Семінар 3-4

Тема: Законодавство України про свободу совісті

Мета:

• Ознайомити студентів із законодавством України про свободу совісті, в тому числі в галузі освіти, визначити модель поведінки вчителя, який дотримується чинного законодавства з питань свободи совісті;

• визначити основні права і обов'язки громадян України, окреслені в сучасному законодавстві;

• розвивати у студентів вміння аналізувати державні документи, порівнювати і встановлювати відповідність між українським та міжнародним законодавством;

• формувати потребу свідомого дотримання законодавства про свободу совісті;

• виховувати шанобливе ставлення до світогляду інших людей;

План

І. Поняття свободи совісті: філософський, релігієзнавчий та історичний аспекти.

2. Українське законодавство щодо свободи совісті;

а) Конституція України про свободу совісті;

б) Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації";

в) українське законодавство про регулювання взаємин між школою та церквою (релігійними організаціями);

3. Міжнародне законодавство про свободу совісті.

Знати:

• основи законодавства України про свободу совісті;

• зміст 35 статті Конституції України (1996);

• зміст Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991);

• зміст законодавства України в галузі освіти;

Вміти:

• аналізувати зміст 35 статті Конституції України (1996);

• аналізувати зміст Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991);

• аналізувати зміст законодавства України в галузі освіти;

• порівнювати вітчизняне і зарубіжне законодавство про свободу совісті;

Обладнання

Законодавство України:

- Конституція України. - К, 1996. - Ст., 11, 34, 35, 37.

- Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" - К., І991.

- Закон України "Про освіту" - К. , 1996, - Ст. 6, 8, 9.

- Закон України "Про загальну середню освіту". - К., 1999. - Ст., З.

- Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу - К.,1992. - Ст. 1, 2, З, 13, 28.

- Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". - К. , 1992, - Ст., І7, 18.

- Закон України "Про міліцію", - К., 1990, - Ст. 2, 3, 5, 11, 20.

- Закон України "Про прокуратуру". – К., 1993. – Ст. 1, 4.

Міжнародні правові документи:

- Загальна декларація прав людини (ГА ООН, 10 грудня 1948 р.);

- Конвенція про статус біженців (ГА ООН, 28 липня 1951 р.);

- Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (ГА ООН, 14 грудня 1960 р.);

- Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ГА ООН, 16 грудня 1966 р.);

- Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігій або переконань (Резолюція 36/55 ГА ООН, 25 листопада 1981 р.);

- Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Відень, 15 січня 1989 р.);

- Конвенція про права дитини (ГА ООН, 20 листопада 1989 р.);

- Паризька хартія для нової Європи (підписана керівниками 32 держав Європи, США та Канади 21 листопада 1990 р.);

- Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (Резолюція 47/135 ГА ООН, 13 грудня 1992 р.).

Відеофільм "Біле братство".

Література:

1. Конституція України. - К., 1996.

2. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" - К. , 1991.

3. Релігієзнавство. Навчальний посібник / за ред. проф. М.Ф.Рибачука. - К., 1997.

4. Релігієзнавство. Навчальний посібник / за ред. С.А.Бублика. - К., 1998.

5. Черній А.М. Релігієзнавство. Посібник. — К., 2003.

6. Калінін Ю.А., Харьковщєнко Е.А. Релігієзнавство. Підручник. - К. , 1995.

Релігія — явище суспільне. Вона органічно вплетена в структуру соціуму, е одним із важливих її компонентів та безпосередньо чи опосередковано перебуває в різноманітних взаємозв'язках з іншими елементами суспільної структури.

Проблема буття релігії в суспільстві розкривається через поняття "свобода совісті". Як складна і багатогранна за своїм змістом категорія, свобода совісті може мати різні форми вияву: мораль , політичні, правові тощо. Зараз мова піде про філософське - релігієзнавчий вимір свободи совісті.

Поняття "свобода совісті" складається з двох категорій "свобода" та "совість".

У широкому розумінні поняття свобода означає і свободу особи, і діяльність як усвідомлену необхідність, так і духовну свободу людини. Свобода совісті є одним з проявів духовної свободи — сукупності глибоких переконань людини, волі до їх реалізації і свідомих дій, притому сукупності, у якій відображається об'єктивна дійсність. Це здатність діяти чи не діти з власної волі.

Загалом, здійснення принципу духовної свободи неможливо в тих країнах, де порушуються права людини, надається перевага науковому атеїзму або певній релігії, що не гарантують вільнодумством та релігійних свобод. Духовна свобода знецінюється і в тому суспільстві, де існують релігійна ворожнеча і нетерпимість, етноконфесійні конфлікти.

Другою складовою поняття свободи совісті е категорія "совість". Совість — моральний самоконтроль людини над своєю життєдіяльністю, вона є природним результатом суспільного розвитку. Як один із регуляторів моральних відносин між людьми має історичний характер, зумовлена потребами спілкування, соціальними відносинами у кожному конкретному суспільстві.

