42. Українське питання в Європейській політиці напередодні та на початку Другої світової війни (1939-1941 рр.).

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз´єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз´єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади, у березні — травні 1933 р., Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України». Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передання гітлерівцям України «для раціональнішого використання цієї родючої території». Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії.

Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Герінг наголосив: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв´яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною». Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика «умиротворення» — логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм із більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29— 30 вересня 1938 року), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання подальшої долі Закарпатської України — однією з головних складових цієї проблеми.

42. Окупаційний режим в Україні (1941-1944 рр.). Рух Опору.Фашизм почав запроваджувати в У «новий порядок». Нацисти розраховували, що кинуте напризволяще укр.населення, деморалізоване і роз´єднане, не зможе чинити опір поневолювачам.прорахувалися. Основна маса українців відмовлялася бути рабами. Тому окуп.режим відзначався ненавистю до укр.населення — українофобією.Мета гітлерівців–щоб терористичними методами пограбувати завойовані території, максимально очистивши їх від корінного населення,а для решти була уготована жорстока позаекономічна експлуатація.Фашисти ліквідували поняття «Україна»,розчленували її територію. Пн Буковину, Ізмаїльщину та землі між Пд Бугом і Дністром з центром в Одесі, названу Трансністрією, Гітлер віддав Румунії.Зх обл були включені в так зване генерал-губернаторство, куди входила й територія Польщі.Більшу ж частину республіки(подніпровські обл)було віднесено до так званого рейхскомісаріату(«Україна»),управляти яким Гітлер поставив Еріка Коха, фанатичного расиста, який ненавидів і зневажав українців як неповноцінних істот «нижчої раси». Сх обл перебували під владою військового командування, найчастіше фронтових офіцерів,які всі заходи підпорядковували забезпеченню своїх частин всім необхідним.Загарбники створили цивільне управління — міські управи на чолі з бургомістрами. В селах-старости. Формувалися поліцейські підрозділи, переважно з людей, які вороже ставились до радянської влади, нерідко—з карних злочинців. По всіх містах діяли військово-польові суди, комендатури, таємна польова поліція, каральні нім.загони. Здійснювалося відверте винищення укр.населення.Територія республіки, як і всіх інших окупованих земель, вкрилася мережею концтаборів, в яких безперервно розстрілювали і катували. Мільйони людей помирали від голоду і хворобДепортовано до Нім на каторжні роботи 2,4млн молоді. З них200тис. боячись помсти сталінського режиму, так і не повернулися додому після війни.шалений наступ на духовне життя.Закривалися всі культурні та освітні заклади У. Берлін дозволив діяльність лише початкової школи. Виняток для Галичини.пограбування пам´яток історії та культури. Незважаючи на терор, штучний голод, політичні провокації, масову антирадянську пропаганду, вони наштовхувались на відкритий або прихований опір.Люди переконувалися: те, що приніс фашизм — масовий геноцид, придушення будь-яких прав, рабське животіння, відсутність майбутнього, набагато страшніше від того найгіршого, що їм довелося терпіти за радянської влади, навіть спотвореної сталінським тоталітаризмом. Антифашистський рух на окупованій Україні слід розділити на дві частини: рух опору в Сх.У, що знаходився під впливом і контролем комуністів, і боротьбу проти фашистів у ЗхУ, якою керувала ОУН. Антифашистська боротьба в СхУ почалася з перших днів нім.окупації в різних формах: агітаційно-масова і організаторська діяльність підпільних обласних, міських, районних комітетів Компартії, комсомолу, стихійний та організований саботаж і диверсії широких мас, партизанський рух. Найбільш ефективною була партизанська боротьба.Партизанський рух у тилу ворога в процесі становлення і розвитку пережив великі труднощі. Оскільки сталінська військова наступальна доктрина орієнтувала на те, що війна буде вестися на ворожій території, підготовка населення до неї вважалася недоцільною.Серед вел кількості парт.загонів з´явилися бойові підрозділи з досвідченим командуванням, штабами, озвідками, службами. Наприкінці 1942 р. в Москві з´являється інфо про створення в ЗхУ УПА. Сталін наказав передислокувати туди радянські парт.частини. В їх завдання входила боротьба з нім.окупантами і з УПА. Першими взимку 1943 р. там з´явилося одне з найкращих парт.з´єднань Ковпака, згодом О.Сабурова.М.Хрущов рекомендував парт.командирам, які вирушали в ЗхУ,утримуватися від конфронтації з УПА, але Центральний та Укр штаби парт.руху, у відповідності з вимогами Сталіна, вимагали вести з ними боротьбу. Попри все, окремі командири вступали в контакт з командуванням частин УПА.УПА пропустило партизанів-ковпаківців через контрольовану ними територію.На початку ВВвійни ОУН перейшла до активних, спільних з Нім, бойових дій проти Червоної Армії. Співпрацюючи з фашистами, ОУН мала надію отримати від нім керівництва допомогу в створенні української державності. З 02.1943р.починаються широкомасштабні бойові дії фашистів проти УПА. Однак вони закінчилися невдачею. КомандуючимУПАстав Роман Шухевич (Тарас Чупринка),один із талановитих керівників ОУН(б).В СхУ під керівництвом комуністів вона відзначалася розмахом, масовістю, організованістю та ефективністю, але переслідувала лише мету звільнення від фашизму і відновлення радянської влади. В Зх.У рух опору, керований націоналістами, поряд з боротьбою за звільнення від фашизму, намагався розв´язати і державотворчі проблеми, мав своєю кінцевою метою створення незалежної соборної Української держави, тобто був більш патріотичним, хоча не таким масовим і ефективним. В ці роки українцям бракувало так необхідної їм патріотичної єдності.