- •41.Національний рух у Західній Україні (друга половина 19. – перша половина 20 ст.)
- •43. Зародження українських політичних партій на початку 20 ст.
- •44.Укр. В період революції 1905-1907 у Російській імперії.
- •45. Україна в роки і с.В.
- •46. Розвиток української культури у другій половині хіх – на початку хх ст.
- •47. Наукова та суспільно-політична діяльність м Грушевського
- •48.Початок Національно-демократичної революції в Україні. Утворення Центральної Ради (лютий-червень 1917р.)
- •49. Боротьба за українську державність. 1 та 2 універсали Центральної Ради.
- •50. 3 Універсал Центральної Ради Проголошення унр
- •51. Українська народна республіка 1917-1918. Іv Універсал, та проголошення незалежності.
- •52. Українська держава гетьмана Скоропадського.
- •53. Директорія та її діяльність. Симон Петлюра – головний отаман.
- •54. Західноукраїнська народна республіка: виникнення та історична доля.
- •56. Громадянська війна в Україні 1919-1921 рр. Здобутки та наслідки національно-демократичної революції
- •57. Радянська Україна в 20-х рр хх ст.. Утворення срср
- •58. Українське національне відродження 20-х рр. Хх ст.
- •59.Радянська Україна в 30-х рр. : індустріалізація та колективізація
- •60.Голодомор. Причини та наслідки.
- •61.Сталінський терор в Україні
- •Терор в Україні часів «Великої Вітчизняної війни» 1941—1944 рр.
- •62. Західна Україна.Буковина і закарпаття. 1920-1939.Національно-визвольний рух.
- •63. Україна напередедні Другої світової війни
- •64.Окупаційний режим та рух опору в Другій Світовій війні
- •65. Підсумки та наслідки Другої світової війни для України.
- •66. Україна в повоєнний період (1946-1953)
- •67.Відлига 50-60 х рр. Хх ст в Україні та її наслідки
64.Окупаційний режим та рух опору в Другій Світовій війні
Головне завдання німецької влади — це експлуатація ресурсів окупованих районів для потреб німецької промисловості і армії. Наказами та розпорядженнями стосовно повноважень репресивних органів на окупованих територіях їм надавалось право фізичного знищення терористів, опозиціонерів, елементів, ворожих Рейху, особливо комісарів та комуністів, партизанів, саботажників, євреїв, а також масштабні заходи проти цілих місцевостей. Будь-які дії проти вермахту мали жорстоко придушуватися через страти, тоді як дії військових проти цивільного населення не переслідувалися. Поліцейський і юридичний механізм репресій був продуманий і організований ще до нападу на Радянський Союз.
17 липня 1941 p. декретом Гітлера було створено міністерство Рейху для окупованих районів Сходу на чолі з А.Розенбергом. Окупована територія була поділена на рейхскомісаріати, генеральні округи та округи. Декрет поширював на окупованих територіях владу Герінга у економічних питаннях (грабунку), а також владу Гімлера у питаннях безпеки (репресій).
1 серпня 1941 p. з території західноукраїнських земель був створений дистрикт "Галичина" як частина Генерального губернаторства Рейху на чолі з губернатором. Дистрикт поділявся на округи та повіти. Адміністрація на рівні дистрикту і округів була виключно німецькою. Відділення поліції (сіпо) і СД (гестапо) були незалежними від цивільної адміністрації.
20 серпня 1941 p. декретом фюрера був утворений рейхскомі-саріат України. Територія рейхскомісаріату України 28—29 серпня 1941 р. була передана цивільній німецькій окупаційній адміністрації. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ і Крим, які в свою чергу поділялись на округи і райони,
Інші північно-східні території України (Чернігівська, Сумська, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавались в управління військовій адміністрації, яка створювала оперативні тилові райони з відповідними комендатурами. При командуючих групами армій і арміями перебували команди таємної польової поліції (ГФП).
Для забезпечення контролю за населенням окупованих територій був введений особливий адміністративний режим, згідно з яким територія України поділялась на три зони. У першій, так званій евакуаційній зоні, протяжністю до 30—50 км., був суворий режим, характерний для прифронтового району, відкіля населення відселялося в примусовому порядку. В другій зоні поява жителів на вулицях міст і сіл дозволялась лише у світлий час дня. У третій зоні створювався зональний окупаційний режим з комендантською годиною. Заборонялось будь-яке вільне пересування цивільного населення, вводилася сувора система реєстрації всіх мешканців населених пунктів. За порушення правил поведінки передбачалась кара — переважно розстріл.
Вводилася обов'язкова примусова (рабська) праця як для дорослого населення, так і підлітків. За незначні порушення трудової дисципліни встановлювалися такі покарання, як штрафи, ув'язнення у концтабори. Відмова від трудової повинності розглядалася окупаційною владою як злочинний саботаж і часто каралася розстрілом.
