ЗМ 1

Філософія як універсальний тип знань. Змістовий модуль 2. Історико-філософський процес Лекція 2. Етапи розвитку класичної філософії

(2 год)

План

1. Філософія Стародавнього Сходу.

2. Антична філософія.

3. Філософія Середньовіччя та доби Відродження.

4. Філософія Нового часу.

5. Німецька класична філософія.

Мета лекції: розкрити особливості та характерні риси філософії Стародавньої Індії,Стародавнього Китаю та античност, найперші проблеми, які ставила та вирішувала давньосхідна філософська думка; виявити специфіку філософських шкіл Стародавньої Індії,Стародавнього Китаю та античності; проаналізувати найперші джерела філософської думки Стародавньої Індії,Стародавнього Китаю; оцінити світоглядну цінність ідей давньосхідної філософії та філософії античності.

Ключові поняття й терміни:Веди, Махабхарата та Рамаяна, Упанішади, веданта, санкх'я, міманса, н’яя, вайшешика, йога, буддизм, джайнізм, чарвака- локаята, Брах’ман, Будда, ‘атман, Карма,мокша, сан’сара, субстан­ція, сенсуалізм,гедонізм, , нірвана, Дао, даосизм, елеати, епікурейці, , конфуціанство, космоцентризм, міфологія, мікрокосм і макрокосм, релятивізм, со­фісти, стоїки, чарвака-локаята.

1.Філософія Стародавнього Сходу.

Давньосхідна та давньогрецька філософія виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?

По - перше, тим що східна філософія була тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства – із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами.

По – друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична.

Саме в найдавніших цивілізаціях, Шумерах та Стародавньому Єгипті, вже були присутні найперші зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. В Шумерах існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій ( небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. В Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса – бога, що вмирав та воскресав, а також уявлення про неодномірність людського єства. Проте, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

‘Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину( середина 1 тис до н.е.), коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави.

Розвиток давньоіндійської філософії відбувався в три етапи.

1. Ведичний (до 600 р. до н. є.) - передфілософський період, коли у священних текстах індуїзму були сфор­мульовані наріжні ідеї філософської проблематики.

2. Епічний (600-200 рр. до н. є.) - ідеї, втілені в релігійній літературі, здобувають власне філософську оброб­ку. Виникають усі основні школи давньоіндійської філософії.

3. Класичний (після 200 р. до н. є.) - час розвитку критичного філософського методу, який вимагає аргументації та доказів. На підґрунті критичного методу відбувалася систематизація поглядів і уявлень в індійській філософії.

На кожному з цих етапів філософська думка існувала в різних формах, мала різні джерела.

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є « Веди» ( споріднене наше слово» відати», «знати»), чотири ‘збірники релігійних гімнів та молитв, записані на листях пальми за 1,5 тис. років до н.е. Найважливіший з них - «Рігведа». Інші - «Яджурведа», «Самаведа» і «Атхарваведа». Мовою «Вед» викладений давній релігійний світогляд, з яким вже в той час по­єднувалися деякі уявлення про світ, людину і моральне життя. Веди, епоси Махабхарата та Рамаяна стали енциклопедіями індійської народної мудрості. Вислів із Махабхарати » НЕ роби іншому того, що було б неприємно тобі самому», потім зустрічається в трудах Конфуція, Аристотеля, Канта, Толстого.

З філософського погляду найцікавішими є тексти (300), які вважаються завершенням «Вед», під назвою « Упанішади»( від слова « сидіти біля, коло ніг вчителя, одержуючи від нього поради, настанови), складені у VІІІ –VI ст.до н.е. У цих збірниках бесід наставника з учнями розв’язується питання про субстанцію буття , визначається абсолютна і єдино істинна першооснова всього існування - світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати).

Характерною рисою давньоіндійської філософії є те, що вона розвивалася у рамках певних філософських шкіл.

Всі філософські вчення Давньої Індії формувалися в залежності від певного відношення до Вед і поділялися на ортодоксальні, традиційні школи (веданта, санкх'я, міманса, н’яя, вайшешіка, йога), які визнавали авторитет Вед, та неортодоксальні, нетрадиційні ( буддизм, джайнізм, чарвака- локаята), які мали власні джерела – священні тексти. У багатьох з них з-під зовнішньої релігійно-етичної форми виступає матеріалістична тенденція.

