2.Офіційні ідеологічні концепції. Конституція урср 1978 р.

Балачки про те, що «світле комуністичне завтра» ось-ось настане, припинилися. Центральна влада пустила до повсякденного обігу термін «розвинутий соціалізм». Народу наполегливо і цілеспрямовано прищеплювалась думка, що він живе в суспільстві, де успішно вирішуються питання задоволення життєвих потреб, процвітає економіка, розвиваються наука, освіта, мистецтво. Саме це і є «розвинутий соціалізм» — найдосконаліша форма суспільно-політичного устрою. Побудова комунізму ставала справою невизначеного майбутнього.

Але якщо поняття «комунізм» для пересічної радянської людини було більш-менш зрозумілим, то що таке «розвинутий соціалізм» — достеменно не знав ніхто.

Період застою в СРСР характеризується як неосталінізм – відновлення всієї економічної, політичної, репресивної системи, культу особи, з деяким урахуванням сучасного розвитку.

Л. Брежнєв здійснив 2 спроби офіційної реабілітації Сталіна у 1966 та 1969 рр., які не були реалізованими.

20 квітня 1978 р., за зразком союзної, було прийнято Конституцію УРСР. Текст Основного Закону республіки практично повністю збігався з Конституцією СРСР. За Конституцією Українська РСР визнавалась суверенною радянською соціалістичною державою, яка мала право зовнішніх зносин та виходу з СРСР, але механізму такого процесу вироблено не було, що свідчить про декларативний характер даної конституційної норми. Невідповідними реаліям тоталітаризму були і положення Конституції, що декларували свободу слова, друку, віросповідання, мітингів, демонстрацій, створення громадських організацій та недоторканності особи. Конституція ще раз підтвердила одну з рис тодішнього режиму — обман громадян — шляхом декларування зовні демократичних гасел і реалізацію жорсткої, антигуманної політики. Політика за таких умов стояла над правом.

Союзні органи державної влади протягом другої половини 60-х — початку 80-х років все більше привласнювали і без того обмежені права союзних республік. УРСР не мала права на прямі зовнішні зносини з жодною із держав світу. Не мало реального значення і представництво республік у загальносоюзних органах управління.

Формально Українська РСР мала свій вищий законодавчий орган — Верховну Раду, вищий виконавчий орган — Раду Міністрів республіки, місцеві органи влади - ради народних депутатів. Однак владні повноваження кожного з цих органів на своєму рівні поступались повноваженням відповідних партійних комітетів.

3.Стан економіки України та визрівання економічної кризи.

Гостра критика економічної політики М. Хрущова зобов'язувала нове керівництво розробити власну концепцію розвитку економіки. Почали з сільського господарства, зокрема, з принципів закупівлі продукції: твердого планування, збільшення заготівельних цін, доплат за надплановий продаж, підвищення матеріальної заінтересованості селян.

Ці заходи дещо пожвавили сільськогосподарське виробництво, але суттєво вплинути на стан справ не могли. Адже вони не змінювали виробничих відносин на селі, за якими селянин залишався підневільним. Майже узаконена система розкрадання, зневага до збереження вирощеного доповнювали непривабливу картину колгоспно-радгоспного буття.

Низька ефективність колективізованого й одержавленого господарювання на селі особливо яскраво виявляється при порівнянні його продуктивності з віддачею особистих підсобних господарств. Займаючи лише 5,8% земельних угідь України, останні, наприклад 1970 р., забезпечили майже три чверті загального виробництва картоплі, третину — молока, овочів, м'яса (у тому числі свинини — близько половини), 61,9% яєць.

Програма економічної реформи в промисловості одним з перших кроків передбачала ліквідацію раднаргоспів, що означало обмеження прав союзних республік і їх територіальних органів, відновлення всевладдя союзних міністерств. 90% підприємств республіки підпорядковувались Москві. У розпорядженні уряду УРСР залишилась фактично лише місцева промисловість.

Реформа мала негативні як економічні, так і політичні наслідки: перервались усталені народногосподарські зв'язки, зросла собівартість продукції, впала дисципліна поставок, почастішали зустрічні мандри одних і тих же матеріалів, сировини і палива. Позбавлення республік права управляти підприємствами на своїй території, насадження централізаторських тенденцій, посилення адміністративно-командних методів управління — все це позбавляло реформу реальних перспектив.

Водночас реформатори прагнули послабити прояви місництва, прискорити технічний прогрес. Було запропоновано нову систему оцінки діяльності підприємств (за реалізацією продукції, рівнем рентабельності, виконанням плану поставок). Планувалося розширення прав підприємств, їх самостійності на грунті повного госпрозрахунку. Але запровадження цієї концепції в економічну практику здійснювалось повільно і непослідовно. Потужною перепоною на шляху змін став бюрократичний апарат.

