5

Конфлікт як вища й оптимальна форма внутрішньогрупової взаємодії. Феноменологія конфлікту і його динаміка. Регулювання конфліктної діяльності

План

1. Загальна характеристика конфлікту і його визначення

2. Основні моделі конфлікту

3. Універсальні й специфічні функції конфлікту

4. Динаміка конфлікту

5. Регулювання конфліктної діяльності

1. Загальна характеристика конфлікту і його визначення

В 60-х роках ХХ століття на стику соціальної психології, соціології й психології особистості виникла спеціальна галузь знань - конфліктологія, що була спрямована на надання допомоги людям у рішенні конфліктних ситуацій і налагодженні оптимальних взаємин.

Конфлікт є розповсюдженою рисою соціальних систем. Він неминучий і невідворотний, а тому розглядається як природний фрагмент людського життя. Конфлікт є однієї з форм нормальної людської взаємодії. Конфлікт не слід сприймати як однозначно деструктивне явище й так само однозначно оцінювати. Оцінка конфлікту залежить від відношення до нього. «Якщо я по-іншому дивлюся на шахове поле, те по-іншому й граю» - любив говорити Л.С. Виготський.

У теоретичних концепціях психологів різних наукових шкіл є деякі загальні положення, що дозволяють зробити спробу визначити конфлікт (панцира, conflictus) як зіткнення приблизно рівних по силі, але протилежних по спрямованості тенденцій (мотивів, цілей, дій) учасників взаємодії.

У більше широкому розумінні конфлікт - це найбільш гострий спосіб дозволу значимих протиріч, що виникають у процесі соціальної взаємодії, що полягає в протидії суб'єктів конфлікту й звичайно супроводжується негативними емоціями й почуттями, пережитими ними по відношенню друг до друга.

Прагнення врегулювати конфлікт часто лежить в основі спілкування.

Конфліктологія - особлива міждисциплінарна область, що поєднує теоретичні, методологічні й методичні підходи до опису, вивченню й розвитку практики роботи з конфліктними явищами різного роду, що виникають у різних областях людської взаємодії (Н.В.Грішина, 2000, с. 34).

Традиційним предметом психологічного вивчення конфліктів є конфліктні явища внутріособистісної, міжособистісної й міжгрупової взаємодії. Інтерес до теоретичного й практичного дослідження конфліктів у цей час пояснюється посиленням конфліктності й напруженості в різних сферах життя.

Конфліктологія як наука має різні галузі: «Організаційна конфліктологія», «Прикладна конфліктологія», «Педагогічна конфліктологія», «Керування конфліктами», «Теорія конфлікту», «Маневри в конфліктах і бізнесі», «Теорія інформаційного конфлікту» і т.д.

2. Основні моделі конфлікту

Поняття конфлікт розглядається з позиції двох підходів: соціологічного й соціально-психологічного. Перший орієнтований на аналіз суспільних конфліктів і їхньої ролі в соціальному житті; другий ~ на взаємодії, міжособистісні відносини.

Соціологічний підхід. Т. Парсонс - основоположник функціональної («рівноважної») моделі суспільства - розглядав суспільство як єдину, стабільну систему, що складається з безлічі функціонально взаємозалежних елементів. Автор розвивав ідею гармонізації в соціальній структурі суспільства. З погляду Т.Парсонса, конфлікт - це соціальна хвороба, яку необхідно лікувати. Вирішальна роль у стабілізації соціальної системи належить соціальним інститутам (правовим, релігійним і т.д.), які здійснюють регуляцію в суспільстві через соціальний контроль, обмеження, заборони. Таким чином, для Т.Парсонса конфлікт деструктивний, дисфункціональний і руйнівний. Нормою же, з його погляду, є безконфліктність, гармонія соціальної системи, зняття соціальної напруженості.

Ідеї «соціальної рівності» була протипоставлена ідея «соціальної зміни». Г.Зиммель затверджував, що конфлікт у суспільстві неминучий, що в людей існує споконвічна потреба у ворожості, що виявляється специфічною формою або основою людських відносин, і особистість не здатна затверджувати себе інакше, як через опозицію. Виходячи із цих тверджень, конфлікт розуміється не як зіткнення ідей, а як вираження ворожості у відносинах між людьми. Він говорить про те, що поряд із симпатією існує «природна ворожість між людиною й людиною», що є «основою людських відносин» (1994, с. 116). На думку Г.Зиммеля, у світі постійно відбувається боротьба, і часто в самих руйнівних її проявах.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф, розвиваючи ідеї Г.Зиммеля, визначає соціальний конфлікт як «будь-яке співвідношення елементів, якому властиві об'єктивні («сховані») або суб'єктивні («явні») протилежності. Конфлікт називається соціальним, якщо його можна вивести зі структури соціальних одиниць, тобто якщо він не індивідуальний (1974). Р. Дарендорф уважав, що конфлікти завжди були й будуть властиві будь-якому суспільству в силу неминучого розходження інтересів, які виростають із протиріч, що виникають у суспільстві.

