X. УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

10.3. Українські політичні партії, організації, збройні формування в роки Першої світової війни

1. Трагедія України. 2. Головна Українська Рада (Загальна Українська Рада). 3. УСС. Бойовий шлях. 4. Створення СВУ. Програма та діяльність СВУ. Перша світова війна, що розпочалась 1 серпня 1914 p., була загарбницькою, несправедливою для обох ворогуючих блоків: Троїстого союзу і Троїстої згоди — Антанти. У стратегічних планах противників одне з найважливіших місць у цій війні відводилось завоюванню українських земель. Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців мобілізували в російську армію, а 250 тис. з Галичини й Буковини — в австро-угорську. Воєнне протистояння обох імперій — Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалось масовими репресіями проти українців, розкололо національно свідоме українство. Розкол відбувся як між українцями воюючих сторін, так і в рамках Російської та Австро-Угорської імперій на прибічників і противників війни. Відверто проавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що являла собою міжпартійний блок, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична, націонал-демократична партії. Очолив її К. Левицький. ГУР звернулась до українського народу з Маніфестом, в якому ,зокрема, зазначалося: "Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю,... яке знайшло захист в конституційному ладі австрійської держави... Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України!" У травні 1915 р. Головна Українська Рада реорганізовується у Відні в Загальну Українську Раду, яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада домагалася від австрійського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського університету у Львові. Німецька та австро-угорська влада не підтримала ідеї незалежної України, але задовольнила низку другорядних вимог, зокрема, про організацію окремих таборів для військовополонених українців. У таборах засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно займалися вихованням української національної самосвідомості, непримиренної ненависті до Російської імперії як поневолювачки і гнобительки українського народу. З часом з українських полонених у Німеччині було створено дві дивізії — "синьожупанну" і "сірожупанну", названі так за колір їхньої форми. 5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської імперії. На знак протесту Загальна Українська Рада склала свої повноваження. З ініціативи ГУР у 1914р. було сформовано легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Запис проводився на цілком добровільних засадах. Основний контингент становили молоді вихованці воєнізованих українських організацій: громадянської "Сокіл", пожежної "Січ", учнівсько-шкільної "Пласт". Бажаючих вступити в УСС виявилось 28 тис. осіб. Австрійський уряд, стурбований лояльністю такого великого національно свідомого військового формування, зарахував до УСС лише 2,5 тис. осіб, озброївши їх рушницями, знятими з озброєння у 1888 p.. Січові стрільці виявились найбільш боєздатними солдатами Австро-Угорської імперії. Попередні плани австрійського командування поступово знищити УСС у боях з противником були змінені, їм почали доручати ключові ділянки фронту. УСС відзначилися у боях за гору Маківку, у звільненні Галичини від російської окупації. Але бій за гору Лисоня на Тернопільщині у 1916 р. став останнім для полку УСС. Залишки вояків УСС були переведені на Волинь, де їх зобов'язали допомагати австрійським окупаційним властям поповнювати австрійську армію рекрутами з місцевого населення. Користуючись цим, січові стрільці відразу зосередились на освітній роботі, організувавши 46 початкових шкіл, працюючи там вчителями. Паралельно з ГУР політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз Визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. Організаторами СВУ були колишні діячі УСДРП — Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов і Української соціал-демократичної спілки (Спілки) Мар'ян Малиневський (Басок) та Олександр Скоропис-Йолтуховський. У жовтні 1914 р. СВУ видав програму "Наша платформа", згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. СВУ головну ставку робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, жадав поразки Росії у війні. СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Римі, Стокгольмі, Осло. Поставивши перед собою завдання сформувати навколо СВУ коаліцію непримиренних ворогів Російської імперії, ці представники вступали у відкриті чи таємні переговори як з офіційними державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, в основному з діячами обох фракцій РСДРП — більшовиками і меншовиками. Але досягти згоди не завжди вдавалося. 1915 р. діячі СВУ з членів УСДРП, Спілки та соціал-демократії Буковини та Галичини почали видавати українською мовою у столиці Болгарії Софії газету "Робітничий прапор". Велику агітаційно-пропагандистську роботу розгорнув СВУ у таборах військовополонених. На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ, який перебрався зі Львова до Відня, а потім до Берліна, здійснював велику пропагандистську діяльність. Його діячі виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії, друкували статті, а головне — налагодили регулярне видання українською, німецькою, болгарською, турецькою, румунською, чеською, хорватською, італійською, шведською мовами багатьох десятків науково-популярних брошур з історичного минулого та сучасного України. Серед друкованих видань СВУ: "Кобзар" Т.Г. Шевченка, праці корифеїв української історіографії М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка, вченого-географа С Рудницького, публіциста М. Лозинського, письменника Б. Лепкого. Надруковано також низку праць М. Грушевського, хоч сам він ставився до СВУ неприхильно. Допомога, що надавалася державами Четверного союзу, зараховувалась як державний борг майбутньої самостійної України. СВУ припинив свою діяльність у червні 1918 р. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим серед українських організацій проголосив своєю метою утворення самостійної української держави. На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували в Києві "Карпато-русский освободительний комитет". Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні структури під час окупації Галичини. Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Представники всіх національних меншин у Думі висловили лояльність до російського уряду. У зв'язку з тим, що українці не мали свого представництва в Думі, редактор журналу "Украинская жизнь", який виходив у Москві, Симон Петлюра видав декларацію із закликом до українців чесно виконувати свій обов'язок перед російською державою. У питаннях зовнішньої політики С Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту. Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українських діячів до російського самодержавства не пом'якшувала його упередженості до України. Це переконувало українців, що тільки в рамках національного руху можна розв'язати українське питання. Ключові дати 1914р. - створення легіону УСС травень1915р. — реорганізація Головної Української Ради в Загальну Українську Раду 1914-1918 pp. - діяльність СВУ

Утворення та діяльність Товариства українських поступоців (кінець 1908 р. – початок 1917 р.)

 

Товариство українських поступовців (ТУП) постало як результат насамперед внутрішньопартійних розбіжностей, що тимчасово посилилися в Української демократично-радикальної партії (УДРП) у зв’язку з поразкою революції 1905 – 1907 рр. та посиленням реакції в Росії. Керівництво “радикального” крила УДРП на чолі з С.Єфремовим в середині 1908 р. поставило питання про необхідність створення нової української демократично-автономістської політичної партії. Ймовірно, однієї з головних причин такої позиції “радикалів” були їх сумніви в здатності, за визначенням С.Єфремовим, основного ядра УДРП (тобто її “демократичної” більшості) продовжувати політичну діяльність за нових обставин. Певно, свою роль відіграли і політичні амбіції “радикальної” меншості, яка не могла остаточно змиритися з її значною мірою другорядним становищем у партії.

У свою чергу, “демократична” більшість УДРП з метою збереження єдності партії йде на її перевтілення в формально позапартійний ТУП, або, як ставилося питання на установчому з’їзді ТУП, - на відновлення Загальної української організації (ЗУО). Крім того, ідеологи “демократичного” крила УДРП, серед яких виділявся П.Стебницький, сподівалися перетворити ТУП на широке громадсько-політичне об’єднання шляхом залучення в Товариство безпартійної української інтелігенції. Питання про єднання з іншими політичними партіями “демократичне” крило УДРП – ТУП не ставило.

Але практично ТУП так і залишився в межах своєї попередниці – УДРП, як у питаннях ідейно-політичних, так і в організаційних, чітко відмежовуючись як від соціалістів, так і від самостійників, єднаючи водночас широкі кола українського громадянства навколо вирішення культурно-просвітницьких питань. Все ж слід відмітити, що деякі громади Товариства на місцях дійсно об’єднували представників різних українських політичних сил. Однак загалом ТУП був політичною організацією саме колишніх радикал-демократів, оскільки вони становили в ньому абсолютну більшість і визначали його політичну спрямованість. Порівняно з колишніми радикал-демократами представники інших політичних сил складали в ТУП незначну кількість. Умовно кажучи, їх можна було перерахувати на пальцях. Часто їх участь мала епізодичний характер. Жодному з них не вдалося зійти на тупівський політичний олімп. Характерно, що жоден із представників інших партій у ТУП не афішував своє перебування у ньому, так само, як жодна з партій, крім посталої 1917 року на базі ТУП Української партії соціалістів-федералістів, не заявляла про участь своїх членів у Товаристві.

Ставлення українських соціалістів до ТУП підкреслює його буржуазно-демократичний характер і ставить під сумнів достатньо поширене в історіографії твердження про широку участь у ньому українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів.

З формальної точки зору ТУП мав майже всі атрибути політичної партії. Статутом Товариству слугував відновлений статут ЗУО. Оскільки частина керівництва ТУП прагнула до широкого об’єднання безпартійної української інтелігенції, то формально Товариство не приймало політичної програми як такої. Однак політичними орієнтирами ТУП залишалися програмні вимоги УДРП: національно-територіальна автономія України в неполітичному сенсі, а в сенсі поширення прав та розширення рамок місцевого самоврядування на всю територію України, відповідний цьому розумінню автономії федеративний устрій російської держави, демократичний характер місцевого самоврядування, забезпечення прав національних меншин, загалом буржуазно-демократичні підходи до організації соціально-економічного життя.

Разом з тим ТУП ставив питання про необхідність поширення ідеї національно-територіальної автономії України серед неукраїнського населення України, що сприяло б, на думку ідеологів Товариства, зміцненню українського руху, гармонізації його завдань з інтересами національних меншин України. Цим ідеям судилося істотним чином вплинути на перебіг Української революції 1917 – 1920 рр.

Політичний курс ТУП та його очевидну спадкоємність із політикою УДРП продемонстрували друковані видання Товариства: газета “Рада” і журнал “Украинская жизнь”. Цю ж спадкоємність засвідчили й вибори до ІV Державної Думи, на яких ТУП орієнтувався на тих же союзників, висував ті ж передвиборчі гасла, що й УДРП.

Попри неприхильні до кадетів виступи у пресі лідерів “радикальної” частини колишньої УДРП та ТУП, загалом тупівці не полишали співпрацю з цією найвпливовішою російською ліберально-демократичною партією.

У вересні 1914 р. з’їзд ТУП прийняв рішення про необхідність дотримання українством нейтральної позиції в світовій війні, що істотним чином охолодило стосунки тупівців з російською ліберальною демократією. В умовах війни Товариство вишукувало всі можливості – легальні й нелегальні – для копіткої національної роботи. Всі організовані тупівцями в період війни заклади (таємна вища школа українознавства у Петрограді, госпіталі для поранених-українців тощо) мали на меті насамперед пробудження української національної свідомості.

Наради представників ТУП та російських ліберально-демократичних кіл, що відбувалися з 1915 р. до початку 1917 р., так і не узгодили підходи сторін до вирішення українського питання в Росії. Не узгодило ці підходи і масонство, членами якого були керівники Товариства. Це стало одним із факторів, які зумовили активну участь ТУП та його наступниці – УПСФ – у революційних процесах 1917 – 1920 рр

Зібрані з ініціативи українських діячів Галичини 18 березня 1913 р. збори проголосили створення українського військового товариства «Січові стрільці». Головним отаманом «Січових стрільців» було обрано доктора Володимира Старосольського, його заступником — осавулом Дмитра Катамая.

У перші місяці після зборів стрілецькі товариства швидко поширилися по усій Галичині. Найперше вони утворилися в Бориславі (керівники — Клим Гутковський, Левко Лепкий, Пилип Левицький), Сокалі (керівники — Осип Демчук, Осип Семенюк), Яворові (керівник — Роман Харамбура), Ясениці Сільній (керівник — Григорій Коссак). Активно працювали в новостворених товариствах М. Волошин, С. Рудницький, В. Кучабський, Д. Вітовський. За короткий час було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи, близько 50 товариств «Січових стрільців».

Товариство «Січові стрільці» придбало 100 карабінів і проводило навчання в передмістях Львова. Генеральна старшина визначила пріоритетними такі статті витрат у січових осередках: придбання зброї (манліхервіський карабін з пристроєм до кімнатної стрільби та 2000 кімнатних набоїв), забезпечення інструкціями та підручниками з військової справи.

Керівництво стрілецькими товариствами в Галичині здійснював К. Трильовський через «Стрілецьку секцію» «Українського січового союзу», створену в квітні 1913 р. У 1913—1914 рр. товариства «Січ», що були осередками активної пропагандистської діяльності радикальної партії, стали базою для зародження передвоєнного січового стрілецтва.

Американський історик Дж. Армстронг, аналізуючи проблеми українського націоналізму, зазначав, що ідея українських національних військових формувань зародилася у галицьких «Січах», згодом розвинулася в «Січових стрільцях» і закріпилася у військових формуваннях середини ХХ ст.

Свідченням великої ролі «Січей» у військовопідготовчому вихованні західноукраїнської молоді та її залучення до стрілецької справи є факт наявності серед січових стрільців вихованців організації: Д. Вітовського, Р. Дашкевича, І. Чупрея, М. Галущинського, О. Демчука, О. Семенюка, М. Угрин-Безгрішного, Л. Лепкого, О. Степанів, О. Басараб-Левицької, М. Бачинського, Г. Дмитерко, П. Михайлишин.

У результаті переговорів між представниками міжпартійного комітету і «Січових стрільців» у травні 1913 р. було досягнуто згоди про приєднання львівського академічного стрілецького гуртка до стрільців В. Старосольського на умовах автономії. З цією метою заступником головного отамана — осавулом обрано І. Чмолу.

Однак Академічний гурток не дотримувався умов договору і не визнав верховенства над собою «Стрілецької секції». Тому на пропозицію К. Трильовського «Повітова Січ» 25 січня 1914 р. подала на затвердження до галицького намісництва новий статут «Січових стрільців». Після його затвердження на теренах Східної Галичини постала ще одна українська військова організація — «Січові стрільці ІІ». Очолив це стрілецьке товариство, до якого крім студентів входили й міщани і селяни, Р. Дашкевич. Жіночу чоту в складі 33 січовичок очолила О. Степанів.

«Січові стрільці ІІ» у передвоєнні місяці користувалися серед українського галицького населення більшою популярністю, ніж «Січові стрільці І». До їх складу лише у Львові ввійшло 277 членів поділених на 8 чот. Вони були краще організовані і вишколені через використання в своїх заняттях зброї, проведення військових курсів та організацію військових маневрів в околицях Львова.

Для підготовки січовиків було організовано постійнодіючі курси теоретичного і практичного військового вишколу, якими керували старшини запасу австрійської армії М. Волошин та С. Рудницький. Основні заняття проводилися з польової та бойової служби, стрільби, технічних основ зброї. При курсах діяла термінологічна комісія, до складу якої входили О. Квас, Б. Гнатович, В. Кучабський. Зусиллями комісії до війни було випущено 10 підручників з теорії військової підготовки.

Із зростанням міжнародного політичного напруження та загостренням протиріч між європейськими державами в лавах українського галицького молодіжного руху посилилася тенденція до об'єднавчих процесів у середовищі стрілецьких та інших військових товариств галицьких українців, а також до проведення спільних військових навчань та маневрів.

У березні 1914 р. «Січові стрільці І» та «Січові стрільці ІІ» знову розпочали спільну роботу. Наслідком цього об'єднання стало поширення стрілецької ідеї в Східній Галичині, утворення нових стрілецьких осередків, випуск О. Семенюком та О. Демчуком «Правильника піхотинця» на основі австрійського підручника «Dienstreglement I».

Першими спільними заняттями стрілецьких галицьких товариств стали польові вправи, організовані «Повітовою Січею» у квітні 1914 р. з нагоди роковин 250-річчя смерті І. Богуна. Січові стрілецькі товариства та стрілецькі сокільські гнізда демонcтрували свої військові вміння, злагодженість у строєних та маршових вправах, практичні навички у володінні зброєю.

Проте найбільшим і наймасовішим оглядом стрілецьких сокільсько-січових та пластових сил стало Шевченківське свято, яке відбулося 28 червня 1914 р. у Львові. Вперше відкрито виступило близько 500 стрільців в одностроях і частково озброєних гвинтівками Верндаля, Манліхера, Кропачка. Своєрідний військовий марш-парад відкривали старшини українських стрільців, за ними — кінний відділ «Січових стрільців І», потім — чота «Січових стрільців І», дві чоти «Січових стрільців ІІ», дві чоти бориславців та одна чота з Яворова. Тоді ж і відбувся перший привселюдний виступ «Січових стрільців» з Борислава на чолі з К. Гутковським, які показали свій стройовий вишкіл на площі «Сокола-Батька».

Велике Шевченківське свято показало, що українське населення краю вже дозріло до переходу від декларативних заяв про самостійність та волю до реального втілення своїх замислів, а разом з тим засвідчило організаційну міць українського молодіжного руху Галичини, готовність західноукраїнської молоді до боротьби за незалежність своєї держави.

Таким чином, українські стрілецькі організації, які утворилися у передвоєнний період у Східній Галичині стали підтвердженням національних традицій та державотворчих устремлінь місцевого українського населення. Значна кількість українських юнаків та юначок вважали своїм безпосереднім обов'язком навчання військовій справі задля боротьби за незалежність свого народу.^[1]