Совість - найбільше надбання людства. Вона як загальнолюдська цінність є важливим елементом будь-якої релігійної системи. Усі моральні, світоглядні питання протягом тривалого періоду історії людства розцінювалися за допомогою релігійних норм.

Сучасний український релігієзнавець М.Бабій пропонує розглядати зміст поняття "свобода совісті" у двох аспектах: філософському та релігієзнавчому .

У XVIII ст. з появою буржуазних держав, ідеї віротерпимості, свободи віросповідання знайшли відображення у перших конституціях.

Так, ст.10 Декларації прав людини і громадянина (затверджена Національними зборами Франції в 1789 р.), наголошувала: "Нікого не можна турбувати за його думки, навіть релігійні, якщо їх вияв не порушує суспільного порядку, встановленого законом".

У 1791 р. до Конституції США було включено доповнення (поправка 1), які наголошували: "Конгрес не повинен видавати законів, що встановлювали певну релігію чи забороняли її вільне сповідування..."

У своїй еволюції свобода совісті пройшла складний шлях ідеологічних вимог, близьких за змістом, але відмінних за обсягом здійснення прав людини на свободу вибору у ставленні до релігії. Це вимоги віротерпимості і свободи віросповідання.

Віротерпимість — це визнання права людини сповідувати поряд з державною релігією інші вірування, за суттєвого обмеження здійснення їх в суспільстві .

Віротерпимість - це терпиме ставлення до існування, окремо від офіційної релігії, інших віросповідань визнання за іновірцями певних громадянських прав і, зокрема, права приватне чи публічно відправляти релігійні культи. Права прихильників інших віровчень установлювалися здебільшого відповідними актами.

Свобода віросповідання — це право людини вибирати і сповідувати будь—яку релігію, їхня рівність перед законом, а також рівні можливості користування політичними і громадянськими правами. Свобода віросповідання також регулюється правовими актами держави.

Крім того, поняття "свобода совісті" включає в себе ряд категорій: "свобода церкви", "релігійна толерантність", "свобода в релігії".

права людини

віротерпимість

свобода віросповідання

свобода совісті

свобода церкви релігійна толерантність

свобода в релігії

• Визначити поняття "віротерпимість", "свобода віросповідання", "свобода церкви", "релігійна толерантність", "свобода в релігії".

Свобода церкви — це ступінь автономності, незалежності внутрішнього устрою, структури управління певного релігійного об'єднання, його правовий статус і можливості виконання ним поставлених завдань.

Свобода в релігії - міра свободи, яку допускає певна, конфесія для своїх прибічників у віросповідній практиці, тлумаченні певних положень віровчення.

Релігійна толерантність — такий характер взаємовідносин представників різних конфесій, який базується на принципах взаємоповаги та свідомої відмови від зверхності, ущемлення прав і приниження гідності один одного.

Узагальнюючи існуючі вимоги до свободи совісті в історичному процесі , можна виділити цілісну концепцію, яка була викладена в конституціях зарубіжних країн. Її положення такі:

1) держава надає дозвіл на існування різноманітних релігій та віровчень, забороняючи лише такі обряди і культи, які принижують людську гідність;

2) громадянам надано право сповідувати будь— яку релігію, входити чи виходити з релігійних громад, безперешкодно створювати нові релігійні течії, конфесії на визначених умовах;

3) забороняється змушувати громадян до участі в релігійних актах, ритуалах чи обрядах;

4) громадянам надано рівні права в суспільстві незалежно від їхнього віросповідання;

5) права громадян на віросповідання захищаються державою від намагань обмежити їх з боку ін. організацій;

6) держава гарантує рівні права перед законом усім релігійним конфесіям;

7) церква відокремлена від держави, школа — від церкви.

• Якого положення не вистачає в даному переліку? Чому?

Зарубіжні країни забезпечують право громадян на свободу совісті як на свободу віросповідання. Але це обмежує права людей, які не сповідують жодної релігії та за переконаннями є невіруючими, тобто атеїстами. Захищаючи їхнє право на свободу переконань, світогляду, слід було б надати їм також можливість сповідувати чи пропагувати свої переконання. Але саме цього немає в нормативних документах сучасних зарубіжних країн.

Цей негативний момент у розумінні свободи совісті потім намагалися подолати різноманітні політичні партії (зокрема, комуністичні). Тому в тих країнах, де до влади приходили комуністичні партії, склався інший підхід до вирішення питання свободи совісті в суспільстві. Поряд із правом свободи віросповідання атеїстам було надано права на пропаганду своїх переконань.

Принципи відносин між державою і церквою

Державно— церковні відносини пришли складний і болючий шлях у напрямі порозуміння й нормалізації стосунків. Лише поступово, крок за кроком, релігія і церква набували статусу приватної справи. Починаючи з кінця XVIII ст. , сформулювалися три основні принципи відносин між державою і церквою, які існують і понині: віротерпимість, свобода віросповідань, свобода совісті.

