УКР МЕЛОДІІЯ

УКР МЕЛОДІІЯ

"Ні, мамо, не можи" нелюба любить! Нещасная доля із нелюбом жить. Ох, тяжко, ох, важко з инм річ розмовляти! Хай лучче я буду ввесь вік дівовати!" — Хіба ж ти не бачиш, яка я стара? Мені в домовину лягати пора. Як очі закрию, що буде з тобою? Останешся, доню, одна, сиротою! А в світі якеє життя сироті? І горе, і нужду терпітимеш ти. Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу, Стогнать під землею як горлиця стану. "О мамо, голубко, не пдач, ие ридай. Готуй рушники і хустки вишивай. Нехай за нелюбом я щастя утрачу; Ти будеш весела, одна я заплачу!" Ген там, на могилі, хрест божий стоїть, Під ним радо й вечір матуся квилить; "О боже мій-милий! що я наробила! Дочку, як схотіла, із світа згубила!" 1840

Заквітчалась дівчина

НАДПИСЬ К РИСУНКУ К. С. А. Г-НОЙ Заквітчалася дівчина; стала край вікна.  Дав бог празник.  Людям празник, а вона одна  Із маленьким братом  Йвасем, прибрана, в квітках,  Дивиться, моя небога, на широкий шлях.  Батько вмер давно у неї, матері нема,  Тільки в хаті брат маленький да вона сама,  Більш ні племені, ні роду — все чужі кругом!  Тільки не об тім сумує дівка під вікном:  Тута, край вікна, прощався, ціловався він,  Чорнобривий козаченько, як їхав на  Дін; Обіщався вернутися — вже півроку є,  Як сумує дівчинонька, серденько моє!..  «Де мій милий?  Що він робить? Де він забаривсь?  Може, з іншою якою уже одруживсь!..»  Дума дівка; серцю важко, сльози на очах.  І пустий простягсь далеко перед нею шлях... 1843

МАРУСЯ

«Я знаю, Марусе, дівочу натуру! —  Так мати старая казала дочці,—  І я дівовала, була молодою  (Тогді парубки все були молодції) —  На грищі співала, на досвітках пряла,  На улиці часом до світа гуляла... А бувало, стане скушно,  Серце ниє та болить,  В грудях важко; плачеш, плачеш...  Божий світ не веселить!..  У садку пташки щебечуть,  По степу цвітуть квітки;  Як послухаєш, як глянеш —  Плачеш бозна од чого!.. І знати не знала, чого я бажала!  І все було, доню, я так сумовала,  Поки твій отець мене кохати не став,  Поки з моїм любим нас піп не звінчав...  Кинь лихом об землю та будь веселенька!»  І думає дочка, схилившись до неньки:  «Чом досі мене ще ніхто не кохав?..» 1843

ЧОВЕН 

Заграло, запінилось синєє море, І буйнії вітри по морю шумлять, І хвиля гуляє, мов чорнії гори Одна за другою біжать. Як темная нічка, насупились хмари, В тих хмарах, мов голос небесної кари, За громом громи гуркотять. Іграє і піниться синєє море. Хтось човен на море пустив, Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі, Од берега геть покотив; Качається, бідний, один без весельця. Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця! Чого він під бурю поплив? Ущухнуло море, і хвилі вляглися; Пустують по піні мавки; Уп'ять забіліли, уп'ять простяглися По морю кругом байдаки; Де ж човен дівався, де плавле мій милий? Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі Біліють із його тріски. Як човнові море, для мене світ білий Ізмалку здавався страшним; Да як заховаться? не можна ж вік цілий Пробути з собою одним. Прощай, мій покою, пускаюсь у море! І може недоля і лютеє горе Пограються з човном моїм.

1833

ПАРУС

Белеет парус одинокой В тумане моря голубом!.. Что ищет он в стране далекой? Что кинул он в краю родном?... Играют волны — ветер свищет, И мачта гнется и скрыпит... Увы! Он счастия не ищет И не от счастия бежит! Под ним струя светлей лазури, Над ним луч солнца золотой... А он, мятежный, просит бури, Как будто в бурях есть покой!

