Епіграф

Епіграф (грец. ἐπιγραφή — «напис») — цитата, влучний вислів, афоризм чи прислів'я, подані перед текстом літературного твору або перед його окремими розділами. Звертання письменника до епіграфа залежить від типу його художнього мислення, стилю та задуму твору. Вводячи цей факультативний елемент, автор надає йому великого значення. Епіграф часто служить ключем до осмислення художньої концепції, виражає основну колізію, тему, ідею або настрій твору, допомагаючи його сприйманню, а також означує асоціативні зв'язки твору з літературною традицією та сучасністю.

Саме слово «епіграф» відомо ще з античних часів. У стародавніх греків епіграфом (epigraphe) спочатку називалися написи на надгробках або на стінах будівель. Перші літературні епіграфи з’явилися в творах письменників епохи Відродження. У той час вони були ще рідкісним явищем і увійшли в широкий ужиток тільки з кінця XVIII століття.

Починаючи з XIX століття в Україні пішла мода поміщати епіграф не тільки на початку твору, а й перед кожною його частиною. Уміння вдало підібрати епіграф і правильно його використовувати в своїх книгах служило доказом освіченості і начитаності автора. Свого часу епіграфами вміло блищали О. С. Пушкін, М. В. Гоголь, І. С. Тургенєв, Л. М. Толстой і інші відомі російські письменники.

Що таке епіграф і в чому його сенс?

Приміщення епіграф перед основним текстом книги – знак хорошого тону і поваги до читачів. В епіграфі твір описується з точки зору авторитетної людини, чия думка дуже важлива для письменника. Це може бути думка, цитата, девіз, крилата фраза або будь-який іншій вислів.

Епіграф використовується авторами в наступних цілях:

– Щоб коротко виділити головну сюжетну лінію книги.

– Підкреслити основний настрій і дух твору в цілому.

– Попередньо познайомити читача з дійовими особами.

– Показати своє особисте ставлення до описуваних подій або героів твору.

Приклади використання епіграфа в літературі

В українській літературі епіграф використовується в різних жанрах:

– В ліричних творах;

– В художній прозі;

– В романах у віршах;

– В статтях, листах, нарисах.

Добре продуманий епіграф нерідко допомагає читачеві зрозуміти те, що автор намагався сказати між рядків. Найяскравіший приклад використання епіграфа в літературі – феноменальний роман О. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін». У ньому кожна глава починається з епіграфа.

Іноді зустрічаються містифіковані епіграфи. Зазвичай письменник створює їх сам, але, приховуючи з різних причин власне ім’я, робить посилання на іншу людину, періодичне видання, фольклорне джерело, почуту розмову або взагалі залишає без зазначення авторства. Наприклад, С.Васильченко розпочинає повість “Талант” містифікованою цитатою з газети - повідомлення про похорони головної героїні твору. Вигадана автором замітка слугує підтвердженням типовості описаного випадку, а також програмує діалогічну взаємодію з читачами, пропонує їм зробити власні висновки про причини загибелі талановитої співачки з народу. Прийом містифікованої цитати був частотним у творах В.Скотта, Дж.Еліота, Р.Кіплінга, О.Пушкіна.

Для адекватного осмислення авторської концепції важливо враховувати автентичність і повноту цитування, оскільки різноманітні деформації “чужого слова” (граматичні, синтаксичні, структурні, контанімічні - поєднання кількох епіграфів) увиразнюють письменницький задум. Майстер слова підпорядковує, адаптує чуже висловлювання відповідно власним творчим планам, звертаючи увагу реципієнтів на найбільш суттєве для розуміння своєї думки.

Літературознавці й лінгвісти сходяться на думці, що, використовуючи епіграф, письменник свідомо розширює межі свого тексту, включаючи його в діалогічну взаємодію з уже відомими творами чи навіть із цілою культурною традицією. З такою метою Т.Шевченко використовував біблійні епіграфи в поемах “Сон (У всякого своя доля.)”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим.”, “Єретик”, “Неофіти”, “Марія”, програмуючи оцінку читачами описаних подій та персонажів відповідно до вічних людських цінностей, закладених у “Святому Письмі”.

Епіграф, створюючи архітекторнічний лад твору, задає особливості структури тексту, його композиційне розгортання, строфічне членування, ритмічний малюнок. Разом з тим, достить часто архітектонічні й лексико-стилістичні особливості, що задаються епіграфом, взаємозалежні, а структурно-композиційна близкість епіграфа й тексту підтримується лексичною подібністю або єдністю стилістичної тональності. Саме цей аспект проблеми був достатньо досліджений та проаналізований у статті, тому що при перекладі необхідність збереження загальної «стилістичної тональності» між заголовком, епіграфом та кінцівкою тексту здається найбільш важливою та досить складною.

В афористично короткій формі напис - цитата, як правило, виражає основну колізію, тему, ідею або настрій твору, сприяючи сприйняттю цього твору читачем. Епіграф має всі властивості літературної цитати, створює складний образ, розрахований на сприйняття також й його контексту, з якого епіграф взятий. За епіграфом нормативно закріплена концептуально-роз’яснювальна функція, він завжди допомагає заголовку, інколи епіграф представляє собою безпосереднє його тлумачення. В такому випадку читацька задача виявлення концепту суттєво полегшується, тому що з самого початку читач отримує досить точну вказівку щодо напрямку пошуків.

Необхідно виділити дві основні функції епіграфа: інформативну та формовизначальну.

Інформація, що вводиться епіграфом, може бути двох типів: інформація про автора, що обирає епіграф з певної текстової і культурної парадигми, і інформація про наступний за епіграфом текст.

Суб’єктна інформація - це повідомлення про автора, його літературні смаки, комунікативний намір у даному тексті. Легко помітити неоднорідність суб’єктної інформації: певна її частина виникає вже в момент вибору епіграфа, інша - лише в процесі його функціонування. Точніше кажучи, суб’єктна інформація, яка виникає в момент вибору епіграфа, конкретизується, уточнюється в системі «епіграф - текст». Інформація про текст може бути диференційована залежно від того, про який аспект його організації, змістовний або формальний, повідомляє епіграф.