МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра філософії і соціології
Рег. № 22/708 – 07.05.08.
Конспект лекцій
(опорний конспект лекцій)
з дисципліни: Релігієзнавство
для студентів: І,ІІ курсів
для всіх напрямків підготовки
факультетів: економіки, кібернетики
Херсон -2008 р.
Конспект лекцій (опорний конспект лекцій) з дисципліни Релігієзнавство
Укладач (і): доцент Кругла Н.А., ст. викладач Фролова М.Е.
кількість сторінок 37
Затверджено
на засіданні кафедри:
філософії і соціології
протокол № 10 від 23.04. 2008р.
Зав. кафедри ________В.К. Коробов
Відповідальний за випуск Галіч Т.О.
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО
Л
екція
1. Предмет і структура релігієзнавства.
План.
Предмет і структура релігієзнавства. Дослідницькі методи в релігієзнавстві
Класифікація релігій
Структура сучасних релігій
Основні підходи до вивчення релігії
Релігійність та її вияви в сучасному світі. Типи релігійних і нерелігійних людей
1. Поняття релігія вживається на позначення віри, особливого погляду на світ, сукупності певних обрядово-культових дій, які випливають з переконання в існуванні того чи іншого різновиду надприродних сил. Цим словом також позначають об'єднання вірян у певну організацію.
Релігієзнавство — комплексна сфера людських знань про релігію.
Предмет релігієзнавства — релігія в усій різноманітної форм її вияву (шляхи виникнення релігії; особливості релігійних уявлень про світ і людину; специфічні межі релігійної етики й моралі; функції релігії у культурі та її відношення до інших компонентів культури; класифікація і типологія релігій в історії світової цивілізації тощо). До компетенції релігієзнавства належить також встановлення місця релігії у системі «світ – суспільство - людина»: адже релігія є одночасно картиною світу, авторитетним традиційним соціальним інститутом та історичною формою світогляду.
На початку XXI ст. у предметі релігієзнавства на перший план виходить вивчення не стільки зовнішніх виявів релігійності, скільки внутрішнього релігійного досвіду. Більшого значення дослідники почали надавати вивченню взаємодії релігії з культурою.
Як галузь гуманітарного знання (а також предмет викладання), релігієзнавство виникає у другій половині XIX ст. Перші релігієзнавчі кафедри було відкрито наприкінці 70-х років XIX ст. у Голландії і Франції, а незабаром — в інших європейських країнах і США. Перший конгрес релігієзнавців відбувся у Стокгольмі 1897 р., а перший конгрес істориків релігії— 1900 р. у Парижі. У 1950 р. на сьомому ' конгресі було засновано Міжнародну асоціацію істориків релігії, яка і донині залишається найбільш авторитетною у світі організацією релігієзнавців.
Традиційно у структурі релігієзнавства виділялися лише чотири його відгалуження:
філософія релігії;
соціологія релігії;
психологія релігії;
історія релігії.
У XX ст. до них додалися ще два:
феноменологія релігії;
географія релігії.
В останні десятиріччя XX ст. процес спеціалізації релігієзнавства тривав. З'явилися нові його сфери, зокрема:
політологія релігії;
етнологія релігії.
Політологія релігії вивчає особливості процесу взаємодії релігійного і політичного чинників розвитку суспільства, які, наприклад, можуть поставати у формах поєднання релігійної і політичної влади у різних співвідношеннях (скажімо, єгипетські жерці, які брали участь в управлінні державою).
Етнологія релігії простежує взаємозв'язок і взаємодію релігії та народу (етносу): джерела і походження цих двох феноменів, вплив релігії на формування народу і навпаки —механізми, за допомогою яких етнос формує свою релігію, зміни, які той чи інший народ вносить у чужі релігії, засвоюючи їх і сприймаючи як свої власні.
До розв'язання своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загальнонаукових і спеціальнонаукових методів дослідження. Серед цих методів універсальними є два:
метод історизму. Він означає, що явище досліджується, по-перше, у тих умовах, в яких воно існує, по-друге, ураховується не тільки наявний стан досліджуваного явища, а й процес його виникнення, попереднього розвитку і тенденції функціонування загалом;
метод об'єктивізму. Явище відтворюється у його внутрішній суті, незалежно і від побутових уявлень про нього, і від теоретико-методологічних уподобань самого дослідника.
Кожен із розділів релігієзнавчого, знання застосовує власну систему спеціальнонаукових методів дослідження. Наприклад, у психології релігії можливий метод спостереження, а у соціології релігії — опитування.
Повноцінні результати дослідження будь-якої релігієзнавчої проблеми досягаються тільки за умови комплексного методологічного підходу до її висвітлення.
2. Оскільки протягом людської історії існували тисячі релігій, виникає потреба їх упорядкування — типологізації.
Поділ релігій на мертвію живі (сучасні) спирається на історію.
Мертві релігії— це ті, що колись існували, але згодом зникли. Деякі з них залишили по собі пам'ять у вигляді руїн святинь, гробниць, інших пам'яток, іноді у формі релігійної літератури, легенд, міфів то, що.
Живі релігії— це релігії, що існують нині, впливають на свідомість і поведінку певних груп людей, утому числі й нові релігійні рухи, що з'явилися в останні десятиліття.
Поділ на природні релігії і релігії одкровення спирається на генетичний принцип (принцип походження).
Під природними релігіями маються на увазі ті з них, що виникли стихійно на конкретному суспільно-історичному підґрунті у процесі розвитку первісних вірувань та культів.
Зовсім інший характер мають релігії, одкровення. Вони пов'язані із особою засновника і фактом надприродного одкровення («осяян-1 ня»). Коли говорять про. засновників релігії, не мають на увазі, що окрема людина буквально заснувала ту або іншу релігію. Уважають, що вона зіграла визначальну роль у консолідації вже існуючих у певній групі вірувань і культів. Серед релігій одкровення найвідоміші — це зороастризм, буддизм, християнство, іслам.
Інші критерії для класифікації релігій:
кількість вірних та їх питома вага в загальній чисельності населення (статистичний);
ареал поширення (картографічний);
форми поширення: існують дискретні релігії, тобто розкидані по всьому сваті (іудаїзм, кришнаїзм), і континуальні, тобто поширені компактно по країнах і континентах (християнство, іслам);-
правовий статус (релігії, що підтримуються державою; релігії, що не підтримуються державою; релігії, до яких держава ставиться нейтрально);
державний статус (релігії, що мають статус державних; релігії, статус яких не закріплений державними документами; релігії національних меншин);
рівень організації (жорстко централізовані, нежорстко централізовані, децентралізовані релігії).
Релігії також можуть бути;
політеїстичними (великий пантеон богів) і монотеїстичними (єдинобожжя);
урбаністичними (міськими) і рустикальними (сільськими).
Найпоширеніша і загальновизнана схема, що охоплює розвиток релігій з найдавніших часів до сьогодення, побудована на географічному й етнографічному принципах:
І) ранні (родоплемінні, первісні) форми релігії (фетишизм, тотемізм, анімізм, магія, шаманізм тощо);
етнічні регіональні (національно-державні) релігії, поширені у межах певної держави або у певних народів (іудаїзм, індуїзм, зороастризм тощо);
світові релігії (буддизм, християнство, іслам);
нові релігійні рухи (нетрадиційні релігії).
Якщо релігія функціонує в межах одного роду або племені, позначена примітивізмом віровчення і культу, відсутністю релігійної організації та особливого прошарку служителів культу — це рання (первісна) релігія. Ранні релігії були поширені у первісному суспільстві. У вкрай незначних масштабах вони збереглися і в сучасному світі.
Більш поширеними є релігії етнічні та регіональні (національно-державні), пов'язані з існуванням якої-небудь нації чи держави. Ступінь зрілості віровчення, культу, розвиненість релігійної організації відображає рівень розвитку того суспільства, в якому релігія існує.
Світові релігії не обмежуються ні етнічними групами, ні територією. Послідовники світових релігій спираються на віру в єдиного Бога,
Нові релігійні рухи, що з'явились у великій кількості останнім часом, дуже часто генетично-походять від котроїсь із традиційних релігій або їхньої суміші, але вже не пов'язують себе з першоджерелами, претендуючи на власну унікальність й універсальність.
3. Кожна релігія має два аспекти: зовнішній — як вона уявляється сторонньому спостерігачеві, і внутрішній, який відкривається вірянину, що живе згідно з її духовними й моральним приписами.