Микола Костомаров Соловейко

Зелений сад, зелений сад. Зеленая могила!  Зелений сад вдяга весна, Могила забриніла!   Як гарно слухать, коли вніч Маленький соловейко  В квітках затлямка, засвистить Так приязно, любенько!   А тут вони ведуть танок! Хто гласи їх розлічить? Хто передом із їх іде? Хто зорі перелічить?   Той на тополі, ті в кущах, Ті в вербах, ті в калині... Один біля могили сам Співає на ялині. Щебече він: не то співець Віршами люб'язними Кохання й радість розділя З серцями приязними.   Затьохка він — не то біди  Оплакує людськії; Жаль ллється в серце, як в квітки Крапельки дощовії. От застогнав, і от замовк... Терликнув — вп'ять залився... Не то співець в останній раз Із миром розпростився! І в небо думкою влетів, Між зорями співає, А странний спів його людей Уже не порушає.   Співає пташка, і ніхто Не взяв її в примітку! Співа співець — ніхто йому З душі не кине квітку!   Одно серденько між всіма Глас пташин розпізнало; Одно серденько пісня та  Співцева розрушала. І цілий день смутна, тиха Самотняя могила, А вранці зомнята трава,  Де дівчина сиділа. Коментар Поезія М. Костомарова «Соловейко» змальовує неперевершеного співця, володаря душ усіх закоханих — соловейка. Його спів то веселий, то сумний, зрізними переливами та колінцями. 1 ось уже до нього приєднуються інші співці-товариші. Мало хто поцінує той спів у пустельному саду, на зеленій могилі — хіба що дівчина, яка, мабуть, тяжко сумує і прийшла до дорогої їй людини на могилу. Вірш пройнятий елегійним настроєм.

Кульбаба

Микола Костомаров

А. А. Леонову

Віє передзимній

Вітрець студененький;

По степах осіннє

В’ється павутиння.

Що ж то між травою,

В’ялою, сухою,

Кульбаба жовтіє?

Чи б то справді сонце

Кидать нас не хоче

І опісля літа,

Душного, сухого,

Знов до нас веселим

Маєм хоче глянуть?

Чи земля жартує!

Чи сей цвіт не в пору

Що-небудь віщує?

Вік наш чоловічий

Схож із віком року.

Впершу боже сонце

Життя пробуджає,

Променями в серці,

Як у весняної

Половоді, грає;

І душа бриніє

Надією-квітом;

І в душі селяться

Радощі, як в гіллі

Вишень соловейки.

Життя розів’ється,

Життя загустіє

Наукою світа;

І почнуться грози,

І дощі, і спеки.

Щастя і недоля,

Радощі і туги

Одно другого швидше

Стануть проходжати,

І душа твердіє;

І крізь погорілу

Зелень віку чорна

Земля проглядає.

Коли ж стане в осінь

Вітрець передсмертний

Душу провівати,

Знову боже сонце

Свої блідні, довгі

Розкидує тіні,

І душа збирає

Сили наостанку, –

Знову квіт-надія

В серці процвітає.

Але квіт той в’ялий,

Кульбаба осіння,

Пустоцвіт похилий,

Не росте високо,

Не цвіте розкішно

І без плоду гине

Під морозом-смертю.

Дівчина

Микола Костомаров

. . . . . . . . . . . . . . . тільки видно хрести;

Туди мені любо-мило оченьками звести.

Оп’ять спориш став вигон укривати,

Оп’ять діждались весняних святок;

Оп’ять ідуть заквічені дівчата

Гулятись в хрещика, вести танок.

Дівчатонька! Оце оп’ять піснями

Потішитись співець ваш приблукав.

Де ж та, що він, як рожу між квітками,

Між усіма вродливими признав?

Вона умерла; під осінь журливу

На гробовище однесли її;

Гуртом співали пісню жалосливу

Над дівкою і подруги, й чужі.

Сніга розтаяли, ви, знову веселенькі,

Забули по весні осіннії біди;

І на дівчачої могилі зелененькій

Барвінок розкида нев’ялії листи.

