Методологія наукового пізнання

Спорідненим з поняттям методу і близьким до нього за змістом є поняття методології. У його структурі досить добре проглядаються два істотно відмінні аспекти, що інколи призводить до однобічних уявлень про сутність цього поняття. Методологією часто називають просто певну систему методів людської діяльності, більш чи менш широку сукупність регулятивних принципів, норм або правил, які в ній використовуються.

М

Методологія – система методів діяльності

ожна погодитися (з деякими уточненнями), скажімо, з визначенням методології у "Філософському енциклопедичному слов­нику" – це "система принципів і способів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності" і водночас "учення про цю систему". Прагнучи максимальної, граничної лаконічності, методологію можна визначити як систему методів діяльності та вчення про неї. У такому розумінні можна говорити про методологію емпі­ричних досліджень, економічних наук, історії, психології, науки в цілому тощо. Як бачимо, навіть у такому синтетично-двоїстому вигляді поняття методології виявляється далеко не однозначним, бо в різних царинах життєдіяльності людей воно має свій особливий, конкретний зміст. Та, разом з тим, зазначена багатоликість, багатоіпостасність цього поняття робить його, у доброму розумінні слова, варіабельним, багатомірним стосовно сфер можливого застосування, не позбавляючи його при цьому бажаної конструктивності та точності.

Довгий час методологія розвивалася в надрах філософії, де мето­дологічні проблеми спочатку не були самодостатніми, їх розглядали у зв’язку з іншою конкретною філософською проблематикою та в її контексті. Ситуація починає докорінно змінюватися наприкінці доби Відродження, а особливо – з початком Нового часу, коли формування ринкової економіки сприяє бурхливому розвитку як технологій, так і природознавства, яке мало їм служити. Завдяки цьому проблеми гно­сео­логії взагалі і методології наукового пізнання - зокрема стають у філософії самодостатніми. Вони починають привертати дедалі більшу увагу видатних учених і філософів, серед яких слід згадати, передовсім, Ф. Бекона, Р. Декарта, Дж. Локка, Г. Галілея, І. Ньютона, І. Канта, Ґ. Ге­ґеля.

Разючіші зміни в історичному розвитку методології відбулися у ХХ ст., особливо в другій половині. Упродовж кількох попередніх століть проблематика методології науки зводилася, в основному, до аналізу філософських, найзагальніших за змістом питань, що стосувалися світоглядних основ і закономірностей науково-пізнавальної діяльності. У наш час уже фактично сформувалася окрема дисципліна – методологія і логіка наукового пізнання (часто для стислості її називають методологією науки чи просто методологією), яка, на наш погляд, має "гібридний" характер у тому значенні, що, вийшовши з надр філософії, повністю не пориває з нею, але одночасно набуває рис окремої, досить добре спеціалізованої науки. Вона має свій предмет (методи наукового пізнання, логіку і механізми її розвитку, закономірності організації та еволюції різноманітних систем наукових знань тощо), власний тезаурус ідей і концепцій, методологічний арсенал, істотно відмінний від філософського поняттєвий апарат і наукову спільноту, центром тяжіння інтересів яких є проблеми саме цієї дисципліни.

З

Методологія та філософія

азначений "гібридний" характер методології в поєднанні з деякими іншими факторами породжує дві однаково шкідливі тенденції: з одного боку – прагнення підмінити все багатство методології її філософськими аспектами, тобто звести методологію до філософії, а з другого – спроби повністю відокремити одну від одної. Перша тенденція виявила себе, наприклад, у тому, що аж до останнього часу в усіх радянських енциклопедіях і довідниках загальною методологією наукових досліджень називали діалектичний та історичний матеріалізм, який оголошували знаряддям теоретичного пізнання і революційного перетворення дійсності, а інколи марксистську філософію навіть розцінювали як єдино істинний метод пізнання і практичної діяльності. Така позиція щодо співвідношення між філософією та методологією не витримує критики хоч би тому, що загальна методологія наукових пошуків аж ніяк не вичерпується її філософською стороною.

Симптоми другої тенденції різноманітніші. Їх не складно знайти, скажімо, у неопозитивізмі, який нехтував світоглядним значенням традиційної філософії, а тим самим – і її методологічну роль. Найбільш рельєфно це знайшло вияв у філософії логічного аналізу, сама поява якого була зумовлена "підвищенням цікавості до логіко-методологічної проблематики, пов’язаної з інтенсивним процесом математизації науки і розвитком методів логічної формалізації”³.

Цікавою в цьому плані також є спроба відомого у свій час філософа, економіста, політичного діяча та вченого-природознавця О. О. Богданова (1873 – 1928) створити "Всеохопну організаційну науку" (яку він називав ще "Тектологією") як альтернативу традиційній філософії. Уважний аналіз "Тектології" дає змогу зробити висновок, що, попри всі декларації її автора стосовно суто спеціального характеру цієї науки, їй насправді притаманні далекосяжні філософські претензії, у зв’язку з чим "Всеохопна організаційна наука" мала б стати методологією всіх сфер життєдіяльності людства. Про це, наприклад, свідчить хоч би така далеко неординарна сентенція самого О. О. Богданова: "Математичне мислення – це організаційний процес, а тому його методи підлягають віданню загальної тектології, поряд з методами всіх інших наук і будь-якої практики. Сама тектологія є єдиною наукою, яка має не лише безпосередньо розробляти свої методи, а й повинна пояснювати їх"⁴, тобто відігравати роль учення про метод, бути методологією.