Таблиця 1

Школи індійської філософії. Основні ідеї ортодоксальних і неортодоксальних шкіл індійської філософії

Основні ідеї ортодоксальних шкіл веданта, міманса, , йога, санкх'я, вайшешика, н’яя,

Основні ідеї неортодоксальних шкіл джайнізм, буддизм, чарвака- локаята

Конструкція світу і місце людини в ньому: -Брахман - вища духовна Першооснова, Бог, духовна субстанція, основа всього сущого. Навколишній матеріальний світ — ілюзія, існує тільки Брахман. Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Індивідуальна людська свідомість (Атман) облаштовує світо-порядок, є внутрішнім правителем, і частиною Брахмана. Індійські мудреці порівнювали Брахма­на зі щіпкою солі, розчиненою в чаші води: вона невидима, однак повсякчас відчувається її присутність. - Сансара — коло нескінченних тілесних перероджень. Людська душа залучена до цього кола, бо не знає істинної природи речей і схильна приймати навколишній світ як щось реальне. -Карма — всесвітній закон етичної віддяки, який зумов­лює переродження людини сумою добрих і поганих діянь, вчинених як у нинішньому втіленні, так і в попередніх. - Мокша — вища мета людського життя, яка полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і розчинитися в абсолютному спокої. Завдяки злиттю з космічним брахманом, атман людини долає безкінечність перевтілень –сансару, яка породжена кармою – відплатою за попереднє життя. -Протиставлення двох світів – світу існування (все, що змінюється в просторі, часі, має причинні зв’язки, невічне) і світу реальності(все, що ніколи не змінюється, вічне). Щоб позбавитися від страждань, людина повинна піднятися вище світу існування, зрозуміти реальність як єдність Брахмана і Атмана, злитися з Брахманом як кінцевою метою пізнання. Учень покірно наслідує вчителя(що був присвячений до мудрості веданти), бере участь у спогляданні та у постійних роздумах над джерелом істини доти, поки не досягне постійного споглядання істини. (веданта) Єдиним засобом звільнення від пут сансари і карми є дотримування того, чому вчать тексти «Вед», у яких надчуттєва універсальна субстанцію, яка існує вічно і є абсолютною. Чуттєві сприйняття – особливе джерело знання. Предмети сприйняття характер-ризуються як реальні, що мають різні об’єктивні ознаки. Джерелом пізнання також вважають логічний висновок, порівняння, авторитетне свідчення священних книг, визнання деяких нейпринятних істин як постулатів. ( міманса –система, що безпосередньо спирається на «Веди») - Йога (“впорядкування ” ) — восьмиступеневий шлях звільнення людини, що включає в себе праведний спосіб життя, систему фізичних і дихальних вправ, а також медитацію — «тренування» розуму, тобто гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини.. Досягнення найвищого блаженства не зміною об’єктивних умов свого життя, а повним звільненням своєї свідомості від впливу зовнішнього світу, досягнення особливого психічного стану, коли згасають усі бажання, мислення застигає на якійсь внутрішній точці. Здатність інтуїтивного бачення істини. Людина, що практикує йогу, привчає свій розум і чуття до відчуженого сприйняття дійсності, внаслідок чого при­пиняє будь-яку зовнішню діяльність, виходить з-під дії Карми і з кола сансари, щоб урешті-решт розчинити свою індивідуальну свідомість в абсолютній всеохопній свідо­мості Брахмана. -Розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи( «мікрокосм»), що складається з чотирьох підсистем: «мінерало-людини», «рослино-людини», «тварино-людини» і людино-людини, ідея про синтез їх у вищій підсистемі –«людино- людині» (йога – засновник Патанджалі, найвидатніший твір – «Йога –Сутра») -Питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі орієнтується людина у своїх діях: Матеріальна першопричина усіх речей і явищ. Наслідки першопричини - не тільки тіла, але і душі. Вічна само-причина, не породжена ніякою попередньою причиною. Дві первинні субстанції: «пракриті»- матеріальний субстрат світу у неподільному, не проявленому стані; причина існування тільки тіл, почуттів, емпіричного розуму, інтелекту. «пуруша» - свідомість,яка вище будь-яких змін і нематеріальна за своєю природою. Обидві сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки складають разом свої можливості і переваги. Їх зв’язок виявляє їх якості: масу, енергію, прояснення. Останні породжують п’ять світових стихій: вогонь, повітря, воду, землю, ефір. В цьому союзі « пуруша» могутніший. Проявляючись у людському «Я», пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми. Причина задоволення або болі - існування трьох складових частин предметів – гунів,які безпосередньо не сприймаються. Вічна, всюдисуща, активна, але позбавлена свідомості пракриті складається з трьох гун(субстанційних сил), взаємодія яких утворює багатомірність природи (санкх’я ,засновник Капіла, VIIст. дон.е) - Матеріальним носієм усіх якостей речей, особ­ливостей, дій, а також причиною всього складного є субстан­ція. Визнання дев’яти субстанцій:земля, вода, світло, повітря, ефір, час, простір,душа, розум. Перші чотири - з атомів, які різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз’єднання, якими керує світова душа, виникають і зникають речі. Отже, засади реальності – в особливих власти-востях атомів і душ. Мета мудрості -звільнення людського»Я» від страждань і залежності через знання, істинне відображення реальності. ( вайшешика «особливість», засновник Канада Vi –V ст. до н.е.) -Питання логіки та теорії піз’нання: Чотири джерела пізнання: чуттєве сприймання, точне свідчення, аналогія, умовивід. Вчення про пізнання і про логічний висновок на основі матеріалістичної теорії буття. Поняття силогізму. Істинне знання може бути або осягненням через сприйняття, або пізнанням через висновок. Для логічного пізнання треба вилучати ознаки, які необхідно пов’язані з предметом, що пізнається. (ньяя, засновник Готама, Ш ст.до н.е.)