Із зовнішнього боку релігія є:
у суспільно-практичному відношенні — організацією з певною структурою управління (Церква), правилами життя своїх послідовників, культом;
у філософському плані — світоглядом, який включає в себе систему конкретних положень (істин). До істин релігії належить передусім визнання Бога. Утілення ідеї Бога у різних релігіях — дуже різноманітні за фермою, змістом і ступенем ясності.
Із внутрішнього боку релігія — це особливе духовне життя, що-відкриває людині надприродний світ.
Існують і інші точки зору на структуру релігії. Згідно з однією з них, до зовнішньої структури релігії належать:
релігійні уявлення (спільний для вірян комплекс ідей і образів, пов'язаних із вірою в надприродне); .
релігійні дії (обряди, ритуали і звичаї, за допомогою яких віряни спілкуються з надприродним);
релігійні вияви (зовнішні вияви емоційно-психологічних станів, " викликані вірою у надприродне);
релігійні організації.
До внутрішньої структури релігії відносять:
— релігійну картину світу (погляди на навколишній світ, освітлені ідеєю надприродного);
—релігійну науку життя (моральні й соціальні правила поведінки вірянина).
У вітчизняному релігієзнавстві доволі поширеним є соціологічний напрям. Його представники створили більш загальну структуризацію релігії. Згідно з цією концепцією, у структурі релігії виділяють:
релігійну свідомість;
релігійну діяльність;
релігійні відносини;
релігійні організації.
Нарешті, згідно зі ще однією точкою зору, релігія складається з чотирьох основних частин:
віри;
віровчення;релігійного культу;
релігійної організації.
Віра — особливий психічний стан повного визнання і прийняття якого-небудь твердження чи настанови без достатніх обґрунтувань.
Віра буває релігійною і нерелігійною. Основна ознака релігійної віри — це тверде переконання людини в існуванні надприродного, тоді як нерелігійна віра (наприклад, віра в існування живих організмів на інших планетах) цієї ознаки позбавлена.
Основу віровчення становить систематизований виклад змісту віри у догматах. Догмати — це релігійні істини, що раз і назавжди визнані незмінними й не підлягають критиці. Але віровчення охоплює не тільки догмати, тобто безпосередньо релігійні істини, але й погляди на економічний, політичний, суспільний устрій, моральні основи людського життя тощо, які на цих догматах базуються.
Віровчення найзначніших релігій міститься у священних книгах (Біблія для християн, Коран для мусульман). Святе Письмо за своєю суттю вважається Посланням, із яким Бог звернувся до людей, причому в істинність цього Послання залишається лише вірити.
Культ — система певних, детально встановлених індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина містичним чином спілкується з Богом. Обряди релігійного культу — це, наприклад, хресне знамення, поклони, кроплення святою водою, жертво-складання, запалювання свічок та ін. Найпоширенішим з обрядів є молитва — індивідуальне або колективне словесне звернення вірянина до предмета своєї віри.
Релігійна організація — оформлене об'єднання вірян однієї релігії, яке частіше за все очолюють служителі культу. Церква є вищою формою релігійної організації. На рівні Церкви організоване зокрема традиційне для України православне християнство.
4. Узагалі існують два основні підходи до вивчення релігії: теологічний (богословський) і світський (науково-філософський).
Теологічний (богословський) підхід у широкому розумінні розглядає релігію «зсередини» -— як зустріч і повсякчасне переживання людиною присутності Бога у власному житті і в навколишньому світі. Це відчуття, вважають прихильники богословського (теологічного) підходу, дається людині через безпосереднє «бачення» Бога, сповнене тієї ж внутрішньої достовірності, що й відчуття її власного «Я».
Цей підхід у християнстві репрезентований теологією (вчення про Бога у католицькій і протестантській традиції) і богослов'ям (вчення про прославлення Бога у православній традиції, оскільки можливість пізнання Бога тут відкидається).
Теологічні (богословські) дослідження у наш час неможливі без широкої загальнокультурної підготовки фахівців, без знання основних закономірностей природи, • суспільства, людини. Теологічно-богословські дисципліни так чи інакше використовують методи дослідження гуманітарних і природничих наук. Тож не випадково, що у 2002 р. в Україні богослов'я було визнано науково-навчальною дисципліною. Уже існує певний досвід її викладання.
Науково-філософський підхід вивчає релігію «ззовні» — як складову частину людської культури в її зв'язках і взаємодії з іншими компонентами культури. Цей підхід репрезентований світським, академічним релігієзнавством.
Найсуттєвіші відрізнення теологічного і науково-філософського підходів до вивчення релігії:
сферою уваги філософії та науки є природний світ і людство, а сферою уваги теології та богослов'я — переважним чином божественне надприродне одкровення, в якому теологи й богослови сподіваються відшукати основоположні істини, необхідні для спасіння людської душі;
свій предмет філософія та наука вивчають, дотримуючись правил емпіричної (дослідної) чи логічної перевірки на істинність, тоді як теологія та богослов'я змушені, по-перше, визнавати багато положень, просто беручи їх на віру або покладаючись на авторитет священних текстів та спадщини «отців Церкви», по-друге, постійно апелювати до Бога як визначальної надприродної причини всіх явищ;
3) наукове релігієзнавство намагається виключити особисту реакцію вченого на досліджуваний об'єкт. У теології (богослов'ї) ж навпаки — вчений не тільки не відсторонений від об'єкта, що ним вивчається, а безпосередньо прилучений до нього своєю вірою;
А) наукове знання про релігію саме по собі не є ані релігійним, ані антирелігійним, а є нейтральним, відстороненим. Воно однаково ставиться до різних релігій, намагаючись зрозуміти їхню загальну природу. На відміну від цього, теологія (богослов'я) завжди є конфесійною, концентрує свою увагу на одній конкретній вірі, всі інші вивчаючи з позиції саме цієї віри.
Найсуттєвіші ознаки, що об'єднують теологічний та науково-філософський підходи:
філософія й наука, якщо подумати, також ґрунтуються на вірі — це віра у розум, раціональне начало, яке панує у навколишньому природному і соціальному світі. Теологія націлена на сприйняття Бога за допомогою розуму;
науково-філософський і теологічний (богословський) підходи до релігії пов'язані між собою історично: теологія (богослов'я) є історично першою формою релігієзнавства.
5. Релігійність можна розглядати як вияв у конкретної людини певних релігійних почуттів.
Релігійних людей заведено називати вірянами. Однак велика група вірян не є однорідною.
На ступінь значущості релігії для віруючих впливають:
зовнішні чинники — соціокультурне оточення або історичний період. Приміром, зрозуміло, що релігійна активність середньовічного християнського населення Європи була вищою й одноріднішою, ніж у сучасних європейських християн;
внутрішні чинники — особливості віровчення, культу, організації конкретної релігії. Наприклад, в ісламі релігійна сфера тісно пов'язана із громадсько-політичною, і тому послідовники ісламу переважно демонструють значно більшу релігійну активність, ніж християни різних конфесій.
Загалом розрізняють:
активних вірян. Вони вірять у всі догнати віровчення, належать до релігійної спільноти, регулярно виконують культові дії, поширюють релігійні погляди серед інших людей;
пасивних вірян. Вони визнають основні постулати віровчення, культові дії виконують нерегулярно, їхнє членство у релігійних організаціях є формальним, у поширенні своєї релігії активної участі не беруть;
тих, хто вагається між вірою і безвір'ям. Вони можуть сумніватися в основних положеннях віровчення, зрідка виконують найважливіші обряди; їхні зв'язки з релігійними організаціями є епізодичними;
•індиферентних, або не-вірян. У них нема релігійної віри, вони не відносять себе до жодного релігійного об'єднання, однак із повагою ставляться до релігії взагалі й до вірян. Можливі поодинокі випадки виконання релігійних обрядів з нерелігійних мотивів;
• атеїстів. Вони не вірять в існування надприродних сил і ніяк не пов'язані з релігійними практиками у своєму повсякденному житті.
В Україні наявна чітка тенденція зростання питомої ваги вірян серед дорослого населення (понад 18 років). Якщо у 1991 р. тих, хто називав себе вірянами, було трохи більш як 40%, то у 2002 р, їх уже понад 60%.
Дослідники релігії нині кажуть про формування нової релігійної свідомості. Нова релігійна свідомість розглядається водночас і як протест проти кризових явищ у різних сферах життя західного суспільства, і як спроба пристосуватися до корінних змін у ньому в останню чверть XX ст.
