Неокласична теорія економічного зростання та розвитку

Неокласична доктрина економічного розвитку формувалася на базі двох джерел — теорії факторів виробництва, що беруть по­чаток від Сея, Сеніора, Мілля, Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох чинників — праці та капі­талу. Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей є аналіз виробництва з позицій виробничої функції, котра ілюструє залежність між витратами факторів виробництва й обсягами ви­пуску продукції. Виробнича функція — це функція, незалежна змінна якої набуває значення обсягу ресурсів, що витрачається, а залежна змінна — обсяг виробництва або випуск продукції.

У загальному вигляді виробнича функція випуску продукції У описується математичною формулою Y =F(a₁, a_s,…., a_n) за умо­ви, що dF/da₁, dF/da₂, ….dF/da_n - гранична продуктивність фак­торів a₁, a_s,…., a_n..

Формула виробничої функції, яка зазвичай використовується у моделях економічного зростання та розвитку, має такий мате­матичний запис:

Y=F(L,K,N).

Завдяки вираженій таким чином виробничій функції можна дістати безліч виробничих комбінацій, які дають змогу знайти певне вираження випуску продукції залежно від обраних для до­слідження факторів.

Окрім певної комбінації факторів гнучкість виробничої функ­ції забезпечують спеціальні коефіцієнти еластичності. Це степе­неві коефіцієнти факторів виробництва, що показують, на скільки збільшиться обсяг виробництва, якщо фактор виробництва зросте на одиницю. Коефіцієнти еластичності знаходять емпірично, роз­в'язуючи для цього спеціальну систему рівнянь.

Уперше для оцінки темпів економічного зростання виробнича функція була використана для аналізу економіки США Ч. Коббом та П. Дугласом. Виробнича функція Кобба—Дугласа пов'я­зує випуск Y з величиною виробничих фондів (капіталу) К та ви­тратами живої праці L добутком членів: Y=q*K^aL^1-a, (11.38)

де а — коефіцієнт еластичності;

q — постійний коефіцієнт;

L — індекс зміни зайнятості;

К— індекс зміни виробничих фондів;

Y— індекс зростання виробництва.

У подальшому виробнича функція Кобба—Дугласа була транс­формована Я. Тінбергеном уведенням до неї фактору НТП наступ­ним чином:

Y=q*K^aL^1-ae^rt, (11.20)

де e — основа натурального логарифму;

r — індекс ефективності виробництва;

t — час.

Однією з найбільш відомих моделей економічного зростання та розвитку неокласичного напряму є модель Р. Солоу.

Основні передумови моделі Р. Солоу такі:

• виробнича функція має вигляд Y=F(L,K), віддача від масш­табу стала, гранична продуктивність факторів виробництва є до­датною, однак спадає;

• величина вибуття капіталу (d) пропорційна його величині капіталу (К);

• норма заощаджень (s) є постійною величиною, інвестиції дорівнюють заощадженням;

• дохід розподіляється на споживання та інвестиції;

• чисельність зайнятих зростає незмінними темпами;

• працезаощадний НТП має темп g, тобто чисельність умовно вивільнених працівників зростає з темпом g.

Модель Солоу характеризує вплив трьох факторів (амортиза­ції, темпів приросту населення та НТП) на рівень капіталоозбро-єності. Математичний запис цієї залежності має вигляд:

, (11.21)

де d — норма амортизації;

п — темп зростання населення;

sf(k) — обсяг заощаджень;

— приріст капіталоозброєності;

(d + п +g)*k — порогові інвестиції, необхідні для підтримання сталого обсягу капіталу на одного працівника;

g — темп приросту ефективності праці працівника, який за­безпечує науково-технічний прогрес.

З моделі Солоу випливають такі висновки:

• вона показує, що норма заощаджень в економічній системівизначає розмір запасу капіталу, а відповідно й обсяг виробницт­ва. Чим вища норма заощаджень, тим вищі капіталоозброєність і продуктивність праці;

• зростання норми заощаджень викликає період швидкого зростання до досягнення нового стійкого стану; у довгостроко­вому періоді зростання норми заощаджень не впливає на темп зростання; тривале зростання продуктивності праці залежить від технологічного прогресу;

• прискорення нагромадження капіталу забезпечується за ра­хунок зростання державних заощаджень і податкового стимулю­вання приватних заощаджень;

• темп приросту населення впливає на рівень життя: чим він вищий, тим нижчий обсяг виробництва у розрахунку на одногопрацівника.

Проблему збалансованого економічного зростання, тобто та­кого стану економіки, за якого всі змінні зростають постійними пропорційними темпами, було вирішено Е. Фелпсом. У результа­ті своїх досліджень на основі моделі Р. Солоу він вивів так зване золоте правило нагромадження капіталу, яке дало змогу визна­чити величину капіталу, необхідного для утримання економіки на траєкторії збалансованого зростання.

Так, якщо величина капіталу буде дуже великою, то це забез­печуватиме значні обсяги виробництва, однак більша його части­на спрямовуватиметься на заощадження, а не споживання. За та­ких умов суспільство забезпечить економічне зростання, однак не економічний розвиток. Якщо ж обсяг капіталу буде замалим, то споживатиметься майже все, що вироблено, проте обсяг вироб­ництва буде незначним. Це дві крайнощі, між якими — максима­льний для економічної системи обсяг споживання.

«Золоте правило» — норма заощаджень, за якої встановлюєть­ся стан збалансованого зростання економіки з максимальним рів­нем споживання на кожного працівника. Рівнем «золотого прави­ла» вважається такий рівень капіталоозброєності, який забезпечує найбільший обсяг споживання. За цього рівня чистий граничний продукт капіталу дорівнює темпу приросту виробництва.