Колись вона тулялася по волі,

Крутилась з вами в жвавих короводах;

Її станок пряменький, як тополя,

Що там росте по ваших огородах…

Чи споминаєте її?

Колись вона з сестрицями ходила

Квіток шукати вмісті по луці;

Як воронець, в їй ягідки красіли

По білім, як конвалія, лиці.

Чи споминаєте її?

Колись вона із вами вніч тулялась,

На вас дивились з неба зіроньки;

Її душа, як небо, красувалась,

Як зіроньки, в їй грали вигадки.

Чи споминаєте її?

Її немає; під осінь журливу

На гробовище однесли її;

Сніга потаяли – вп’ять, жартовливі,

Туляєтесь, дівчатка, без неї.

Як ластівка з плесів своїх ясненьких

Підніметься і мимо вас пирхне,

І крутиться, й вертиться, веселенька,

І ледве землю крилами торкне,

Тоді, дівчатонька мої,

Чи споминаєте її?

Як ластівка, швиденько пролетіла

Вона свої дівчачії літа;

І ледве-ледве землю зачепила,

І на землі не кинула сліда.

Як зірочка вечірньою добою

Відорветься од подруг, заблищить…

Прокотиться по небесах смугою

Й хтозна-куди далеко залетить,

Тоді, дівчатонька мої,

Чи споминаєте її?

Як зіронька, її душа світилась

У ангельській небесної сім’ї;

Огняною смугою прокотилась

Вона між вас, і де шукать її!

Вона між вами:

Зіллям, квітками,

Тихими вітрами,

Шумом криниці,

Голосом птиці

Її душа до вас озивається,

Вести розмову з вами питається.

Дівчатонька, дивіться: он літає

Маленький жайвронок і пісеньку співає;

То душка дівчача на час

Схотіла одвідати вас.

Прислухайтесь, що пташка заспівала:

– І я, як ви, скакала і гулялась,

Усе чогось на світі піджидала

І радості якоїсь сподівалась.

Розлетілись мої сподівання,

Як квітки у садочку із вишень;

Ізмерзли мої піджидання,

Як метелики в осінь холодну.

І думки й вигадки

Надавили купки

Сирої землі, що мене закидали.

І ваша веселость, сестриці, зов’яне;

І вам на серденьку холодно стане;

І ваші думки й вигадки,

Дівчатка-сестриці моторні,

Повидавлять ті намітки,

Що закриють вам кучері чорні.

Живцем вас положать в тісну домовину;

Живцем вас зариють у душну могилу;

Ніхто не заплаче, як вас поховають;

Ще гірше – веселі пісні заспівають!

Дівчатонька! Вона співає

І що співає – добре знає.

Он-он її могила мріє,

На їй барвінок зеленіє.

Піду туди! Щасливо вам, дівчата,

Співати і гуляти!

Туга

Микола Костомаров

Гаю мій, гаю, гаю зелененький!

Вітре мій, вітре, вітре швиденький!

В густому гаю листя жовтіє;

Вітер гілок не колише й не віє.

Те, що колись по весні красувалось,

Те, що колись мені так сподобалось,

Змерзло, захляло, затихло і зникло.

Серце кохатись сим світом одвикло!

Там, де в кущі воркотала голубка,

Там жартувала колись моя думка.

Стихла, замовкла туга голуб’яча –

Геть прокотилась та думка хлоп’яча!

І місяць повний, і ясна водиця…

І ти, вродлива, кохана дівиця!

Зникло те восени, що було літом,

Серце не хоче кохатись сим світом.

Хмарка

Микола Костомаров

По небу блакитному

Хмарочка плине;

Спитай її, брате,

Куди вона плине?

Чи так собі вільно

По небу гуляє,

Чи хмарочку-пару,

Невдаха, шукає.

Все небо синіє;

Одна тільки хмарка,

Мала, невеличка,

Одна собі плавле;

Не вспієш десятка

Уряд налічити –

Вже хмарки немає.

Була в мене думка.