Основні риси нової релігійної свідомості:
еклектичність, змішування релігійних і навколорелігійних ідей (магія, астрологія, чаклунство). Наприклад, за даними соціологів, сучасній людині так само легко повірити у чаклунство або переселення душ, як і в потойбічне життя чи воскресіння мертвих;
індивідуалізм — акцент не на колективній ритуальній практиці, а на особистісному досвіді єднання з божественним началом;
неінституційність, яка означає, що люди виявляють свою віру, не перебуваючи формально в тій або іншій релігійній спільноті;
підвищена релігійна мобільність. Третина опитаних нещодавно американців зізналися, що змінювали у житті свою релігійну приналежність, до того ж подекуди (30%) — і не раз!
85% дорослого населення України пройшло обряд хрещення, тобто формально є християнами. Половина чи навіть більше невірян, індиферентних і переконаних атеїстів відвідують богослужіння у дні релігійних свят, матеріально підтримують Церкву.
З іншого боку, лише 20% вірян відвідують службу Божу раз на тиждень чи частіше, ще 20% — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більш як третина вірян знають лише одну молитву (ймовірно, «Отче наш»), іще третина — дві-три молитви.
Загалом опитування 2002 р. виявило лише 1,7% людей, яких за кількома критеріями можна віднести до «справжніх вірян». Переважно це одинокі жінки похилого віку, які мешкають у сільській місцевості.
Запропонована класифікація в цілому відбиває світоглядний плюралізм, властивий світовій цивілізації початку XXI ст.
Лекція 2. Первісні форми релігії
План
Первісні форми релігії
Олімпійська релігія стародавніх греків і римлян
Релігія стародавнього Єгипту
Релігії Китаю
Релігії Індії
Релігія єврейського народу (іудаїзм)
1. Питання про те, котрі з відомих нам вірувань, обрядів, і культів, що зародилися за кілька десятків тисяч років до н. є., слід визнавати за окремі, самостійні первісні форми релігії, ще не має загальноприйнятого вирішення у релігієзнавчій літературі. Безумовною формою примітивних релігій визнається тільки тотемізм.
Багато дослідників погоджуються з тим, що переважній більшості первісних проявів релігії були притаманні такі особливості:
відсутність абстрактних уявлень про Бога як безлику силу, що перебуває над світом, керуючи природою і людьми. Замість цього стародавні люди поклонялися безпосередньо матеріальним предметам, природним явищам, тваринам і рослинам, що наділялися надприродними властивостями і якостями;
змішування життя і культу. У зв'язку з цим заведено навіть говорити, що «життя первісної людини було її богослужінням». Кожен вчинок такої людини здійснювався відповідно до освячених тисячолітньою традицією обрядів і правил, що було важливо для нагромадження, збереження й передавання від одного покоління до іншого моральних приписів, правил поведінки, елементарних знань і навичок, необхідних для виживання у навколишньому світі;
•родоплемінний, а не світовий характер релігійних культів. Кожне первісне плем'я мало свої власні релігійні культи: одні поклонялися ведмедеві, інші вірили у чудодійну силу померлих предків тощо.
Появу первісних вірувань і культів учені пояснюють особливостями мислення перших людей, щохприймали навколишній світ як живу й одушевлену істоту з власними почуттями, емоціями й волею.
Основні форми первісних вірувань та культів:
фетишизм — поклоніння матеріальним предметам як таким, що нібито наділені надприродними властивостями;
тотемізм — уявлення про надприродний зв'язок людини чи групи людей із конкретною твариною або рослиною;
анімізм — віра у самостійне надприродне існування душі і духів як своєрідних «двійників» людей, тварин, рослин, предметів і навіть природних явищ;
магія — комплекс ритуальних обрядів і дій, які, згідно з переконанням їхніх виконавців, можуть надприродним чином впливати на навколишній світі виконуються з певною практичною метою. Розрізняють магію контактну та імітативну. Контактна магія ґрунтується на безпосередньому фізичному контакті з предметом чи його частиною, імітативна — на маніпуляціях із його замінником (зображенням, лялькою, символом тощо). Особливим різновидом магічних практик уважається система табу — надприродно пояснюваних заборон і приписів, функціонування яких (накладання, зняття, покарання) відбувається за певним ритуалом;
шаманізм — особливий комплекс обрядів і ритуалів, пов'язаний із віруваннями у надприродні здібності й можливості давніх служителів культів — шаманів.
Насправді у первісному суспільстві різнорідні вірування та культи співіснували і перепліталися у найвигадливіших комбінаціях. Однак названі вище первісні форми релігії були настільки поширеними, універсальними, що зустрічалися практично у всіх конкретних релігійних виявах старожитнього суспільства.
З переходом від первісності до цивілізації архаїчні форми релігії не занепали, а стали складовою частиною більш розвинених релігій або принаймні залишилися у народній культурі. Разом із тим, як свідчить релігійна статистика, навіть на межі ХХ-ХХІ ст. різні форми первісних релігій сповідувало не менш як 100 млн. осіб: 80% від цього числа припадає на Африку, 18% — на Азію і Латинську Америку, 2% — на народи Австралії й Океанії, Цікаво відзначити, що іще кілька десятиліть тому у таких африканських державах, як Мозамбік, Кот д'Івуар, Мадагаскар, Буркіна-Фасо, Зімбабве, Сьєрра-Леоне, первісних форм релігії дотримувалось від 50 до 70% населення.
2. Олімпійська релігія в основі своїй склалась у стародавніх греків у VI—V ст. до н. є.. Багато в чому цю релігію запозичували римляни, починаючи з III ст. до н. є.
Давньогрецька олімпійська релігія мала політеїстичний характер. Місцем перебування більшості богів пантеону вважалася гора Олімп. На чолі олімпійських богів стояв Зевс (рим. Юпітер), батько богів і людей, який, утім, творцем світу не був. Його братами були Лід (Плутон), правитель підземного царства, і Посейдон (Нептун), повелитель водної стихії. Інші відомі боги: Афіна (Мінерва) — богиня мудрості; Арес (Марс) — бог війни; Афродіта (Венера) — богиня кохання й краси; Аполлон — бог мистецтва, скотарства, стрільби з лука; Діоніс (Вакх) — бог виноробства; Деметра (Церера) — богиня земної плодючості тощо.
Священні тексти олімпійської релігії відсутні, проте існували цикли міфів, присвячені олімпійським богам.
Специфічною рисою олімпійської релігії була теофанія — вірування в те, що боги періодично являються у світі людей. Про ці явлення оповідали численні міфи. Для богоявлення достатньо було простої примхи — наприклад, закоханості бога у земну жінку.
Елементи давньогрецького олімпійського культу:
співи (переважно хорове виконання гімнів на честь богів);
театралізована хода й вистави (розігрувалися міфологічні сцени з життя богів);
жертво складання (криваві й безкровні). Часто складали масові жертви — гекатомби (до 450 биків).
Свята, що вважалися невіддільною частиною релігії, часто прибирали форми ігор на честь якогось бога або героя. Найвідомішими серед загальногрецьких змагань були Олімпійські ігри, що проводилися раз на чотири роки. Саме за олімпіадами стародавні треки вели своє літочислення.
Центрами вшанування богів були кам'яні храми із фігурними зображеннями цих богів усередині храму. Ці зображення могли бути кам'яними, дерев'яними, глиняними, мармуровими тощо. Вони прикрашалися золотом і слоновою кісткою.
Своєрідними жрецькими об'єднаннями були оракули, що займалися ворожіннями й давали поради на всі випадки життя. Найбільшим авторитетом з VII ст. до н.е. користувався оракул при храмі Аполлона у Дельфах.
Релігійна організація стародавніх греків відзначалася багатоступеневістю. Сім'ї та роди утворювали фратрії — кровні братства, які нібито вели свій родовід від загального предка. Усі елліни відрізняли себе від нееллінів (варварів) і вважалися членами єдиної культової спільноти на чолі із Зевсом.
Римська релігійна міфологія від свого початку творила «римський міф» — легенду про чудесне заснування міста Рима та його велике всесвітнє призначення.
Римляни поділяли своїх богів на небесних, земних та підземних. Найбільше значення вони надавали Капітолійській тріаді, яку становили разом Юпітер, Юнона, Мінерва. Прикметною особливістю їхнього пантеону було обожнення загальних понять. Приміром, Вікторія уособлювала перемогу, Лібертас — свободу, Конкордія — суспільну злагоду.
