Розділ іі. Афористичність поезії Ліни Костенко

Важливу ознаку поезії Ліни Костенко складають афоризми. Варто лише пригадати рядки:

Благословенна кожна мить життя

На цих всесвітніх косовицях смерті! [13, 7]

Або ж:

Єдине, що від нас іще залежить, -

Принаймні вік прожити, як належить. -

як одразу вилучаємо з них певний життєвий урок. У чому ж сила афористичної поезії?

Енциклопедичне визначення афоризму приблизно таке: афоризм (гр.арhоridzо - визначення) - короткий влучний оригінальний вислів, узагальнена, глибока думка, виражена в лаконічній формі, подеколи несподівано парадоксальній. [6, 71]

Афоризми завжди містять у собі більше значення, ніж мовлено, вони ніколи не аргументують, але впливають на свідомість виразною неординарністю судження. Тому часто афоризми називають "крилатими висловами".

Літературний афоризм як літературний жанр виник із народних прислів'їв та приказок, але різниться від них фіксованим авторством. Першими зразками цього жанру вважають афоризми Гіппократа. Далі, в добу Київської Русі, -"Моління Даниїла Заточника", XIII ст. Особливого поширення афоризм набув у епоху Ренесансу. Особливою смисловою витонченістю відзначався класицистичний афоризм (Б.Паскаль, М.Монтень, Ф.Ларошфуко).

Контрастні поняття зливаються в афоризмі у карбоване висловлювання, завершуючи і вичерпно формулюючи образну думку, часто подаючи в такий спосіб певний результат поетичного пізнання життя.

"Афористичність" філософської поезії - похідне поняття швидше не від "афоризму" з його самостійністю та логіко-синтаксичною завершеністю, а швидше від "афористики" як розгалуженого виду мистецтва слова, в якому всі конкретні жанрові різновиди однаково тяжіють до особливої словесно-смислової згущеності, сконцентрованості вислову, аж до "кристалізації"[26, 98].

Афоризми Ліни Костенко визначають її ставлення до питань, порушених у короткому тексті або у відтінках довгого. Це ставлення завжди виражається відверто. Кожен афоризм і за своїм змістом, й інтонаційно посилює образ раціонального, безстрашного, подеколи цинічного, однак оптимістичного спостерігача-філософа. [26, 17]

Афористичність структури і змісту сприяє естетизації вислову, перетворенню його на загальновідомі крилаті слова, відтворювані в різних ситуаціях спілкування й мовного самовираження. Часто вживається за відповідних обставин, скажімо, такий афоризм Ліни Костенко, як:

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де. [13, 38]

Синтаксична організація стисло скомпонованої думки, ритмічні чергування, як зазначає С.Єрмоленко, увиразнюють процес перетворення поетичних рядків в афоризм. [7, 20] Афористичності досягає й лаконічний вислів, в основу якого покладено принцип персоніфікації:

Звісило з трибуни блазенський ковпак

Забрехуще слово. ("Заворожи мені, волхве", [13, 163])

В афористичних рядках вірша "Зустріч" із збірки "Проміння землі" (1957) спостерігаємо справжню "життєву науку":

Бо коли потривожить на дні, -

На поверхню піщинки йдуть.

Хоч самі по собі дрібні,

Та велика з них каламуть.

Останні рядки вірша "Життя", інтонація якого впевнена й дидактична, виражає один з основних мотивів протесту поетеси проти влади та створених нею умов життя: приймати виклик світу, пливти проти течії, відмовлятися від теплого й забезпеченого існування, яке непомітно затягує і позбавляє волі до боротьби:

Як жити, зачепившись на мілкому,

То краще потонуть на глибині.

Тут тематичний контраст полягає в ідеї боротьби з двома хибними позиціями. Позиції узгоджуються шляхом введення такого елементу, як смерть. Приємне плавання на мілині рівнозначне духовній смерті, а потопання асоціюється з самою смертю. Море - це конкретизація життя, а глибина є мірилом труднощів в утвердженні цінностей і поглядів. Звичайно, перший із цих образів є прямим контрастом долі, яку обрала Л.Костенко.

Інша категорія афоризмів Л.Костенко стосується її високої оцінки поетичної чесності у суспільстві. Такий афоризм з'являється, скажімо, наприкінці вірша, присвяченого Тарасові Шевченку:

Ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох!

Е. Соловей розрізняє афористичність філософської поезії і "нефілософську" афористику [26, 245-246], називаючи останню медитативною. На думку дослідниці, нефілософська афористика має "моралізаторський" характер, "проголошує" істину. І саме в цьому відмінність її від філософської афористики, яка мусить цю істину доводити.

Прикладом медитативної афористики можуть бути рядки з поезії В.Сосюри:

В любові є повстання,

В повстанні є любові

У Ліни Костенко до медитативної афористики належать такі слова:

Адресовані людям вірші -

Найщиріший на світі лист.

Або:

Не треба правду говорить цвітасто,

Вона сьогодні проста і страшна.

("Летючі катрени")

або ж

Благословенна кожна мить життя

на цих всесвітніх косовицях смерті!

Порівняймо ці рядки з тими афоризмами, які можна віднести до філософських. Наприклад, у Ліни Костенко:

З суми безконечно малих

Виникає безконечно велике.

("Зоряний інтеграл" [13, 152])

Є скарби, допоки їх шукають...