Як хмарка по небу,

Снувалась, тулялась.

Чи чого шукала,

Чи так для утіхи

Снувалась, гулялась?

Не знаю. Забув! –

Її вже немає.

Степ

Амвросій Метлинський

Їдемо з батьком степом серед ночі;

То як мій коник заграє, заскаче,

Зараз чогось мому батькові в очі

Сльози навернуться, мов він заплаче…

«Чи не спитав,

Чого плаче

Він, козаче?»

«Ох, чи знаєш, – каже, – хлопче,

Який степ твій коник топче?» –

«Що ж він каже,

Коли зна вже?»

«Хто тут бився, в степу мчався?

Хто втікав, кого лякався?» –

«От же й чули,

Та забули…»

«Чув, чиї отсе могили,

Чув, чого тут вовки вили?..» –

«Бач, від чого

Він, небого…»

«Колись, мій синку, ми тії могили

Трупом та трупом начиняли;

Колись, мій синку, ми в тії могили

Злих ворогів, було, спати клали…» –

«Бач, од чого

Край могили

Вовки вили!»

Поезії

Козак, гайдамак, чумак

Амвросій Метлинський

На воронім коню їхав козак

Горою, долиною,

Проміж калиною;

Він розмовляв з милою дівчиною.

На своїх двох лісом йшов гайдамак;

Проміж ліщиною

Йшов він з дубиною.

З лісом гукав – з своєю родиною!

Чвалав за возом чумак-неборак

Низом, травиною,

З своєю скотиною

Та й балакав з лихою годиною!..

– Дівчино, прощай!

Гей, не гайся! На ворогів, коню!

– Ох, прощай, козаче! Та обороняй

Мати Україну й мене, її доню!

– Дубино, махай!

Шукай, добувай мені долю!

Кого хоч, моя дубино, зачіпай:

В лісі, в пущах маємо ми свою волю!

– Синку, поганяй!

З нікчемного краю та до моря…

Почвалаємо ми на чужий лиш край:

Може, в морі втонем – там не стільки горя.

Віктор ЗАБІЛА

* * *

Гуде вітер вельми в полі!  Реве, ліс ламає;  Плаче козак молоденький,  Долю проклинає.

Гуде вітер вельми в полі!  Реве, ліс ламає;  Козак нудить, сердешний,  Що робить, не знає.

Гуде вітер вельми в полі!  Реве, ліс ламає;  Козак стогне, бідолаха,  Сам собі гадає:

“Ревеш, вітре, да не плачеш,  Бо тобі не тяжко;  Ти не знаєш в світі горя,  Дак тобі й не важко.

Тобі все одно, чи в полі,  Чи де ліс ламаєш,  Чи по морю хвилю гониш,  Чи криші здираєш:

Солом’яні і залізні, —  Яку не зустрінеш,  Снігом людей замітаєш,  В полі як застигнеш.

Одірви ж од серця тугу,  Рознеси по полю!..  Щоб не плакався я, бідний,  На нещасну долю.

А коли сього не зробиш,  Кинь мене у море!  Нехай зі мною потоне,  Нехай моє горе”.

***

СОЛОВЕЙ

Не щебечи, соловейку, Під вікном близенько; Не щебечи, малюсенький, На зорі раненько. Як затьохкаєш, як свиснеш, Неначе заграєш; Так і б'ється в грудях серце, Душу роздираєш. Як засвищеш голосніше, А далі тихенько: Аж у душі похолоне, Аж замре серденько. Зовсім трошки перестанеш, Лунь усюди піде; Ти в темну ніч веселися, І як сонце зійде. Твоя пісня дуже гарна, Ти гарно й співаєш: Ти, щасливий, спарувався І гніздечко маєш! А я бідний, безталанний, Без пари, без хати: Не досталось мені в світі Весело співати. Сонце зійде — я нуджуся, І заходить — плачу: Котру люблю дівчиноньку, Тієї не бачу. Довго й чутки вже не маю Про милу дівчину; Цілий вік свій усе плачусь На лиху годину. Не щебечи, соловейку, Як сонце пригріє! Не щебечи, малюсенький, І як вечоріє! Ти лети, співай тим людям, Котрі веселяться; Вони піснею твоєю Будуть забавляться. А мені такая пісня Душу роздирає! — Гірше б'ється моє серце, Аж дух замирає, Пугач мені так годиться Стогне, не співає; Нехай стогне коло мене Да смерть возвіщає.