Культова практика стародавніх римлян чітко поділялась на домашню (родинну) й публічну.
У колі родини найдужче шанували власних померлих предків, зображення яких у вигляді масок зберігались у домі. Особливі обряди виконувались при укладенні шлюбу, народженні дитини, досягненні .повноліття тощо. Виконання жрецьких обов'язків тут покладалось на голову родини.
Публічний культ включав у себе молитви, урочисті присяги під час укладання угод, масові процесії під звуки сурм і флейт, публічні жертвоскладання тощо.
Центром суспільного і державного культу в Стародавньому Римі вважався храм на честь «Юпітера Найкращого і Найвеличнішого», що на Капітолійському пагорбі. Жерці були об'єднані у колегії (товариства). Верховні жрецькі колегії звалися понтифікатами.
Прикметна особливість і домашнього, і публічного культу — дивінації (спроби в певних ознаках прочитати волю богів). За приклад можуть служити авспіції (ворожіння з пташиного лету), гаруспіції (ворожіння з нутрощів жертовних тварин).
3. Релігія Стародавнього Єгипту в своїй основі виникла у III тисячолітті до н.е. і проіснувала до середини І тисячоліття н.е. Весь цей час у ній відбувалися вельми значні зміни. Найвідоміша з них — релігійна реформа Ехнатона, який у XIV ст. до н.е. вперше в історії релігії спробував запровадити культ єдиного бога Атона.
Пантеон Єгипту поділявся на місцевих богів, шанованих у певній місцевості,і загальноєгипетських. Загальноєгипетські боги: Ра — бог-сонце, верховний бог держави, цар богів, покровитель фараонів; Амон — іще один сонячний бог, що з часом злився з богом Ра; Ізіда — цариця богів, велика богиня-мати, божество родючості й землеробства; Озіріс — бог позаземного світу, безсмертя; Анубіс — бог мертвих, хранитель гробниць.
Крім поклоніння богам, у Єгипті був розвинений культ тварин. Найшанованіші тварини: бик Апіс; богйня-кішка Вубастіс; крокодил; сокіл або яструб; змія (зображення змії використовувалося на головному уборі правителя Єгипту для захисту від ворогів). Тому, хто скоював замах на священних тварин загрожувала смертна кара.
Обожнювався також правитель — фараон. Єгиптяни вірили, що фараон — нащадок династії богів, які спрадавна правили небом і землею, земне втілення бога Гора.
Віронавчальні підвалини староєгипетської релігії містяться у міфах. Найбільш поширені міфи — про Озіріса і Ізіду. Ці міфи в алегоричній формі відображають зв'язок між життям і смертю, зміну вмирання і воскресіння, яка відбувається у природі щорічно.
Особливий вид релігійно-магічної літератури становлять тексти, присвячені заупокійному культові. Велика увага у них приділяється правилам поведінки в потойбічному світі і магічним заклинанням, за допомогою яких можна подолати всі його небезпеки (умовна назва — «Книга мертвих»).
Найбільші культові центри Стародавнього Єгипту — Геліополь, Мемфіс і Фіви, де були споруджені монументальні храмові комплекси Карнак і Луксор (в головній залі Карнаку міг би вільно розміститися Собор Паризької Богоматері).
Кожне божество мало своїх жерців, на чолі яких стояв верховний жрець, якого призначав фараон. Серед жерців були також співаки й музиканти, що брали активну участь у різних обрядах. Жерці відрізнялися від решти єгиптян голеною головою, білим лляним одягом і білими сандаліями.
Зображенням божеств, що зберігалися у храмах, щоденно віддавали урочисті почесті, підносили їжу й питво, оскільки вважалося, що самі божества незримо присутні у своїх матеріальних образах. Служба відбувалася всередині храму, а її учасниками були тільки жерці. Крім того, кожен храм мав власний розклад свят на честь свого божества.
Святкування, як правило, супроводжувались урочистими процесіями із зображеннями божеств, містеріями — театралізованими виставами з життя богів, що розігрували жерці. У святах брали участь і пересічні єгиптяни...
Найважливішим елементом староєгипетської релігії був поховальний і заупокійний культ. Метою заупокійного культу було забезпечити продовження гідного життя людини і після її смерті. Цей культ включав: збереження тілесної оболонки померлого (муміфікація тіла); будівництво гробниці, у якій нібито перебувала Ка — двійник людини (у віруваннях фігурувала ще Ба — уявна істота, що являла собою душу людини чи божества); складання регулярних жертв (іноді у вигляді простих написів зі спеціальною магічною формулою). Живі могли звертатися до мертвих по допомогу чи пораду (наприклад, надсилаючи їм листи).
Важливе значення мав обряд відкриття вуст — магічна обробка всіх отворів тіла з метою забезпечити померлим можливість бачити, чути тощо. Подібній обробці піддавалися статуї й зображення богів: їх прагнули перетворити на живі умістища божественної душі.
Згідно з єгипетськими уявленнями, фараони після смерті баркою вирушали у східну частину неба, де перебували разом із богами. Прості смертні після завершення свого земного життя мали ще пройти суд Озіріса: бог оцінював гріховність або праведність земного шляху людини. Залежно від вироку, на людину чекало або продовження існування у замогильному світі (дуаті), або повна й остаточна загибель.
4. Даосизм — національна релігія давнього і середньовічного Китаю. Нарівні з конфуціанством і буддизмом, запозиченим з Індії, він входить до так званої «тріади вчень», які являють собою підвалини всієї духовної культури Китаю протягом більшої частини його історії.
Засновником даосизму є мислитель Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.). Основний зміст віровчення даосизму сформувався пізніше; він може бути зведений до вчення про безсмертя і шляхи його здобуття.
Даоська практика набуття безсмертя включала в себе не тільки релігійні обряди, а й різноманітні способи фізичного та хімічного впливу на організм — від здорового способу життя до спроб виготовити особливу «пігулку безсмертя».
Існував і своєрідний «народний даосизм», зайнятий складанням гороскопів, астрологічних карт, книг для ворожіння, виготовленням талісманів і знахарством.
Елементи релігійної організації в даосизмі з'явилися тільки у II ст. н.е., коли Чжан Дао Лін на території сучасної провінції Сичуань створив своєрідну теократичну державу з чіткою структурою, принципами, підданством. Себе ж він назвав тянь-ші (небесний наставник). До 1927 р. у різних місцях і з різним офіційним статусом ця держава існувала у Китаї як автономне політичне утворення. У VII—X ст. виник інститут'лаоського чернецтва.
Даоський пантеон увібрав у себе всіх найпопулярніших у народі давніх божеств, духів і т. д. Верховним божеством був визнаний Юй Хуан Шанді, Нефритовий імператор, повелитель неба і землі. Поруч із ним у пантеоні розташувався сам Лао-цзи.
До"XX ст. даосизм розчинився у матеріальній і духовній культурі Китаю (гомеопатичні препарати з лікарських рослин, дихальна гімнастика цигун і комплекс вправ тайцзи-цюань), Конфуціанство — китайське релігійне і соціально-політичне вчення про принципи справедливого і гармонійного управління державою та відносини між людьми. Засновником конфуціанства став Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Конфуцій — це латинізований варіант імені, китайською мовою правильніше Кун-цзи. тобто Мудрець (Учитель) з роду Кун. УИ ст. до н.е. конфуціанство піднеслося до рангу офіційної ідеології і залишалося нею аж до революційних подій 1913 р.
Основний священний текст конфуціанства — «Лунь-юй», тобто «Бесіди та висловлювання» Конфуція, які записали його учні (VI-V ст. до н.е.).
У конфуціанстві немає окремо створеного пантеону. Вагоме значення надається вшануванню Неба як символу божественного верховного порядку у Всесвіті. Центром Всесвіту вважався Китай (Піднебесна). Небо, згідно з традиційними китайськими уявленнями, дає китайському імператорові верховний дозвіл на управління країною. Самого Конфуція після його смерті не перетворили на бога, але в очах простих китайців він і так вищий над усіма богами та героями.
З VI ст. на території Китаю стали будувати храми на честь Конфуція, їх число сягало 1500. Двічі на місяць у них проводилися звичайні церемонії із запалюванням свічок і куріннями ароматів, а двічі на рік — навесні й восени — особливо урочисті обряди з кривавими жертвоскладаннями. Нині статуетки Конфуція та ієрогліфічні таблички з його ім'ям можна зустріти у невеликих каплицях або храмах різних китайських божеств.