- Стихійний матеріалізм: матеріальний світ існує реально. Він складається з кількох матеріальних елементів: води, вогню, повітря, землі і ефір., кожен з яких - зі своїх незнищенних й незмінних атомів. Заперечення існування Бога і душі, раю, потойбічного світу, карми, сансари і мокші.. - Сенсуалізм:Світ пізнається органами чуття. Наші чуття сприймають світ таким, яким він є насправді. -Гедонізм: Людина - смертна істота, єдина мета життя якої - чуттєві насолоди. Але найбільша насолода – це вміння уникати страждань, усвідомлюючи, що приємні сторони життя можуть урівноважити зло і страждання. (чарвака – локаята ,єдина матеріалістична школа, засновник Бріхаспаті, VІІ –VI ст.дон.е.) - Особливе вчення про буття: існує велика кількість речей, які наділені реальністю і володіють, з одного боку, постійними або субстанційними, а з іншого - випадковими, або перехід’ними властивостями. Крім матерії (пудгала), до неживих субстанцій належать простір, час, умови руху і спокою. Космос вічний, він ніким не створений і не може бути знищений. - Підпорядкування життя суворим аскетичним регламентаціям. Основною ознака душі - свідомість. Ступінь свідомості в душах різний. За своєю природою душа досконала, а її можливості - безмежні: душі доступні й безмеж­не знання, і безмежна могут-ність, і безмежне щастя. Але душа схильна ототожнювати себе з тілом. У цьому ототожненні - джерело її неволі, залежності. Основна причина, що породжує залежність душі,- її сильні бажання або пристрасті. Вони кри­ються в незнанні життя. Тому пізнання повинно звільнити душу від тіла. «Звільнення» має привести до повного відділення душі від тіла, звільнити від підкорення пристрастям.. Досягається це шляхом аске­тизму. Закони карми не можна подолати жертвою богам, але можна перемогти. Для звільнення від сансари необхідні правильна пове­дінка, правильне пізнання, правильна віра. Джерело мудрості - не Бог, а особливі святі, які досягли сили, щастя на ґрунті досконалого знання і за допомогою поведінки, яка випливає з цього знання. -Егоцентричний характер етики: Метою є особисте врятування, оскільки людина може звільнитися лише сама і ніхто їй не може допомогти. - ахімса - єдність всіх форм життя на землі, ненасильство і неспричинення зла всьому оточуючому. Виражається не тільки в дієтичних обмеженнях, таких як вегетаріанська дієта, але і в інших формах. Так, члени однієї з сект джайнізму використовують спеціальні пов'язки на рот для запобігання випадкового потрапляння туди живих істот, а пересуваються, підмітаючи мітелкою доріжку перед собою, - щоб випадково ні на кого не наступити (джайнізм « джіна»-переможець,VI ст. до н.е.) - Чотири основні «діамантові» істини: Життя – це страждання. Смерть не веде до припинення страждань, бо за нею настає нове переродження. Необхідність страждання виводиться з обумовленості і залежності усіх подій і фактів. Причиною страждань є бажання людей. Припинення страждань можливе лише шляхом відмови від спраги життя, подолання в собі потягу до існування. Восьмиступінчастий шлях до позбавлення страждань ( правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Звільнення від страждань досягається не у потосторонньому, а в теперішньому житті. Стан «нірвани» - повне припинення будь-яких хвилювань, звільнення від усього, що приносить біль, відволікання від зовнішнього світу, світу думок. - Заперечення субстанційної моделі світу. Все сущє складається з психічних і матеріальних елементів(дхарм), які постійно перебувають у збудженому, динамічному стані, вступають у з’єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв’язків дхарм. На цій підставі – заперечення існування душі як окремої сутності. Людина може свідомими зусиллями розв’язати сплетіння дхарм і випустити дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. (буддизм , засновник принц Гаутама Сіддхартха 563 -483рр до н.е., VIст.до н.е)

Захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, засновник буддизму принц Сіддхартха ,був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних вчень, принц Гаутама Сіддхартха врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою(просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні («діамантові») істини.

Головні ідеї філософії Будди:

- Чотири благородні істини:

1.життя - це страждання;

2. причина страждань – це безкінечні бажання і прагнення насолод;

3.позбутися страждань можна, якщо придушити в собі бажання, які частіше за все суєтні і закінчуються нічим;

4. для придушення бажань та позбавлення від страждань людина повинна слідувати шляхом морального вдосконалення, який указаний Буддою.

- Теорія причинності:

Немає вчинків і діянь в житті, які не мали б наслідків, оскільки все в світі взаємопов'язане і має свою причину.

- Мінливість елементов .В світі немає нічого постійного і все змінюється .Це означає, що нічого у світі не може бути гарантією благополуччя, позбавлення людини від страждань .Людина - сама причина цих страждань.

- «Срединний шлях».Будда закликав до помірності та уникнення крайнощів.

-« Восьмиступінчастий шлях» Поступова трансформація свідомості та психіки людини, її переродження або народження в стані нірвани, оскільки формуються:

Правильні погляди; правильні прагнення; правильна мова; правильна поведінка; правильний спосіб життя; правильні помисли; правильне споглядання та позбавлення від бажань.

Саме цей шлях веде до мети. Виконуючи ці заповіді, людина може досягнути стану нірвани Нірвана – це інший вимір буття, згасання помилкових бажань та пристрастей .Вона не є небуття, навпаки, нірвана – це повнота буття, її існування – досконалість. Іноді нірвану описують так. У суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати, де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.

Індійський поет Калідаса так схарактеризував цей шлях: Коли ти увійшов у світ, ти гірко плакав, а всі навколо тебе радісно сміялися. Зроби життя таким, щоб, залишаючи світ, ти радісно сміявся, а всі навколо тебе плакали.

Вчення Будди не було проповіддю пасивності та песимізму. Він закликав до активності,спрямувавши її на своє життя. Це активність не за місце під сонцем, а боротьба з чужим в самому собі.

Висновок

Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми:

Початок буття

Будова світу

Особливості людини

Роль і зміст людського пізнання.

Превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

Головна проблема –як позбавитися стражданняу житті, котре ми не вибіраємо.Веданта- Є більш суттєві причини щастя або нещастя , ніж сама людина .Буддизм –в людини причини її щастя або нещастя.