Таким чином, афористичному вислову притаманне зазіхання на істину, близьку до абсолютної. Тим часом, похибки, властиві тій чи іншій добі, попри все прагнення філософської поезії піднестися над тимчасовим та ілюзорним - іноді найхарактернішим чином закарбовуються саме в афористичному мовленні. Загальновідомо, що період суспільної стагнації 70-х років минулого століття був позначений розривом зв'язку часів, посиленням так званої "агресивної безпам'ятності", знеціненням і забуттям минулого в усій його справжній складності. Негативну оцінку цього явища знаходимо в лаконічному вислові Ліни Костенко:

Дозиметром не виміряєш дози

Тотального спустошення душі ("Летючі катрени", [13, 263])

Підвищена схильність до афористичної мови через вагомі обставини (взаємодія книжної поезії з фольклором, особливо з малими його жанрами, тривала розробка віршованої мініатюри) закріпилася в українській поетичній традиції. Перевагу стислому вислову надав ще Григорій Сковорода: "Не красна долготою, но красна добротою как песнь, так и жизнь!" На сучасному етапі у філософській поезії ставлення до афористичного вислову включає всю амплітуду невисловлених, та все ж наявних оцінок, від "апологетичної до нігілістичної" [26, 256]. Є підстави вважати, як зазначає Е.Соловей, що поета-філософа нині афористичність і вабить, і лякає. Вабить самою можливістю карбованого формулювання узагальненої думки, завершеністю форми, котра саме цією викінченістю стає адекватною значному змістові і він дістає в такому втіленні особливу переконливість. А відлякує, насамперед, неминучим присмаком моралізаторства, незаперечності, нормативності, що підриває довіру, порушує бажану рівність у двосторонній комунікації поета-філософа і читача.

Щоправда, афористичне мовлення може бути невластивим тому чи іншому поетові через певні обставини або індивідуальні особливості. Прикладом такої поезії можуть бути твори В.Свідзінського, у якого завершальні рядки того чи іншого вірша порівнянням абстрактного з конкретним, з остаточним висновком, навіть за своєю структурою і характером впливу на читача наближаються до афоризмів, але ними не є:

О пам 'яте! Ти мов розкішне древо,

Поставлене над горбиком німим. ("І час далекий, і земля далека...")

Чого не можна сказати про поезію Ліни Костенко, яка щедро пересипана афоризмами.

Одним із антиподів афористичної мініатюри у філософській поезії можна вважати жанр притчі: у ній певна промовиста історія викладена таким чином, щоб тлумачення-висновок можна було довірити читачеві. Це не означає, що притчі геть не властивий "сформульований" висновок - і звичайно ж, коли він є, то орієнтований на "резюмуючу" афористичність.

Досить помітну поляризацію притчі й афористичної філософської мініатюри не варто тлумачити як несумісні речі. Швидше в їх "нестійкій рівновазі" засвідчено весь простір для лірико-філософської творчості, для вияву в ній індивідуальності митця.

Ліна Костенко, разом з Л.Первомайським, Д.Павличком, В.Симоненком, належить до тих поетів, у творчості яких ці обидві тенденції мирно співіснують, взаємно відтінюючи і доповнюючи одна одну.

Ряд віршів Ліни Костенко мають притчовий характер. Більше того, вже у назві деяких з них відверто зазначено, що це є притча. Яскравим прикладом цього є вірш "Притча про ріку" [13; 355]. Тут ми знаходимо підтвердження "демократизму" притчі: довіра до читача і рівноправність з ним, а не сама лише наявність морального уроку. Не менш демократичною у творчості Ліни Костенко є й афористичність: її виразно фольклорні витоки та філософська публіцистичність.

Афористично сформульоване висловлювання, особливо коли воно винесене в закінчення вірша, дає змогу наче підсилити звучання і в цьому розумінні подібне до повнозвучного фінального акорду. Градація, кільцева рима, що співзвучністю сусідніх, серединних рядків посилює "очікування" завершальної, найбільш значущої частини висловлювання - також підпорядковані цій меті.

Можна навести і промовисті приклади, коли вірш починається з афоризму, який одразу ж задає високий, особливий тон, що зберігається до кінця вірша. Варто згадати вірш Л.Первомайського, в якому афоризмом є перший заголовний рядок: "Як важко все життя до себе йти..."

Думка, сформульована в афоризмі, не обов'язково має бути ідеологемою - але для того має не лише нагадувати істини, здавна відомі, а в ідеалі має містити нове знання про світ і всесвіт, про буття, любов і ненависть. Про правду, справедливість, творчість - про людину. Такі сторінки життєпізнання знаходимо в "Летючих катренах" Ліни Костенко.

Афористична мова Ліни Костенко є константою її поетичного слова. Категоричні твердження звучать інколи навіть парадоксально, неймовірно, проте і вони підпорядковуються логіці загальної думки, працюють на концепт. Для афоризмів Костенко "немає кордонів на площині поетичного поля, - як зазначає Л.Краснова, - вони охоплюючи текст у цілісності, незалежно від того є суб'єктне "я" - носій поетично оформлених концепцій, чи його немає. Тобто він за текстом, а адресатові довіряє, вірить йому, закликає до співтворчості, до співрозуміння" [20, 28].

Найдотепніші і за змістом, і за формою афоризми побудовані як народна премія:

Бо що було, а що і загуло.

Біда біду, як кажуть, перебуде.

Не може ж буть, щоб якось не було,

вже як не є, а якось воно буде.

Ще однією особливістю індивідуального стилю Ліни Костенко є органічна вписаність її образної системи в широкий культурний контекст світового рівня. Від давніх давен, від міфів, легенд античності, від забутого, напівзабутого і усталеного - до сучасності, яка пульсує і вимагає від поета уваги.