6.2. Постсоціалістичні країни перехідної економіки.

Нині до даного типу відносять 30 країн – 15 з числа колишнього СРСР, 14 інших європейських (включно з Косовим) і Монголію, які з початку 90-х рр. ХХ ст. взяли курс на реформування суспільних відносин і вступили у перехідний період розвитку як у політичній сфері (відхід від диктатури й тоталітаризму і формування багатопартійної політичної системи), так і в економічній (перехід від централізовано планової економіки до ринкової). Трансформація політичних й економічних систем у багатьох з них часто ускладнювалася внутрішніми політичними, етнічними і релігійними протистояннями, а то й кровопролитними конфліктами і війнами.

Країни даного типу у 2008 р. зосереджували на своїй території 6% населення світу і 5,3% виробництва світового ВНД, а, отже, середньодушовий дохід населення в постсоціалістичних країнах був близьким до середнього у світі – 7 700 дол. США. Майже всі країни за структурою економіки належали до індустріально-аграрних країн. Найбільшою за обсягами ВНД державою була Росія (11 місце у світі), а економічно найбільш розвиненою за середніми душовими показниками – Словенія (… місце).

Постсоціалістичні країни перехідної економіки можна згрупувати за особливостями здійснення радикальних економічних і політичних реформ. Найбільших успіхів у їх проведенні, а, отже, у просуванні до параметрів економічно розвинених країн, досягли країни Центральної Європи (Словенія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща) та країни Балтії (Естонія, Латвія і Литва). Ці країни мають найвищі показники доходів та ІРЛП, вони першими серед постсоціалістичних країн увійшли до Європейського Союзу. Значно відстають від них країни Балканського півострова і решта країн колишнього СРСР і Монголія. Тут реформування економіки проводиться дуже непослідовно й повільно, а в багатьох країнах СНД політичної трансформації суспільства на демократичних засадах, по суті, не відбулося. Найнижчі показники доходів серед постсоціалістичних країн – у Молдові, Монголії та країнах Центральної Азії.

6.3. Країни, що розвиваються.

Ця найчисельніша група країн (усього — понад 130 незалежних держав і декілька десятків володінь) об’єднує: по-перше, “молоді” держави, що стали на шлях незалежного розвитку після Другої світової війни (їх інколи називають “молодими націями”); по-друге, більш давні незалежні держави (латиноамериканські, Китай, Туреччина, Іран, Таїланд, Єгипет, Ефіопія та ін.), які в ході історичного розвитку відстали від розвинених країн, перетворившись в аграрно-сировинну периферію світового господарства; по третє, сучасні володіння і залежні території (правда, цілий ряд їх з огляду на адміністративну й економічну зв’язаність з метрополіями і досягнуті внаслідок цього високі рівні розвитку можна було б розглядати як специфічну підгрупу економічно розвинених країн).

У країнах, що розвиваються, проживає майже 81% населення людства, однак виробляється лише 27% ВНД світу, в середньому на одну особу припадає 2 900 дол. ВНД. Більшість країн, що розвиваються, залишаються аграрними чи аграрно-індустріальними. Їх економіка багатоукладна, розвитку ринкових відносин перешкоджає панування споживчого господарства, надмірне втручання держави. Щоправда, впродовж другої половини ХХ ст. всередині цього типу країн відбулася суттєва диференціація. Внаслідок позитивних змін в економіці (індустріалізація, розвиток сфери послуг, експортна орієнтація), з’явилися індустріальні й індустріально-аграрні країни із середніми і високими доходами населення та рівнями соціального розвитку. Серед них, насамперед, виділяються такі групи:

а) нові індустріальні країни (НІК), розвиток економіки яких спирався як на традиційні й трудомісткі галузі (текстильна, швейна), так і на капіталомісткі й новітні наукомісткі (чорна й кольорова металургія, нафтохімія, автомобіле- й суднобудування, електротехніка й електроніка). Найбільших успіхів на шляху індустріалізації досягли НІК першого покоління – східноазіатські т. зв. “чотири дракони” (Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур і Сянган (Гонконг), їх ще називають “далекосхідними тиграми”) і латиноамериканські НІК (Бразилія, Мексика, Аргентина). За обсягами ВНД Бразилія входить у першу десятку, а Мексика і Республіка Корея – у першу п’ятнадцятку країн світу, за середньодушовими показниками Сінгапур і Гонконг постійно перебувають у числі світових лідерів. Зростають обсяги й рівень розвитку економіки в НІК другого покоління (Таїланд, Малайзія, Філіппіни, Туреччина, Чилі, Венесуела, Колумбія та ін.);

б) нафтодобувні країни з невеликою людністю – країни західного узбережжя Перської затоки (Кувейт, ОАЕ, Катар, Бахрейн, Саудівська Аравія, Оман), Бруней, Лівія, Габон. Маючи великі “нафтодоларові” доходи, країни зуміли підняти рівень життя населення, деякі створюють розгалужену галузеву структуру господарства, активно розвивають сферу послуг;

в) малі острівні держави і території – Кіпр, Багами, Екваторіальна Гвінея, Сейшельські о-ви, Маврикій, Палау, більшість острівних держав Вест-Індії, залежні країни, володіння і території Франції, Великобританії, США, Нідерландів. В окремих випадках їх економічному росту сприяла переробка місцевої мінеральної чи сільськогосподарської сировини або ж нафти на шляхах її транспортування, у більшості ж випадків – розвиток туристично-курортного і банківського бізнесу, а також капіталовкладення з метрополій і створення офшорних зон.

Решта країн, що розвиваються мають нижчі від середнього і низькі доходи. Правда, серед них є такі ключові країни світу, як Китай та Індія, які володіють сучасною розгалуженою індустрією, новітніми наукомісткими й технологічно досконалими виробництвами, мають високі (Китай – найвищі у світі) темпи розвитку. В даний час за обсягами ВНД вони посідають відповідно 3 і 12 місця у світі, а протягом найближчих двох – двох з половиною десятиліть їм передбачають перші сходинки у світовому рейтингу найбільших економік.

Понад сорок країн з числа тих, що розвиваються, ООН відносить до найменш розвинених країн. Найбільше їх (30) – в Африці (більшість країн т. зв. “чорної Африки на південь від Сахари”) і в Азії (Афганістан, Бангладеш, Бутан, Ємен, Непал, Камбоджа, Лаос, М’янма), є такі країни в Океанії та Америці (Гаїті). Це доіндустріальні країни з надзвичайно вразливими економіками, залежними від природних умов і катаклізмів, і дуже високим приростом населення.

Специфічну групу країн, що розвиваються, становлять соціалістичні країни, дві з яких дотримуються централізовано планової економіки (Корейська Народно-Демократична Республіка і Куба), а дві запроваджують в економіку елементи ринкового механізму (Китай, В’єтнам).