Терор в Україні часів «Великої Вітчизняної війни» 1941—1944 рр.

Нім. Т. на Україні 1941 — 44 був частиною планової окупаційної політики на захоплених територіях, особливо у Сх. Європі. Його форми: винищення голодом військ.-полонених Червоної Армії, поголовна екстермінація єврейського населення (див. Євреї), зокрема ліквідація євреїв у Бабиному Ярі, репресії проти нац. активних елементів (арешти, розстріли, висилка в концтабори). Особливих розмірів Т. набрав на території Райхскомісаріату під владою Е., Коха; серед ін. масова висилка молоді на примусові праці до Німеччини, від-1 платні санкції проти населення (палення, сіл, розстріли закладників) за активність укр. підпілля чи сов. і поль. партизанів; все це створювало атмосферу заг. психологічного Т. Нацистський Т. на окупованій Україні здійснювало Ґестапо (таємна держ. поліція), очолюване Г. Гімлером.

Під час війни агенти НКВС інфільтрували нім. поліцію і через неї винищували укр. комуністів, які леґалізувалися під нім. окупацією, допомагали поборювати націоналістичне підпілля, провокували репресії німців, сприяли поль.-укр. боротьбі, навіть загострювали відносини між двома правос. церквами на Україні, щоб т. ч. створювати сприятливу для своїх цілей атмосферу.

62. Західна Україна.Буковина і закарпаття. 1920-1939.Національно-визвольний рух.

З початку 20-х років 146 тис. кв. км українських земель, на яких прожи­вало 7 млн. українців, опинилися за межами радянської України, що мала певні ознаки державності. Кількісно і якісно західноукраїнські землі та їх населення становили могутній потенціал, не раз відігравали значну роль в українській історії, розвитку нашого народу. Українці не могли змиритися з протиправним поділом своєї нації. Держави ж, яким дісталися нові землі, не хотіли рахуватися з інтересами українців.

Згідно з ризьким мирним договором (1921), рішенням ради послів ве­ликих держав Заходу (1923) Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Гали­чина були включені до складу Польщі.

Іншою країною, котра в хаосі 1918-1919 рр. захопила частину українсь­ких земель, була Румунія, яка загарбала Буковину, що була автономною провінцією в Австро-Угорській імперії. З румунською анексією все це було втрачено. Основними місцями зосередження українців були Північна Буко­вина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії, де проживало майже 790 тис. українців (4,7 % усього населення).

Закарпаття було приєднане до Чехословаччини згідно з Тріанонсь-ким мирним договором (червень 1920 р.) під назвою «Підкарпатська Русь», яка мала одержати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і залишилися на папері.

З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн осіб — 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20— 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі, яка визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923—1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціональну польську державу.

Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі — 53,7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919—1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі.

Закарпатська Україна після закінчення першої світової вій­ни перебувала у складі Чехословаччини. У 1938 р. характер політичних процесів у Закарпатті круто змінився. Внаслідок мюнхенської змови західних держав із Гітлером почалося роз­членування Чехословаччини. Влада центрального уряду Праги була номінальною. Словаччина здобула автономію в рамках Чехословацької республіки. Відкрилася можливість надати самоврядування й Закарпаттю, з чим уряд республіки зволі­кав 20 років. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття врешті-решт одер­жало автономію.

Виникло територіальне утворення Карпатська Україна (Під­карпатська Русь). На нього вже давно зазіхала хортистська Угорщина — союзник Німеччини. 2 листопада 1938 р, відбувся так званий Віденський арбітраж, згідно з рішенням якого міністри закордонних справ Німеччини та Італії віддали Угорщині пів­денні райони Закарпаття (Ужгород, Мукачеве і Берегове) за­гальною площею 11 927 кв. км з населенням 1 млн 100 тис. осіб.

11 листопада угорськими військами було окуповано Ужго­род, встановлено військову адміністрацію та заборонено усі партії української національної орієнтації. Невдовзі в Ужгороді виникла «Угорська національна рада».

Через те, що частину Карпатської України зайняли угорці, столицю автономного краю було перенесено з Ужгорода до Хуста. Незважаючи на втрату значної частини території, україн­ці з великим ентузіазмом взялися за відбудову Закарпаття. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України, які засвідчили яскраву перемогу Українського Націо­нального Об'єднання (УНО), яке отримало 86 % голосів. Голо­вою УНО обрали А. Волошина. 14 березня 1939 р, було прого­лошено самостійність Карпатської України. Тоді ж сформували тимчасовий уряд, який очолив А. Волошин, а міністрами стали Ю. Ревай, Ю. Перевузник, С. Клочурак, Ю. Бращайко, М. До­линай.

15 березня почав роботу сейм Карпатської України. На йо­го засіданнях було пр'чйнято історичної ваго документи: про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України. Державною мовою стала українська, прапор — жовто-блакитний. Була прийнята і Конституція. Пре­зидентом обрали Августина Волошина. Почалося формування Карпатської Січі — збройних сил нової держави.

Уряд фашистської Німеччини вдавав спочатку, що готовий захистити Карпатську Україну від зазіхань Угорщини. Проте заяви про це і заснування у Хусті німецького консульства було не що інше, як загравання з Карпатською Україною, прагнення використати «українську карту» для своєї мети. У березні 1939 р. численні домагання хортистів щодо Карпатської Украї­ни були задоволені, й Птлер дав згоду на те, щоб Угорщина окупувала її.