Ідеї П. Зиммеля знайшли вдале втілення в теорії позитивно-функціонального конфлікту, розробленої американським ученим Л.Козером. Критикуючи підхід Х. Парсонса, він відзначає, що конфлікти є продуктом внутрішніх змін у суспільстві, результатом взаємодії різних елементів соціальної системи. Конфлікт, на його думку, не перешкоджає стабільності. Ідеї «соціальної рівності» Л.Козер протиставив ідею динамічних соціальних змін, що буяють конфліктами. Конфлікт виникає через прагнення окремих членів чи суспільства груп підвищити свою частку винагороди. Соціальний конфлікт Л.Козер визначає як боротьбу через цінності або претензії на статус, владу або обмежені ресурси. У цій боротьбі цілями конфліктуючих сторін є не тільки досягнення бажаного, але також і нейтралізація, завдання збитків або усунення суперника. Успіх Л.Козера, на думку Н.В.Грішиної, не в спробах протиставити теорію конфлікту структурному функціоналізму, а «вписати» конфлікт в ідеї громадського порядку (2000, с. 29). Він визнає конфлікт як невід'ємна характеристика соціальних відносин.

Соціально-психологічний підхід припускає розгляд конфлікту як «конкурентного типу взаємодії, що полягає в реалізації різної спрямованості ціннісно-мотиваційних ориентаций суб'єктів шляхом їхньої протидії й формування негативного відношення один до одного. Проблема конфлікту вирішується тут у рамках мотиваційного підходу. Соціальна взаємодія не тільки може бути ініційована різними мотивами - воно може породити нові й погасити старі.

Великий внесок у дослідження міжособистісних конфліктів вніс М.Дойч. У його теорії конфлікт описується як наслідок об'єктивного зіткнення інтересів. Він виділяє два типи взаємодії: конкуренція й кооперація. Конфліктним, на думку М.Дойча, є конкурентна взаємодія, тому що досягнення цілей однієї сторони заважає досягненню цілей іншої сторони. Суперництво викликає використання тактики погрози й хитрості; обмеження комунікації; мінімізацію усвідомлення подібності в цінностях і збільшення чутливості до протилежних інтересів і т.д. Кооперація, навпроти, є найбільш ефективним типом взаємодії. Її відрізняє: відкритість у комунікації, посилення сприйнятливості учасників подібності й спільності інтересів, збільшення бажання допомагати іншим і т.д.

Конфлікт, як уважає М.Дойч, може бути конструктивним або деструктивним. Конфлікт є конструктивним, якщо його учасники задоволені результатом конфлікту. Конструктивна функція конфлікту полягає в тім, що він сприяє особистісному й соціальному руху вперед; у процесі конфлікту відбувається об'єктивація джерела розбіжності й можливо його дозвіл; конфлікт може приводити до формування нових відносин і сприяти росту згуртованості групи. Ознаками деструктивного конфлікту є: розширення й ескалація, тобто конфлікт стає незалежним від вихідних причин, і у випадку усунення причин конфлікт триває. У цілому, продуктивний розвиток конфлікту М.Дойч бачить у спільному зусиллі сторін для рішення проблеми й порівнює з рішенням творчих завдань.

Теорія міжгрупового конфлікту більш детально сформулював Д.Кемпбелл: реальний конфлікт інтересів між групами спричиняється відносини конкуренції й очікує реальної погрози з боку іншої групи. Реальна погроза спричиняється: ворожість окремих членів групи до джерела погрози; збільшення внутрігрупової солідарності; повне усвідомлення індивідом своєї групової приналежності; збільшення непроникності границь групового членства; зменшення ступеня відхилення індивідів від виконання групових норм; збільшення міри покарання за порушення цих норм аж до вигнання порушника із групи (1979). Отже, у рамках мотиваційної концепції були сформульовані основні подання про функції, типологію конфлікту, способах його регуляції.

Поряд з мотиваційним підходом до вивчення конфліктів широке поширення одержав ситуаційний підхід - як концепція, що затверджує, що оптимальне рішення конфлікту є функція факторів середовища в самій організації (внутрішні змінні) і в навколишнім середовищі (зовнішні змінні). Невизначеність зовнішнього середовища - функція кількості інформації з конкретного фактора зовнішнього середовища й відносної впевненості в точності такої інформації.

