V. Те, чим Університет має бути, "крім усього іншого"

Принцип ощадности, який є водночас і прагненням бачи­ти речі не утопійно, а такими, якими вони є, визначає для нас первісну місію Університету в такій формі:

І.Під Університетом зігісіо зепзи розумітимемо інститу­цію, в якій пересічного студента навчають бути культурною людиною і добрим фахівцем.

2. Університет не толеруватиме у своїх правилах жодного обману, тобто він вимагатиме від студента лише те, що прак­тично може вимагати.

3. Так можна буде уникнути того, щоб пересічний студент марнував частину свого часу на вдавання нібито він може стати науковцем. Для цього з університетської програми — чи, як мінімум, структури — усунути власне наукові дослідження.

4. Культурні дисципліни й професійні студії будуть пропо­нуватися в педагогічно раціоналізованій формі — синтетичній, систематичній і завершеній, — а не у формі науки, покинутої на поталу спеціяльним проблемам, "уламкам" науки, дослід­ницьким експериментам — загалом тому, чому наука віддає перевагу.

5. При обранні викладацького складу вирішуватиме не ранґ, яким володіє кандидат як дослідник, — важитиме його талант інтеґратора й викладацьке обдарування.

6. Звівши навчання в такому поступі до мінімуму за кіль­кістю і якістю, Університет буде невблаганним у своїх вимо­гах до студента.

Цей аскетизм у претензіях, ця завищена вимогливість, з допомогою яких можна розпізнати межі всього можливого, дозволить, гадаю, досягти найголовнішого в університетсько­му житті, тобто бачити в його істинності, в його обмеженості, в його внутрішній, глибинній щирості. Нове життя, як я сказав вище, потрібно реформувати, взявши за строгу вихідну точку просте прийняття своєї долі — долі індивіда чи інсти­туції. Все інше, — ким би ми хотіли, на додачу до всього, зробити себе, чи що б ми хотіли зробити з речей, з держави, з окремих інституцій, — лише тоді прищепиться й даватиме плоди, коли ми висіємо все це в ґрунт отого попереднього прийняття нашої долі — нашого мінімуму. Европа хвора, бо претендує бути виміряною одразу на десять частин, не до­клавши спершу зусиль бути однією чи двома, чи трьома. Доля — це суцільне поле для оранки, в якому можуть укорінятися людське життя й усі його інтереси. Все інше — це життя сфальшоване, життя на вітер, без життєвої автентичности, без самобутности чи закорінености.

Тепер ми можемо без застережень і пересторог розкрити й те, чим має бути Університет, "крім цього".

Звичайно не, Університет — такий, як ми його описали, — не може бути лише таким. Тепер настала законна мить для розкриття в усій її широті й істотності ролі науки у фізіології університетського єства, — єства, яке за суттю своєю є духом.

По-перше, ми побачили, що культура й фах — це не на­ука, але що вони живляться головно нею. Без науки доля європейця неможлива. Це означає, що на тлі величезної пано­рами історії людина вирішила жити за допомогою свого інте­лекту, а наука — це якраз інтелект, відповідно оформлений. Чи випадково, що університетами — поміж стількох народів — виповнена, певно, лише Европа? Університет — це розум, а отже, й наука — як інституція, так і та сутність, що обертає розум в інституцію — була особливою волею Европи перед лицем інших племен, земель і часів; і означала вона таємно ухвалене європейцем рішення жити своїм розумом і з нього. Інші вирішили жити з інших талантів та обдаровань (пригадай­те ті чудові уточнення, за допомогою яких Геґель узагальнює всесвітню історію — так алхемік переводить тонни вугілля в кілька діямантів. Персія, або світло! — коли йдеться про магіч­ну релігію. Греція, або ґрація! Індія, або сон! Рим, або влада!).³¹

Европа — це інтелект, розум. Це справді дивовижне обда­ровання; дивовижне, бо єдине, що усвідомлює власні обме­ження, а відтак випробовує, до якої ж міри розум є насправді розумним! Цей дар, що вміє стримувати сам себе, реалізується в науці.