Етика конфуціанства включає у себе чотири чесноти: жень (шанобливість, людинолюбство), сі (обов'язок), лі (ритуал, етикет, культурна поведінка),(відданість, стійкість). Відповідно до конфуціанської етики, найпершим моральним завданням будь-якої людини є суворе дотримання соціальних обов'язків, які накладаються на неї тим місцем у суспільстві, яке вона посідає від народження. Правил лі (соціального етикету), за деякими підрахунками, нараховується 300 основних і 3000 другорядних; ці правила мають жорстко виконуватися. Важливе значення мають також культ синівської шанобливості і культ предків.
5. Індуїзм сповідує переважна більшість (понад 80%) багатонаціонального населення сучасної Індії. Загальна чисельність прихильників індуїзму наближається до 1 млрд.
Своїм корінням індуїзм сягає у II—І тисячоліття до н. є. Основні священні тексти — це чотири Веди, з яких головною є Ріґведа (Веда Гімнів).
Головна особливість індуїзму — тісний зв'язок із традиційною структурою індійського суспільства, його поділом прошарки, звані варнами і кастами.
Пантеон індуїзму включає безліч богів. На найвищому щаблі пантеону перебуває Трімурті— індуська трійця: Брахма, Вішну і Шіва.
Віровчення індуїзму може бути зведене до постулату про циклічний устрій буття і вчення про переселення душ. Світ увесь час функціонує за циклом: від «золотого віку» до «залізного» — сучасного стану загального занепаду і кризи. Епохи звуться ютами.
Душа людини перебуває у сансарі — нескінченному колі тілесних перероджень. Порядок перероджень визначається непорушним для всіх живих істот, у тому числі богів, законом етичної віддяки — кормою. Згідно із законом карми, подальші перевтілення людини залежать від суми добрих і поганих діянь, вчинених як у, нинішньому втіленні, так і в попередніх.
Завдання людини — жити узгоджуючись зі своєю дхармою (обов'язком, призначенням) і робити все, щоб вийти з кола перероджень. З релігійного боку для цього потрібно:
регулярно здійснювати безкровні домашні жертвоскладання (пудж);
виконувати обряди життєвого циклу і вшанування предків;
відвідувати храми, здійснювати прощу, давати обітниці й додержувати їх. Серед жрецтва великим авторитетом користуються гуру, які виступають у ролі духовних
радників певної (зазвичай дуже заможної) сім'ї або групи сімей.
Найулюбленіше індуїстське свято — Голі— присвячується божеству любові Камі (в багатьох районах Індії — богові Кришні). Зараз від його прадавніх ритуалів зберігся тільки звичай посипа-ти один одного червоним порошком і поливати підфарбованою водою.
Джайнізм виник у УІ-У ст. до н.е. на сході сучасної Індії (штат Біхар). Уважається, що найбільший вплив на формування джайнізму здійснив Махавіра Джина (приблизно 599-527 рр. до н.е.).
Священний канон джайнів — Агама, або Сіддханта, ядро якого становлять проповіді Махавіри.
Джайни вірять у те, що світ існує вічно. У своєму існуванні він проходить періоди піднесення і спаду. Джайни також вірять у переселення душ згідно із законом Карми. Мета людини — покласти край потоку нескінченних перероджень. Для цього необхідно дотримуватися трьох основних принципів, що їх виклав Махавіра Джина:
• «довершене переконання», тобто правильний погляд на світ;
«довершене пізнання», тобто осягнення істинної суті душі і навколишнього світу, подолання невідання, яке є причиною земних пристрастей і бажань;
«довершена поведінка», тобто дотримання п'яти великих морально-етичних обітниць (незаподіяння шкоди всьому живому, правдивість, непривласнення чужого, дотримання цноти, відмова від усього марнотного/тобто від власності, розваг, задоволень тощо).
Миряни зобов'язані суворо дотримуватися принципу ахімси — незаподіяння шкоди живим істотам. Слід також відвідувати святі місця, храми і храмові майданчики зі статуями великих святих, подвижників минулого.
Аскети (ченці) мандрують країною у простому білому одязі або зовсім без нього. Голова джайна-аскета позбавлена волосся, він повсякчасно постить, дотримується численних обітниць, наприклад, обітниці мовчання. Джайни-аскети крізь тканину цідять воду для пиття, бо у ній можуть знаходитися невидимі живі істоти; вони метуть перед собою шлях, щоб не роздавити ненароком мурашки чи хробака; не розпалюють уночі вогонь, бо в його полум'ї можуть загинути нічні метелики.
Послідовники джайнізму становлять приблизно 0,5% населення сучасної Індії.
6. Іудаїзм — релігійна система єврейського народу. Чисельність іудеїв у світі на сьогодні становить приблизно 17 млн. осіб у 80 державах.
Іудаїзм виник на межі II—І тисячоліттях до н.е. у Палестині. Найважливіша подія в .історії іудаїзму — побудова у Єрусалимі, столиці давнього Ізраїльсько-іудейського царства, храму на честь Ягве (Єгови).
Наприкінці І ст. н. є. Ізраїль повністю втратив свою незалежність, храм було дощенту спалено. Євреї розселилися по всьому світі, зберігаючи, однак, почуття духовної єдності (діаспора). Державну незалежність Ізраїлю було відновлено тільки наприкінці 1947 р.
Віровчення й основи культу іудаїзму викладені у Святому Письмі. Самі євреї називають своє Святе Письмо Тонах; для християн це Старий Заповіт у Біблії.
Між III і V ст. н.е. було створено Талмуд (давньоєвр. «вивчення») А побудований на біблійному віровченні багатотомний релігійно-філософський, моральний, побутовий, законодавчий і судовий кодекс.
Віровчення іудаїзму базується на вірі у Заповіт — угоду між Богом та єврейським народом. Цей Заповіт містить два основні положення:
Бог Ягве (Єгова) — не просто один з богів, а єдиний Бог, творець і владар усього, що відбувається в природі, суспільстві і долі кожної людини;
єврейський народ є богообраним народом — месією. Він перебуватиме під особливим заступництвом Бога доти, доки поклонятиметься Йому і свято дотримуватиметься Його законів.
Основний зміст законів, дотримання яких вимагає Заповіт, складає Декалог, або 10 заповідей. Ось ці заповіді:
вшановувати єдиного Бога;
не створювати собі кумира — об'єкт марного поклоніння;
не згадувати імені Бога без необхідності;
шанувати день суботній;
поважати батьків;
не вбивати;
не чинити перелюбу;
не красти;
не лжесвідчити;
10) не бажати нічого від ближнього свого. Особливе значення мають також правила вживання «правильної» (кошерноі) їжі. Наприклад, і досьогодні євреям не можна їсти деяких видів м'яса.
Серед релігійних обрядів найбільшого значення іудаїзм надає обрізанню як наочному символові Заповіту. Обрізання — відтинання пропонця (крайньої плоті) у хлопчиків за допомогою спеціального інструменту. Цю операцію здійснює особливий фахівець (могел).
До остаточної втрати державності й розселення євреїв їхнє релігійне життя зосереджувалось у Єрусалимському храмі, а основним обрядом було жертвоскладання.
Пізніше (у період діаспори) функції Храму перебрала на себе синагога, а функції храмових служителів — рабини (давньоєвр. «учителі»).
Синагога — це молитовний будинок, свого роду громадський та релігійний центр самостійної єврейської громади, де рабини й інші знавці тлумачать людям священні тексти, моляться (але не складають жертв).
Рабин — людина, яка очолює автономну єврейську релігійну громаду. Його призначення — розв'язувати всі питання у житті громади, виходячи з релігійних постанов, які він зобов'язаний знати напам'ять.
Іудейське богослужіння складається з індивідуальної та спільної молитви, читання Тори (П'ятикнижжя Мойсеевого), виконання особливих релігійних співів.
Окреме місце у святковому циклі євреїв посідає шабат — субота, яка є не просто вихідним днем, а щотижневим святом.
Свято Великодня триває тиждень, знаменуючи початок Виходу євреїв з Єгипту. Найяскравіша його подія — Седер, ритуальна трапеза. Наступні сім діб потрібно вживати в їжу мацу — прісні перепічки, спечені без дріжджів та солі.