Можна назвати дві особливості індійської філософії. Перш за все це тісний зв'язок з релігією. Практично про кожну зі шкіл індійської філософії (за окремим винятком) ми гово­римо не просто як про філософську систему, а як про систе­му філософсько-релігійну. Філософські ідеї тут не відокрем­люються ні від релігійних, ні навіть від міфологічних, вони «розчинені» в них. Другу особливість давньоіндійської фі­лософії сучасний німецький мислитель Макс Вебер (1864-1920) визначив як «втечу від світу». Саме тут найяскравіше відбилася головна особливість усієї східної філософської традиції, її фокусація на внутрішньому світі людини. Части­на фахівців пояснює цю особливість «деспотичним» полі­тичним устроєм давньосхідних держав, що суворо придушу­вав будь-який прояв вільної думки і тим самим примушував справжніх мислителів іти у «внутрішню опозицію».

Інтелектуальна терпимість: подальші релігійно - філософські вчення брахманізму та індуїзму не спростовують вчення Вед, а доповнюють, стверджуючи, що істина одна, вона багатогранна.

Давньокитайська філософія

Перші давньокитайські філософські ідеї, які дійшли до. нас, датуються VII ст. до н. є. Робити такі припущення доз­воляють давньокитайські трактати «І-цзін» («Книга змін»), «Ші-цзін» («Книга пісень»), «Шу-цзін» («Книга історії») тощо. Відносної зрілості й виразності філософські вчення набувають у VI-V ст. до н. є.

У Давньому Китаї УІІ-УІ ст. до н.е. як в ідеології, так і в і політиці чітко вбачалися дві тенденції - консервативна і прогресивна, містична і атеістична. У процесі боротьби цих двох тенденцій поширювалися наївно-матеріалістпчні думки про п’ять першоелементів і речей (метал, дерево, вода, вогонь, земля), про протилежні сили (інь і янь),. про природний шлях ( дао)та інші, що виникли ще на початку ІІ-І тисячочоліття до нашої ери внаслідок узагальнення першопочаткових знань того часу. Проте формування філософських течій відноситься до VI-Vст. до н.е. Між цими течіями велась напружена боротьба на протязі трьох століть, яка була пов’язана зі зламом в історії давньокитайського суспільства.

У У-Ш ст. до н.е. утворюються основні філософські школи: 1) конфуціанство; 2) моїзм; 3) школа закону фа-цзя; 4) даосизм; 5) школа інь-ян (натурфілософія); 6) школа імен шін-цзя та інші.

Основна ідея давньокитайської філосо­фії — ідея Дао. Дао — це спосіб функціонування Всесвіту як живого організму, що приходить на зміну первісному Хаосу. У цьому Всесвіті можна виділити:

• Небо як ідеальний образ чотирьох великих цінностей світу — жень, синь, і та лі, що вкривають кожну людину,подібно до того, як небо вкриває землю;

• землю — власне матеріальну підвалину світу, що також складається з чотирьох елементів, але вже матеріальних: де­рева, води, металу і вогню;

Піднебесну — серединний світ, у якому живе людина,соціальне середовище її буття. Причому для китайців Під­небесну уособлювала виключно їхня рідна країна, тоді як усі інші народи світу сприймалися як дикуни. Вічний енергетичний потік Ян-Інь — відповідно чолові­че і жіноче начала — пронизує Всесвіт, оживляє його, на­дає йому руху. Ян-Інь — немовби два полюси магніту, між якими утворюється поле Дао. Однак само по собі Дао не гармонізує Всесвіту — воно тільки спричиняє нескінчен­ні взаємні перетворення речей, нескінченні черги подій у житті окремих людей і цивілізації в цілому. У кінцевому результаті світ постає незавершеним і дисгармонійним. Тож головне призначення китайської філософії — її «рес­тавраційний» характер: ідеться про прагнення зрозуміти, осмислити розмаїття світу і людських доль, щоб свідомими зусиллями привнести у світ порядок, примусити кожну лю­дину і кожну річ виконувати належну їй партію у великій симфонії космічної музики. Роль «диригента» покликаний грати філософ.

Однак згоди щодо шляхів досягнення цієї мети у китай­ській філософії не було. Два основні її напрями — даосизм і конфуціанство.

