Велика французька революція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Вели́ка францу́зька револю́ція (1789—1799) — одна з найважливіших подій в історії Франції. Протягом цього часу, республіканський устрій замінив абсолютну монархію у Франції, і спричинив до радикальних змін у французькому суспільстві. Французька революція вважається головним переломним моментом в історії західної демократії — як епоха переходу від віку абсолютизму і аристократії, до віку демократії і участі широких верств населення в житті країни.

Причини

Аналіз причин Французької революції досі викликає суперечки істориків.

У своєму державному устрої в 18-му столітті Франція була абсолютною монархією, що спиралася на систему централізованої бюрократії і на постійне військо. Проте, між королівською владою, яка була абсолютно незалежна від панівних класів, і привілейованими станами суспільства існував свого роду союз — за відмову духівництва і дворянства від політичних прав державна влада всією своєю силою і всіма засобами, що були в її розпорядженні, охороняла соціальні привілеї цих двох станів суспільства. Водночас зростав вплив третього стану — усіх, хто не належав до перших двох.

В кінці XVIII століття Франція була однією з найбагатших країн Європи, поступаючись в розвитку лише Британії та Нідерландам. Водночас у країні, яка була абсолютною монархією не було жодного громадського контролю над бюджетом, що протягом багатьох століть був дефіцитним. Король Людовик XVI щедро витрачав гроші, включно з військовими видатками на ведення семилітньої війни та підтримку колоній в Американській революції, й державний борг досяг величезних розмірів. Половина бюджету йшла на виплату відсотків по заборгованості. Збільшення податків лягало тягарем на плечі третього стану, оскільки перші два були звільнені від оподаткування. Ситуацію ускладнили неврожаї в 1780-х роках та пауперизація населення.

Шукаючи виходу зі скрутного становища, у 1789р. король вирішив скликати Генеральні штати — французький парламент, який не скликали з 1614р. Скликання Генеральних штатів мало на меті встановлення нової системи податків, які включали б податки на землю, і які повинні були б платити також перші два стани. Звісно, дворянство й духівництво зустріло таку ідею супротивом. Розгорнулася боротьба за представництво й систему голосування в Генеральних штатах.

Ідеологічну базу протистояння старого режиму й революційних сил забезпечили ідеї Просвітництва.

Періодизація

Історію Французької революції можна умовно поділити на 3 періоди:

1789—1794

Від початку роботи Генеральних штатів до страти Максиміліана Робесп'єра та його прихильників. У цей час було прийнято дві конституції, Франція стала республікою, було страчено короля Людовика XVI, і набрали обертів масові страти ворогів республіки.

В цей період у Франції було чотири політичні партії: фельяни (були за конституційну монархію), жирондисти (конституційні радикали), якобінці (радикальні демократи) і роялісти (були за абсолютну монархію).

1794—1799

Від страти Робесп'єра до приходу до влади Наполеона Бонапарта. В цей час країною керувала Директорія.

1799—1804

Від приходу Наполеона до влади до відновлення монархії після проголошення 1804 року Французької імперії.

Хронологія подій

1789 - кінець абсолютної монархії

Юридична революція (травень - початок липня)

Виборча кампанія

Скликання Генеральних штатів породило великі надії у французького народу. Селяни сподівалися на покращення умов життя з відміною феодальних законів. Буржуазія сподівалася на рівність в правах і встановлення парламентської монархії на зразок англійської. Вона могла розраховувати на підтримку невеликої частини дворянства, яка сприйняла нові ідеї, та нижні чини в церковній ієрархії — людей, які жили поряд з народом і відчували його тяготи. Цим пояснюється пожвавлення політичних дискусій впродовж виборчої кампанії. Зокрема дискусії точилися навколо питання огранізації самих Генеральних штатів. Традиційно кожен стан вибирав приблизно одинакову кількість депутатів: обрані від кожного стану об'єднувалися, обговорювали питання й голосували окремо, а рішення кожного стану складало один голос при заключному голосуванні. Вистачало, щоб представники двох привілейованих станів проголосували однаково для того, щоб здобути перемогу над третім станом.

