1. Політична доктрина Нікколо Макіавеллі. Ідеальний володар. Ідея співвідношення політики та моралі.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо. Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступив у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, характерне для античних філософів політики, зустріло відкриту опозицію в працях раїшєбуржуазних теоретиків політики. Найбільш рельєфно виявилося в працях італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі. Виходячи з спостережень над дійсністю політичного життя міст роздрібненої Італії, Нікколо Макіавеллі приходить до висновку про принциповий незбіг сфери політики і миру, моральних цінностей. Політична мета вимагає для свого здійснення будь-яких засобів, в тому числі і аморальних, що «для врятування держави не слід зупинятися ні перед якими міркуваннями справедливості або кривди, людяності або жорстокості...», «Батьківщину треба захищати засобами славетними або ганебними, лише б захищати її добре».

Найцікавішим із погляду співвідношення політики і моралі є розділ «Государя» під назвою «Про те, як государі повинні тримати слово». Макіавеллі не є циніком хоча б через те, що він вважав, що вірність даному слову, прямодушність і неухильна чесність — безумовно похвальні чесноти государя. Але, разом з тим, епоха, у якій він жив, була доволі цинічною. «…ми знаємо з досвіду, що у наш час великі справи вдавались лише тим, хто не прагнув стримати дане слово і умів, кого потрібно, обвести навколо пальця; такі государі в результаті досягли більшого успіху, аніж ті, які ставили на чесність», - зазначав Макіавеллі. Письменник з Флоренції вважав, що государеві не потрібно володіти всіма названими чеснотами, головне – створювати образ, ніби він володіє ними. Більше того, Макіавеллі вважав, що володіти цими чеснотами і неухильно їм слідувати — навіть шкідливо, а створювати видимість володіння ними – корисно. государ повинен стежити за тим, щоб його дії не викликали ненависть чи презирство підданих. Якщо в цьому він досягне успіху, то свою справу він зробив й інші його пороки не несуть жодної небезпеки для нього. Породити ненависть до себе государі можуть лише посяганням на майно і жінок своїх підданих, а отже допоки це зачіпатись не буде, доти велика частина людей задоволена своїм життям. На сучасному етапі вимоги до государя стали дещо іншими і, в першу чергу, посягання на права людини і громадянина можуть стати причиною росту недовіри до нього.