Поступово в світі склалися такі моделі державно— церковних відносин:

1. Теократія (гр. teos - Бог, kratos - влада) - це модель державно-церковних відносин, за якої вся повнота влади належить главі панівної церкви та її органам.

Така модель ще називається клерикальною державою (лат. сlеrісаіr - церковний) - панування церкви і духовенства в усіх сферах життя.

Прикладами теократії може бути місто— держава Ватикан, де папа Рмський є абсолютним монархом, що зосередив в своїх руках необмежену політичну і духовну владу.

Теократичне або клерикальне правління поширене в мусульманських країнах. Так, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам, що стосується атеїзму, він заборонений, і переслідується законом. Мусульмани зобов'язані виконувати всі приписи Корану, судова влада здійснюється шаріатськими судами.

Інший варіант клерикальної держави створено в Ізраїлі. Державною релігією є ортодоксальний (той, який неухильно слідує традиційному вченню, незмінний, тверда послідовність поглядів, що не допускає будь-яких відступів від віри) іудаїзм. Ізраїльське громадянство надається тільки євреям (за законом від 10.03.1970 р. є лише особи, що народилися від матері єврейської крові і сповідують іудаїзм). Раввінат Ізраїлю має великі повноваження у галузі політики, управління державою, регулювання сімейно-шюбних відносин. Останні розглядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.

2. Цезаропапізм (лат. caesar - цезар, рара — папа) — модель державно-церковних відносин, за якою церква та її структури повністю залежать від світської влади

Така модель склалася у Візантії, де імператори не лише призначали та звільняли патріархів, митрополитів, а і вирішували питання організаційного, канонічного і догматичного розвитку церкви. Така ж модель склалася в Росії, де з XVIII і до поч. XX ст. главою православної церкви був цар (імператор).

3. Державна церква - модель державно-церковних відносин, що забезпечує в державі привілейований стан певної конфесії. Передбачає пряме фінансування державою церкви і державний контроль за використанням коштів, надання церковним структурам певних державних функцій (реєстрація новонароджених, смертей, шлюбів тощо).

Прикладом такої моделі є сучасна Греція, де державною є православна церква, Статут якої має статус державного закону. Держава гарантує її священнослужителям зарплату і пенсії. У початковій і середній школі здійснюється православна освіта.

Близькою до грецької є сучасна італійська модель державно-церковних відносин, де понад 90% населення сповідують католицизм.

Різні форми державної церкви і снують у Великобританії , Данії , Швеції та ін. країнах. Особливий статус певної церкви зафіксовано у конституціях понад 40 країн світу, а у 22 з них главою держави може бути лише особа, що належить до офіційної церкви.

4. Відокремлення церкви від держави - модель державно-церковних відносин, що унеможливлює будь-яке втручання церкви у справи держави при активному втручанні державних інституцій у справи церкви. Таку модель відносин ілюструють колишні соціалістичні країни, і в першу чергу СРСР, законодавча база яких теоретично гарантувала свободу совісті. Однак у реальному житті віруючі розглядалися як потенційні політичні вороги, а відтак зазнавали різноманітних утисків і дискримінацій.

5. Відокремлення церкви і держави - модель державно-церковних відносин, яка базується на невтручанні держави у справи церкви, а церкви — у справи держави, що забезпечує максимальну свободу релігії та режим толерантності .

Типовим прикладом п'ятої моделі є США, де конституція проголошує свободу для релігійних інституцій, їх незалежність від світського контролю чи маніпуляції влади. Відповідно до цього документу, неприпустимо примушувати чи спонукати будь-кого проти його власної волі відвідувати або не відвідувати церкву, так само як сповідувати або не сповідувати певну релігію. Ніхто не може бути покараний за свою релігійну віру чи безвір'я, за відвідування чи невідвідування церкви. Ані федеральний уряд, ані власті штатів, ані місцева влада не можуть також визначати мету діяльності церкви, призначати її керівників або вказувати, як тій належить вести свої справи.

Подібну законодавчо закріплену свободу віри чи невір'я мають громадяни Франції, Туреччини, України.

Саме, на законодавство цих країн, як на найбільш демократичне, ми посилаємося, коли говоримо про "міжнародне законодавство", саме на цих принципах базується українське законодавство.

6. Поєднання моделі державної церкви і моделі повного відокремлення церкви і держави — модель державно-церковних відносин, яка передбачає збереження певних видів державної підтримки та привілеїв окремих церков.

Приклад - сучасна Німеччина, де, хоча і проголошено нейтральність і толерантність держави до різних конфесій, все ж зберігаються певні відмінності у ставленні до релігійних організацій - залежно від кількості їх прихильників. Якщо прибічників певної конфесії більше 1% від загальної кількості населення певної землі Німеччини, то вони отримують спеціальний статус, який дає їм змогу, наприклад, отримувати державні дотації на власні школи, дитячі садки. Нині в країні нараховується 15 конфесій із спеціальним статусом. Подібні державно—церковні відносини склалися в Японії, Австрії, Перу.

• Яка на вашу думку модель найдемократичніша ?