Характеристика Давньокитайської філософії

Людина з самого початку невільна:

Вона не вибирає ні місце, ні час, ні сімю свого народження

Даосизм

Свобода – нічого не робити, а досягати всього

Конфуціанство

Свобода –не робити іншому нічого, чого собі не бажаєш

Таблиця2 Конфуціанство і Даосизм

Дао-шлях –основоположний принцип

китайської філософії, ідея вселенської гармонії, котру необхідно досягти

Даосизм Істинне Дао визначально наявне в нашому світу. Парадокс полягає в тому, що, намага­ючись його досягти, ми у своїх шляхетних намірах тільки віддаляємося від нього. -Природність як відповідність діяльності людини до природного стану речей як найповнішого втілення гармонії Дао. Приміром, найкращий правитель — той, про якого відомо тільки те, що він існує: як відсутністьправителя, так і його управлінські дії, на думку даосів, є по­рушенням порядку Дао -Недіяння — заборона вчиняти будь-які дії, здатні порушити наявну в природі гармонію Дао. - Символ природності і недіяння - засновник даосизму Лао-цзи, який за легендами 80 років провів в утробі матері й народився вже старим і вельми мудрим.

Конфуціанство Найповніше гармонія Дао втілюється в розумно облаштованому людсь­кому суспільстві, де всі, включно з правителем, дотриму­ються чотирьох великих принципів: лі, і, синь, жєнь лі (ритуал). Правильність суспільного устрою забез­печується тим, що кожна людина бездоганно виконує всі обов’язки зумовлені її соціальним становищем, в якому вона знаходиться від народження. І – обов’язок .Людина повинна зразково виконувати свої родинні та соціальні обов'язки — не через страх пока­рання, а на основі глибокого етичного переконання у необ­хідності цього; сінь -взаємність. Необхідно дотримуватися взаємності у виконанні соціальних зобов'язань; -жень - шанобливість, людинолюбство. Відносини між людьми в гармонійному суспільстві мають будуватися на повазі до старших з боку молодших, на добровільному порядкуванні нижчих верств вищим. Якщо людина шаноблива, то її не презирають.Якщо людина правдива, то їй доверяють. Якщо людина кмітлива, вона добивається успіхів.Якщо людина добра, то може використовувати інших.

В історії давньокитайської філософії важливе місце посідає конфуціанство, засновни­ком якого був Конфуцій (латинізована версія імені Кун-Фу-цзи - вчитель Кун, 551- 479рр до н.е.). Йому нале­жить укладання низки давніх книг («Книга пісень», літопис «Весна і осінь» та ін.), у яких зібрана культурна спадщина минулого.

Він висловлював низку глибоких думок з питань виховання. Наприклад: «всі люди близькі одне одному за своєю природою, а різняться між собою у процесі виховання», треба «вивчати старе для того, щоб пізнати нове», «вчення без роздумів - марне, а роздуми без вчення – пусте».Виховання молоді повинно орієнтуватися на протиставленні «шляхетної людини» «низькій людині». «Шляхетна людина» виконує обов’язок і закон, вимоглива до себе; живе у злагоді з іншими, але не слідує за ними; готова йти на смерть заради інших людей, блага народу і держави. «Низька людина» думає тільки про свою вигоду, вимоглива тільки до інших, йде за іншими людьми, але не живе у злагоді з ними, закінчує життя самогубством, у канаві.

Головним у етиці Конфуція є поняття « жень» (гуманність) – моральний закон, який визначає взаємини людей у сімях , суспільстві і вимагає беззастережної покори молодших старшим за віком або за соціальним становищем. Згідно з конфуціанством воля людини визначається «небес­ною волею», тому поділ суспільства на «шляхетних» і «низь­ких» не може бути змінений. Кожна людина повинна точно знати своє місце в суспільстві і сумлінно виконувати покладені на неї обов'язки. Конфуцій висуває вчення чжень-мін {виправ­лення імен), суть якого полягає в тому, що назва речі повинна відповідати її сутності. Це значить, що місце кожної людини у суспільстві, її поведінка мають суворо відповідати соціальному стану людини. Розробляючи теорію держави, Конфуцій оперував також принципом сяо — уподібнення держави до родини: прави­тель виконував функції батька, а підданці були слухняними дітьми, якими він опікувався. Зразком такого устрою, гід­ним наслідування, Конфуцій вважав монархію. Не дивно, що поступово вчення Конфуція розповсюдилося по всьому Китаю. Позаяк у певні історичні періоди воно піддавалося жорстоким переслідуванням, від II ст. до н. є. конфуціан­ство почало зводитися в ранг офіційної ідеології і залиша­лося нею — незважаючи на численні злети і падіння — до революційних подій 1913 р. Найбільшого свого впливу воно досягло наприкінці XVII ст. Тому особистість Конфуція, міс­ця, пов'язані з його життям і діяльністю, вважаються в Китаї священними.