Почалася героїчна і водночас трагічна сторінка в історії Карпатської України. Малочисленні й погано озброєні загони Карпатської Січі, незважаючи на допомогу місцевого населен­ня і бойовиків УВО (Української Військової Організації) — ОУН змушені були відступити перед збройною силою Угорщини. Карпатська Україна не змогла вибороти волю. Із благословен­ня Гітлера угорські дивізії потопили визвольну боротьбу за­карпатських українців у крові. Президент А. Волошин опинився спочатку в Празі, а в травні 1954 р. радянська контррозвідка силоміць вивезла його до Москви, де він невдовзі помер під час допиту.Незважаючи на окупацію, яка знову опустилася над Закар­паттям, проголошення незалежної держави мало велике істо­ричне значення. Воно продемонструвало непереборне праг­нення українського народу до створення власної держави, його готовність до жертв заради досягнення цієї світлої мети.

Український визвольний рух — національно-визвольний рух на етнічних українських землях у 1920—1950 роках, який мав за мету поновлення української незалежної держави.

Головною метою організації визвольного руху було продовження збройної боротьби за встановлення незалежної єдиної України на українських етнічних землях. Рух був прямим наслідком втрати державності на початку 1920-х років (див. Українська революція 1917—1921).

Ідеологія руху еволюціонувала впродовж усіх років його існування. У питаннях майбутнього політичного та соціально-економічного ладу незалежної України існували розбіжності, бо рух об'єднував представників великого спектру партій — від соціалистичних до консервативних.

Чинний націоналізм

Під впливом популярного публіциста й філософа Дмитра Донцова, емігранта зі Східної України, на початку 1920-х років в середовищі військових ветеранів революції і студентства поширюється думка, що в поразці Української народної республіки винні соціалістичні ідеї та надмірно «демократичний» стиль керівництва лідерів УНР.

Тому мету незалежності зараз планувалось здобути через національну революцію, очолену диктатором, який створить уряд з представленням інтересів усіх регіонів та станів України. Нація мала стати абсолютом, а людина — надлюдиною Фрідріха Ніцше. Донцов стверджував, що у XX сторіччі світ стане свідком «сутінок богів, яким молився у XIX сторіччі», що нова людина має бути створена з «вогнем фанатичної самовідданості» та «залізною силою ентузіазму», і що єдиний шлях до цього лежить через «організацію нового насилля». Ця нова доктрина отримала назву «чинний націоналізм», чи «націоналізм діла».[1]

У цьому відношенні найбільш потужні організації визвольного руху УВО та ОУН були подібні до інших фашистських рухів Центральної та Східної Європи (наприклад, хорватські усташі, чи Глинкова словацька народна партія). Цим же пояснюється співпраця з органами фашистської Німеччини наприкінці 1930-х—початку 1940-х років.

Соціал-демократія

З 1941 року ідеологами українського визвольного руху Іваном Мітрінгою та Дмитром Мироном розробляється теза про орієнтацію на власні сили та сили інших поневолених тоталітарними режимами народів, про необхідність створення із ними спільного фронту, заснованого на принципі національного самовизначення.

У грудні 1943 році Організація Українських Націоналістів відмовилась від фашистської ідеології на користь соціал-демократичної моделі та протистоянню більшовизму. Ключові елементи нової програми:

Повернення українському та всім поневоленним народам політичних та національно-культурних прав

Побудова безкласового суспільства без експлуататорського стану

Суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва

Питання про форму землекористування має вирішувати саме українське селянство

Новим гаслом стає "Воля народам! Воля людині!".

На практиці зміна світогляду посилила ідеологічні засади боротьби Української повстанської армії, яка з 1942 р. вже протистояла збройним силам обох тоталітарних держав — Німеччини та СРСР.

Тоді ж було створено т.зв. Антибольшовицький блок народів у якому прийняли участь представники майже всіх народів Європи, які постраждали від комунізму. Головою цього об'єднання став Ярослав Стецько.

Утвердження впливу СРСР в Центрально-Східній Європі після завершення Другої світової війни викликало занепокоєння урядів держав Заходу, а також національно-патріотичних сил в країнах так званої «народної демократії», зокрема в Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Румунії. Ця обставина створювала сприятливі умови для згуртування внутрішніх та зовнішніх опозиційних щодо Радянського Союзу сил. Вирішення українського питання вимагало його розгляду в широкому контексті протистояння народів Центрально-Східної Європи утверджуваній тут тоталітарній системі.

Республіканська демократія

Республіканці (майже усі - представники Української Партії Соціалістів-Федералістів) становили переважну часть Уряду Української Народної Республіки в екзилі. Уряд с 1926 року був підпорядкований Президентові УНР Андрієві Лівицькому. Партія Симона Петлюри, Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія, не входила до Уряду УНР в екзилі, але льояльно ставилася до нього.

З вересня 1939 р. республіканці, як ідейні противники фашизму, та колишні союзники ворога Німеччини — Польщі, уступають позиції націоналістам та монархістам в середовищі української еміграції, найбільша чисельність якої знаходилась в окупованій Польщі.

Серед політичних цілей республіканців - боротьба проти будь-якої держави, яка зазіхає на повну самостийність України. Але при цьому вони теж пішли на контакти та деяку співпрацю з німцями на початку окупації України.

Гетьманський національний монархізм

Гетьманський рух складався з політичних прихильників гетьмана Української Держави 1918 року Павла Скоропадського. Теча ґрунтувалася на монархічній теорії В. Липинського.

Гетманці вважали, що за народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, українському народу притаманна їдея монархічного керування, при якої громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної і стабільної влади. Сучасною мовою, ідеологічно гетманьский рух відстоював авторитаризм як засіб створення та збереження української держави в умовах, коли політичні партії позбавлені відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку.