Тайванське питання

Офіційний Токіо поділяє принцип „єдиного Китаю” та не має дипломатичних стосунків з Тайванем. Усі зв’язки з тайванським керівництвом мають неофіційний характер.

Реальним моментом напруженості між Токіо та Пекіном продовжує залишатись розширення повноважень японських Сил Самооборони, у тому числі, стосовно Тайванської затоки (парламент Японії у 2004 р. затвердив пакет законопроектів, які, зокрема, дозволяють розширити повноваження Сил Самооборони реагувати на кризові ситуації поблизу японських територій). Проте, сьогодні відсутні будь-які безпосередні ознаки того, що Японія взяла зобов’язання обороняти Тайвань у випадку китайської агресії. Японське керівництво демонструє сподівання на збереження стабільності у Тайванській затоці та мирне врегулювання проблем між Тайванем і Китаєм.

В економічному плані, не дивлячись на значну взаємозалежність двох країн, між державами розгорнулась жорстка конкуренція за азіатський ринок, зокрема, у Південно-Східній Азії.

Водночас, попри серйозне ускладнення політичних стосунків та жорстку економічну конкуренцію в АТР, в останнє десятиріччя зберігається тенденція до посилення торгівельно-економічної та науково-технічної співпраці між двома державами. При цьому, відповідно до спостережень китайських фахівців, японські підприємці основний акцент роблять на постачання техніки, а не на передачу "ноу-хау". Японія воліє експортувати ті технології, які втратили переваги конкурентноздатності, тобто - традиційних галузей виробництва для їх використання на підприємствах з невисокою вартістю трудових ресурсів. Такий підхід, головним чином, викликаний тим, що Японія прагне уникнути створення собі майбутнього конкурента, як це було з деякими новими індустріальними країнами Азії, наприклад, Південною Кореєю.

Між тим, стриманий підхід Японії до передачі сучасних технологій не став нездоланною перешкодою для надання КНР значної технічної допомоги, зокрема, по лінії приватних фірм. Японські компанії, керуючись у першу чергу комерційними інтересами, неодноразово виявляли готовність передавати китайській стороні порівняно сучасні технічні зразки, іноді навіть у порушення заборон, що діяли у той період.

Таким чином, є достатні підстави думати, що для розвитку науково-технічних зв'язків двох країн маються в цілому сприятливі перспективи. Зміст самого обміну багато в чому буде залежати від китайської сторони, її сприйнятливості до передового технологічного досвіду. Звертає на себе увага той факт, що каналів його використання, у міру поглиблення торгово-економічного партнерства Японії з КНР, стає більше.

* * *

Сьогоднішню ситуацію у двосторонніх політичних стосунках можна охарактеризувати, як період важкого пошуку розумних компромісів після серії конфліктів. Водночас, аналізуючи ці стосунки, необхідно враховувати і той важливий вплив, який чинить на них китайсько-американське протистояння.

На думку окремих аналітиків, складні відносини між США та Китаєм є певним роздоріжжям для Японії. З одного боку, вона повинна залишатись найважливішим військовим союзником США в АТР. З іншого, для Японії Китай є найбільшим торгівельним партнером та сильним сусідом. Тому, незважаючи на певні суперечки та конфлікти, що виникають періодично між країнами, Токіо зацікавлений у конструктивних стосунках з Пекіном.

Сполучені Штати, у свою чергу, застосовують політику стримування стосовно КНР, основним елементом якої є розширення американсько-японсько-південнокорейського військового співробітництва. У цьому контексті слід враховувати, що за таких умов сучасна політика Японії стосовно Китаю апріорі не може бути цілком самостійною. Така ситуація є однією з причин нестабільності відносин між Токіо та Пекіном.

За ствердженнями експертів, наразі в Японії немає стабільної середньо - або довгострокової політичної стратегії стосовно Китаю. Натомість японська сторона використовує методику “пристосування”, коли в залежності від обставин робляться кроки на зближення чи, навпаки, приймаються демонстративні рішення, що призводять до чергового напруження у стосунках. У найближчі роки, ймовірно, політика Японії на китайському напрямі залишиться незмінною, іншими словами, як і раніше, країни прагнутимуть посилити свої лідируючі позиції на регіональному рівні. Додатковим же „каменем розбрату” продовжить залишатись все більш настійливе бажання Токіо набути постійного членства в РБ ООН, завадити чому Пекін вважає, у свою чергу, „справою честі.”

Водночас, китайсько-японські відносини — дієвий приклад того, що тісне економічне співробітництво не є гарантією подолання розбіжностей. За останні двадцять п’ять років уряди обох країн здійснили велику роботу з встановлення економічних зв'язків. Це дало свої результати - у підйомі економіки Китаю фінансові вкладення Японії зіграли далеко не останню роль. При всьому цьому політична ситуація майже завжди залишалася напруженою, систематично виникали конфлікти і зіткнення з всіляких, іноді зовсім незначних, приводів. Але завдяки концепції „відділення політики від економіки”, до якої інтуїтивно прагнуть дві наймогутніші держави Азії, ці протиріччя майже завжди вдавалося гасити до тієї межі, де починається збиток економічному співробітництву.