11.3. Стратегічна модель економічного розвитку України

Основна ідея економіки розвитку як складової еконо­мічної теорії полягає в особливій раціональності вибору — спри­йняття деяких моделей (зразків) розвитку як норм. Згідно з її поло­женнями «наздогнати» розвинуті країни можна лише в тому разі, якщо модель розвитку національної економіки, її зразок були відо­мими. Таким чином, в основу всіх модернізаційних теорій закладе­но розгляд розвитку як зміна ідентичності. Слід підкреслити, що не всі з моделей (зразків) мають чітко визначені еталонні параметри. Більше того, еталонна структура взагалі, як вважають сучасні нау­ковці та практики, — не стала величина, а динамічний вектор, який змінюється відповідно до соціальних, економічних та інших потреб.

Особливу увагу дослідників привертає суперечність між фун­кціонуванням інвестованого капіталу з соціальною субстанцією, що ним породжується, а також можливі наслідки її розв'язання. Це проявляється через різні форми розвитку, серед яких виділя­ють три основні: колонізація, вестернізація та «наздоганяюча» модернізація. Колонізація властива для тих ситуацій, коли функ­ціонування капіталу не порушує соціальних субстанцій. Якщо здійснюється вторгнення у культуру за незмінності інших сфер життя і збереження функцій капіталу — відбувається вестерніза­ція. «Наздоганяюча» модернізація спрямована на те, щоб забез­печити капіталу адекватність усіх соціальних субстанцій, досягти подібності з розвиненим західним суспільством.

Недоліком модернізаційних теорій є те, що в них робиться ставка на залучення передових технологій, але при цьому не вра­ховуються проблеми освоєння наявною робочою силою нових технологій; нерівномірність розподілу знань у світі; доступність «8есоші-пап(і»-технологій, яка породжує послаблення уваги до національних досліджень та розробок.

Україна сьогодні перебуває за межами глобальної економіки. До неї входять лідери світового розвитку, що зуміли створити технологічно унікальний продукт на основі інформаційних та нау­кових інновацій, новітніх знань. Потенційно у кожного суспільс­тва є шанс винайти щось особливе, що буде вищим досягненням людства в даній сфері та виведе його у коло монопольних вироб­ників цього продукту. Вважається, що стати учасником глобаль­ної економіки неможливо завдяки простій імітації, але створення хоча б одного унікального досягнення дає такий шанс. Тому дер­жавна політика України має бути спрямована на формування умов, за яких можливе як становлення національної соціальної субстанції, так і ефективна реалізація функцій капіталу та ство­рення технологічно унікальних продуктів.

Стратегічною метою України на сучасному етапі розвитку є розбудова високорозвинутої, соціальної за своєю суттю, демок­ратичної правової держави з конкурентоспроможною економі­кою. Для досягнення вказаної мети визначено за необхідність ре­алізацію інноваційної моделі розвитку, яка передбачає інституційні перетворення та ефективне державне регулювання для ада­птації національної економіки до закономірностей розвитку сві­тової господарської системи.

Стратегічні, тактичні й оперативні цілі, шляхи та способи їх реалізації визначаються у концепції соціально-економічного роз­витку країни. Стратегію соціально-економічного розвитку Украї­ни було висвітлено у Посланні Президента України до Верховної Ради (2002 р.) «Європейський вибір. Концептуальні засади стра­тегії соціального та економічного розвитку України на 2002— 2011 роки». У щорічних зверненнях Президента України до Вер­ховної Ради України дається оцінка досягнутому рівню та зада­ються орієнтири подальшого розвитку суспільства.

Досягнення визначених у Концептуальних засадах стратегіч­них пріоритетів передбачає здійснення змін у таких сферах:

• макроекономічної політики;

• інституціональній;

• соціальній;

• інноваційно-інвестиційній;

• внутрішнього ринку та реального сектору економіки;

• зовнішньоекономічній.

Основною метою змін у сфері макроекономічної політики є її перетворення на таку, яка б забезпечувала умови стійкого три­валого зростання, структурно-інноваційну та соціальну переорієн­тацію економіки, формування сприятливого інвестиційного середовища. Це передбачає зміни у стратегії макроекономічної полі­тики у таких напрямах:

• трансформація бюджетних ресурсів у чинник соціально орі­єнтованого економічного зростання;

• обмеження боргової залежності держави;

• підвищення надійності грошової стабілізації.

Одне з ключових завдань щодо трансформації бюджетних ре­сурсів полягає в удосконаленні податкового законодавства для забезпечення збалансованості та високої ефективності державних фінансів, зміцненні фінансів суб'єктів господарювання та узго­дженні національного податкового законодавства з законодавст­вом ЄС.

Успішність вирішення завдань економічного розвитку залежи­ть від обмеження боргової залежності України, особливо зовніш­ньої. Зниженню рівня боргової залежності сприятиме законодав­ча заборона використання зовнішніх запозичень для фінансуван­ня поточних бюджетних витрат; збалансованість валютного рин­ку; удосконалення структури платіжного та зовнішньоекономіч­ного балансів, сприяння прямим іноземним інвестиціям.

Грошово-кредитна і валютна політика мають визначатися не­обхідністю налагодження тісного валютного співробітництва з ЄС, впровадженням критеріїв вступу до валютного союзу Євро-союзу.