Від 1980-х рр. у Китаї були розпочаті ліберально-рин­кові економічні реформи. Вони більш-менш у гармоній-ноконфуціанському дусі співіснують з консервативним комуністичним ладом країни, який забезпечує політичну стабільність і жорстко контролює всі соціальні процеси. Завдяки цьому за 25 років китайська економіка ввійшла в трійку світових лідерів, а пересічним китайцям обіцяно вже до 2025 року «середньозаможне суспільство». Дещо схожий досвід мав і Радянський Союз, коли у 1920-х рр. намагав­ся проводити нову економічну політику (НЕП). Але через конфлікт із диктаторським більшовицьким режимом його було вже за декілька років згорнуто на користь неефектив­ної планової економічної моделі.

. Найбільші видатним послідовником Конфуція був Мен-цзи(372 -289 рр дон.е.), який стверджував, що людське життя підкорене небесній волі, носієм якої є мудрий цар - «син неба». На його думку, людина народжується доброю, їй властиві чотири вроджені якості: співчуття, почуття сорому, скромність і уміння відрізняти істи­ну від брехні. Але вроджені якості людини внаслідок поганого впливу суспільства швидко втрачаються. Мен-цзи бачив своє завдання в тому, щоб шляхом виховання і вдосконалення осо­бистості захистити народ від впливу противників конфуціанства.

Проти конфуціанської школи виступив Мо-цзи( 479 – 381р.р. до н.е.) Він висунув ідею загальної любові, закликав людей надавати одне одному допомогу незалежно від соціального стану. Піддаючи критиці конфуціанство, він стверджував, що наперед визначеної долі немає. Доля людини залежить від того, як вона здійснюватиме в житті принцип «загальної любові». Залежно від цього «небес­ний володар» відповідним чином нагороджує або карає її. Мо-цзи виступав проти загарбницьких війн, проповідував мир та взаємодопомогу між державами. Стосовно теорії пізнання у вченні Мо-цзи містяться деякі елементи матеріалізму. Наприклад, знання виникає з безпосереднього вивчення дійсності.

В подальшому послідовники Мо-цзи – моїсти- звільнили раціональні ідеї свого вчителя від містичної оболонки і розвинули їх з позиції наївного матеріалізму. Вони розробляли головним чином логіку і теорію пізнання. Вихідне положення в їх філософському вченні – визнання об’єктивного існування речей поза нашою свідомістю. Всі наші знання – наслідок спільних зусиль наших органів чуття ( у-лу) і мислення (сін).

У розвитку філософії Давнього Китаю видатне місце посідає даосизм, вчення Лао-цзи про Дао, про загальний природний закон світу речей. Основна ідея філософського вчення Лао-цзи (Vi-Vcт. до н.е.) полягає в том, що життя природи і людей не керується «волею неба», а плине за визначеним природним шляхом. Дао - це природний закон самих речей, який разом із субстанцією «ці» становить підвалини світу. Сутність Дао полягає в тому, що в світі все знаходиться в русі й зміні, і в процесі цієї зміни всі речі обов'язково переходять у свою протилежність. При цьому в процесі безкінечних змін « у світі найслабші перемагають найсильніших». Людина не повинна втручатись у природний процес розвитку речей. Хто намагається змінити цей процес, підкорити його особистим інтересам, той неминуче зазнає поразки.

Із вчення Лао-цзи про дао логічно витікає, що все зло і нещастя в житті людей походять від того, що , втручаючись у природний плин речей, вони порушують закон Дао.