Голуб

Віктор Забіла

Ой застогнав голуб

У темній дуброві

На гольї сухенькій;

Ой заплакав тяжко

Гіркими сльозами

Козак молоденький.

Ой застогнав голуб

У темній дуброві,

Неначе в неволі;

Ой заплакав тяжко

Козак молоденький

По нещасній долі.

Ой застогнав голуб

Аж лунь застогнала

У темній дуброві;

Ой заплакав тяжко

Козак молоденький

Да ще й кучерявий.

«Ой чого ж ти, голуб,

Да так тяжко стогнеш?

Козак попитався.

«Того, козаченьку,

Того, курчавенький,

Що я спарувався.

Да не пожив літа

З сизою своєю –

Яструби убили;

І діток придбали

Двойко малюсеньких –

Згодовать не вспіли.

Погинули й дітки

За сизою скоро,

Я стогнать остався –

І воля не мила.

Нема уже більше,

Ким я утішався,

Милої немає.

Лунь зі мною стогне, –

Се моя утіха

У лютому горі,

В нещасній годині,

Стогне, хоч без лиха». –

«Чого ж ти у лісі,

Голубчику сизий?

Ти б летів у поле,

Ти тут один сидиш,

Там би найшов стадо,

Може б, прогнав горе».

«Що стадо поможе

Мені, бідоласі?

Там усі чужії.

Одняли у мене

Вірную і рідних

Вороги лихії.

Коли суха вітка,

Котра підо мною,

Знов зазеленіє,

Тоді сиза буде

З рідними до мене

І серце зрадіє».

Да й застогнав дуже,

Ізплеснув крилами,

Аж лист стрепенувся,

Полетів по пущі,

Більш на тую вітку

Він і не вернувся.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тоді козак сказав:

«Треба забувати,

Котру я кохаю;

Бо й мені так буде,

Що жінку із дітьми

Вмісті поховаю.

Бо я без худоби,

Може, дітки будуть;

Хто їх нагодує?»

Козак той у світі,

Як голуб в дуброві,

Стогне да сумує!

Розлука

Віктор Забіла

«Нехай не жде, нехай не жде,

Годі сподіваться,

Щоб, як голуб з голубкою,

Так поцілуваться!»

Не така була розмова,

Не так розмовляла,

Як колись мені клялася,

Як колись казала,

Що кохає мене дуже,

Душі не жалівши;

Що не треба їй нічого,

Мене полюбивши.

Тепер не те, тепер друге

Мені вже співає,

Вже не скаже: «Ти мій милий!»

Мене проклинає.

Що ж се таке? Чого сталось?

Худоба да гроші

Усе роблять на сім світі,

З ними всі хороші.

Прокляла мене навіки

Моя злая доля,

Немила мені на світі

Козацькая воля,

Ота, що колись бувала,

Де пісень співали,

Усяких, якую хто знав,

Про все й розмовляли,

Під куренем кашу ївши,

Під чуб да в жупанах,

А все знали, що діється

Аж по Забалканах.

Прийми мене, сира земле!

Жить не хочу,більше,

Літа мої пройшли марно,

І дедальше – гірше.

От як горе досаждає,

Як серце крушиться:

На білому на сім світі

Не знаєш де діться.

Кинешся, де гріє сонце, –

Хмарою закриє;

Кинешся, де гарно, тихо, –

Буйний вітер віє.

А без сонця да на вітрі,

Одежі не мавши,

В три погибелі зогнешся,

Долю проклинавши.

Недоля

Михайло Петренко

В минуту жизни трудную теснится в сердце грусть…

Лермонтов

Дивлюся на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, боже, ти криллів не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав!