Інституціональне регулювання покликане забезпечити фор­мування, самоорганізацію та самоінноваційність інституціональ­ної структури, ефективну дію інституціональних механізмів по­долання інституціональної кризи та існуючих інституціональних провалів, зняття негативних інституціональних обмежень та створення нових інституціональних передумов і можливостей соціально-економічного розвитку України.

Ключове завдання формування нової інституціональної струк­тури економіки України полягає в становленні нової системи ко­операційних зв'язків, яка передбачає зниження рівня трансакцій-них витрат через формування великих, конкуруючих стратегіч­них посередників. Розробка та впровадження відповідної законо­давчої бази, загальноприйнятих правил, кодексу господарської поведінки суб'єктів ринку та самої держави, протидії корупції та організованій злочинності сприятиме процесам багатоукладності і господарської рівноправності різних форм власності, свободі підприємництва і конкуренції.

Соціальна стратегія має бути послідовно спрямована на створення цивілізованої соціальної ринкової системи господарювання, здатної органічно поєднати економічний і соціальний про­грес. Соціальна політика повинна чітко розмежовувати коротко­строкові, середньострокові та невідкладні заходи. До екстрених заходів відносять забезпечення умов для соціального та фізично­го виживання людей, призупинення руйнування соціальної сфе­ри. У середньостроковій перспективі — досягнення докризового рівня та якості життя, притаманних їм стандартів споживання за умови щорічного збільшення ВВП, інвестицій, зростання обсягів промислового та сільськогосподарського виробництва, зниження інфляції та бюджетного дефіциту підвищення життєвого рівня населення. У довгостроковій перспективі — наближення рівня та якості життя в Україні до стандартів постіндустріального суспіль­ства.

Успішність реалізації завдань інноваційно-інвестиційної стра­тегії залежить від становлення ефективної системи мобілізації інвестиційних ресурсів та управління ними. Забезпеченню інвес­тиційного характеру економічного розвитку в Україні сприятиме: відновлення інвестиційного потенціалу держави шляхом форму­вання централізованих капіталовкладень; контроль за цільовим використанням амортизаційних відрахувань; податкове стиму­лювання інвестиційних та інноваційних процесів; створення умов для збільшення обсягів надходжень прямих іноземних інвестицій через застосування додаткових макроекономічних та адміністра­тивно-правових стимулів і механізмів.

Підвищення темпів інноваційного оновлення економіки за­безпечуватиме вдосконалення державної інноваційної політики у напрямах: зменшення коштів, необхідних для підтримки вироб­ництв, що базуються на застарілих технологіях; збільшення част­ки капіталовкладень, що спрямовуються на реконструкцію та тех­нічне переозброєння; розвиток конкуренції в інноваційній сфері на основі створення інфраструктури ринку науково-технічної про­дукції; підтримка державою розширення інноваційної інфрастру­ктури; здійснення організаційно-економічних заходів щодо залу­чення іноземних інвесторів до інноваційної діяльності.

Важливим досягненням попередніх реформ є утвердження внутрішнього ринку. Водночас якісні та кількісні його парамет­ри не відповідають вимогам моделі інноваційного розвитку. Усу­нення існуючих недоліків та подальший розвиток внутрішнього ринку передбачає:

• удосконалення механізмів захисту внутрішнього ринку;

• модернізацію промисловості;

• формування внутрішнього ринку високих технологій;

• розвиток телекомунікацій та інформаційної структури;

• технічне переоснащення Збройних Сил на базі вітчизняної промисловості;

• поглиблення реформ в аграрному секторі економіки;

• якісні перетворення в енергетичному секторі;

• використання геостратегічного потенціалу;

•модернізацію туристичної та рекреаційної сфери.

Ключове завдання зовнішньоекономічної стратегії полягає в забезпеченні відповідно до світових стандартів та критеріїв оп­тимальних параметрів відкритості української економіки, дотри­мання яких сприятиме економічній безпеці держави, забезпечу­ватиме тісніше поєднання внутрішньої та зовнішньої економічної політики. Основними напрямами є:

• створення передумов для набуття Україною повноправного членства в ЄС;

• оптимізація економічних відносин з Російської Федерацією;

• співробітництво з іншими країнами світу;

• євроатлантична інтеграція;

• продовження та поглиблення співпраці з міжнародними фі­нансовими інституціями.

Інтегрування України до європейських структур потребує ви­роблення та реалізації нової моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними. Модель має відповідати принципам регіональ­ної політики Європейського Союзу, сприяти становленню нових форм співпраці у форматі «центр—регіони». Метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалан­сованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій через формування оптимальної структури господарства регіонів; запровадження системи стратегічного бюджет­ного планування та фінансового вирівнювання із застосуванням об'єктивних критеріїв, гарантованих державою соціальних стан­дартів тощо; вирішення спільних регіональних та міжрегіональ­них проблем розвитку шляхом об'єднання фінансових ресурсів місцевих органів виконавчої влади та самоврядування; підвищен­ня ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві; удо­сконалення системи державного стратегічного програмування регіонального розвитку, обгрунтування стратегії розвитку окре­мих регіонів; формування інфраструктури підтримки регіональ­ного розвитку через створення спеціальних інститутів; підви­щення ролі регіонів у реалізації екологічної політики держави; адаптацію національного законодавства з питань регіональної політики до норм і стандартів Євросоюзу.