Шукаючи вихід із такого становища, третій стан почав вимагати подвійної кількості представників, домагатись, щоб рішення приймалися на загальльних зборах, і щоб при голосуванні враховувалася більшість голосів за принципом: «один депутат — один голос». Людовик XVI згодився подвоїти кількість депутатів від третього стану, але щодо процедури голосування зберігав мовчання.

Депутати від третього стану проти короля

1-го травня 1789 року депутати прибули до Версалю: 291 від дворянства, 270 від церкви, 584 — від третього стану. Представників перших двох станів зустріли з помпою, на третіх не звернули увагу. У день 5 травня король відкрив Генеральні штати; у своїй промові він застеріг проти духу змін. Тригодинну промову виголосив Некер, але вона стосувалася винятково фінансових питань. Жодних натяків на сподівані політичні реформи не було. Влада не зважувалася вирішувати питання про порядок голосування: привілейовані стани запропонували голосувати за старою системою, а третій стан у відповідь відмовився проводити своє окреме засідання. Під кінець місяця суперечок і зволікань третій стан вирішив узяти ініціативу в свої руки й організувати перевірку повноважень депутатів. На перевірку 13 червня з'явилися три кюре, до 16 червня таких було десять.

17 червня представники третього стану й кілька представників дворянства й духівництва на пропозицію абата Сіє оголосили про створення Національної асамблеї (Assemblée nationale). 19 червня духівництво, серед якого була міцна меншість священиків, які переймалися проблемами селян, вирішило приєднатися до депутатів третього стану в питанні перевірки повноважень. 20 червня король наказав зачинити залу Меню Плезір, в якій збиралися депутати третього стану, тож ті зібралися в залі для гри в м'яч. Там була проголошена клятва зали для гри в м'яч — не розлучатися, доки не буде написана й затверджена конституція. 23 червня, на загальному засіданні в присутності монарха, Людовик XVI звелів депутатам проводити свої наради в окремих приміщеннях. Тоді як депутати дворянства й вищі духовні чини підкорилися й вийшли, представники третього стану й дрібних церковних чинів залишилися. Коли маркіз де Дре-Брезе пришов із наказом від короля до депутатів покинути залу, Жан-Сільвен Байї, що виконував обов'язки голови, відповів: «Пане, гадаю, що зібрання нації не повинно нікому підкорятися», а Мірабо додав: «Тільки влада багнетів може змусити нас піти звідси». Зустрівши такий опір третього стану, який пітримали нижні чини церкви й п'ятдесят дворян, король запросив 27 червня усі три стани на спільне засідання.

Тим часом Національна асамблея продовжувала свою діяльність. 9 липня вона проголосила себе Національними Установчими зборами (Assemblée nationale constituante). У ці дні вона здійснила ще однин вирішальний поворот: чимало з депутатів злякалися перебігу подій і почали подавати у відставку; Асамблея постановила, що вона представляє не тільки виборців кожного конкретного депутата, а колективно весь народ загалом. Таким чином втілився в життя принцип «національного суверенітету», який відстоював Дені Дідро. Установчі збори опиралися на підтримку народної більшості й на мережу «патріотів», а протистояли їм розрізнені міністерства, уряд без фінансів і зляканий нерішучий король.

Літо 1789

Падіння Бастилії

Перед бунтом

Людовик XVI прикинувся, що йде на поступки третьому стану. Але 26 червня він звелів стягнути до столиці війська (двадцять тисяч солдатів з найманих швейцарських та нiмецьких полкiв). Парижани збентежилися. Буржуазія почувала себе обдуреною: дебати у Версалі не давали жодних результатів, і виник страх щодо долі Установчих зборів. Народ боявся, що війська перекриють шляхи постачання до Парижа тоді, як унаслідок неврожаю 1788 року ціна хліба вже піднялася понад міру. На паризьких бар'єрах почалися заворушення. Король відправив у відставку надто ліберальних міністрів, у тому числі контролера фінансів Некера. Ця відставка сталася 11 липня, а 12 липня звістка про неї досягла Парижа. Після обіду в садах Пале-Рояль журналіст Каміль Демулен закликав натовп до самооборони. На його думку відставка Некера свідчила про наступ на народ. В садах Тюїльрі і на площі Інвалідів виникли сутички між парижанами й полком королівських німців принца Ламбеска, вояків якого звинуватили у вбивствах маніфестантів.