Основні напрямки соціального захисту населення

Проблема соціального захисту населення по-різному розв'язується в межах соціально-економічної формації конкретної країни. У перехідний період в Україні основний тягар соціального захисту лягає на державу, але водночас зростає роль ринкового механізму у проведенні соціальної політики. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідних для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї, і право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння.

Головними інструментами соціальної політики є:

• оподаткування;

• фінансові допомоги;

• права людини;

• прямі безкоштовні послуги;

• не фінансові винагороди;

• заборона або обмеження певних дій;

• інформація та консультації;

• спеціальні стягнення;

• міжгалузеві консультації та угоди.

Основними складовими соціальної політики є: конституція, Хартія прав людини, міжнародні угоди, законодавчі акти, політичні установи та угоди між окремими організаціями.

Держава мусить у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки. Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або підприємці) та самі наймані працівники — їх профспілкові організації.

Головними засобами стирання нерівності у розподілі доходів і майна є прогресивний подохідний податок і соціальні витрати держави.

У процесі регулювання доходів слід домагатися оптимального співвідношення між ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю економічної системи. Це зумовлено тим, що надмірне вирівнювання доходів і майна призводить до значного послаблення мотивації і втрати дієвих стимулів до праці (в тому числі підпри­ємницької), до істотного послаблення ринкових механізмів господарювання, а надмірна диференціація доходів спричиняє наростання соціальної напруженості, поглиблення соціальних конфліктів.

Ключовим механізмом реалізації соціальної політики в умовах цивілізованої соціальної держави виступає соціальне страхування (обов’язкове і добровільне), яке доповнюється низкою соціальних гарантій та послуг з боку держави і громадських організацій.

Соціальне страхування — найважливіший елемент у системі соціального захисту населення, що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне і медичне страхування забезпечується відрахуваннями від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях.

Страхові виплати у разі безробіття проводяться із спе­ціальних страхових фондів. Розмір їх залежить, по-пер­ше, від тривалості безробіття, по-друге, від специфічних умов країни. У першому випадку найбільші суми (від 50 до 70% середньої зарплати) виплачують в перші місяці безробіття на час законодавчо встановленого періоду. На­далі суми виплат зменшуються. У США максимальний термін отримання допомоги у разі безробіття — 26 тиж­нів, а величина щотижневої допомоги становить до 200 дол. Іноді термін надання допомоги може бути подовжений до 49 тижнів.

У другому випадку до уваги беруть період зайнятості, трудовий стаж, фізичну здатність до праці, термін надан­ня допомоги та ін.

Програми працевлаштування та перекваліфікації — важлива ланка соціального захисту населення. У виконан­ні цих програм беруть участь держава (державні біржі праці щорічно надають допомогу майже 7 млн безробітним) та підприємці.

У загальнонаціональному масштабі сучасна держава для зменшення безробіття намагається регулювати заробітну плату на такому рівні, щоб темпи її зростання були нижчими від зростання продуктивності праці. Для цього проводять «політику доходів», активну кредитно-грошову політику тощо. «Політику доходів» запроваджують приватні фірми, домагаючись, щоб рівень продуктивності праці випереджав зростання оплати робочої сили.

Певні результати у здійсненні політики працевлаштування може дати скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвинутих країн Заходу тривалість робочого часу скоротилася вдвічі.

В Україні законодавчу основу програми захисту насе­лення закладено в Законі України «Про зайнятість» і державній програмі зайнятості. Ця програма передбачає заходи, спрямовані на збереження високого рівня зайня­тості, вдосконалення її структури та підтримки ринку, зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення части­ни працівників з неперспективних у перспективні галузі та збільшення зайнятості у сфері нематеріального вироб­ництва, підвищення загальноосвітнього, кваліфікаційно­го рівнів робочої сили. Ставиться завдання створення додаткових робочих місць у західних областях (де є надлишок робочої сили); формування держзамовлення на проведення громадських робіт з метою поліпшення довкілля, розвитку мережі шляхів та створення соціаль­ної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки та перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тих громадян, які потребують соціального захисту (молодь, інваліди та інші); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів зайнятості, створення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення тощо).

Правове регулювання найманої праці — один з елементів соціального захисту населення. Воно здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій.

Важливим елементом програми соціального захисту населення є регулювання заробітної плати залежно від сфер діяльності та професій, форм власності. Так, у розвинутих країнах Заходу здійснюється пряме регулювання заробітної плати в державному секторі. Соціальне законодавство встановлює права й обов'язки зайнятих у державному апараті, військовослужбовців, виборних осіб. У США та інших країнах Заходу заробітна плата у державному секторі переважно нижча, ніж у приватному, але робітники і службовці державного сектора мають значно більше гарантій, вищі соціальні виплати тощо.

Заробітна плата найманих працівників регулюється колективними договорами і тарифними угодами. У колективних договорах, крім оплати робочої сили, фіксують тривалість робочого дня та відпусток, певні гарантії умов праці, доплати за надурочні роботи, надання додаткового харчування тощо. У тарифній угоді обумовлюються мінімальний рівень заробітної плати у певних галузях і мінімальні гарантії рівня зарплати працівників різної кваліфікації. Тарифну угоду за участю представників адміністрації та працівників укладають за посередництва держави, її засвідчує Міністерство праці та соціальної політики. Це є гарантією її виконання. На час дії тарифної угоди страйк вважається незаконним засобом розв'язання трудових спорів.

Індексація грошових доходів відповідно до рівня цін надзвичайно важлива ланка системи соціального захисту населення. Вона практикується в усіх розвинутих країнах з 60-х років. Така індексація здійснюється як на макрорівні (прийняттям відповідних законів), так і на мікрорівні (відповідними статтями в колективних договорах). У 80-х роках замість індексації стали впроваджувати верхню й нижню межі зростання цін та інші заходи. В Україні на початку XXI ст. постанови Верховної Ради про індексацію грошових доходів не виконувалися.

Захист прав споживачів — одна з ланок соціального захисту населення. Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів» держава повинна гарантувати належну якість продукції, торговельного та інших видій обслуговування, безпеку продукції, достовірну інформацію про її кількість, якість і асортимент, відшкодування збитків, заподіяних продукцією неналежної якості, позовом до суду та інших уповноважених державних органів для захисту порушених прав тощо. Але цей закон діє лише частково через відсутність відповідного механізму йоги реалізації, слабке фінансове забезпечення та ін.