Проблемне завдання
1. У чому полягало життєве кредо Діогена? До чого він прагнув?
2. Чим виправдовується антисоціальна позиція Діогена?
3. Що саме і чому було предметом етичної критики Діогена?
4. Які принципи пов’язують філософію Діогена та Сократа?
Діоген Лаертський
Фрагменти про діогена синопського
***
Діоген казав, що коли в житті стрічає керманичів, лікарів та філософів, то думає, що серед живих істот нема нікого розумнішого за людину. Проте, бачачи відгадувачів снів, віщунів та тих, хто їм вірить, або людей, що надимаються від усвідомлення своєї слави чи багатства, вважає, що нема нікого дурнішого за людину. Він часто промовляв, що для життя треба запастися або мудрістю або зашморгом на шию.
Діоген у листі Аполексіду: “Я просив знайти мені притулок. Дякую тобі за дбання, але, побачивши равлика, я знайшов прекрасне захищене від вітру житло – піфос [велику глиняну бочку для збереження зерна] в Метрооні. Тому залиши без уваги мою просьбу і привітай мене зі знахідкою природної оселі”.
Побачивши одного разу хлопчика, який пив воду з долоні, він викинув зі своєї торбини кухоль і сказав: “Хлопець перевершив мене у скромності життя…”. Він викинув і тарілку, коли побачив, як хлопчик, розбивши випадково миску, їв свою сочевичну юшку із заглибини, зробленої у хлібній м’якушці.
Він міркував так: “Все належить богам. Мудреці – друзі богів. У друзів все спільне. Отже, все належить і мудрецям”.
Діоген любив говорити, що проти нього збулися трагічні прокляття, бо він: “Безрідний вигнанець, позбавлений батьківщини, мандрівник і жебрак, без оселі та їжі”.
На питання, звідки він явився, відповів: “Я – громадянин світу”.
Коли якийсь чоловік дорікнув Діогенові вигнанням: “Але ж саме завдяки йому, бідолахо, я й став філософом!” Коли ж знову хтось йому сказав: “Громадяни Синопи присудили тебе на вигнання”. – “А я їх присудив залишатися на місці”, – прозвучала відповідь.
Він говорив, що долі протиставляє відвагу, закону – природу, пристрастям – розум.
На питання, що йому дала філософія, він відповів: “В усякому разі те, щоб бути готовим до всіх ударів долі”.
Діоген казав, що освіта дає юнакам розсудливість, старим – розраду, бідним – багатство, багатим – прикрасу.
Діоген, усвідомлюючи, що філософствувати йому приписано піфійським Аполлоном, уважав, що все належить доводити ділами, а не вдовольнятися чужими судженнями, можливо істинними, а можливо хибними.
Гегесій попросив Діогена дати йому що-небудь почитати з його творів. “Дивак ти, Гегесію, – сказав Діоген, – Коли справа йде про оливки, ти вибираєш не намальовані, а справжні. А тепер проходиш мимо можливості по-справжньому потренуватися в чесноті і віддаєш перевагу написаним настановам”.
Коли хтось сказав, що життя важке, Діоген заперечив: “Не життя саме по собі, а порочне життя”.
Коли його хтось спитав, яким чином людина може стати самостійною, він відповів: “Якщо вона передусім стане докоряти собі в тому, у чому засуджує інших”.
Коли якісь батьки приносили жертву богам, благаючи послати їм сина, Діоген сказав: “А що з нього вийде, для вас байдуже?”
Діоген у листі до учня Метрокла: “Проявляй мужність не тільки тоді, коли носиш одяг, ім’я та ведеш життя кініка, не бійся також просити у людей на харчування. Це не ганьба. Адже ж навіть царі і володарі просять у своїх підданих грошей, воїнів, кораблів, продовольства, а хворі у лікарів – ліків не тільки проти лихоманки, але й проти застуди та чуми, закохані випрошують поцілунків і ласк. Брати у людей потрібно не без віддачі і замість давати не що-небудь гірше, а просити для загального блага, притому лише те, що відповідає природі”.
Коли він попросив милостиню, то звернувся до перехожого з такими словами: “Якщо ти подав іншому, тоді дай і мені. А якщо іще не подав, то почни ж із мене”.
Одного разу Діоген просив милостиню у статуї. Запитаний, чому він так вчиняє, відповів: “Так я звикаю до відмов”.
Діогена спитали, чи їдять мудреці пироги. Він відповів: “Вони їдять усе те ж саме, що й інші люди”. На питання, чому люди нужденним подають, а філософам ні, він відповів: “Тому що кульгавими та сліпими вони можуть стати, а філософами - ніколи”. Одного разу він попросив подаяння у скупого. Той забарився. “Людино, - сказав Діоген, - я прошу у тебе на прожиття, а не на поховання”.
Якось він просив милостиню у гидливого та похмурого чоловіка. “Якщо мене переконаєш, то подам”, - сказав той. “Та якби я міг тебе переконати, то давно б змусив повіситись”.
Діоген у листі до учня: “Багато хто пропонував мені гроші, інші те, що коштувало грошей, а інші кликали до себе на обід. У людей чесних я брав найбільш необхідне на життя, а у непорядних не брав. У тих, хто був мені вдячний за те, що я взяв у них одного разу, я брав повторно, а у невдячних не брав. Я цінував тих, хто хотів подарувати мені хліба, і брав у тих, хто сам користувався допомогою, а в інших я відмовлявся що-небудь прийняти, вважаючи непристойним брати у того, хто сам нічого не бере. І обідав я не в усіх, а тільки у тих, хто потребував духовного лікування”.
Діоген тільки тоді брався за трапезу, коли його відвідувало почуття голоду і спраги, вважаючи, що саме це і є гостра приправа. Тому для нього ячмінний коржик здавався смачнішим за будь-яку найбільш вишукану страву, а проточну воду він пив з більшим задоволенням, ніж інші херсонеське вино.
На питання, він собака якої породи, Діоген відповів: “Коли голодний, – мальтійської, коли ситий, – молоської, тобто з тої породи, яку більшість хвалять, але з боязні бути покусаними іти з нею на полювання не наважаться. Так і зі мною ви не можете жити, побоюючись укусів совісті”.
“Справедливість дає душі незрівнянний спокій. Жити, нікого не боячись, нікого не стидячись, – це завдає радість і робить життя повним. Той, у кого справедливість у душі, не тільки багатьом приносить користь, але передусім самому собі, адже не зробить навіть спроби завдати собі хоч би якоїсь урази. Він не завдасть собі ні горя, ні хвороби, але, вважаючи природні органи чуттів божественними, буде користуватися ними розумно, нічого не роблячи понад свої сили, оберігати їх і завдяки цьому отримувати задоволення та користь. Хто розумно стане обходитись сам із собою, той буде черпати задоволення і через слух, і через зір, і через їжу, і в любові. А тому, хто нерозумно користується собою, загрожують небезпеки, пов’язані з речами більш значущими і гранично необхідними. Хіба ти не бачив людей, у яких душа не знає спокою ні вдень, ні вночі, через що вони ніби божевільні кидаються у море та ріки?”
Діоген у листі Агесілаю: “Життя моє настільки неміцне, що я не знаю, чи залишуся в живих, поки пишу тобі цього листа. У торбині моїй достатньо їжі для життя, хоча для існування тих, кого вважають богами, потрібно більше, ніж для людей. Тільки одне я знаю твердо: після народження наступає смерть. Усвідомлюючи це, я і сам жену від себе літаючі навколо мізерного тіла пусті надії, і тобі раджу не мріяти про більше, ніж належить людині”.
Запитаний, які люди найбільш шляхетні, Діоген відповів: “Ті, що відкидають багатство, славу, задоволення, життя, але шанують усе протилежне – бідність, безвісність, працю, смерть”.
Людині, що сказала: “Я не годний для філософії”, – Діоген зауважив: “Для чого ж ти живеш, якщо тебе не турбує життя у чесноті?”
Діоген у листі до матері: “Моя ціль – скинути геть фальшиві цінності, через які ми терпимо над собою так багато хазяїв, уникнути хвороб та базарних наклепників, мандрувати по всій землі під відкритим небом вільною людиною, не боячись ніяких, навіть найбільш могутніх володарів”.