Далеко за хмари, подальше од світу,

Шукать собі долі, на горе привіту,

І ласки у сонця, у зірок прохать,

Й у світі їх яснім себе покохать;

Бо долі ще змалу кажусь я нелюбий…

Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей:

Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюся лихом і щастя не знаю,

І гірко без долі свій вік коротаю;

І в горі спізнав я, що тільки одна, –

Далекеє небо, – моя сторона.

І на світі гірко; як стане ще гірше,

Я очі на небо, – мені веселіше!

І в думках забуду, що я сирота,

І думка далеко, високо літа.

Так дайте же крилля, орлячого крилля!

Я землю покину, і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо польну,

І в хмарах від світу навік утону!

МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ СУМРАК ВЕЧЕРНІЙ

Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла, Вшир і вздовж доокола сум ся розлягає, Чагарами густими тьма вовків завила, Над тином опустілим галок гамор грає. Там, нещасен, думаю тяжко, мов могила Серед степу опівніч сумненько думає. Згадка в душі печальній тужно згомотіла, Бо сплинули радощі, як Дністер спливає! Нависло ясне небо чорними хмарами, Тяжкими густі бори склонились тугами, Зойкнули дуброви, і ліси застогнали. Весело ми з тов гудьбов та й з тими лісами, Мило ми з буйним вітром, з блудними марами, Студена тая доля к серденьку припала. [До 1837]

МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ ПОГОНЯ (Після народної казки) Чи то сокіл пташку жене? Чи то буря хмару несе? Чи люта джума летить? Ні!.. То козак конем садить! «Гуляй, вороненький, гуляй, Врага постигай! Відоб'ємо дівчиноньку, Пана твоєго сестроньку. Як прилетиш, поздоровить, І поплеще, і промовить, Погодує тя рукою, Рученькою біленькою, І напоїть тя водою, Водонькою студеною. Гуляй, гуляй на всі сили! Чрез болота, чрез могили, Чрез дуброви, через луки!.. Потанцюєм з татарином! Не нагріюсь вражим сином, Як попаде в мої руки! Скоро блисну му шаблею, Розіллється біс мазею!» На ту правду забожився... А зогнувшися дугою, До коника приложився, Шпарков полетів стрілою. Ані єго не спиняє Рів, ані могила, Вітром їх перелітає, Як би мара го носила. Куди гониш, бісноватий!.. Світ вже смерком почорнів, Сумненько пугач запів, Ні там людей, ні там хати! Блуд ту свище, туман грає, В густі ліси заведе; Козак на се не зважає, Гомонить си та й жене. Станув, к землі припадає Послухати, де дуднить, Знов на верх ся вихопляє, Бистрим соколом летить. І щез стрілов в густій мраці, Дудонь замовчає, Може, ліг вже де в байраці, Та й вовк доїдає. Де-сь поїхав ти, козаче? Темно, тихо і страшненько, Часом лиш ворон закряче, Закряче сумненько.

Веснівка

Маркіян Шашкевич

Цвітка дрібная

Молила неньку,

Весну раненьку:

«Нене рідная!

Вволи ми волю,

Дай мені долю;

Щоб я зацвіла,

Весь луг скрасила,

Щоби я була,

Як сонце, ясна,

Як зоря, красна,

Щоби-м згорнула

Весь світ до себе!»

«Доню, голубко!

Жаль мені тебе,

Гарная любко,

Бо вихор свисне,

Мороз потисне,

Буря загуде, –

Краса змарніє,

Личко зчорніє,

Головоньку склониш,

Листоньки зрониш,

Жаль серцю буде».

ЯКІВ ГОЛОВАЦЬКИЙ

ДВА ВІНОЧКИ

Попід гаєм зелененьким

Чиста річка тече,

На яворі зелененькім

Соловій щебече;

Сидить дівча над річкою,

Два віночки ввила,

І ручкою біленькою

На воду пустила.

Один вінець з барвіночку,

А другий з рутоньки;

Один вінець козаченька,

Другий дівчиноньки.

Поплив вінок із барвінку,

Вовня го сіпає,

А остався із рутоньки,

Бо берег спиняє...