Базуючись на моделі Солоу та тотожності національних рахун­ків, велична схильності до споживання визначається як

c=f(k)-(d+n+g)*k, (11.22)

де с — споживання.

За обсягу капіталу, що відповідає «золотому правилу», вироб­нича функція f(k) і лінія dk мають однаковий кут нахилу, а спо­живання досягає свого максимального рівня. Зважаючи на те, що кут нахилу виробничої функції визначається граничним продук­том капіталу МРК, а кут нахилу кривої dk - d, «золоте правило» можна записати як

МРК=(d+п +g), (11.23)

МРК-d=п+g. (11.24)

Отже, за обсягу капіталу, що відповідає «золотому правилу», чистий граничний продукт капіталу (МРК - d) дорівнює сумі тем­пу приросту населення та НТП.

У дійсності запаси капіталу, наявні в економіці, зазвичай ни­жчі від рівня «золотого правила». Досягнення цього рівня перед­бачає збільшення інвестицій і, відповідно, зниження споживання нинішніх поколінь.

Модель Р. Солоу та «золоте правило» є досить простим і зруч­ним у використанні аналітичним інструментом. З їх допомогою стало можливим дослідження впливу на економічне зростання та розвиток різних модифікацій виробничої функції, НТП, зміни рів­ня заощаджень, оподаткування тощо.

Теорія ендогенного впливу НТП

Незважаючи на відмінності між моделями, побудованими на неокласичних і кейнсіанських теоріях, вони базувалися на схожій методології, котра полягала у проектуванні реалій розвиненого суспільства та розгляді чинника науково-технічного прогресу як зовнішнього щодо процесів економічного розвитку — тобто ек­зогенного. Саме тому для пояснення економічного розвитку у цих моделях використовується спеціальний методологічний апарат досліджень — виробнича функція та крива виробничих можли­востей.

Економічний розвиток згідно з теорією ендогенного НТП су­проводжується технологічними змінами, завдяки яким виробля­ється більше продукції за незмінних обсягів ресурсів. Графічно Це проявляється як зрушення кривої виробничих можливостей праворуч: з С₁ до С₂, як це подано на рис. 6.1.

Кількість товару А

Кількість товару Б

Рис. 6.1. Крива виробничих можливостей

Наприкінці 50-х років минулого століття було визнано, що НТП — обов'язкова умова економічного розвитку. Концепції, побудовані на цьому висновку, дістали назву концепції ендогенного НТП. Прихильники ендогенної теорії економічного розвитку проводять паралель між економічним розвитком і техніко-технологічним розвитком.

Представники концепції ендогенного НТП заперечують мож­ливість використання кривої виробничих можливостей для ілюс­трації процесів економічного розвитку. Це зумовлено тим, що вона відображає підвищення рівня масовості виробництва не вра­ховуючи рівень забруднення навколишнього середовища та замі­ни основних елементів виробничої функції на знання, досвід та інформацію.

Згідно з основними положеннями економічної генетики як сучас­ної теорії ендогенного зростання НТП, економічний розвиток — по­ступальний процес з інноваційними елементами. Напрям і темпи економічного розвитку визначають технології, що продукуються «ядрами розвитку», тобто інноваційними виробництвами. Сукуп­ність технологій одного рівня інноваційного розвитку називається технологічним укладом. Таким чином, економічний розвиток прояв­ляється як зміна одного домінантного технологічного укладу іншим.

Однією з найбільш відомих теорій ендогенного НТП є теорія економічного зростання Пола Ромера. Вона базується на ряді положень, протилежних теорій екзогенного НТП. Основними се­ред них є такі:

• темпи розвитку технології прямо пропорційно залежать від темпів приросту ресурсів, що вкладаються у розвиток;

• технологія здатна підвищувати дохідність інвестицій, тому розвинуті країни мають можливість підтримувати досить високі темпи економічного зростання та розвитку;

• інвестиції збільшують цінність технології, а технології — інвестицій. Це замкнене коло, яке сприяє економічному розвитку.

При побудові моделі Ромер зробив два припущення. Перше з них полягає у тому, що сучасна економічна система заснована біль­ше на ідеях, аніж на предметах. Необхідна інша інституціональна структура, система ціноутворення тощо для того, щоб більш ефе­ктивно використовувати ідеї. Ключова відмінність між предме­тами та ідеями полягає у такому: предмети зберігають постійну вартість за одиницю продукції, тоді як ідеї можуть мати величез­ну вартість за першу одиницю продукції і практично нульову за кожну наступну.

Друге припущення — існування безмежного простору для відкриття нових ідей.

Модель Ромера передбачає виділення в економічній системі трьох секторів: 1) дослідницького; 2) виробництва технологічного устаткування; 3) виробництва кінцевої продукції споживчого призначення. Продукт першого сектору — нові знання, які зго­дом втілюються у нові технології. Фактори виробництва нового знання — «людський капітал» і накопичені знання. Оскільки при­ріст знань є функцією від накопичених знань та розвитку людсь­кого фактора виробництва (рівня освіти, кваліфікації тощо), пра­ця сучасного працівника дослідницького сектору, якому доступ­ний більший обсяг знань, продуктивніша порівняно з працею таких фахівців у минулому.

Таким чином, темпи економічного зростання та розвитку за незмінності ціни нових технологій залежать лише від величини «людського капіталу» (чисельності зайнятих) у дослідницькому секторі, у сфері здобуття нових знань.

Згідно з моделлю Ромера, основною рушійною силою еконо­мічного зростання та розвитку є ідеї, процес відкриття та впрова­дження нового. Якщо в економічній системі зупиняється пошук нових ідей (перестає функціонувати перший сектор) — її здат­ість до економічного розвитку буде обмеженою.