“Я йду туди, куди мені спаде на думку, зовсім один, хоч уночі, хоч удень, – сказав нарешті Діоген, – і я не відчуваю страху, коли проходжу, якщо потрібно, без жезла оповісника по воєнному табору і навіть через розбійничий привал. На своєму шляху я не зустрічаю ні ворога, ні недруга. Якщо зникне раптом усе золото світу, все срібло, вся мідь, мене це аж ніяк не стривожить. Якщо землетрус знищить хай навіть усі доми, як це сталося колись у Спарті, якщо загинуть усі вівці і неможна буде виготовити одягу, якщо неврожай охопить не тільки Аттику, але й Пелопоннес, Бестію і Фессалію, як це вже, по чутках, бувало й раніше, моє життя не стане від цього ніяк не гірше, не бідніше.
Хіба можна мені стати іще більш голим, ніж тепер, або іще більш позбавленим оселі? Все мені піде на користь – і яблука, і просо, і ячмінь, і вино, і найдешевші боби, і жолуді, запечені на вугіллі, і кизилові ягоди, якими Кирка годувала супутників Одіссея, і, харчуючись якими, можуть існувати найбільші тварини”.
***
Після битви при Херонії Діоген був взятий у полон і приведений до царя македонського Філіпа. Коли той спитав його, хто він такий, Діоген відповів: “Я свідок твоєї ненажерливості”. У подиві цар велів його відпустити.
Одного разу цар Олександр наказав наповнити блюдо кістками і послати кініку Діогену. Отримавши посилку, він сказав: “Їжа і справді для собак, а ось дарунок – не царів”.
У Кранії Діоген грівся на сонечку. Біля нього зупинився цар македонський Олександр і сказав: “Я Олександр – Великий Цар”. – “А я Діоген – собака”, – представився філософ.
Запитаний, чому його кличуть собакою, відповів: “Тому що тим, хто мені подає, я виляю хвостом, тих, хто відмовляє, обгавкаю, а порочних – кусаю”.
Олександр підійшов і сказав: “Проси у мене чого хочеш”. Діоген відповів: “Тільки не затуляй мені сонця.” – “І тобі нема ніякої охоти поговорити з царем?… А я навпаки – цікавлюсь твоєю бідністю”. – “Якою такою бідністю?” – “Тою, через яку ти жебракуєш, потребуючи всього”. – “Не мати грошей не значить бути бідним, а просити подаяння – не порок, а ось хотіти всім володіти та насилувати, як це властиво тобі, – ось це і є порок. Тому моїй бідності допомагають джерела і земля, печери та шкури; за них ніхто зі мною не воює ні на суходолі, ні на морі. Знай, що я продовжую жити так, як коли з’явився на світ. А для таких людей як ти, нема спасіння ні на землі, ні на морі. Але про них я вже й не кажу, бо ви зазіхаєте навіть на небо”.
Коли Олександр спитав: “Ти мене не боїшся?” – філософ спитав у свою чергу: “А ти – зло чи добро?” Цар відповів: “Добро”. – “Ну хто ж боїться добра?” – відказав Діоген.
Цар Олександр сказав до Діогена: “О бочка, сповнена мудрості!” Філософ встав і вимовив: “О царю, мені б краплею щастя краще бути, аніж бочкою розуму”.
Олександр тоді стверджував: “Якби я вже не був Олександром, то хотів би бути Діогеном”.
З листа Олександрові: “Може, ти думаєш, що нещастя у людей, випливають з якоїсь іншої причини, крім тої, що вони не знають, що їм варто робити?”
***
Деякі з цікавості хотіли поближче познайомитись з Діогеном, але, коли він і їх починав викривати, вони ж зразу кидалися навтіки. Вони раділи, коли він ганив інших, але самі боялися цього і забиралися дедалі. Коли Діоген своїм звичаєм жартував та висміював інших, вони раділи понад всяку міру, але його вільну мову, повну серйозного смислу та загроз, не зносили.
Діоген казав, що всі інші собаки кусають ворогів, а він кусає друзів для їх же спасіння.
Діоген говорив, що мудра людина має бути схожа на доброго лікаря, який поспішає з допомогою туди, де більше всього хворих. Так і місце мудреця там, де більше за все людей нерозумних, і він повинен викривати і ганити їх безтямність.
Діоген давав можливість зустрітися з собою всякому, хто цього хотів, і казав, що його дивує така обставина: якби він заявив, що лікує зуби, то до нього зібралися б усі, кому треба вирвати зуб… Коли ж він обіцяє зцілити всіх, хто його послухає, від невігластва, пороків та розпусти, ніхто до нього не являється і не просить ліків, якби навіть у додаток отримав іще чималу суму грошей.