Ситуаційний підхід створює методологічну передумову для об'єктивного психологічного дослідження особистості в діяльності, у розвитку; дає можливість моделювати характеристики конфліктної ситуації в динаміку, у структурних і функціональних трансформаціях, обумовлених мінливим ситуаційним контекстом життєдіяльності або професійної діяльності.

Ситуаційний підхід, виходячи з розуміння природи, що розвивається їм, соціальних, у тому числі й конфліктних ситуаціях і їхнього впливу на поводження, пропонує іншу можливість - зміна ситуації за рахунок модифікації тих або інших її базисних рис. Конструювання відповідних структурних компонентів конфлікту спричиняє зміни в поводженні й взаємодії людей, що беруть участь у даній ситуації (Маргайл, Н.В.Грішина, Ю.Н.Ємельянов). Допускається можливість впливу на поводження людини й взаємодія людей через зміну ситуації.

Такий підхід, що акцентує увага на вивченні ситуації взаємодії, одержав найбільше вираження в області дослідження міжгрупових конфліктів у роботах М. Шерифа. Дослідник бачив проблеми міжгрупового конфлікту у факторах ситуації безпосередньої взаємодії між групами. Відповідно до цього він вибудував експеримент, штучно створивши ситуації конкуренції й кооперації. У своїй теорії М.Шериф висунув положення» про причинність міжгрупових конфліктів (1967).

Ситуаційний підхід акцентує увагу на аналізі окремих стратегій, прямо не пов'язаних з особистістю. Це дозволяє враховувати легкість зміни поводження залежно від ситуації й, більшою мірою, акцентувати увагу на адекватності й ефективності тої або іншої тактики й стратегії. Даний підхід у дослідженні конфліктів був реалізований, насамперед, у біхевіористичній традиції, що зробила акценти на зовнішні детермінанти їхнього виникнення. Предметом вивчення ситуаційних підходів у дослідженні конфліктів стали зовні спостережувані конфлікти і їхні поведінкові параметри. У рамках ситуаційних подань конфлікт є форма реакції на зовнішню ситуацію. Найбільший внесок у вивчення ситуаційної детермінації конфлікту вніс М. Дойч, що визначає конфлікт як наслідок об'єктивного зіткнення інтересів протилежних сторін.

Прихильники ситуаційного підходу зосереджують увагу на аспекті невідповідності мети й засобів діяльності існуючим умовам. Тому в рамках ситуаційного підходу з'являється можливість обговорювати проблему зміни й модифікації діяльності, підстроювання її під існуючі умови. K.Terhune доходить висновку, що якщо ситуація проста й не містить погрози, більшу роль грають особистісні змінні; у складних і стресових ситуаціях превалюють ситуаційні фактори (1980). К.Левін виводив конфлікти не із внутрішніх процесів самої психіки, а з аналізу проблем, що виникають у життєвій ситуації індивіда. Цінність теорії конфліктів К.Левіна полягає в тім, що він зв'язує внутріособистісний конфлікт і поводження.

Визначальне значення для виникнення міжособистісних конфліктів мають фактори ситуації. У конкурентній ситуації, наприклад, будучи у відносинах суперництва з партнером, або просто зіштовхуючись із його конкурентним поводженням, людина виявляється перед необхідністю відповідного реагування. Він буде реагувати вибором конкурентної або кооперативної відповіді (або відходом від взаємодії) головним чином залежно від різних факторів ситуації (характеру проблеми, партнера й т.д.), які можуть бути спостережувані й описані.

Ситуаційний стиль взаємодії вчителі й учня, на думку Абрамової Г.С., характеризується трьома різновидами: ситуаційний (ситуативний), операіційний, ціннісний. Ситуативний проявляється в тім, що учень сприймається вчителем, як засіб рішення педагогічного завдання. Стиль по типі: «роби те, що роблю я». Операційний стиль характеризується принципом «роби в такий же спосіб, як я», тобто вчить дитини будувати свою діяльність із урахуванням умов дії. Ціннісний стиль взаємин у загальному виді може бути виражений так «людина - міра всього». Це обґрунтування дій не тільки з позиції їхньої об'єктивної будови, але й з позиції взаємозалежності в плані людської діяльності (1988).

У рамках управлінських процесів цікаві дослідження С.І.Ериної по вивченню рольового конфлікту керівника первинної виробничої групи. Рольовий конфлікт розуміється нею як стан психологічного конфлікту, що розвивається в індивіда в ході виконання соціальної ролі в умовах суперечливих або частково несумісних вимог, очікувань до рольового виконання. При цьому під терміном «соціальні очікування» розуміється система очікуваних зразків поводження, що відповідають кожної виконуваної ролі, за допомогою якої група контролює діяльність своїх членів (2000).