Серед представників різних напрямів у іудаїзмі звертають на себе увагу ортодокси — хасиди. Сформувалася хасидська течія лише у середині XVIII ст. серед євреїв України (тоді частини Російської імперії). Фундатор хасидизму Бешт (1700—1760) проповідував, що рабинська вченість і дотримання численних ритуальних правил не потрібні, що треба прагнути до безпосереднього спілкування з Богом, яке полягає у молитовній розмові. Це дещо зближує єврейський хасидизм із християнським протестантизмом.
Віровчення (особливо принцип монотеїзму) і культ (особливо принцип молитовного богослужіння, свята Великодня і П'ятдесятий ці) іудаїзму стали джерелом для християнства та ісламу.
Лекція 3. Світові релігії
План
Становлення й основні напрями буддизму
Віровчення та культ буддизму
Виникнення та еволюція християнства
Православне віровчення і культ
Католицизм
Особливості віровчення і культової практики протестантизму
1. Буддизм є світовою релігією. Основна зона поширення буддизму — країни Південної та Південно-Східної Азії. В усьому світі буддизм сповідують 360 млн. осіб. За останні сто років питома вага вірян буддистів у загальній кількості жителів планети помітно зменшилася (з 7-8% до 5-6%).
Уважається, що засновник буддизму — реальна історична особа, яка жила між VII— V ст. до н.е. Ця особа знана під різними іменами: Сіддхартха (особове ім'я, санскр. «той, хто досяг мети»), Ґаутама (родове ім'я), Шак'ямуні (племінне ім'я — «мудрець із племені щак'я»), нарешті — Будда («просвітлений»).
Поширення буддизму розпочинається тільки з кінця IV—III ст. до н.е. і пов'язане з ім'ям індійського царя Ашокй, який зміг об'єднати під своєю-владою майже всю територію Індії і проголосив буддизм офіційною релігією своєї імперії.-З III ст. до н.е. буддизм з'явився на острові Цейлон (суч. Шрі-Ланка), з І—II ст. н.е. — у Китаї, з II—III ст. н.е. — у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді, Бірмі, з IV ст.— у Кореї, з VI ст. — у Японії, з VII ст. — у Тибеті, з XII ст. — у Монголії.
Зумівши прижитися у багатьох країнах і врешті-решт перетворившись на світову релігію, буддизм поділився на численні напрями, що помітно відрізняються один від одного.
Тхеравада («мала колісниця»). Прихильники цього напряму вбачають у Будді Великого Вчителя, який тільки показав шлях до спасіння, але не повів цим шляхом. Досягнення нірвани уявляється їм можливим тільки для деяких обраних ченців, що беззастережно дотримуються букви буддійського ритуалу.
Тхераваду ще називають «південним буддизмом», оскільки цей напрям поширений у країнах, що розташовані на південь від Індії: це Таїланд, Шрі-Ланка, Камбоджа, Лаос.
Махаяна («велика колісниця») розглядає Будду не як конкретну особистість, а як уособлення вищого начала — абсолютної мудрості, абсолютної досконалості тощо. Махаяна припускає можливість спасіння, не тільки для ченців, а й для мирян. Досягнення нірвани загалом відкрите кожній людині. Воно здійснюється не стільки особистими праведними зусиллями, скільки за активної допомоги й підтримки бодхісапгв — учителів,-проповідників учення. Приміром, один з учнів Будди досяг просвітлення, щойно побачив зів'ялу квітку в руці Вчителя.
Махаяна — це «північний буддизм», поширений у країнах, розташованих на північний схід від прабатьківщини, — у Кореї, Китаї, Японії, Непалі.
Ваджраяна (ташпричний буддизм) пророкує миттєве просвітлення завдяки застосуванню певних магічних засобів. До цих засобів належать;
заклинання -— мантри (їх більш як 2500);
жести — мудри;
— символи —- мандоли.
Усе життя учня, згідно з теорією тантричного буддизму, має бути підпорядковане релігійній практиці, яка здійснюється за допомогою настанов учителя — гуру.
Ламаїзм — різновид буддизму, що вкоренився головним чином у Тибел — гористій області у Центральній Азії (територія КНР). Тибетському ламаїзмові властиве:
— зрощення державної і світської влади, створення більш централізовано? та розгалуженої релігійної організації, ніж в інших буддійських країнах. Бували часи, коли в тибетських монастирях (їх на той час було понад 6200) проживало до 25-30% усього дорослого населення Тибету;
— учення про «живих богів», згідно з яким видатні діячі буддизму постійно перевтілюються в ченців — лам.
Чань-буддизм і дзен-буддизм набули поширення відповідно у Китаї та Японії. Уважається, що кожна людина носить у собі Будду. Завдання людини — пробудити природу Будди у своєму серці, досягти «неперевершеного повного пробудження», яке безпосередньо передує нірвані. Через непідготованість людської свідомості здобути бажаний результат проблематично, тому треба проходити сувору практику попередньої підготовки. У ній головне місце відводиться особливим медитативним вправам — «тренуванню розуму».
2. Основні положення буддійського віровчення викладено у зведенні священних текстів, записаних на зламі старої та нової ер. Ці тексти дістали назву Тіттака (букв, «три кошики»).
Сутність буддійського віровчення у концентрованому вигляді виражають так звані чотири благородні істини буддизму, що їх сформулював Будда в одній з перших своїх проповідей:
сутністю життя є страждання;
джерело страждання — прив'язаність до життя («зачепленість» за нього);
позбутися страждань можна тільки позбувшись «зачепленосгі» за життя;
існує шлях, який звільняє від страждань.
Шлях звільнення від страждань — серединний (віа'мковий) шлях. Він є серединним; бо лежить між двох протилежностей: з одного боку — життя; повного задоволень, прагнень, хтивості, а з другого — абсолютний аскетизм. Цей шлях зветься ще вісімковим, бо складається з вісьмох ступенів:
«праведні погляди», тобто такі, що ґрунтуються на благородних істинах Будди;
«праведніпрагнення» — готовність до подвигів, до самоподолання в ім'я істини;
«праведна мова», тобто без брехні, без грубощів, без непристойностей;
«праведна поведінка» — відмова від заподіяння зла;
«праведне життя» — необхідність чесно заробляти на прожиття;
«праведне завзяття» — щире сприяння істині;
«праведна пам'ять» — необхідність пам'ятати, що земне життя скороминуще;
«праведне самозаглиблення» — практика «очищення розуму», медитації, йоги; самоконтроль-і вдосконалення думок.
Людина, що пройшла віа'мковий шлях, досягає нірвани.
Нірвана (дослівно «вгасання») — це такий внутрішній стан людини, коли згасають усі почуття і прихильності, а разом із ними втрачається сприйняття навколишнього світу. Реальна культова практика буддизму умовно може бути їіоділена на три рівні:
на першому рівні буддист має увірувати у Тріратну (буквально — «три скарби»): Будду, вчення Будди (Дхарму) і буддійську чернечу громаду — Санґху;
на другому рівні світський послідовник Будди (не чернець) зобов'язаний передусім вести праведне життя, яке зводиться до дотримання п'яти заповідей, близьких до християнських. Головна з них — «Не заподіювати шкоди ніякій живій істоті» — має а увазі не тільки людину, але і комах, тварин, рослини. До обов'язків мирян також належить:
постійна матеріальна підтримка і всіляке шанування членів буддійської чернечої громади;
відвідування священних місць і храмів, де здійснюються обряди поклоніння багато прикрашеним статуям Будди, зокрема запалення свічок, які символізують світло вчення у пітьмі неуцтва. Будді також підносять квіти, які нагадують про скороминущість земного світу, і курять пахощі, що символізують поширення буддійського вчення. Можна й просто поставити перед статуєю їжу — це символізуватиме милосердя;
— на третьому рівні, приступному тільки для ченців, необхідно практикувати медитацію.
Саме в буддизмі — вперше в історії релігії — з'являється чернеча організація. Буддійські ченці підпорядковуються п'ятьом заповідям і 253 правилам поведінки (з них 227 — заборони): наприклад, вони утримуються від світських розваг (танців, співу та музики); не користуються предметами розкоші (головне майно буддійського ченця — чаша (горщик) для милостині); не сплять на високих і зручних ліжках тощо.
Пантеон буддизму включає'три різновиди надприродних істот:
1) будди; 2) бодхісатви; 3) архати.