Коли Діоген увінчав себе сосновим вінком, коринфяни послали служителів і наказали зняти вінок: “Адже ж ти, Діогене, нікого не переміг”. – “Навпаки, я здобув перемогу над багатьма дуже сильними супротивниками – не рівня тим рабам, що тут борються, метають диск, змагаються у бігові. Мої супротивники серйозніші – бідність, вигнання, забуття, а також гнів і печаль, пристрасть і страх, і найбільш непереможне або точніше важко переможне чудовисько, підступне і розбещувальне, – насолода”
Одного разу Діоген розмірковував про щось вельми серйозне, але ніхто не звертав на нього уваги. Тоді він почав цвірінчати по-пташиному. Зібрались люди. І Діоген став стидити їх за те, що вони поспішили слухати нісенітницю, а до слів серйозних поставились зневажливо. Він казав, що люди змагаються з риття одне одному ям та підставляння підніжки, а в чеснотах – ніхто. Він дивувався граматикам, які вишукують гріхи в Одіссея, а своїх власних не бачать; музиканти ж уміють настроювати струни на лірі, а дати лад власній вдачі не можуть. Астрономи спостерігають за сонцем та місяцем, а те, що під ногами, не помічають. Ритори охоче говорять про справедливість, але їхні вчинки їй ніколи не відповідають. Скупці ганьблять гроші, і самі ж їх люблять понад усе на світі. Діоген ставився з презирством до тих, хто захоплюється чесними людьми, бо вони вище за гроші, і при цьому ж самі вони заздрять багатіям. Його обурювало, що люди приносять жертви богам ради свого здоров’я, а самі під час жертвопринесення обжираються так, що завдають здоров’ю шкоду. Він дивувався, як це раби, помічаючи зажерливість володарів, не розтягають їхню їжу.
Серед білого дня з запаленим ліхтарем у руках ходив він скрізь і говорив: “Людину шукаю”.
Діоген повернувся із Олімпії додому. На питання, чи багато було там народу, відповів: “Народу багато, людей мало”.
Якось Діоген закричав: “Агов, люди!!!” Збігся народ. Він накинувся на них з палкою зі словами: “Я кликав людей, а не багно”.
Коли хтось ударив Діогена по голові кулаком, Діоген закричав: “Ой леле, о Геракле, – я забув одягнути шолом, виходячи на вулицю?!”
Продавець ліків Лісій спитав Діогена, чи вірить він у богів. Діоген відповів: “Як же мені не вірити, коли я бачу богомерзенного покидька”.
Людині, яка стверджувала, що вона – філософ, але вдавалася до суперечок, Діоген сказав: “Нещасний! Опоганюючи своїми суперечками найкраще, що є в житті філософа, ти стверджуєш, що займаєшся філософією?!”
На питання, чому атлети такі тупі, він відповів: “Тому що вони зроблені з м’яса свиней і биків”.
Діоген говорив, що в домах, де багато їжі, багато мишей та інших гризунів. Так і тіла, що споживають багато їжі, накликають на себе чимало хвороб.
Про людей гарних, але неосвічених він казав, що вони схожі на алебастрові амфори з оцтом.
Ті, хто подобаються багатьом, радше можуть бути названі євнухами, ніж філософами.
На докір: “Багато хто сміється з тебе”, – він відповів: “А над ними, може бути, кепкують осли, але як їм наплювати на ослів, так і мені наплювати на них”.
***
Одного разу Платон запросив у гості друзів, що прибули від Діонісія. Прийшов і Діоген і став топтати килими хазяїна зі словами: “Топчу гординю Платона”. – “Іншою гординею”, – відповів Платон.
Коли його стидили за те, що він просить милостиню, а Платон не просить, він сказав, що і той просить, але “Голову лише схиливши, щоб його не чули інші”.
Коли Платон виступив з визначенням: “Людина є тварина з двома ногами і без пір’я”, – і заслужив загальне схвалення, Діоген общипав півня і приніс його до платонівської школи зі словами: “Ось людина Платона”. Тоді той додав до свого визначення: “І крім того, з пласкими нігтями”.