Якби культуру та професії відокремити від Університету і позбавити їх зв'язку з безугавним бродінням у науці, дослі­дженні, вони б дуже швидко здерев'яніли, перетворившись у заціпенілу схоластику. Треба, щоб навколо того університет­ського мінімуму отаборилися наукові лабораторії, семінари, дискусійні центри. Вони мають створити гумус, у який вища освіта впустила б свої невситимі корені — щоб бути відтак відкритою лабораторіям усякого виду і водночас вивищувати­ся над ними. Всі пересічного типу студенти у вищій школі зацікавлюватимуться і приходитимуть до тих закладів в Уні­верситеті, — й навпаки, переставши ними цікавитися, відхо­дитимуть від них. Там з винятково наукового погляду викладатимуть курси про все людське й божественне. З викладачів деякі — з більшими талантами — будуть водночас і дослідни­ками, а інших — тих, що можуть бути лише вчителями, — стимулюватиме наука; вони пильно стежитимуть за її розвит­ком і завжди перебуватимуть у стані бродіння. Неприйнят­ним може бути одне — переплутати ядро, суть Університету з тією круговою смугою досліджень, що має оточувати Універ­ситет. Університет і лабораторія — це два взаємодоповнювані органи у довершеній фізіології. Але інституційний характер матиме тільки і власне Університет. Наука — це надто висо­ка й витончена діяльність, аби робити з неї інституцію. На­ука є неприборкувана, вона не піддається жодній регламен­тації. Тому вища освіта й дослідження завдають одне одному взаємної шкоди, коли їх намагаються злити в одне замість того, щоб лишити їх одне поруч одного для взаємного впли­ву, — дуже інтенсивного, але вільного, постійного, але спон­танного.

Отож можна сформулювати таке твердження: Університет — це щось відмінне, але невіддільне від наук. Я сказав би, Університет, крім усього, є ще й наукою.

Але оте, "крім усього", не означає, що наука має бути ніби якимось зовнішнім додатком до Університету, — тепер ми можемо оголосити про це з цілковитою впевненістю, — Університет має бути наукою передовсім. Атмосфера, насиче­на науковим енту.зіязмом і науковими зусиллями, — ось радикальна передумова для існування Університету. Така ат­мосфера необхідна, хоча досі її немає; сама наука — тобто всеосяжне творення точного знання — має жити нею. Без цієї передумови все сказане в цьому есеї втратило б сенс. Наука — це честь, це гідність Університету, навіть більше (адже є, в кінцевому підсумку, й ті, хто живе без чести) — це душа Університету, той самий принцип, що наповнює Університет життям і не дозволяє йому бути бездушним механізмом. Усе це свідчить за твердження, що Університет є, крім усього іншого, наукою.

Але є ще одна річ.³² Унів.ерситет під страхом закостеніння мусить постійно контактувати з наукою. Йому необхідно та­кож бути в контакті з суспільним життям, з історичною ре­альністю, з сучасністю, яка завжди є інтегральна і може сприй­матися лише у своїй тотальності й без розтинів ad usum delphinis*. Університет має бути цілком відкритий сьогоденню; ба навіть більше: він має, занурившись у нього, бути в само­му його осерді.

І я кажу це не тільки тому, що наснажливий дух вільного повітря історії міг би бути корисний для Університету, а рад­ше навпаки; бо суспільне життя конче потребує, аби Універ­ситет як такий втручався в нього.

На цю тему треба було б говорити багато. Але наразі ко­ротко обмежуся тим, що нині в суспільному житті не існує більшої "духовної сили" як журналістика. Правдиво історичне життя суспільства завжди має потребу бути керованим, хоче воно того чи ні. Саме собою воно безіменне й сліпе і не керує собою. А в нинішні часи давні "духовні сили" зникли: церква вийшла за межі сучасности; держава після тріюмфу демократії вже не керує нашим життям, а навпаки — сама керується суспільною думкою. За такої ситуації суспільне життя повністю підкорилося єдиній духовній владі, котра має за свій обов'язок піклуватися про сучасність, — журналістиці.

