Відмітною якістю людини є здатність до праці, і тому основні сфери її буття - промисловість і економіка. Людина - елемент виробничо-економічних відносин, але не цілком обмежений ними: вона перебуває в епіцентрі політичних, художніх, релігійних реалій. При цьому вони - лише "похідна" від економічних відносин.

Людина, за Марксом, є істота активно-діяльна. Лише коли людина усвідомлює, що її свобода є свобода створення історії, вона знайде себе. Людина розуміється Марксом як творець культури, історії й себе. Місце цієї творчості - суспільство.

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПЕРЕВОРОТ припав на к. ХІХ ст. і поч. ХХ ст. У той час, коли людина стала сприйматися як незначний елемент буття, народжується жагучий протест проти зведення особистості до рівня знаряддя Світового Розуму (Гегель) або "гвинтика" виробничо-економічних відносин (Маркс). Найбільш яскраві образи "людини протестуючої" створюють Ф.М.Достоєвський і Ф.Ніцше.

Антропологія Достоєвського будується на запереченні раціоналістичної концепції людини. Людина Достоєвського не двовимірна, а двосвітова: вона рівно належить світу зовнішньому й світу внутрішньому, що ведуть між собою боротьбу. Розум, спрага вигоди, обрані людиною норми суспільства є проявом її зовнішнього початку. Внутрішня людина є образ Божий. Вона - сирота у світі, де все визначається зовнішнім. Його можна знищити в собі, можна жити з ним у злагоді. Людина, що обожнює себе, приречена. Якщо людині "усе дозволено", свобода перетворюється в рабство ідеї. Єдиний шлях подолання цього рабства - перетворення серцевини свого існування - душі. Для цього людина повинна пройти через гріх помилкової свободи й досягти справжньої свободи - Бога. Але досягти не молитвою, не обрядом, а власними зусиллями. Шукати Бога не поза собою, а усередині себе.

Головне надбання людини, за Ніцше, - внутрішня свобода. Якщо для А.Шопенгауера, у якого Ніцше запозичив ідею волі, це воля до життя, то для Ніцше це "воля до влади". Вона визначає не тільки життя людини, але й динаміку світових процесів. Людина - лише частина світобудови, що підкоряється загальному закону. Друга лінія концепції Ніцше - вчення про вічне повернення. Називаючи "безсоромною" ідею порятунку душі, Ніцше по-своєму поставив проблему безсмертя. Безсмертя - "вічне повернення", кільце народжень і вмирань, усередині якого людство приречене безглуздо страждати без надії вирватися з нього. Ніякого загробного блаженства - лише нескінченне повторення тих самих помилок, тих самих мук. Неприступність смерті - те, що в християнстві вважається вищим щастям ("смертю смерть потоптавши"), - для філософа - катастрофа. Із цих двох початків і народжується антропологія Ніцше. Не можна перебороти пекло вічного повернення, але можна спробувати виробити особистісну позицію стосовно жахів життя (розробляти цю ідею

Влада в розумінні Ніцше - у першу чергу, влада над собою. Саме за її добровільну передачу в чужі руки - у руки Бога, за заклик до відмови від самостійного вирішення свого життя, Ніцше люто повстає проти християнських цінностей терпіння й смиренності. Прогрес людства не може здійснитися ні в технічних удосконаленнях, ні в повному задоволенні потреб, а лише в створенні найдосконалішого людського типу - Надлюдини. Їй не потрібний Бог як сила підтримки. Вона прагне перевершити саму себе, являє собою найбільш ярий "квант влади". Воля до влади - не воля брати, а воля творити. У людини є задатки для цього, тому що вона, на відміну від інших живих істот - тварина, що може обіцяти, тобто потенційно вільна.

Кожна людина повинна створювати індивідуальну мораль. Звідси - поділ на нижчі й вищі стани в Ніцше, що досить нагадує ідеї італійських гуманістів: єдина аристократія - це аристократія духу. Вищі - ті, хто не бояться навіть ціною життя відповідати власним цінностям. Нижчі - маса, що боягузливо приймає норми суспільства. Ідеал аристократизму - Надлюдина., як зосередження в людині всього, що може бути стверджено, це вища форма того, що є, тип представлений у обраному бутті, породження й суб'єктивний початок цього буття. Це ідеал, недосяжний у реальності.