Коли Платон філософствував з приводу ідей і вжив такі слова, як «стільність» та «чашність», Діоген заперечив: “Що стосується мене, то стіл і чашу, Платоне, я бачу, а ось стільність і чашність – ні”. На що Платон відповів: “Тут нема нічого хитрого. У тебе є очі, якими ти можеш побачити і стіл, і чашу, а ось ума, щоб побачити стільність і чашність – не вистачає”.
При виді юнака, що захопився філософією, Діоген сказав: “Прекрасно. Тепер тих, хто любить твоє прекрасне тіло, ти змусиш любити красу твоєї душі”.
Діоген висловився про Платона: “Яка нам користь від людини, котра, вже давно займаючись філософією, нікому не завдала занепокоєння?”
Людині, що показала йому годинник, Діоген сказав: “Так, корисна штука, щоб не запізнюватись на обід”.
***
Коли в Діогена втік раб, він залишився до цього абсолютно байдужим. А тим, хто радив йому почати розшукувати втікача, Діоген відповів: “Це було б безглуздим, – щоб Діоген не міг жити без раба, а раб без Діогена – обходився”.
Людині, якій раб взував сандалії, Діоген сказав: “Ти мабуть був би зовсім щасливий, якби він іще й шмаркався за тебе”.
Людині, яка вихваляла Калісфена і захоплювалася розкішним життям, котре він вів у почті Олександра Македонського, Діоген сказав: “Нещасний той, хто снідає та обідає, коли захочеться Олександрові”.
Під час плавання на Егіну Діоген був схоплений піратами і відвезений на Кріт і там проданий у рабство. Розбійники годували його найбільш скудною та скверною їжею, але він не був зламаний навалою долі і не злякався жорстокості грабіжників. “Дивна річ, - сказав він. – Збираючись продавати поросят або баранів, їх посилено годують, щоб вони нагуляли м’ясо, а людину, найкращу з усіх тварин, продають за найнижчими цінами виснажену недоїданням”. Після цього він отримав достатньо їжі. Разом з іншими він був виставлений на продаж, сидів попереду і щось їв з абсолютно незалежним видом, даючи від своєї їжі іншим. Серед них один, як він помітив, сидів, не тільки зажурившись, але й зовсім занепавши духом. “Не сумуй, – сказав Діоген йому. – Здобрій тим, що є”.
Коли філософа у полоні виставили на продаж і хтось спитав, що він уміє робити, той відповів: “Правити людьми”, – і голос його виражав свободу духа, шляхетність і природну царственість. Під час відпочинку він зазвичай жартував, коли інші, занурені у свої думи, зовсім впадали у відчай.
Побачивши, як один з тих, кого називають вільновідпущениками, величався, а багато хто його вітав, Діоген був здивований їх нерозумністю та необачністю і сказав: “Це схоже на те, як коли хто-небудь подібно до оповісника оголосив би, що один з його рабів від сьогодні буде граматиком, або геометром, або музикантом, хоча ні про одну з отсих наук той навіть анічого не чув. Але, як крик оповісника нікого не може зробити майстром, так він не може створити і вільних (хоча це було б прекрасно), а тільки – рабів”.
Діоген звернувся до оповісника з просьбою, щоб він оголосив, чи не хоче бува хтось купити собі хазяїна. Коли ж йому заборонили сідати, він сказав: “Не має значення. Як би риба не лежала, її все одно куплять”. Він дивувався тому, що, купуючи глечик або миску, ми їх уважно перевіряємо, а при купівлі людини вдовольняємося лише побіжним оглядом.
Діоген показав на одного багато одягненого коринфянина і сказав: “Продай мене цьому чоловікові. Він потребує хазяїна”. Ксеаніду, що його купив, він сказав, що той тепер мусить йому в усьому коритися, хоч він і раб. Адже ж якщо керманич або лікар – раби, їх все одно слухаються.
Так Ксеанід купив Діогена, відвіз у Коринф і приставив до своїх дітей і взагалі доручив йому управління всім домом. А Діоген так добре впорався з усіма своїми обов’язками, що Ксеанід скрізь ходив і говорив: “У моєму домі оселився добрий геній”.
