РОЗДІЛ

4

СТАРІННЯ ОРГАНІЗМУ І СТАРЕЧИЙ ВІК ЛЮДИНИ

Старіння — одна з найважливіших проблем, яка в сучасних умовах має надзвичайне значення для економічної та соціальної політики не тільки розвинутих країн, а й країн, що розвиваються. Останніми роками на земній кулі побільшало людей старечого віку (75 років і старше). В Україні, за статистичними даними, на кожні 4 людини молодого і середнього віку пригодиться 1 людина старечого віку.

Існує багато спільних проблем для кожної вікової групи, але деякі проблеми відображають специфічні особливості та потреби старечих лю­дей. Це питання медично-соціальної допомоги старим людям, питання продовження трудової діяльності, визначення раціонального способу жит­тя. Ці проблеми стали стимулом для розвитку науки про біологічне старіння організму — геронтології.

Геронтологія вивчає старіння організму на різних його рівнях: субклі­тинному, клітинному, тканинному, органному, системному. Дослідження в цій галузі об'єднує медиків і біологів-генетиків, екологів, соціологів, пси­хологів та ін.

Соціальна геронтологія виділяється в окрему галузь і вивчає вплив умов життя на старіння людини. Це вивчення умов працездатності, навко­лишнього середовища і зв'язку їх зі здоров'ям людини, що старіє. Соціаль­на геронтологія вивчає питання санітарної статистики, впливу чинників старіння населення на рівень розвитку держави, та навпаки, рівень розвит­ку держави і взаємозв'язок цього рівня із забезпеченням старих людей.

Соціальна геронтологія вивчає спосіб життя людини, що старіє: пра­ця, працездатність, режим харчування, активність, руховий режим, особи­ста гігієна тощо.

Геріатрія, або геріатрична медицина — це вчення про хвороби старе­чого віку, особливості клініки, лікування, профілактики та організації ме-

дичної і соціальної допомоги. Геріатрія займається вивченням хвороб, які супроводжують старість.

Біологічний вік

Старість формується в процесі життя, вона заперечує життя і призводить до загибелі організму. Існують поняття старіння і старості, тобто, причини та їх прояв.

Старість — закономірний період вікового розвитку.

Старіння — руйнівний процес, розвиток якого супроводжується з віковим ураженням різних органів та систем, що призводить до порушен­ня фізіологічних функцій організму.

Старіння призводить до обмеження пристосувань організму, знижен­ня його надійності, розвитку вікової патології. Участь чинників середови­ща в процесах старіння зумовлює пошук оптимального способу життя, екологічних умов, які затримують старіння.

У ході еволюції поряд зі старінням виник процес вітауку.

Вітаук — процес стабілізації життєдіяльності організму, що підвищує його надійність. Він спрямований на запобігання ураженню живих систем з віком і підвищує тривалість життя.

ЧАС, КОЛИ НАСТАЄ СТАРІСТЬ

Вікові періоди не мають різких меж. Так, середня тривалість життя в Ста­родавньому Римі становила 28—ЗО років, 40-річних вважали старими, а 60-річні готувалися до жертвоприношення.

За класифікацією ВООЗ, вік 45—59 років вважається середнім, 60— 74 роки — похилим, понад 75 років — старечим.

Розвиток організму поділяється на прогресивний, стабільний та де-градаційний. Розрізняють календарний вік і біологічний вік. Процеси старіння індивідуальні. Чим більше календарний вік випереджує біологічний, тим триваліший темп старіння організму.

ВІКОВІ ЗМІНИ ФІЗІОЛОГІЧНИХ СИСТЕМ

У людей зміни з боку різних систем розвиваються нерівномірно. Це ускладнює визначення біологічного віку. З одного боку, проводять оцінку функцій, які змінюються з віком: слух, зір, швидкість пульсу, м'язова си­ла, АТ, ЖЄЛ тощо. З іншого боку, використовують фізичні навантаження для вивчення адаптаційних реакцій організму.

Природне і передчасне старіння. Термін життя

Під час процесу старіння розрізняють такі види змін в організмі.

1. Хронобіологічні зміни — вікові зміни тканин. Що більший термін життя у тварин, то яскравішими є такі зміни.

2. Онтобіологічні зміни залежать від біологічного віку, наприклад, зміни нейрогуморальної регуляції.

3. Видоспецифічні зміни. Вони властиві кожному виду, наприклад, зміни ферментів.

4. Індивідуальні зміни — притаманні окремим людям.

Природне старіння визначається темпом і віковими змінами, які відповідають біологічним та адаптаційно-регуляторним можливостям лю­дини.

Передчасне старіння — ранній розвиток вікових змін, яскравість їх вираженості. Цьому сприяють перенесені захворювання, негативні чинни­ки середовища, стреси, недостатність відпочинку. Передчасне старіння проявляється втомою, зниженням працездатності, ранніми змінами пам'яті, емоційної сфери, зниженням адаптаційних можливостей різних систем та органів. Існує затримане старіння, коли вікові зміни настають значно пізніше.

Видова тривалість життя

За 100 останніх років тривалість життя людей збільшилася на 14 років. На земній кулі середній термін для жінок — 73 роки, для чоловіків — 64 ро­ки. Загальна середня тривалість життя — 69 років.

ЗАКОНОМІРНОСТІ В ТЕОРІЇ СТАРІННЯ

Гомеорез — траєкторія змін стану фізіологічних систем організму протя­гом життя. Визначення гомеорезу дозволяє прогнозувати віковий розви­ток, старіння. Для старіння характерна гетерохронність — різниця старіння в кожній системі організму, тобто вікові зміни розвиваються з різною швидкістю.

Гетеротропність — це різна вираженість старіння в різних системах. Секреція статевих гормонів з віком зменшується, а гонадотропних гор­монів гіпофіза — збільшується.

ГІПОТЕЗИ І ТЕОРІЯ СТАРІННЯ

Існує дві точки зору на старіння.

1. Старіння — генетично запрограмований процес. Чинники тільки впливають на цей процес.

2. Старіння — результат руйнування організму, який виникає в про­цесі життя.

МЕХАНІЗМИ ВІТАУКУ

1. Генетичні:

• система антикоагулянтів, яка зв'язує вільні радикали;

• система мікросомального окислення печінки, яка знешкоджує ток­сичні речовини;

• система репарації ДНК, тобто ліквідація її ушкоджень;

• антигіпоксична система, запобігає порушенню окислення.

2. Фенотипічні (виникають протягом життя завдяки саморегуляції і збереженню адаптивних реакцій):

• поява багатоядерних клітин;

• збільшення розмірів мітохондрій на тлі зменшення кількості інших органоїдів;

• гіпертрофія і гіперфункція окремих клітин в умовах загибелі части­ни з них;

• підвищення чутливості до медіаторів в умовах послаблення нервово­го контролю.