ПСИХОАНАЛІТИЧНА антропологічна модель кінця ХІХ - початку ХХ ст. не тільки не романтизує людину, а навпаки, віднімає в неї останнє відчуття своєї значимості.

В другій половині ХІХ ст. з'явилася опозиційна лінія: "людина нижче людини". "Людина - істота зі слабким інтелектом, нею володіють її потяги", - стверджує Фрейд. Психіка людини не цілісна, а роздроблена. Хвалене "ratio" (розум) - лише "вітрина", за якою ховається неприборканий світ потягів (пристрастей, бажань).

У моделі Фрейда людина є єдністю трьох початків. Перший з них - Я або Ego, компонент психічної структури, відповідальний за прийняття рішень. Він функціонує, виходячи з "принципу реальності". Саме Ego аналізує навколишню дійсність і у відповідності діє згідно з результатами аналізу. Це виконавчий орган психіки людини, що вносить у її поведінку міру розумності. Над Ego існує "надбудова" - Над-Я (Super-Ego), що включає систему норм і цінностей суспільства, які опановуються людиною в міру її входження в культуру. Поступово Super-Ego внутрішньо засвоюється особистістю настільки, що перестає сприйматися як щось набуте. Воно має дві підсистеми - совість і Ego-ідеал. Совість здобувається шляхом батьківських покарань і розвивається убік критичного відношення до себе, внутрішніх моральних заборон і почуття провини. Ego-ідеал, навпроти виходить із позитивних моментів виховання - з похвал, вираження схвалення. Критерій сформованого Super-Ego - заміна контролю з боку батьків і суспільства самоконтролем людини.

Ці рівні психіки цілком узгоджуються з образом "людини раціональної". Однак, третій рівень, виділений Фрейдом, - Несвідоме, непідконтрольний людині. Це таємниче Воно (або Id) - киплячий казан інстинктів, темний початок, що виходить із "принципу задоволення". Саме Id відіграє центральну роль у житті людини, і це при тому, що його неможливо чітко визначити. Якщо Ego й Super-Ego відбудовують Космос людини, то Id - це внутрішній Хаос, сама древня й сама основна частина психіки.

Несвідоме надзвичайно активне: у ньому зберігаються незлічимі запаси інформації - уявлення, навички, уміння. У його ірраціональних потягах, по Фрейду, укорінена воля людини. Та й сам початок людського Ego корениться в Id: адже це Воно визначає Я, а не навпаки. Тому наша віра в розумність власних учинків химерна. Ми не можемо знати наших справжніх спонукань, тому що вони продукуються Несвідомим.

Несвідоме - місце розташування наших основних інстинктів - життя (Ерос) і смерті (Танатос). Найбільш істотним Фрейд уважав володіючі величезною вітальністю сексуальні інстинкти, сукупна енергія яких отримала назву "лібідо". Друга група інстинктів - Танатос - лежить в основі агресії, жорстокості, самогубств і вбивств. Слова поета "все те, що загибеллю загрожує, для серця смертного таїть нез'ясовані насолоди" підтверджуються психоаналітичними ідеями вченого. Тому Id є джерелом глибинного суперечливого взаємозв'язку життя й смерті, любові й ненависті, укоріненої в самій структурі нашої психіки - словом, внутрішнім пеклом людини. Все наше щиросердечне життя - боротьба розуму й ірраціонального, обов’язку й почуттів, відповідальних рішень і безвідповідальних бажань. Незавидна доля Я визначається не тільки наявністю непередбаченого Воно (Id), але й наявністю Над-Я, що впливає на людину за допомогою совісті й почуття провини. Не будучи "хазяїном у власному будинку", Я перебуває в постійному конфлікті з реальним світом, Воно й Над-Я.

У цих трагічних взаємодіях розігрується не тільки людське життя, але й культура суспільства. Механізм її створення - сублімація, тобто перенесення сили інстинктів на соціально прийнятні цілі. Зіштовхнувшись віч-на-віч із хаосом заборонених первинних потягів, людина жахається сама себе й або "заганяє" їх у несвідоме ("витісняє"), або використовує їхню силу для творчості. Тому культура в самій своїй основі "нездорова": "... культура є щось нав'язане більшості, що противиться, меншостями, що ухитрилося заволодіти засобами влади й насильства".