54. Чорноморське козацьке військо.

Чорноморське  козацьке  військо (1783-1860) як  козаче  військове  формування  виникає  на  території  Російської  імперії  як  протидія  існування   Задунайській  Січі,  що  знаходилася  в  межах  Османської  імперії.    Князь  Потьомкін спочатку намагався силою стримати еміграцію козацтва за Дунай та на Забужжя.  У  1781-1783  роках  він   розіслав по запорозьких землях заклики до колишніх козаків, щоби вони збиралися в Херсоні, де з них будуть створені військові загони. Проте запорожці відгукувались неохоче. Всього зібралося близько однієї тисячі козаків. Їх отаманом став військовий осавул Сидір Білий, а його помічником – колишній суддя Війська Запорозького   Антон  Головатий.    У 1783  році  цих  козаків  офіційно  взяли  на службу  як  Військо   вірних  козаків.  Військо  складалося  із  кінноти, піхоти  та  флотилії.  У  1787  році  це  військо  отримало  назму  Чорноморського  козацького  війська.  Для  поселення  чорноморців  було  відведено  територію  між  Південним  Бугом  та  Дністром.  Центром  було  місто  Слободзея  (сучасна  територія  Молдови). 1788 - військо перейменували на Чорноморське козацьке військо.   Під  час  російсько-турецької війни  чорноморці  приймали  активну  участь  в  битвах   під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Мачином, Бендерами та інших.   Але  після  війни  у  1792  році  за  наказом  імператриці  Катерини  ІІ  чорноморці  повинні  були  переселитися  на  Кубань.   На  Кубань  виїхало  більше  8  тисяч  чорноморських  козаків,  а  з  родинами -  близько  25  тисяч  українців. Але  не  всі  погодилися  на  виселення,  частина козаків перейшла на Задунайську Січ. 

Чорноморське козацьке військо поповнювалось за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків із Чернігівської та Полтавської губерній, колишніх слобідських козаків Харківської губернії, а також колишніх козаків реформованих українських козацьких військ:Усть-Дунайського, Азовського, Бузького, Катеринославського та ін. Основні переселенські кампанії відбулися у 1808—1811,1820—1821, 1832, 1848—1849, під час яких з України переселено понад 77 тис. чол.

До 1860 козацькі війська на Кубані налічували бл. 200 тис. чол. З них формувались військові підрозділи — 12 кінних полків, 3 піхотних батальйони, 4 батареї, 2 гвардійських ескадрони.

Чорноморське козацьке військо брало участь у всіх військових операціях, що їх вела Росія на Кавказі, та у Кримській війні 1853—1856.

1860 - об'єднане з західною частиною Лінійного козацького війська (6 бригад) і перейменоване на Кубанське козацьке військо.  Історія  Чорноморського  козацького  війська  до  його  переселення  на  Кубань  тісно  пов'язана  з  історією  нашого  краю -  Одещини,  бо  чорноморці  селилися  на  її  територіі.  Крім  того  у  1789  році  на  чолі  с  Антоном  Головатим  і  Андрієм  Чепігою вони  брали  участь  в  визволенні  Хаджибею,  де  пізніше  і  було  утворено  місто  Одеса. 

55. Задунайська Січ.

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ (1775—1828) — осередок козацької вольниці за Дунаєм, дев’ята і остання Січ українського козацтва. Її основу становили запорозькі козаки, які протягом 70-х р. 18 ст. тікали за Дунай у межі Османської імперії. Початок історії Задунайського Коша поклали запорозькі козаки, які брали участь у дунайських експедиціях часів російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Після замирення Росії з Туреччиною частина козаків, потерпаючи від утисків російського офіцерства, не повернулася на Січ, а осіла в дунайських і дністровських гирлах. Потік козацтва в межі Османської імперії збільшився після ліквідації Нової Січі в 1775 р., продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777–1778 рр. За свідченнями очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було на кінець 1778 р. вже 12.000 чоловік. Організованого компактного переходу запорожців до Туреччини не було. Козаки невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла, у пониззя Дністра, на Березань, Тилігул, в Очаківську округу, у Буджак. Турецький уряд не чинив перешкод запорозькому козацтву, бо був зацікавлений у них як у засобі тиску на Росію. Приймаючи козаків на свої землі, Османська імперія послаблювала позиції російської держави на півдні і завдавала удару по її міжнародному авторитету. 30 серпня 1778 р. запорозькі козаки офіційно були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії. Для поселення їм були надані землі в пониззі Дністра в Кучурганах. Перемістившись до Туреччини, запорожці сподівалися зберегти свій традиційний спосіб життя, який передусім ототожнювався із Степом  і вольницею.