Однак період реформування (1966—1970) – 8-му п’ятирічку історики називають «золотою». Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі — на 28, національний доход — на 38%. Після цього темпи економічного зростання почали спадати, досягнувши у 80-х роках від'ємних значень.

Підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв'язок між якістю своєї праці і заробітною платою. Завдяки співдружності вчених, інженерно-технічних працівників, робітників-новаторів, за п'ятирічку було освоєно виробництво багатьох зразків нової техніки і матеріалів. Було створено єдину енергосистему республіки з підключенням до неї промислових підприємств, радгоспів. Завдяки цьому на початку 70-х років повністю завершено електрифікацію сіл України.

Усе це сприяло забезпеченню високих економічних показників розвитку України. Протягом восьмої п'ятирічки основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 раза, а національний дохід — на 30%. Характерно, що дві третини приросту промислової продукції було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці.

Але вже на початок 70-х років помітними стали труднощі в реалізації задекларованої програми економічних реформ. Елементи госпрозрахунку, зводились нанівець жорсткою плановою економікою. Чим кращі показники роботи підприємство мало в поточному році, тим вищими визначались для нього планові показники на майбутній. При цьому не завжди зростання про дуктивності праці та обсягів виробництва супроводжувалось відповідним підвищенням її оплати. Економіка розвивалась екстенсивним шляхом, за рахунок залучення нових джерел сировини та робочої сили. Інтенсивні шляхи розвитку, зниження матеріало- та енергомісткості виробництва, підвищення якості продукції, посилення її конкурентоспроможності вважались другорядними. В результаті на світовому ринку вітчизняні то вари були неконкурентоздатними, та і в самій країні люди віддавали перевагу імпортним виробам.

Усе це спричинило погіршення всіх виробничих показників. Наростання негативних явищ в економіці було прямим наслідком згортання економічної реформи 1965 р.

Згортання економічної реформи означало придушення господарської ініціативи, ледь помітної самостійності підприємств, нових економічних методів управління виробництвом, повернення командно-адміністративної системи до звичних директивних засобів керівництва. Панівним залишився екстенсивний шлях розвитку виробництва, тобто зростання обсягів досягалося за рахунок залучення додаткової робочої сили, будівництва нових підприємств на старій технічній основі, нарощування капіталовкладень, розширення посівних площ тощо.

Економічні реформи другої половини 1960-х pp.

Реформи 0. Косигіна — система заходів у промисловості та сільському господарстві, яка передбачала запровадження елементів економічного регулювання. їх розробка і здійснення відбувалися за сприяння Голови Ради міністрів СРСР 0. Косигіна.