Філософ, виховуючи синів Ксеаніда, серед інших наук учив їх їзді верхи, стрільбі з лука, умінню поратися з пращею, мистецтву метання спису. Хлопчики також вчили напам’ять багато уривків з поетів та письменників, в тому числі чимало і з творів самого Діогена, причому весь навчальний матеріал для скорішого засвоєння він викладав коротко. Він учив їх дома самим себе обслуговувати, їсти просту їжу і пити воду, носити коротку стрижку, обходитись без прикрас, не одягати ні хітонів, ні взуття і ходити вулицями мовчки, опустивши очі. Він влаштовував для них і полювання з собаками. Вони ж зі свого боку проявляли піклування про Діогена і виступали захисниками перед батьками.
Клеомен у творі під назвою «Педагогік» розповідає, що друзі Діогена хотіли викупити його з рабства, а той назвав їх дурнями, додавши, що не леви є рабами тих, хто їх годує, а навпаки. Адже ж це рабу властивий страх, а дикі звірі вселяють страх людям.
Діоген учив, що вправи бувають двох видів: одні стосуються душі, другі – тіла. За постійної вправи духа утворюються уявлення, котрі полегшують здійснення сумлінних вчинків. Один вид вправ без другого недостатній; причому добре здоров’я та сила мають для них неабияке значення, бо належать і до душі, і до тіла. Він наводив також приклади того, як легко завдяки вправам здійснюється перехід до чесноти. Можна помітити, що, як у простих ремеслах, так і в інших мистецтвах спеціалісти, вправляючись, досягають дивовижної довершеності та спритності. Так, наприклад, флейтисти та атлети що більше вправляються, кожен у своєму ділі, то більше досягають успіху. Якби вони перенесли свої вправи також і на душу, то отсі зусилля не залишилися б без користі та результату. Діоген стверджував, таким чином, що в житті неможливо досягти ніякого блага без вправ і що завдяки їм можна все здолати.
Замість марних трудів слід віддавати перевагу трудам у згоді з природою і жити щасливо; люди нещасливі через власне невігластво. І коли ми звикнемо, то презирство до насолод саме по собі завдає найвищого задоволення. І як ті, хто звикли жити, переживаючи насолоди, з відразою ставляться до незадоволень, так і ті, хто привчив себе до останніх, видобувають радощі з презирства до самих задоволень. Так він учив і вчиняв у відповідності до свого вчення. Це і справді було «перекарбуванням монети», адже ж Діоген найменше зважав на закони держави, віддаючи перевагу законам природи. Він стверджував, що веде такий самий спосіб життя, як і Геракл, що проти всього вибирав свободу.
“Щастя полягає єдино у тому, щоб постійно перебувати у радісному стані духа і ніколи не сумувати, де б і в який час ми не опинилися”. “Ми стверджуємо, що істинне щастя полягає у тому, щоб розум і душа завжди перебували у спокої та піднесенні”.
***
Тим, хто говорив Діогену: “Ти вже старий, відпочинь насамкінець”, він відповідав: “Як же ж так? Якби я біг на змаганнях і був би вже близький до фінішу, хіба мені слід було б розслабитись, а не напружити всі сили?”
Коли якийсь чоловік поскаржився, що помре на чужині, кінік Діоген сказав: “Не журися, дурний. Дорога до Аїду звідусіль одна і та ж”.
Запитаний, чи є у нього раб або рабиня, відповів, що немає. Хтось спитав: “А коли помреш, хто винесе твій труп?” – “Той, кому знадобиться моє житло”.
Діоген каже, що смерть не є злом і не містить у собі нічого огидного. Далі він стверджує, що слава – це тільки пуста балаканина божевільних. Бути голим, каже він, краще за будь-яке вбрання, оторочене пурпуром. Спати на голій землі, все одно що на найм’якіших подушках. Людина, учив він, проявляється в її дерзаннях, спокої духа, свободі, у чистоті і підтягнутості її тіла.
На питання, як помститися ворогові, Діоген сказав: “Стати добрим і чесним”.
Запитаний, що найпрекрасніше у людей, Діоген відповів: “Свобода слова”.
Співгромадяни виявили пошану Діогену, звівши бронзові пам’ятники, на яких було написано: “Час зістарить і бронзу, лише Діогенова слава вічність саму перевершить і не помре ніколи. Смертним служив ти прикладом самодостатності. І ти вказуєш їм шлях, легше за нього немає”.
[Антология кинизма. – М.: Наука, 1984.]