Мені не хотілося б тривожити своїми оцінками журналістів. Одна з причин цього — те, що і я, можливо, є не хто інший, як журналіст. Проте було б оманою закривати очі на очевидну ієрархію духовних реальностей. Журналістика посідає в ній нижній щабель. І сталося так, що на суспільну свідомість не чиниться інший тиск і вона не отримує іншого наказу, як лише від тієї найнижчої, перепущеної через газетні шпальти духовности. Вона є настільки часто найнижчою, що майже ніколи й не підноситься до духовності; ба, певним чином є антидуховністю. Через те, що суспільну душу покинули інші духовні сили, її тільки те й живить та спрямовує, що жур­наліст, а він є не лише одним із найнеосвіченіших типів сучас­ного суспільства (через певні причини, сподіваюся, він є типом минущим), але й приймає до свого, цеху скривджених псевдо-інтелектуалів, переповнених образами й ненавистю до справж­нього духу. Вже сам фах у реаліях нашого часу спонукає цих людей не гаючись робити сенсації з безперспективних, нечітко структурованих речей. Реальне життя є, зрозуміла річ, чистою актуальністю; проте журналістська візія деформує цю істину, зводячи актуальне до моментного, а моментне до резонансно­го. Звідси й постає нині світ у суспільній свідомості в якомусь ретельно вивернутому образі. Що істотнішу й довгочаснішу вагу має якась річ чи особа, то менше про неї говорять журна­лісти. Натомість вони виділяють на своїх шпальтах те, що за своєю суттю є не більш як випадком і вичерпується з одним повідомленням про себе. Такі інтереси не мали б діяти в газе­тах; треба тримати гроші непорочно ізольованими від впливу часописів на політику, і журналістиці вистачило б звіритися на своє власне покликання, щоб показати цей світ навиворіт. Чималою кількістю тих ґротескно вивернутих речей, які ми сьогодні маємо, — Европа вже довший час падає вниз голо­вою, виробляючи ногами піруети, — ми завдячуємо саме не­подільній імперії журналістики, єдиній "духовній силі".

Отож для Европи є питанням життя або смерти виправи­ти безглузду ситуацію, в якій вона опинилася. Для цього Університет мусить втрутитися в сучасність і бути таким Уні­верситетом, який розглядає найактуальніші питання дня зі свого власного погляду — культурного, фахового чи науково­го.³³ Відтак він не буде лише інституцією для студентів — таким собі відгородженим місцем ad usum delphinis, а, розмі­стившись у самому осередді життя, в його доконечних потре­бах, у його пристрастях і стражданнях, муситиме виступити як вища духовна сила супроти журналістики, показуючи ви­тримку на місці шаленства, вдумливу проникливість на місці грайливости й очевидної дурости.

Тоді Університет знову стане таким, яким він був за своїх кращих часів: провідним началом європейської історії.

Переклав з еспанської Євген ГУЛЕВИЧ'

Над першими двома розділами цього есею Ортєґи-і-Ґассета перекладач працював разом з наставником Віктором Шовкуном у рамках Проекту Центру гуманітарних досліджень "Перекладацька майстерня 2000-2001".

Примітки:

¹ Зазвичай перебільшують, наприклад, відмінність між англійськими й континентальними університетами, не помічаючи, що найбільші відмінності полягають не в Університеті, а в своєрідності англійського характеру. Значно важливішим при зіставленні одних і других є факт панівних сьогодні тенденцій в університетських закладах, а не ступінь їхньої реалізації, який, природно, є неоднаковим тут і там. Так, кон­сервативна непохитність англійця змушує його зберігати у своїх ви­щих інституціях певні зовнішні ознаки, які він сам визнає не лише чесучасними, а й такими, що для дійсности британського універси­тетського життя мають чинність пустих вигадок. Мені видалося б смішним, якби хтось повіриЕ у право якось обмежити узвичаєні при­писи англійця та переінакшувати їх тому, що той взяв собі за розкіш - бо так захотів і зміг - боронити, а ще й свідомо, ті вигадки. Та було б не менш наївно сприймати їх серйозно, тобто припустити, що англієць витворює собі ілюзію щодо їхнього фіктивного характеру. Коли я сту­діював літературу про англійські університетські заклади, то завжди потрапляв у витончену пастку англійської іронії та лоску. Не береться до уваги те, що коли Англія і зберігає "непрофесійний" вигляд своїх університетів і перуки своїх магістрів, то це не тому, що вона затято вірить у їхню актуальність, - навпаки, вони усвідомлюються як речі застарілі, минулі й зайві. Інакше не було б там ні багатства, ні спорту, ні культурности та інших, іще глибших речей, які нашукує англієць у тих зовнішніх ознаках. Але так є: з-під перуки він видобуває найсу­часніше правосуддя, а під позірно неспеціялізованим виглядом за ос­танні сорок років англійський Університет став професійнішим за будь-який інший. Також не варто у зв'язку з нашою корінною темою, тобто місією Університету, надто легковажити тим, що англійські універси­тети — це передовсім недержавні установи. Цей вельми значущий для життя й історії англійського народу факт не перешкоджає тому, що їхній Університет так само бере участь у всьому сутнісному в житті, як і континентальні державні університети. Коли ми з'ясуємо стан речей, то виявиться, що в Англії також є державні університетські заклади, - просто англієць і поняття "держава" розуміє дещо інакше, ніж на континенті. Всім цим я хочу сказати таке: по-перше, значні відмінності, що існують в університетах різних країн, — це не так відмінності між університетами, як між країнами; по-друге, найпоказовіший факт ос­танніх п'ятдесяти років — це уподібнювальний рух у всіх європейсь­ких університетах, який і далі їх гомогенізує.