Будда — жива істота, яка досягла просвітлення і змінила для себе світ сансари (нескінченних перероджень) на світ нірвани.
Бодхісатва — людина, якій залишився усього один крок до нірвани, але яка свідомо не хоче робити цього кроку, щоб залишитися в сансарі й мати змогу допомагати іншим людям на шляху просвітлення.
Архат — святий мудрець.
Буддисти всіх країн вшановують також священні рослини: дерево бодхі (Дерево Пізнання); лотос — символ чистоти, духовного просвітлення, співчуття.
Найулюбленіша тварина буддизму — газель. Згідно з переказами, дві газелі першими вийшли з лісу і стали слухати проповідь Будди. Популярні також змії (наш).
Головним святом у буддизмі вважається Весак, що знаменує три головні події у житті Будди. Цей день відзначається грандіозними карнавальними ходами, добовим читанням священних текстів, присвячених життю і переродженням Будди.
3. Християнство — найпоширеніша світова релігія, що налічує у своїх лавах понад 2 млрд. людей (мінімальні дані — 1,4-1,5 млрд.). Воно сформувалося на початку І ст. н.е. у Палестині — історичній області у Західній Азії, на території якої розташовуються сучасні держави Ізраїль, Ліван, Сирія і Йорданія.
До IV ст. відбувався процес організаційного оформлення й уніфікації християнства. Він перебігав у боротьбі різних точок зору, багато з яких були оголошені єресями (аріанство, несторіанство тощо), себто такими, що заперечують догмати та/або організаційні форми панівної Церкви.
Завершується цей процес після проведення Всесвітніх соборів (перший відбувся 325 р., останній — 1054 р.), тобто зборів представників усіх християнських Церков. Найвідоміші — сім перших Всесвітніх соборів, що відбулися у IV—VIII ст. їх рішення визнають усі християни. Саме на них було ухвалено Символ віри, затверджено сім основних таїнств, пізніше — склад книг Нового Заповіту і Біблії загалом.
У цей перібд найвпливовішими були п'ять центрів християнства. Навколо них формувалися найшановніші й понині православні Церкви:
Єрусалимська;
Антіохійська;
Александрійська;
Константинопольська; а також
Римсько-Католицька Церква.
Ще у V ст. почали утворюватися різні національні Церкви, число яких згодом перевищило-півтора десятка. Серед них виділяються шість Давніх Східних Церков, які або не брали участі, або не визнали рішень Всесвітнього Халкідонського собору 451 р. про подвійну — боголюдську — природу Христа (наприклад, Вірменська Апостольська Церква).
У цей же часу східній частині Римської імперії — Візантії — остаточно склалася самостійна церковна організація, яка у 1054 р. розірвала і без того недуже міцні зв'язки із західною християнською Церквою. Сталося це шляхом накладення взаємної анафеми (відлучення від Церкви) з боку Папи Римського та патріарха Константинопольського, формально знятої тільки у 1965 р. Ця подія дістала назву Великого Розколу (Схизми).
Так виникли дві основні течії у християнстві — католицизм і православ'я. Католики і православні різняться між собою віровченням, культом, богослужінням і формамирелігійної організації.
Римсько-Католицька Церква (РКЦ) нараховує у своїх лавах понад половину всіх християн. Вона являє собою централізовану організацію на чолі з Папою Римським. Набула широкого поширення у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, частково в Африці. На початку 1960-х років після II Ватиканського собору Римсько-Католицька Церква оголосила про широкий рух за «оновлення» Церкви з метою її пристосування до суспільних змін.
У союзі (унії) з РКЦ функціонують іще більш як 10 Церков, що визнають авторитет Папи Римського, але зберігають національні відмінносте у внутрішньо-церковному житті. Найчисленніша за кількістю послідовників— Українська Греко-Католицька Церква (понад 6 млн. осіб).
Православ'я набуло поширення головним чином у країнах Східної Європи. Загалом існує 15 автокефальних (самостійних) православних Церков. Найбільшим авторитетом традиційно користується Константинопольський патріархат. Однак найчисленніша — Російська Православна Церква (до 80 млн. вірян). Православ'я об'єднує 10—15% всіх християн.
У XVI—XVII ст. у процесі Реформації— релігійного, соціокультурного, і громадсько-політичного руху за «виправлення» Римсько-Католйцької Церкви у дусі первинних євангельських ідеалів — виникло третє відгалуження християнства: протестантизм. Протестантизм ґрунтується на принципі «спасіння тільки вірою», відкидає посередницьку роль Церкви у спілкуванні між людиною та Богом і додержуй автономії окремих релігійних громад.
У протестантизмі нараховується до 25 тис. різних організацій. Серед них виділяють такі сучасні впливові напрями:
баптизм;
адвентизм;
методизм;
п'ятдесятництво тощо.
Загальне число послідовників протестантизму — до 400-500 млн. осіб (20-25% християн). Протестантизм сьогодні є найдинамічнішою гілкою християнства. Однак протягом XX ст. питома вага християн у населенні Землі залишалася незмінною (до третини).
В Україні представлені три відгалуження християнства, але половина всіх релігійних громад у країні належить до православ'я. Організаційно православні громади поділені між трьома Православними Церквами:
Українська Православна Церква Московського патріархату;
Українська Православна Церква Київського патріархату;
Українська Автокефальна Православна Церква.
4. Основним джерелом православного віровчення є Біблія. Біблія складається з кількох десятків книг Старого і Нового Заповіту. Старий Заповіт був запозичений християнством з іудаїзму. Новий Заповіт було створено у І—IV ст. на основі євангельської проповіді Ісуса Христа.
Православні вірять:
у єдиного Бога, що створив світ і людину (Бог єдиний, але являє собою так звану трійцю: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого),
у первородний гріх, що його вчинили перші люди — Адам та Єва;
в Ісуса Христа — Бога-Сина, що втілився (тобто прибрав людського вигляду, народившись через непорочне зачаття від Діви Марії), добровільно склав себе в жертву за гріхи людства і прийде знову, щоб судити живих та мертвих і встановити вічне Царство на землі, як і на небі;
у безсмертя душі, в існування пекла і раю, де душі померлих перебувають до Страшного суду.
Підвалини культу становлять сім основних обрядів — таїнств:
• хрещення;
миропомазання;
причастя (євхаристія);
покаяння (сповідь);
шлюб;
оливосвячення (соборування);
священство.
Таїнство хрещення символізує прийняття людини в лоно Церкви. У Православній Церкві дитину тричі занурюють у воду або обливають водою.
Таїнство причастя (або святу євхаристію), за християнським віровченням, запровадив сам Ісус Христос на Таємній Вечері. Воно полягає у тому, що віряни причащаються хлібом і вином під час головної служби Православної Церкви.
Православна культова система включає у себе також молитви, поклоніння, святим і реліквіям, хресту, іконам, свята і пости..
Православ'я розглядає молитву як «співбесіду з Богом», під час якої міцніє віра, християни вчаться терпіння, впевняються у Божих заповідях.
Культ святих — посмертне шанування осіб, нібито наділених надприродними властивостями. Святі — це благочестиві люди, які за життя або після смерті були наділені даром творити дива. Частіш за все поклоніння святому супроводжується містичним шануванням його останків — мощів. Поклоніння хресту зумовлене тим, що це — символ християнської віри, який втілює мученицьку смерть Ісуса Христа і грядуще воскресіння. Хрестом увінчані православні храми, ним прикрашені головні убори священнослужителів, його носять на тілі прості віряни.
Церковні свята розглядаються як важливий засіб навчання віри, виховання християнського світогляду. Великдень — найбільш шановане свято, встановлене на згадку про воскресіння розп'ятого на хресті Ісуса Христа. Відзначається у неділю, у проміжок між кінцем березня і початком травня.
У дні посту віряни мають утримуватися від споживання м'ясної і молочної їжі; уникати веселощів і розваг; очищати себе фізично і духовно. Існують пости багатоденні й одноденні (середа і п'ятниця).-
Богослужіння— колективні молитви у супроводі хорового співу,
Храми прикрашені іконами — живописними зображеннями священних персонажів.
У православ'ї розвинений інститут чернецтва. Найбільший центр православного чернецтва — гора Афон у Греції. Найвідоміший монастир в Україні — Києво-Печерська Лавра.
Існує три ступені православного духівництва:
диякон;
священик;
єпископ.