Етап	Характеристика
І етап. (1964— 1965 рр.)	Перевірка на практиці та відпрацювання нових методів господарювання. Економічні експерименти. У1964 р. деякі об'єднання швейної промисловості УРСР перейшли на роботу за прямими зв'язками з крамницями. Виробництво продукції безпосередньо залежало від її реалізації. Перші результати вселяли оптимізм. Передбачалося поширити цей досвід як на інші галузі легкої промисловості, так і на суміжні галузі. У1965 р. у Львівському раднаргоспі на підприємствах машинобудівної, вугільної, приладобудівної промисловості, галузей легкої промисловості було запроваджено госпрозрахунок, змінено систему планування, поліпшено матеріальне стимулювання. У1965 р. апробовано нову систему преміювання інженерно-технічного персоналу (85 підприємств) і робітників (90 підприємств)
Висновок. Позитивні результати експериментів засвідчили необхідність переходу від адміністративних до економічних методів управління господарством
II етап. (1965— 1969 рр.)	Сільське господарство. У листопаді 1964 р. були скасовані всі рішення 1959—1963 pp., які обмежували розвиток особистих підсобних господарств. Проте нові документи в цій галузі свідчили, що держава не відмовилася від регламентації особистих селянських господарств. Були запроваджені норми на утримання худоби. У березні 1965 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який намітив заходи щодо розвитку сільського господарства. На ньому були визначені причини відсутності прогресу в розвитку сільського господарства (ігнорування економічних законів, порушення принципу єдності суспільних і особистих інтересів, недостатня матеріальна зацікавленість робітників, прояви волюнтаризму та суб'єктивізму в керівництві сільським господарством, особливо в ціноутворенні, плануванні тощо). Пленум змінив практику планування: план заготівлі сільськогосподарськими підприємствами продукції почали складати не на рік, а на тривалу перспективу. Було підвищено основні закупівельні ціни. Скасовувався порядок щорічних змін у заготівельних цінах залежно від урожайності. Вводилася додаткова оплата праці працівників, які вирощували рис, просо, гречку, соняшник. Запроваджувалась вільна заготівля сільськогосподарської продукції у населення за сталими цінами. За здачу колгоспами понадпланової продукції встановлювалася 50% -ва надбавка від вартості. Зросли капіталовкладення в розвиток сільського господарства, обсяги зрошення і меліорації земель. Висновок. Нові ціни, твердий план здачі продукції, надбавки за надплановий продаж, значні капіталовкладення на деякий час стимулювали розширення виробництва. Проте практика довела, що причини відставань аграрного сектору економіки коріняться значно глибше і без розвитку різних форм власності й господарювання, без розкріпачення ініціативи та підприємливості селянства позитивні зрушення в сільському господарстві неможливі. Промисловість та система управління У вересні 1965 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який визначив програму реформ у промисловості. На пленумі було прийнято рішення про ліквідацію раднаргоспів і відновлення галузевої системи управління через союзні та союзно-республіканські міністерства (фактично галузеві монополії). У жовтні згідно із Законом СРСР «Про зміни системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління» було утворено 9 нових (існувало 9) загальносоюзних та 11 союзно-республіканських (існувало 2) міністерств. У жовтні 1965 р. пленум ЦК КПУ та засідання сесії ВР УРСР шостого скликання ухвалили рішення про проведення економічних реформ. Так, було проведено реорганізацію органів управління, у результаті якої в УРСР було утворено 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств (автомобільного транспорту і шосейних доріг; будівництва; комунального господарства; місцевої промисловості; освіти; охорони громадського порядку; соціального забезпечення). Таким чином, реальні можливості щодо управління економікою республіки зменшилися Удосконалення системи планування Підвищення наукового рівня роботи планових органів, забезпечення сталості планових завдань, перехід до складання п'ятирічних планів із розбивкою найважливіших завдань по роках. Розширення господарської самостійності підприємств, зокрема шляхом скорочення кількості планових показників (до 8), що доводилися до підприємств, та запровадження повного госпрозрахунку. В основу оцінки господарської діяльності підприємств закладалися насамперед показники обсягу реалізованої продукції, одержаного прибутку й виконання завдань щодо поставок найважливіших видів продукції. Посилення стимулювання виробництва Замість фонду підприємства утворювалися три самостійні фонди: розвитку виробництва (для поповнення основних фондів, запровадження нової техніки, технологій тощо); матеріального заохочення (для преміювання, одноразового заохочення, матеріальної допомоги); соціально-культурних заходів та житлового будівництва (використовувався для будівництва і капітального ремонту житла, культурно-побутових установ, для поліпшення обслуговування працівників)." Перехід на нові умови праці відбувався поступово: у 1966 р. за новими умовами господарювання працювало 100 підприємств УРСР (1,5 %), у 1970 р. — 8,2 тис. підприємств (83 %). Посилення стимулювання виробництва Замість фонду підприємства утворювалися три самостійні фонди: розвитку виробництва (для поповнення основних фондів, запровадження нової техніки, технологій тощо); матеріального заохочення (для преміювання, одноразового заохочення, матеріальної допомоги); соціально-культурних заходів та житлового будівництва (використовувався для будівництва і капітального ремонту житла, культурно-побутових установ, для поліпшення обслуговування працівників)." Перехід на нові умови праці відбувався поступово: у 1966 р. за новими умовами господарювання працювало 100 підприємств УРСР (1,5 %), у 1970 р. — 8,2 тис. підприємств (83 %)

Деструктивні процеси на селі.

Не менш катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи у сільському господарстві. З 1966 по 1985 р. посівні площі у республіці скоротилися на 1,1 млн. га. Досягнутий (1976—1980) 43-мільйонний середньорічний рівень виробництва зерна знизився наступного п'ятиріччя до 39,3 млн. т. Зате значно зросла чисельність адміністративного апарату. Якщо на початку 60-х років сільськогосподарські підрозділи райвиконкомів налічували близько 20 працівників, то створені 1982 р. районні агропромислові об'єднання (РАПО) — до 60. Майже кожен п'ятий з них ніколи не працював не лише на землі, а й взагалі у сільському господарстві. Значно розширився і апарат обласних управлінь. Численні реорганізації, власне, й здійснювалися на догоду агропромисловій бюрократії. Окрім цього, селянином ще керували партійні комітети. Держава систематично підвищувала ціни на техніку, транспорт, міндобрива, залишаючи незмінними ціни на сільськогосподарську продукцію.

Капіталовкладення в агрокомплекс (1966—1985 рр. — 101 млрд. крб.) були малоефективними. Ні майже потроєння їх обсягів, ні збільшення їх питомої ваги у складі інвестицій у народне господарство до 27% не дали очікуваної віддачі. Як і "закопування" в землю 16 млрд. крб. за допомогою меліорації. Темпи зростання врожайності були дуже низькими, та й ті досягалися часто за рахунок "прихованих" земель.