З 1814 по 1828 рр. існувала так звана Дунавецька Січ. Своїм устроєм, будовою нагадувала останню Запорозьку Січ — Нову. На її території знаходилося 38 куренів, з тими ж назвами, які були і в Новій Січі, приміщення, де розміщувалася кошова старшина, титарня і церква. Управлялося задунайське козацтво своєю власною старшиною. Саме вона зосереджувала у своїх руках всю повноту адміністративної, військової, судової влади на Січі та відала певними господарськими справами. Турецький уряд не втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від нього тільки виконання військової служби. Задунайські козаки змушені були стояти залогами в турецьких фортецях, охороняти кордони Османської імперії, брати участь у походах і каральних експедиціях турецьких військ для придушення національно-визвольних рухів християнських народів Балканського півострова. За виконання  військового обов’язку перед Туреччиною задунайці одержували платню і харчі. Військова служба на користь султана стала для задунайських козаків тяжкою і небажаною роботою. Використання козацтва для придушення визвольних рухів християнського населення Османської імперії викликала протест задунайців. Військові найми на Січі, коли заможні козаки наймали сірому і відправляли їх у військо замість себе, стали звичайним явищем. Крім того, Задунайська Січ, на відміну від попередніх Січей, не мала конкретного, постійного, добре озброєного ворога, який би змушував козацтво удосконалювати свої військові здібності і зміцнювати військову організацію. Саме тому зникає власна козацька кіннота та артилерія. В походи козаки  відправлялися пішки або  на човнах по воді (власного флоту вони також не мали).

Основним заняттям задунайських козаків стало рибальство. Із поступовим збільшенням чисельності райї зростає значення землеробства в господарстві Січі. Наприкінці ХVІІІ століття на Задунайській Січі з`явилися представники заможного козацтва, які використовували робочу силу задунайців. Вони ставали господарями рибних заводів, сільськогосподарських маєтків та торгових будинків. На початку ХІХ ст. Задунайська Січ являла собою великий господарський механізм, який складався з багатьох дрібних підприємств різних форм власності.

На початку ХІХ ст. на Січі поширюються явища, які свідчать як про її кризове становище так і про певну еволюцію. Катастрофічних масштабів набуває зубожіння сіроми, поширюються пияцтво, розбійництво серед найбідніших козаків. Саме криза Задунайської Січі, про наявність якої свідчать вкрай загострені економічні, соціальні, політичні протиріччя серед задунайців, породила новий тип козаків-робітників, для яких тиск з боку Росії та Туреччини в умовах підготовки війни став вирішальним. На початку російсько-турецької війни 1828–1829 років 218 січових козаків та 578 душ райї на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким повернулися на батьківщину. Головними причинами переходу задунайського населення в межі Російської імперії були причини соціально-економічного характеру, які визначили кризу Задунайської Січі, що проявилася в еволюції козацьких традицій та звичаїв. Водночас причини соціально-економічного характеру тісно перепліталися із політичними причинами повернення задунайського населення на батьківщину. Дві держави — Росія та Туреччина, в умовах підготовки війни між собою намагалися різними засобами (мирними і немирними) підпорядкувати собі козаків. Не витримавши політичного тиску великих імперій, частина задунайців схилялася до союзу з російською державою. Поява на політичній арені Й.Гладкого підштовхнула хід подій на Січі і сприяла швидкому переходу задунайського населення в межі Російської імперії. Вихідці із турецьких володінь принесли із собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, прапори, атрибути влади – бунчук та булаву. З цим перехід набував силу повернення козацького Коша в межі Російської імперії. Подія, що сталася, поклала край Задунайської Січі і водночас наразила на смертельну небезпеку українське населення, що залишилося в Подунав`ї. Вжиті за наказом турецького султана заходи мали жахливі насідки для райї та козаків. На Січ було послане турецьке військо. Воно вчинило погром всього населення Добруджі, яке було під захистом Задунайської Січі. Сама ж Січ була повністю зруйнована і після того вже не відродилася.