«Поїхав мій козаченько

В далеку дорогу,

Мене лишив молоденьку

Самую небогу.

Вернись, вінку із барвінку,

Приплинь к береженьку!

Вернись, милий, з України,

Пристань ко серденьку!.. /180/

Коли ж, вінку із барвінку,

Сплинеш к береженьку?

Коли вернеш з України,

Милий козаченьку?»

Закувала зозуленька

В гаю в середині,

Аж ся стало страшно, сумно

Молодій дівчині:

«В Україні на могилі

Зацвіла калина,

Там лежить твій козаченько,

Бідна сиротина!

А коли ся води вернуть,

Що за сім літ вплили,

Тоді вернесь з України

Козачок твій милий!»

Мадей

Іван Вагилевич

На високій Чорногорі

Буйні вітри віють,

На зеленій полонині

Сірі вовки виють;

Тисяч коней вороненьких

В байраках ірзає,

Тисяч гарних легіників

Коників сідлає.

А ватажко сивий Мадей

Зморщив густі брови,

Чорні очі заблищали

та жаждою крови.

Поверх коней яснобарві

Прапори сіяли,

Байраками і дебрами

Ратища мелькали.

Мрачно, скучно по майдані,

Пітьма ся чорніє,

Огні горять по шалашах,

Легкий вітер віє.

Мадей велів чатувати

Густою дебрею;

Гомін далеко клекоче:

«Вертаймо, Мадею!

З верх Бескида глухий дубот

Бором ся шибає,

Тьмою-вихром ідуть угри,

Дебр ся улягає».

«Ніт вертаться сив Мадею

З соромом додому,

Глухов пущев, темнов ночев

Блудити по лому;

З безчесними оченьками

Ясне сонце зріти,

З безчесними губоньками

Богу ся молити.

Кіньми зорю долиноньку,

Засію стрілами,

Переломлю вражі тучі,

Проллю кров ріками!»

Та вже, сива бородонько,

Не тобі ся бити,

Під зеленов муравоньков

В деревищі гнити.

Не тобі вже сиру землю

Тулами стелити,

Не тобі вже вражу кровцю

Ратищем точити.

Трублять роги зубровії,

Сумно коні рзають,

Шумлять тучі срібних стрілок

Та мечі бряжчають.

А з байрака летить шпарко

Остроє ратище,

Заточився під Мадеєм

Кінь на колодище…

Люто кликне сивий Мадей,

А дебр заклекоче,

Вовком вержесь в вражі тучі,

Зубми заскрегоче.

Куда мелькне ясним мечем –

Кров рікою точить,

Куда ратищем засвище –

Кінь їздця волочить.

І рев лютий, мрак темніший

По сирім майдані…

Дзвонять коні, бряжчать мечі,

Тьмють стріли калені.

А з Мадея дев’ять стрілок

Ссуть кровцю теплую,

З білих грудей три ратища

Влекуться землею.

Сивий Мадей утомився,

І ноженьки мліють,

З слідів кровця виступає,

Груди ся чорніють.

Вже ж за шию ужевками

К мажі прив’язаний,

За рученьки і ніженьки

Вкований в кайдани.

Вилетіла зозуленька,

Сіла на тополі,

Закувала жалібненько:

«Мадей у неволі!»

«Ой зозуле сивенькая,

Не кувай сумненько,

Не задавай серцю туги –

Й так мені тяженько!

Ноги залізо зриває

І в руки ся в’їло,

Кровцьов груди обкипіли,

Тіло почорніло.

Мої друга білогруді

В Бескидах дрімають,

А ворони чорні крячуть,

Кровцю попивають!

Моїх вірних легіників

Кості ся біліють,

Сірі вовки стікаються,

Трупи рвуть і виють!

Ой полети, куваючи,

За темненькі звори,

На зеленій левадоньці

Біліються двори.

Не кажи рідному сину,

Що мя уковали,

Лише мене на весілля

На силу призвали;

З студеної керниченьки

Медом упоїли,

А під зимну колодоньку

Спати положили».