² Ця кількість,має бути більшою, ніж та, якої досягнуто дотепер; але, незважаючи на це, незрівнянно меншою, ніж кількість людей інших професій.

³ Уявіть собі картину первісного життя. Одна з його характеристик -брак індивідуальної безпеки. Коли двоє чоловіків наближалося один до одного, це завжди віщувало небезпеку, бо ж увесь світ тоді носив зброю. Відтак потрібно було врегулювати таке наближення з допомогою норм і церемоній, які передбачали б, що зброю буде залишено десь обіч, а рука не зможе вихопити якусь іншу приховану зброю. Для цього найкраще, коли, наблизившись, кожен з чоловіків схопить руку іншого, - руку, яка вбиває і є зазвичай правою. Звідси походить і є дієвим потиск рук при вітанні, що тепер, відбігле від того типу життя, є незрозумілим, а отже, залишком-атавізмом.

⁴ Це не заперечує того, що за Середньовіччя могли проводити дослідження.

⁵ На початках всіх культур виникає термін "дорога" - Ьойба і теікойоз у греків, іао і Іе у китайців, "путь" і "повіз" у індійців.

⁶ Наші уявлення і переконання цілком можуть бути й антиінтелектуальними Як у мене і, загалом, як у нашому часі.

⁷ Про цю концепцію "висоти часу" дивіться мою працю "Бунт мас".

⁸ У згаданій вище книжці я аналізую ці небезпечні факти докладніше.

⁹ А що ними вже також управляє, фінансуючи, буржуазія, то конче треба поширити університетську освіту й на них.

¹⁰ Дивіться у "Бунті мас" розділ під назвою "Варварство спеціалізації".

¹¹ Цей факт такий очевидний, що може не лише слугувати загальним і безпредметним твердженням, а й бутії визначальним для всіх етапів і способів цієї дедалі більшої фрагментації, яка відбувалася протягом життя трьох поколінь XIX сторіччя.

¹² Анархізм є логічним, коли він захищає непотрібність, а отже, шкід­ливість будь-якого закладу, бо починає з твердження, що кожна люди­на є особливцем за своєю природою — добра, скромна, інтелігентна і справедлива.

ливо призвичаїтися до брехні про самого себе і при цьому не втратити самоповаги.

¹³ Сизіауо Саззеї, Ткеогеіізске Зогіаісекопотіе, 1921, с. З і далі. Почасти його праця знаменує повернення до деяких принципів класичної політичної економії на відміну від економічної науки 60-х років.

¹⁴ Навіть у майже матеріяльаому розумінні Університет має бути насам­перед студентом. Абсурдно, що досі вважають, нібито університетська будівля - це дім викладача, який приймає в ньому учнів, коли все має бути навпаки: найперші господарі цього дому - студенти, яких допов­нює в інституційному організмі викладацький склад. Треба покінчити з ганебною практикою, кола викладачі разом з гвардією університет­ських наглядачів підтримують дисципліну в Університеті, призводячи до тих битв, у які, з одного боку, втягуються завідувачі катедр та їхні підлеглі, а а другого - студентська орда. Тільки дубоголовість може заспокоювати себе, перекладаючи провину за такі ситуації на студентів. Коли трапляються такі огидні факти, а тим паче коли вони трапляються часто, винних немає, окрім самої погано заснованої інституції. Саме студенти, попередньо згуртовані, повинні порядкувати в середині Уні­верситету, оберігати добропорядність правил і поведінки, запроваджу­вати дисципліну та відчувати за неї відповідальність.

¹⁵Я не беруся знову порушувати питання про нього, ще раз перетворюва­ти його на проблему (критикувати) і відтак повторювати весь той про­цес, до якого зводиться дослідження.

¹⁶ Слово "епістема" дуже добре відповідає тій сукупності значень, яку ми пов'язуємо зі словом "пізнання". Щодо дивности, з огляду на її новиз­ну, назви "філософія", то згадайте Тизсиїапае йіариіаііопеа Цицерона, V, 3.