Пограбування, терор, насилля, пряме знищення населення України призвели до страшенних наслідків, зафіксованих у матеріалах Нюрнберзького процесу над головними німецькими воєнними злочинцями. За роки тимчасової німецької окупації території України загарбники закатували близько 6 млн. чоловік мирного населення та військовополонених, депортували до Німеччини на примусову працю 2,5 млн. чоловік, спалили сотні міст, тисячі сіл, пограбували та знищили майже все господарство України.
Рух опору на захопленій вермахтом території України розпочався з перших днів становлення окупаційного режиму. Загроза розгортання широкомасштабної народної війни у своєму тилу серйозно збентежила загарбників. 16 вересня 1941 p. начальник штабу Верховного головнокомандування вермахту В.Кейтель видав наказ про вживання крайніх заходів проти опору.
Восени 1941 р. на окупованій території з розрізненої боротьби з загарбниками оточених підрозділів Червоної армії, наспіх сформованих партизанських загонів, організацій радянського підпілля та інших патріотичних формувань почав поступово оформлятися антинацистський фронт боротьби.
Першими на шлях збройної боротьби із загарбниками на окупованій території України стали бійці і командири Червоної армії, партизани і підпільники радянського руху опору.
20 червня 1942 p. рішенням ЦК КП(б)У був створений спеціальний військовий орган для керівництва партизанським рухом — Український штаб партизанського руху, дещо пізніше були створені обласні штаби, які розгорнули роботу безпосередньо на окупованій території України. 2 жовтня 1942 p. був створений підпільний ЦК КП(б)У, який через мережу підпільних обкомів, райкомів партії взяв на себе функцію політичного керівництва як партизанського, так і підпільного рухів.
З кінця 1942 p., коли радянський рух опору набув масового характеру на всій тимчасово окупованій території України, у важкодоступних районах Київської, Чернігівської, Сумської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей, контрольованих радянськими партизанами, утворювались партизанські краї та зони, в яких в тій чи іншій мірі і формі почали відновлюватися та приступили до діяльності органи радянської влади.
Радянські партизани і підпільники, використовуючи тактику активних бойових дій, рейкової війни, диверсій, саботажу, зробили вагомий внесок у розгром загарбників, ліквідацію окупаційної адміністрації та її прибічників, у визволенні разом з частинами Червоної армії значної кількості міст і сіл України. За деякими даними, у період 1941—1944 pp. на території України діяло понад 3 тис. партійне радянських підпільних груп та організацій чисельністю майже 100 тис. чоловік. У радянському партизанському русі України діяло 46 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів та диверсійно-розвідувальних груп, в яких нараховувалось майже 500 тис. бійців і командирів.
Після невдалої спроби відновити Українську державу в червні—серпні 1941 p. провід ОУН-Б у вересні 1941 p. прийняв рішення:
перебудувати свою організацію, перевести основну частину кадрів на нелегальне становище і нелегальні форми роботи; у відкритий конфлікт з окупаційною владою не вступати; готувати кадри для майбутньої боротьби. І тільки з весни 1942 р. у інформаціях окупаційних властей починають висвітлюватись події, пов'язані з активізацією діяльності українського націоналістичного руху опору, основними течіями якого стали Українська повстанська армія ("Поліська Січ"), бандерівські організації, радикальні елементи мельниківської ОУН.
На початку 1943 p. провід ОУН-Б під впливом подій на Східному фронті взяв курс на прискорення підготовки власних збройних формувань як найважливішого чинника у боротьбі за ідею Української самостійної соборної держави. Спочатку базою для розгортання збройних відділів ОУН обох напрямків стала Волинь, згодом — значна частина Західної України. Перші антинімецькі збройні виступи відбулися у березні 1943 p. З квітня 1943 p. збройні формування ОУН-Б беруть нову назву — Українська повстанська армія (У ПА). На початку травня 1943 p. була створена Головна команда УПА, яка оголосила себе найвищою владою на підконтрольній їй території України. Дії УПА розповсюдились з Волині-Полісся на Галичину та деякі східні райони України. Одночасно робилися спроби створення цивільної адміністрації, підконтрольної ОУН-Б. Основні завдання УПА були сформульовані у рішеннях Збору, який проголосив курс на активну боротьбу "проти імперіалізмів Берліна і Москви" і водночас вказав, що головним ворогом є СРСР.
На рубежі 1943—1944 pp. з наближенням лінії фронту до теренів Західної України відбулися суттєві зміни акцентів у збройній боротьбі ОУН-УПА. Вона спрямовувалась головним чином проти радянського руху опору, а згодом ОУН- УПА розгорнула активну партизансько-підпільну війну у тилу радянських військ проти відновлюваних партійних і радянських органів.