3. Міжособистісні відносини в середовищі глухих і слабочуючих

Дитина сприймає протягом дня до тисячі різних зорових і приблизно таку ж кількість звукових роздратувань. І. М. Сєченов підкреслював роль слухового органу в пізнанні зовнішнього миру, називаючи його особливо потужним рецептором. Але в глухого немає слуху, а якщо і є незначні його залишки, то вони не мають практичного значення в процесі пізнання.

Що стосується способів спілкування глухих із зовнішнім миром, а також між собою, то цей процес відбувається таким способом. Засобом спілкування глухого є своєрідна мова жестів і міміки. Так звана міміко- жестикулярне мовлення виникло із природніх жестів, за допомогою яких позначалися деякі предмети й дії, а також зі своєрідної зміни міміки особи, що відбиває ті або інші почуття. Міміко-жестикулярне мовлення глухонімих за своєю природою й можливостями вкрай бідна й примітивна.

Вона обмежується поняттями про предмети, їх дії і почуття, але не має інтегральну здатність. Таким чином, основним завданням сурдопедагога, особливо на початкових етапах навчання, є розвиток у глухого словесного мовлення, понятійного мислення, тобто другої сигнальної системи. Однак цей процес дуже складний, тут потрібна певна послідовність. Щоб зрозуміти це, треба звернутися до нейрофізіологічних механізмів, які лежать в основі механізму другої сигнальної системи, тобто мовної системи в нормі.

Навичка читання з губ є гарною підмогою в справі спілкування глухого з оточуючими людьми. Він послаблює ізоляцію, яку переживає глухий у силу втрати слуху, сприятливо діє на його психіку й працездатність.

Використання зорового аналізатору як засобу спілкування й формування міжособистісних відносин при втраті слуху знаходить своє відбиття й в іншій формі мовлення, яке створюється на основі спеціальних знаків за допомогою пальців руки, так званого тактильного мовлення.

Розвиток словесного мовлення в людей, що нормально чують, відбувається на основі слухового сприйняття.

Глухі не мають слухового сприйняття. У цьому зв'язку були початі спроби знайти обхідні шляхи для посилення потоку кінестезії, які в глухих багато слабкіше, чим у нормі (тому на первісному етапі навчання глухих уводиться тактильне мовлення).

У процесі тактильного показування у зв'язку з диференційованими рухами пальців і кистей рук виникає потік кинестетичних імпульсів, що направляються в мозок. Це в якійсь мірі може компенсувати відсутню слухову аферентацію й забезпечити формування рухових рефлексів у корі мозку.

3. Особливості розвитку дотику в глухих дітей

Глухий не сприймає звукових сигналів, отже, утвору звукових (мовних) кінестезій у нього не відбувається. Однак деяка інформація в моводвижний аналізатор може побічно надходити із зорового аналізатора. Дитина бачить рухи губ мовця шляхом обмацування рухів гортані вчителі - читання з губ, відчуває різні форми вібрації при проголошенні різних звуків,

Зорові й вібраційні відчуття ще не об'єднані між собою, не говорячи вже про те, що взагалі їх вплив на розвиток мовлення значно слабкіше, чим звукових кінестезій. Таким чином, створюється своєрідний обхідний шлях: замість фонеми (звукового образу) використовується артикулема (зорове сприйняття вимовного звуку), замість мовних (звукових) кінестезій використовуються вібраційні кінестезії. Виховання цього обхідного шляху для формування словесного мовлення в глухих, коли використовуються замінники, процес складний, він має певну послідовність. Незважаючи на те що найголовніше завдання сурдопедагога - розвиток словесного мовлення, все-таки на первісних етапах навчання міміко-жестикулярне мовлення використовується для того, щоб створити більший контакт із глухими й ближче підійти до розуміння їх особливостей, тому що інших засобів спілкування поки немає. Поступове користування міміко-жестикулярним мовленням обмежується, і допоміжним прийманням у навчанні глухого стає навичка читання з губ. В основі навички зчитування з губ мовця вимовних їм слів лежить механізм наслідувального рефлексу. Глухий не сприймає на слух вимовне мовлення мовця, але бачить рухи його мовних органів. Відомо, що вимова кожного звуку (фонеми) або їх комплексу ( тобто слів) здійснюється в результаті рухів губ, язика, щелеп, м'якого неба. Але тільки частина звуків артикулюється на периферії мовного апарату і сприймається оптично. Це голосні, губні й губно-зубні звуки. Звуки, вимовні в глибині ротової порожнини не сприймаються зором.

Дитина, що навчається читанню з губ, систематично спостерігає рух артикуляційного апарату вчителя, повторює їх (наслідує), аналізує й запам'ятовує ті вібраційні відчуття (кінестезії), які виникають у нього при рухах власних мовних органів. У результаті систематичного тренування в учня створюється навичка розуміти по губам те, про що говорить співрозмовник. У цих випадках суть не в тому, щоб оптично ізольовано сприймати артикуляцію кожного звуку. Мова йде про вловлювання артикуляційного образу - малюнка, слова або фрази. Оволодіння навичкою читання з губ вимагає певного напруги, завзятого тренування, розвитку зорової уваги. Ця навичка дається не всім однаковою мірою, деякі опановують її в досконалості й легко зчитують із губ співрозмовника, інші опановують навичку слабкіше.