¹⁷ Загальновідома, наприклад, та легкість, із якою вчені завжди прихи­ляються до тираній. Тут немає жодної випадковості! й майже не йдеть­ся про відповідальність. Причина цього глибока, серйозна, і навіть гідна поваги.

¹⁸ "Прагнення" відрізняється від "бажання" тим, що це завжди - "праг­нення зробити", "прагнення досягти".

¹⁹ "Не треба говорити, що він також має навчитися й знати те, що це є за техніки, за допомогою яких він опановує історію. Та це не означає, що вій змушений засвоювати ці техніки.

²⁰ Сам образ, чи прототип кожної професії - що означає бути лікарем, суддею, адвокатом, учителем у школі тощо, - сьогодні не окреслений у громадській думці, й ніхто не дбає про те, щоб дослідити й вивчити його.

²¹ Своєю чергою, коли медицина залишається вірною своїй точці зору - лікувати; як лікарська праця вона виявляється кориснішою і для науки. Сучасну фізіологію витворили (на початку XIX сторіччя) не науковці, а медики, котрі, відкинувши панівну в біології XVIII сторіччя схоластичність (анатомізм, систематику тощо), сприйняли доконечність свого призначення й почали лікувати, спираючись на практичні теорії. Дивіться про це книжку (що її читаєш, вона все цікавіша): Еааі, Нізіогіа (іе Іав іеоп'аз Ьіоіоцісаз. - Т. II. - Магігіа!: Кеуівіа сіє Оссісіепіе.

²² Я беру цей вислів зі свого есею "Держава, юність і Карнавал", опублі­кованого в Ьа Иасіоп, в Буенос-Айресі у грудні 1924 року й передруко­ваного в £1 Егресіайог. - Том VII, 1930 р. під назвою "Спортивне похо­дження держави".

²³ Високість чи ницість, розважливість чи безглуздість чийогось життя - це і є його план. Зрозуміло, що наш план не є однаковим для всього життя; він може постійно змінюватися. Найважливіше - завжди мати план, такий чи інший.

²⁴ Зрозуміло, коли така істотна складова нашого жиТтя, як спосіб ви­правдання його перед самим собою діє хибно, тоді недуга є найтяжчою. Це відбувається з людиною нового типу, яку я досліджую у своїй книзі "Бунт мас".

²⁵ Зауважте, що присвятити себе всього, якщо це справжня присвята, - це присвятити життя. Не менше.

²⁶ Саме тому, що ми заощаджуємо на освіті, отримуємо більшу кількість ефективного вчення.

²⁷ Це чиста правда, що математика має отакий цілковито інструментальний, а не фундаментальний чи реальний характер, як це стається з наукою, що застосовує мікроскоп.

²⁸ Для розуміння всіх цих натяків потрібно не забувати, що це говорить той, хто зобов'язаний Німеччині чотирма п'ятими своїх інтелектуальних здобутків і хто тепер, як ніколи, усвідомлює безперечну й грандіозну вищість німецької науки над усіма іншими.

²⁹ У моральному розумінні найбільше завдання сучасности полягає в переконуванні простолюду (бо в цю пастку ніколи не потраплять люди культурні) в тому, шо порив до такого марного, так мало вимогливого бунту є лише глупотою, що майже всі ті речі, супроти яких людина бунтує, варті того, аби їх насправді забути. Єдиний справжній бунт -це творчість, це повстання супроти небуття, це антинігілізм. Лусбель - ось хто є патроном псевдоповстань.

³⁰ Це не свідчить, що їх не було зовсім; але їх таки там нема бодай у мінімально потрібній кількості.

³¹ Не£еі, Ьессіопез йе {Повода сіє Іа Нізіогіа ІІпіиегзаІ. Уегзіоп езрапоіа. -Кеуізіа сіє Осеісіепіе, 1928.

³² Я свідомо не схотів у цьому есеї навіть згадувати про тему "універси­тетське виховання", відсторонено зосередившись на проблемі освіти. "Для користування дофіна" (лат.) - йдеться про видання, де автор­ський текст виправлено з цензурних міркувань.

³³ Незрозуміло, наприклад, чого б із такої серйозної проблеми, як гро­шовий обмін, що нею так заклопотана нині Еспанія, Університетові не запропонувати поважній публіці певний курс, сказавши своє слово в цьому складному економічному питанні.