Кожен з рівнів священства має свої особливості в одязі, за кожним закріплено певні права й обов'язки. Диякон допомагає у проведенні обрядів, священик може проводити шість таїнств із семи, а єпископ має право здійснювати й сьоме — покладати інших на священство.
Православне духівництво поділяється також на чорне і біле.
Біле духівництво — диякони і священики. Білому духівництву дозволено брати шлюб.
Чорне духівництво — ченці і вищі священнослужителі (єпископи, архієпископи, митрополити).
Голова Православної Церкви — патріарх, що обирається Помісним Собором. Православна Церква складається з парафій, які об'єднуються у більші адміністративно-територіальні округи — єпархії на чолі з єпископом.
5. Католицизм нині являє собою наймасштабнішу течію християнства. Прихильниками католицизму є понад 1 млрд. людей. Населення, хрещене за католицьким обрядом, становить більшість у 50 країнах світу. Географічно католицизм найбільш розповсюджений.в Америці та країнах Західної Європи.
Католицьку та Православну Церкви дотепер розділяють такі догматичні розбіжності:
догмат «філіокве» (латин./ііщие — «і від Сина»). Ідеться про джерело Святого Духа. Західні християни вважають, що Святий Дух іде і від Бога-Отця, і від Бога-Сина, тоді як православні переконані, що тільки від Бога-Отця;
учення про чистилище як проміжне місце між раєм і пеклом, де .перебувають душі грішників, але таких, чиї гріхи не є смертними. Католицька церква визнає чистилище, православна визнає тільки пекло і рай;
3)учення про «наднеобхіднізаслуги», тобто добрі справи, що перевищують звичайний релігійний обов'язок. Завдяки їм католицька Церква може допомогти у спасінні душі навіть запеклому грішникові;
4) теорія та практика індульгенцій. Індульгенціями називали грамоти про відпущення гріхів, що їх видавала католицька церква за особливі заслуги, а частіше за гроші;
5} особливе шанування Діви Марії (Мадонни) — матері Ісуса Христа. У православ'ї ставлення до Богородиці шанобливе, але не таке підкреслене, як у католицизмі;
в) учення про верховенство (примат) Папи Римського над усіма християнами та його непомильність у справах віри.
Канонічні відмінності католицького та православного культів:
для всього католицького духівництва діє принцип целібату (латин. саеіеЬя — «неодружений»), себто обітниця безшлюбності;
для католиків таїнство шлюбу вважається непорушним, православ'я ж допускає можливість розлучення й повторного одруження;
у православ'ї й миряни, і духівництво причащаються хлібом та вином; у католицизмі ж миряни причащаються тільки хлібом;
католики хрестяться п'ятьма пальцями, вчиняють хресне знамення зверху вниз і зліва направо. Православні ж хрестяться трьома пальцями, хресне знамення вчиняють зверху вниз і справа наліво;
католицьке чернецтво має власні організації— ордени та конгрегації, яких на сьогодні налічується більш як 140. Православне чернецтво орденів не має.
Католицизм і православ'я відрізняються і процесом богослужіння. У православному храмі під час богослужіння треба стояти. У католицькому храмі віряни сидять, а встають тільки під час співання певних молитов. У православному богослужінні не використовується музика, тільки читання і спів; у католицькій службі до цього додається ще і музичний супровід (орган, фісгармонія). У православному храмі святе місце — вівтар — відгороджений від власне храму іконостасом; у католицьких храмах іконостасів немає. В інтер'єрі православного храму переважають ікони, у католицьких храмах — скульптурні композиції.
Якщо православ'я в організаційному плані являє собою сукупність автокефальних Церков, що об'єднані спільною догматикою, культом, але дещо розрізняються в обрядах і визнають тільки духовний авторитет константинопольського патріарха, то Католицька Церква являє собою єдину організацію на чолі з Папою Римським.
Для керування Церквою Папа має власну систему органів влади — Святий Престол. Вона включає у себе:
єпископський синод — дорадчий орган при Папі;
Святу Колегію з вищих посадових осіб Церкви — кардиналів:
Римську Курію.
Крім верховного керівництва Церквою, Папі Римському належить вища законодавча, судова і виконавча влада у межах його резиденції — Ватикану. З березня 2006 р. папський престол посідає Бенедикт XVI.
Уперше римсько-католицькі єпископи відвідали Київ уже у X ст. З кінця XVI ст. в Україні діє Українська Греко-Католицька Церква. Загалом католицькі та уніатські громади становлять приблизно шосту частину всіх релігійних організацій в Україні.
6. Протестантизм виник унаслідок розколу всередині Римсько-Католицької Церкви. Цей розкол відбувся під впливом Реформації— широкого релігійного, соціокультурного та громадсько-політичного руху ХУІ-ШІ ст., що висувало гасло «виправлення» католицького віровчення, культу й організації в дусі первинних євангельських ідеалів.
Фундатором і найвидатнішим діячем Реформації був німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546). Віровчення протестантизму в найповнішому вигляді сформульовано в «Автсбурзькому визнанні віри», ухваленому в 1559 р. після тривалої громадянської війни між різними німецькими землями.
Підвалини віровчення протестантизму Мартін Лютер звів до формули «тільки віра, тільки Письмо, тільки милосердя Боже».
Перший догмат у цій формулі — догмат про виправдання однією лише вірою.. На погляд М. Лютера, ані добрі справи, ані виняткові заслуги перед Церквою, ані знатне походження, ані багатство не можуть гарантувати людині спасіння душі. На цьому шляху людині може допомогти тільки щира й глибока віра у спокутну жертву Христа, який добровільно прийняв страшну смерть у муках, щоб змити з роду людського первородний гріх Адама.
Догмат про милосердя Боже безпосередньо випливав з першого: адже людина, яка повірила у те, що Господь, нічим не зобов'язаний світові, жертвує заради нього Своїм єдиним Сином, бачить у Ньому вже не грізного суддю, що прагне якомога швидше здійснити Страшний суд (так розуміла тоді образ Бога Римо-Католицька Церква), але турботливого і милосердного Отця, готового зрозуміти і простити кожного, незважаючи на міру його праведності чи гріховності.
Третім найважливішим догматом Лютера стало визнання абсолютного авторитету Святого Письма як єдиного джерела віри у Бога.
Відповідно до цих основних віронавчальних положень у протестантизмі сформувалися три основні особливості культу:
принцип «загального священства», що насамперед означало усунення привілейованого становища духівництва. Церковна ієрархія втрачала права посередника між Богом і людьми. Хоча служителі культу в протестантизмі зберігаються, вони позбавлені права сповідати і відпускати гріхи; вони у своїй діяльності підзвітні тій громаді, що їх обирає; для них скасовано безшлюбність;
принцип «дешевої Церкви». У протестантизмі скасовано всі зовнішні та внутрішні прикраси, ікони, пишність богослужіння й церемоніалу. Із семи таїнств зберігаються два:. хрещення й причастя, причому вони розглядаються радше як символічні дії. Відкинуто шанування мощів і реліквій, культ святих тощо;
принцип «світського аскетизму», відповідно до якого повсякденна світська діяльність вірянина вважається різновидом релігійної практики і сприяє спасінню душі. Тепер від кожного простого вірянина на щодень вимагалося те, що раніше покладалося здебільшого на священиків, ченців, людей, які добровільно обрали шлях святого життя.
Основою церковної організації будь-яких протестантських віросповідань стали, як і у часи раннього християнства, автономні громади на чолі з проповідниками. Загальне керівництво тією або іншою Церквою здійснює Синод або Конгрегація, в якій пропорційно представлені як священнослужителі (якими деінде можуть бути й жінки), так і найбільш визнані й діяльні члени протестантських громад. У протестантизмі зліквідовано чернецтво і закрито монастирі.
Фахівці вбачають в особливостях світогляду і культової практики протестантизму формування капіталістичних ринкових відносин (М. Вебер).
Загальне число послідовників протестантизму наближається до 400-500 млн. осіб (20-25% християн). Протестантизм поширений у країнах Північної Європи й Америки.
Виділяють:
старі протестантські організації (лютеранство, кальвінізм, англіканство);
нові протестантські організації (баптизм, п'ятдесятництво, методизм, адвентизм). В Україні перші протестантські громади з'явилися у XVI ст., через кілька десятиліть після початку Реформації. Сьогодні у країні репрезентовано різні напрями протестантизму. Разом протестантські організації за кількістю становлять майже третину всіх релігійних громад України.
Лекція 4. Світові релігії
План