Через декілька століть даосизм із філософського вчення почав поступово перетворюватися на релігію, яка доіснувала в Китаї до XX ст. Останніми десятиліттями в розвинених країнах, а судячи з повідомлень ЗМІ, віднедавна й в Україні, шириться рух екопоселенців. Молоді та старі, поодинці й подружніми па­рами люди покидають великі міста, оселяються в мальов­ничій сільській місцині й намагаються позбутися всіх атри­бутів «цивілізованого» способу життя. Наслідуючи певною мірою принцип лаоської «природності», вони вважають себе щасливими, хоча зрозуміло, що панацеєю, тобто універсаль­ним лікувальним засобом, від проблем сучасного суспільс­тва такий підхід не буде.

Прихильники даосизму з «Палацу науки Цзися» Сун Цзін, Інь Вень розвивали вчення про матеріальну субстанцію. Вони вважали, що основою всіх речей є ці (повітря, ефір), яким внутрішньо притаманний рух і зміна. Ці у них поділяються на дві групи - на «найтонші і «грубі». Людина, на їх думку, народжується внаслідок поєднання вказаних двох родів ці. Причому душа людини складаєтьс з «найтонших» ці, а тіло - з «грубих». Головну роль в організмі людини відіграють перші, від них залежать і розумові здібності людини. Мудрість їй не дається від Бога, а є дією тонких ці. Давні матеріалісти вважали, що тонкі ці можуть залишати людину, коли вона «вмирає», і утворювати те, що люди називають «демоном» або «богом».

Наївно - матеріалістичні погляди отримали подальший розвиток у вченні одного з найвидатніших представників конфуціанства Сюнь-цзи(288 -238 рр до н.е. )На відміну від інших конфуціанців вважав, що небо – складова частина природи,. Матеріалістичний початок. Долі людей е визначаються небесною волею, її немає в дійсності, все залежить від самих людей.

Сюнь-цзи стверджував, що на відміну від тварин люди вміють об’єднувати свої зусилля і жити суспільним життям. Крім того, людина вміє пізнавати явища, що її оточують, і використовувати їх у своїх інтересах. Пізнання в неї починається з відчуттів. Проте, органи чуття підкоряються нашому мисленню і дотримуються природних законів. Згідно з вченням Сюнь-цзи, всі люди рівні за своєю природою. У природі людини закладено не добрі, а злі якості. Вона народжується егоїстом. Обов’язок мудреця полягає в тому, щоб виховати в людині добрі якості в дусі конфуціанства, конфуціанської етики.

Фацзя («законники») були прихильниками державних реформ як знаряддя перетворення старого суспільства. Повні положення школи сформулював Шан-Ян (IV ст. , н.е.). У людському суспільстві, як і у природі, існують закони(Фа), що є для людей критерієм їхніх дій. Ці закони повинні стати мірилом у визначенні добрих і злих намірів людини, змінюватися згідно з вимогами часу, зробитися мо­гутньою зброєю в укріпленні країни.

Один з найвидатніших представників цієї школи, учень Сюнь-цзи - Хань Фей (НІ ст. до н.е.), стверджував, що найкоротший шлях розвитку дао є підґрунтям усіх законів природи - лі. Він говорив, що існування богів не може бути доведене: люди часто посилаються на волю неба лише для того, не дотримуватися державних законів.

Хань Фей виправдовував поділ суспільства на багатих і бідних, проповідував ідею необмежного збагачення меншості за рахунок експлуатації більшості, ідею подальшого зміцнення класової нерівності.

Виходить, що і даосизм, і конфуціанство легковажили однобічністю: даосизм віддавав перевагу природним чинникам, а конфуціанство — соціальним. Натомість антична філософія обстоювала принцип гармонійного поєднання природного з соціальним.

Висновок

Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття; в цілому вони дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також орієнтували людину в сфері суспільно-політичного життя.

Філософську думку Стародавнього сходу відрізняє мистецько- образний, притчевий, афористичний стиль самовиявлення. У філософській дуці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписується у світову цілісність, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе, ввести у стан гармонійної досконалості. Ефект несподіваної, непередбачуваної парадоксальності надихає на зацікавлене, але не утилітарне заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів.

14