Гальмування розвитку особистих підсобних господарств лише протягом 1966—1975 рр. призвело до скорочення в них поголів'я свиней на 1976 тис. (або на 34%), овець і кіз — на 702 тис. (54,3%) і корів — на 620 тис. (18,2%). У наступні десять років кількість корів в особистому користуванні зменшилась ще на 480 тис. Відповідно скоротились прибутки селянських господарств.

І все ж Україна забезпечувала не лише власні потреби в продовольстві, а й за рознарядками з Москви вивозила сільськогосподарську продукцію. Наприклад, на межі 70—80-х років вона виробляла 60% союзного обсягу цукру, 44 — соняшнику, 36 — плодів та ягід, ЗО — овочів, 27 — плодоовочевих консервів, 26 — тваринного масла, 23 — м'яса, 20% сиру і бринзи тощо.

Але умови життя та праці на селі залишалися надзвичайно тяжкими. Так, 1985 р. ручною працею у рослинництві було зайнято 71,4% колгоспників і 76,9% працівників радгоспів. До цього додамо примітивність знарядь, недосконалість техніки, відсутність достатньої кількості шкіл, дитсадків, клубів, транспорту, впорядкованих доріг, відсталість медичного та побутового обслуго вування. До 1985 р. природний газ отримали 5% населених пунктів, водопровід — 1260 сіл (4,4%), каналізацію — 213 (0,7%). Колишні методи примусового прикріплення селян до землі уже не діяли, і вони масово рушили до більш цивілізованого міста. Протягом 1966—1985 рр. до цього кроку вдалися 4,6 млн чол. З карти України зникли сотні оголошених "неперспективними" сіл, зокрема, 1972—1986 рр. — 1502. У селі залишились пенсіонери, немічні люди, які не мали снаги розпочинати нове життя, та ще ті, хто не встиг виїхати або не мав змоги це зробити.

Зрозуміло, що міграція сільського населення у міста не була б явищем негативним за умови відповідного підвищення продуктивності праці в агропромисловому комплексі. Але цього не сталося, й командно-адміністративна система знову застосувала традиційний метод "зосередження сил на вирішальних ділянках". Щодо сільського господарства цей принцип реалізувався у вигляді шефства міста над селом. Для польових робіт, на сінокоси, заготівлю кормів, збирання врожаю, перебирання того, що не встигло зігнити, залучали робітників і студентів, вчителів і школярів, науковців і військових, творчу інтелігенцію і працівників торгівлі. Держава, зберігаючи середній заробіток високооплачуваним спеціалістам, зазнавала величезних збитків.

Екстенсивний підхід до сільського господарства ще раз довів свою неефективність. При тому, що у 1960—1985 рр. енергоозброєність одержавленого сільського трударя зросла майже у сім разів, електроозброєність його праці — у двадцять, а використання мінеральних добрив — у 10,5 раза, валовий обсяг продукції рослинництва збільшився за цей час лише у півтора, у тому числі зернових — у 1,3 раза. Поголів'я корів зросло на 1037 тис. (на 13%), а річний надій — в 1,4 раза і становив 1985 р. 2570 кг молока від однієї корови. Для порівняння зауважимо, що у США він досяг на той час 5800 кг.

Остаточно з'ясувалося: колгоспно-радгоспна система господарювання на селі виявила цілковиту нездатність забезпечити високоефективне функціонування. Не допомогла і прийнята травневим (1982 р.) пленумом ЦК КПРС і продубльована того ж року листопадовим пленумом ЦК КПУ Продовольча програма, її чекала доля попередніх програм. Виконаною виявилася лише та частина, де йшлося про створення додаткових управлінських структур.

Однією з кардинальних причин провалу економічних реформ був саботаж їх з боку потужного апарату державного управління, величезної армії виробничо-управлінської бюрократії, яка на середину 80-х років досягла у країні за далеко не повними підрахунками 18 млн чол. Але найбільшим гальмівним фактором економіки була відсутність зацікавленості трудівника у результатах своєї праці через відчуження його від засобів виробництва, від розпорядження виробленою продукцією.

Ці явища свідчили про розклад радянського ладу. Тоталітарна комуністична система могла продемонструвати певну ефективність в екстремальних умовах, коли потрібно було мобілізувати зусилля суспільства на вирішення надзвичайних завдань (індустріалізація, війна, повоєнна відбудова тощо). Вона могла також, зосередивши ресурси на окремих ділянках, домогтися на них значних результатів (наприклад, в освоєнні космосу чи гонці озброєнь). Але ця система не змогла забезпечити стабільного й ефективного розвитку суспільства за нормальних, мирних умов. У 70—80-х роках стала очевидною її нездатність витримати конкуренцію з західною моделлю, заснованою на ринковій економіці і демократії.

70-ті — першу половину 80-х років дещо оптимістично називали періодом застою. Насправді ж це був час неухильного сповзання країни, а отже, і всіх з'єднаних однією долею республік, у тяжку економічну кризу.

7